13.1. Регулювання відносин у сфері культури

Сформулювати дефініцію поняття «культура» так же складно, як і визначитись з поняттям «держава», «право», «ментальність» тощо. Разом з тим, універсальним визначенням терміну «культура», що носить міжнародний характер, вважають визначення культури як сукупності яскраво виражених духовних і матеріальних, інтелектуальних та емоційних рис, які характеризують суспільство або соціальну групу, при чому, культура охоплює, окрім мистецтва і літератури, способи життя, основні права людини, системи цінностей, традиції і віру.

В кожної культури є своя орбіта культурних цінностей, що складається з колориту етичних та естетичних ідеалів, норм та зразків поведінки, мови, діалектів, національних традицій та звичаїв, фольклору, художніх промислів і ремесел, творів культури та мистецтва, результатів та методів досліджень культурної діяльності, будівель, споруд, що мають історико-культурну значущість, а також предметів, технологій, територій, об’єктів, які вирізняються своєю унікальністю в історико-культурному відношенні.

Європа в різні часи іскрилася культурним різноманіттям, що в подальшому стало її фундаментальною перевагою, яка склалася на проекціях національних держав. Саме на цьому рівні впроваджується культурна політика, яка потребує існування у кожної держави-члена Європейського Союзу свого міжнародного культурного права. Оскільки ці держави несуть міжнародні зобов'язання у сфері збереження, охорони і розвитку культури, культурних цінностей і культурної діяльності як в рамках Європейського Союзу, так і поза ним, регулюючи свої прямі культурні зв'язки, а також культурні відносини з третіми країнами, уявляється можливим і доцільним спробувати в аналітичному ключі об'єднати їх в загальному правовому масиві і вичленити найзагальніші принципи і норми, враховуючи постійні зміни, що відбуваються на правовій карті світу як на глобальному, так і на регіональному та локальному рівнях, оскільки поява наднаціональних структур (Європейського Союзу) та процеси глобалізації (які деякі дослідники вважають «американізацією») не залишать байдужими жодну із культур, причому, сьогодні регіональний рівень - останній притулок історико-культурної самобутності.

Глобальні зміни у світовій торговій і митній практиці, як і трансформації усередині культурної індустрії, внесли нові напрями в культурні перспективи. В Європі і в загальносвітовому масштабі різні культурні проблеми внутрішнього характеру були схильні до впливу ззовні. Імміграція з колишніх колоній привнесла свої звичаї і системи цінностей (чи то мусульманство, буддизм або індуїзм) до західного контексту.

При цьому загальна картина світової культури визначається не тільки і не стільки рецидивами геополітичного протистояння цивілізацій, світових релігій і специфічних цінностей етнічних груп, боротьбою «еліт» проти «мас», скільки безперервною і в основі своїй плідною взаємодією самих різних субкультур з глобальною масовою культурою всього людства.

Слід звернути увагу на той факт, що держави-члени Європейського Союзу не так давно визнали існування європейської культурної ідентичності і, відповідно, європейської культурної політики, в усякому разі в межах ЄС, і зазначили те, що справжні основи європейської єдності можуть бути усвідомлені, збережені і розвинені тільки в європейській культурі і через культуру, через європейську культурну спадщину (надбання). Які-небудь інші інтереси і пріоритети носять швидкоплинний і тимчасовий характер.

У контексті «Великої Європи» традиційній ролі культури як зв'язуючої ланки завжди надавалося велике значення. Впродовж останніх десятиліть угода про співпрацю в області культури виконувала роль «приймальні» для майбутніх членів Ради Європи як широкої регіональної міжнародної організації.

Культура в Європі, як і скрізь, є не тільки основною умовою взаєморозуміння, але і яблуком розбрату. Етнічні війни, масові заворушення, проблеми меншин, релігійний фундаменталізм були завжди на передньому плані історії та заклали фундамент конфлікту цивілізацій, що закріпився в порядку денному на рубежі тисячоліть. Результатом таких подій стала зміна існуючих уявлень про універсальний спокій культур політикою і ідеологією, що, у свою чергу, стали джерелом конфліктів, тоді як фундаментальні цінності різних націй і груп уявлялися несумісними.

Нині актуальні дискусії з приводу виключення культурних благ і послуг з сфери вільної торгівлі підкріплені суперечливими підходами до проблем культури та апеляціями до небезпеки глобалізації у культурних відносинах. Звичним явищем для культури сьогодні є поява культурних співтовариств самого різного типу: від континентальних і національних до регіональних, соціально-демографічних, сексуальних і транслокальних (розсипані по всьому світу прихильники Мадонни або колекціонери марок можуть знаходити один одного завдяки Інтернету) стало можливим завдяки безмежному світові масових комунікацій і інформаційних швидкісних шляхів.

