Еволюція екстрадиції в ЄС та європейський ордер на арешт

Інститут екстрадиції (здійснення державою, на території якої знаходиться переслідувана фізична особа, передачі цієї особи іншій державі, що має кримінальну юрисдикцію щодо вчиненого злочину, з метою притягнення вказаної особи до кримінальної відповідальності або виконання обвинувачувального вироку), є одним з центральних в системі міжнародного кримінального права і зазнав значного розвитку та трансформації в праві ЄС.

В правовому просторі ЄС інститут екстрадиції пройшов три етапи.

Перший етап, пов’язаний з прийняттям в межах Ради Європи Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13.12.1957 р.[746], ратифікованої в подальшому усіма державами-членами ЄС, яка замінила існуючі двосторонні угоди (ст. 28 Конвенції) та створила єдину (з врахуванням ратифікаційних застережень держав-учасників Конвенції) екстрадиційну систему. На розвиток положень вказаної Конвенції було підписано ще Додатковий протокол від 15.10.1975 р. (розширено виключення з політичних правопорушень, встановлено підстави відмови у видачі особи, щодо якої було постановлене остаточне судове рішення в третій державі, яка є Договірною Стороною Конвенції, за одне правопорушення (або декілька правопорушень), у зв'язку з яким був зроблений запит про видачу)[747] та Другий додатковий протокол від 17.03.1978 р. (змінено підстави відмови у видачі при переслідуванні осіб за фінансові правопорушення; за судовими рішеннями, постановленими у відсутність обвинуваченої особи; осіб, щодо яких була оголошена амністія у запитуваній державі)[748].

Екстрадиційна процедура, встановлена вказаною Конвенцією, ґрунтувалася на певних спеціальних принципах: принципі подвійного обвинувачення; принципі екстрадиційності злочину. Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.

Вказана Конвенція встановлювала складну екстрадиційну процедуру, яка передбачала прийняття рішення про запитування видачі або про задоволення запиту про видачу не судовими органами, а органами виконавчої влади (т.зв. Центральними органами, як правило, міністерствами юстиції держав), що посилювало політичну складову при прийняті рішення щодо клопотання про видачу. Екстрадиційна процедура включала ряд стадій: міжнародний розшук переслідуваної особи; вжиття тимчасових заходів; ініціація запиту про видачу судовими органами запитуючої держави; перевірка запиту Центральним органом запитуючої держави; розгляд запиту центральним органом запитуваної держави; затримання (взяття під варту) особи з метою її видачі; фактична передача переслідуваної особи. При цьому мали використовуватися дипломатичні канали передачі запитів та супровідних документів (ст. 12 Конвенції). Конвенція не передбачала конкретних строків виконання запитів про видачу.

У Віденському плані дій, прийнятому 3.12.1998 р. на самміті Європейського Союзу, була розвинута проголошена Амстердамським договором 1997 р. концепція створення «європейського простору свободи, безпеки і правосуддя», зокрема, у частині спрощення процедури екстрадиції, що склало підґрунтя другого етапу розвитку екстрадиції, пов’язаного з реалізацією угод Європейського Союзу:

· Угоди про імплементацію Шенгенської конвенції 1990 р. (Конвенції про застосування Шенгенської угоди від 14.06.1985 р.

· Ст. 31 розділу VI (Положення про співробітництво поліції і судових органів у кримінально-правовій сфері) Договору про ЄС поставила завдання з розвитку співробітництва, у тому числі у здійсненні екстрадиції.

· Угода від 10.03.1995 р., що стосується спрощеної процедури екстрадиції між державами-членами ЄС. Цією Угодою встановлюється, що у випадку, укладення угоди між запитуваною державою та переслідуваною особою, остання може бути видана за формальним запитом про екстрадицію.

· Угода від 27.08.1996 р. виключила правило про передачу запиту на екстрадицію дипломатичними каналами. Крім того, Угодою було скасовано правило про подвійну кримінальність, змінено мінімальний строк покарання за злочин, по якому вимагається екстрадиція особи, передбачено право запитуваної держави видавати власних громадян.

Третій етап реформи інституту екстрадиції призвів до прийняття Радою Рамкового рішення про європейський ордер на арешт і процедуру передачі осіб між державами-членами[749] та появи нового інституту – європейського ордеру на арешт, що обумовлено утвердження принципу взаємного визнання судових рішень в межах простору ЄС.

Рамкове рішення складається з чотирьох глав: "Загальні положення" (визначення поняття ЄОА, сфера його застосування, підстави не застосування, підстави невиконання, суб’єкти, зміст ЄОА), "Порядок передачі осіб" (Направлення ЄОА, права розшукуваної особи, тримання під вартою, прийняття рішення про передачу та організація передачі), "Наслідки передачі" (зарахування строку знаходження під вартою, можливість переслідування за інші злочини, наступна екстрадиція чи передача), "Загальні та заключні положення", а також містить додаток – власне європейський ордер на арешт.

Стаття 1 Рамкового рішення визначає ЄОА як судове рішення однієї з держав-членів з метою арешту і передачі (surrender) в іншу державу-член запитуваної особи, для цілей здійснення кримінального переслідування або виконання вироку до позбавлення волі, або порядку тримання під вартою. Таким чином, європейський ордер на арешт має судовий (процесуальний), а не адміністративний характер як екстрадиційний запит, що зменшує вплив політичних міркувань, та передбачає лише відносини між судовими органами.

Чітко визначенні цілі ЄОА - здійснення кримінального переслідування, виконання покарання або заходу безпеки. Для визначення матеріально-правової підстави застосування ЄОА (тобто переліку злочинів, за вчинення яких можлива передача осіб між державами-членами) Рамковим рішенням використовуються два альтернативних методи: кваліфікований (ст. 2(1) та номенклатурний.

В цілому процедура імплементації Рамкового рішення в національне законодавство характеризувалася низкою рішень органів національного конституційного контролю щодо визнання неконституційними імплементаційних актів[750].

Застосування процедури європейського ордеру на арешт дозволило значно скоротити тривалість процесу передачі запитуваних осіб, яка за інформацією Єврокомісії складає по ЄС в середньому до 45 діб, в той час як традиційна процедура екстрадиції займала біля дев’яти місяців[751].