Все вищенаведене, з урахуванням регіональних особливостей території Євросоюзу, складає основу системи європейського культурного права, яка розглядається як регіональна підсистема глобального культурного права. В свою чергу, під культурним правом Європейського Союзу розуміється цілісна сукупність правових принципів і норм, які регулюють нормативні зв'язки і правовідносини, що виникають, змінюються і припиняються між суб'єктами і об'єктами, з приводу культури, культурної діяльності, культурних прав і обов'язків, цінностей природної і культурної спадщини, а також культурного і природного середовища на території Європейського Союзу.

Європейським культурним правом можна назвати те право у сфері культури, яке функціонує в рамках діючих з середини ХХ століття в Європі інтеграційних та міжнародних об'єднань, зорема, Європейського Союзу. При цьому необхідно виділити два види норм:

1) міжнародно-правові норми універсального характеру, що діють між європейськими державами в рамках універсальних договорів, наприклад, Конвенцій ЮНЕСКО 1954, 1970, 1972 рр.;

2) звичаї і договірні норми регіонального європейського рівня, зокрема, діючі в рамках двосторонніх договорів про культурну співпрацю, саме ці зв'язки в культурній сфері є значним нормативним масивом, традиційними і класично оформленими в системі міжнародного права.

При аналізі норм, які закріплені в міжнародному культурному праві, а також в національних нормативно-правових системах, можна виокремити такі норми, що найбільш часто зустрічаються в джерелах права і де-юре регламентують відносини в культурній сфері Європейського Союзу:

- кожна культурна цінність унікальна і неповторювана;

- всі культурні цінності підлягають національному і міжнародному захисту, перш за все - шані і збереженню;

- культурні цінності, які складають культурну спадщину народів людства (національне культурне надбання), невідчужувані і підлягають спеціальному міжнародному захисту;

- людина є основним індивідуальним носієм культури, головним суб'єктом культурної діяльності і центральною культурною цінністю (це є характерним для сучасних правових систем Заходу);

- культурні меншини (національні, етнічні, релігійні і інші спільноти, організації і групи) як колективні носії культури і рівноправні суб'єкти культурної діяльності також є культурними цінностями і підлягають міжнародному і національному правовому захисту;

- культурна більшість (нація, народ, етнос, суперетнос) як колективний носій культури є центральною і пріоритетною культурною цінністю і, як така, підлягає пріоритетному захисту (характерно для правових систем Сходу і країн, які розвиваються);

- культурна єдність і різноманітність на планеті є вищою двоєдиною цілісністю і цілісністю, що складає культурне надбання людства і підлягає міжнародному правовому захисту;

- людство як суб'єкт культурної діяльності, колективний носій всесвітньої культури і пріоритетна культурна цінність є культурним надбанням і підлягає особливому міжнародному захисту[635].

Сфера дії норм культурного права Європейського Союзу охоплює класичні області культурного права: мистецтво, наука, освіта, релігія і засоби масової інформації, сфера дозвілля, спорт, туризм і молодь.

Маастріхтській договір окреслив зону, що легітимує культурний аспект європейської інтеграції. Саме поняття «культура» раніше не фігурувало в угоді про ЄЕС. У тексті Угоди про Європейське співтовариство з'явилися відповідна стаття (нині – ст. 151 ДзЄС). У абзаці третьому Преамбули Договору про Європейський Союз говориться: “Визнаючи історичне значення припинення розділення європейського континенту і необхідність створення міцних основ для будівництва майбутньої Європи...”[636]. Таким чином, держави-засновники Європейського Союзу затверджують культурно-історичну значущість відновлення єдності Європи і як ціннісно-цільовий орієнтир на майбутнє закріплюють необхідність створення міцних основ для побудови європейського майбутнього.

Сторони Договору про Європейський Союз підтверджують «свою прихильність принципам свободи, демократії, шани до прав людини, основних свобод і принципів верховенства права» (абзац четвертий Преамбули), прагнуть до поглиблення солідарності між своїми народами на основі принципу шани їх історії, культури і традицій (абзац шостий Преамбули).

ДЄС знаменує собою новий етап в процесі створення «як ніколи раніше згуртованого союзу народів Європи…»(ст.1). Таким чином, знову затверджується істинне глибинне значення Європейського Союзу у забезпеченні єдності союзу народів, яке по суті може бути усвідомлене, збережене і розвинене тільки в культурі, через культуру і культурну спадщину (надбання) народів Європи.

Всі інші завдання (зокрема, абзац четвертий ст.1), цілі, шляхи і засоби, знаходять і розкривають своє істинне значення в розумінні затвердженого вище.

У ст.6 ДЄС нормативно закріплено, що:

- Союз заснований на принципах свободи, демократії, шани прав людини і основних свобод – принципах, загальних для держав-членів;

- Союз поважає основні права людини, які гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод, підписаною 4 листопада 1950 року в Римі, і, передбаченими спільними конституційними традиціями держав-членів, загальні принципи права Співтовариств;

- принцип шани культурної самобутності людини, національних і етнічних меншин в Європі.

Таким чином, пряме визнання суб'єктивних основних прав і свобод людини (як індивідуальних, так і колективних), передбачених в діючій Європейській Конвенції 1950 р., як загальні принципи права Європейського співтовариства означає їх фактичне визнання як нормативного принципу первинного права і набуття ними вищої юридичної сили в системі права Європейського Союзу нарівні з іншими принципами і нормами засновницьких договорів. І хоча кількість норм, які стосуються культурних прав, в діючій Конвенції 1950 р.невелике (ст.ст.9, 10, 14 Конвенції, ст.2 Протоколу №1, ст.1 Протоколу №12), сам вищеназваний факт не можна недооцінити.

Важливим джерелом права Європейського Союзу у сфері культури слід назвати Хартію Європейського Союзу про основні права, прийняту в Ніцці 7 грудня 2000 р. Цей акт проголошує велике значення культурної спадщини для майбутнього розвитку народів Європи, про що мовиться в цьому документі, починаючи з Преамбули:

«Народи Європи, засновуючи між собою тісний союз, вирішили спільно забезпечити собі мирне майбутнє, засноване на загальних цінностях. Усвідомлюючи свою духовну і етичну історичну спадщину, Союз базується на загальних і нероздільних цінностях - людській гідності, свободі, рівності і солідарності; він спирається на принцип демократії і принцип правової держави. Він ставить людську особу в центр своєї діяльності… Союз вносить

внесок у збереження і розвиток цих загальних цінностей, поважаючи при цьому різноманітність культур і традицій народів Європи, а також національну самобутність...»[637].

Правове регулювання питань культури на рівні ЄС має обмежений характер. Так, згідно із ст.151 ДзЄС, дії Співтовариства спрямовуються на заохочення співпраці між державами-членами і, за необхідності, на підтримку і доповнення їх дій у таких сферах:

- поліпшення і розповсюдження знань про культуру та історію європейських народів;

- збереження та охорона культурного надбання європейського значення;

- некомерційні культурні обміни; художня та літературна творчість, в тому числі в аудіо-візуальному секторі.

Акти ЄС зобов’язуючого характеру – це, як правило, рішення щодо проведення тих чи інших конкретних організаційних або фінансових заходів (наприклад, рішення Європарламенту та Ради ЄС щодо проведення у 2008 році „Року інтелектуального діалогу”[638]. Щодо актів, адресованих власне до сфери культури, то вони відносяться здебільшого до категорії „м’якого” права (рекомендаціі, висновки різних інституцій ЄС тощо)[639]. Так, прийнята 11-12 грудня 1997 року міністрами країн Європейського Союзу в м. Салониках Резолюція про вплив нових комунікаційних технологій на права людини і демократичні цінності, зобов'язує держави-учасниці без будь-якої дискримінації сприяти розвитку і використанню нових технологій і нових комунікаційних і інформаційних служб. У зв'язку з цим, а також враховуючи різні національні і регіональні умови і ресурси, в Резолюції сторони домовилися:

- розробити рамки доступу населення до комунікаційних мереж на універсальній основі, тобто незалежно від місця мешкання, за доступною ціною, на індивідуальному і колективному рівні;

- визначити на національному, регіональному або місцевому рівні основні служби, зокрема у сфері інформації, освіти і культури, до яких повинні мати доступ всі приватні особи.

Правове регулювання питань культури відбувається здебільшого опосередковано на основі актів, адресованих іншим сферам соціального життя. Якщо звернутися до важливих напрямів в реалізації політики Європейського Союзу у сфері культури, то потрібно зупинитись на правовому регулюванні авторських прав, яка стосується створення результатів інтелектуальної праці. Доступ до інтелектуальних творів є життєво важливим елементом розвитку суспільства. Право інтелектуальної власності ЄС встановлює мінімальні стандарти для національного законодавства, задля рівноваги між різними власниками прав (авторами) і користувачами (наприклад, бібліотеками, які забезпечують організацію доступу до культурної спадщини, і їх відвідувачами). Базисом у регулюванні прав інтелектуальної власності в рамках ЄС виступають відповідні міжнародні конвенції[640].

Отже, правове регулювання суспільних відносин у сфері збереження культурних цінностей, захисту культурних прав людини, національних, етнічних меншин і народів, в тому числі регулювання культурної діяльності, та інших питань культури лише незначною мірою вкладається в офіційні рамки права ЄС і тому продовжує здійснюватися в основному в рамках національних нормативних систем країн-членів ЄС.