ВСТУП

Сучасний етап розвитку модерної української історіографії, особливо на відтинку дослідів пра- й ранньої історії Руси-України, має за собою довгий шлях студійних зусиль як зі сторони українських, так і чужих дослідників над виявленням тайн людського буття й діяльности на згаданій території з пра- й ранньоісторичної безодні віків.

На тлі таких відносин раптом пролунав на порозі нашого століття знаменний голос наукового протесту зі сторони промовчуваного дотепер на сторінках російської історіографії українського народу.

Але нова схема зобов’язувала її автора до дальшої послідовности, випливаючої зі заперечення старої схеми східньоевропейської історії. Видвигнувши тезу самостійности історичного процесу русько-україн­ського Півдня й його відрубности від історичного процесу фіно-москов­ської Півночі, М. Грушевський уже тим самим взяв на себе обов’язок перед науковим світом зреконструювати той історичний процес русько-україн­ського Півдня принайменше в головних його зарисах і наявно, за допо­могою фактологічного матеріалу, показати його самостійність і відруб­ність від історизму Півночі. Якщо правдою є, що з трьох основних компо­нентів історичного процесу: часу, простору й людини, ця остання як homo sapiens-spiritus movens являється максимально активним фактором істо­ричного процесу, то з цього випливає поступят виказати сліди життя й діяльности тієї ж людини в її індивідуальній і колективній дії на землях України від можливо якнайдавніших часів. А що, згідно з принципами соціології, процес соціо-етнічного розвитку людського колективу поступає еволюційним шляхом переходу від індивідууму — родини — роду — племени аж до етносу, то перед М.

Однак, стан тодішніх дослідів на полі історичних наук не дозволяв нашому великому історикові повністю реконструювати пра- й ранньо- історичний процес на українських землях. Треба було вдоволятися успіхами радше в площині розробки монографічних тем, бо навіть та синтеза, яку маємо в третьому виданні першого тому ’’Історії України- Руси", далеко не є вільною від недомовлень, нерозв’язаних проблем і від існуючих прогалин між продинокими добами внаслідок браку тяглости ранньоісторичної традиції в аспекті досліджень автохтонного населення і тим самим пов’язання між кільцями-ланками довговікового ланцюга пра- й навіть ранньоісторичних коренів етногенетичного процесу русько-україн­ського етносу. Правда, ще навіть нині на початку вісімдесятих років двадцятого століття — на сучасному етапі дослідів далеко не можемо похвалитися розв'язанням усіх важливіших проблем та задовільним пов’язанням усіх діб-ланок ранньоісторичного процесу, але все ж таки успіхи на полі дослідів у порівнянні з добою М. Грушевського є, без сумніву, великі. Але не зважаючи на те, ведений науковою інтуїцією блискучого й досвідченого історика, М. Грушевський узяв тоді єдино правильний курс, спрямовуючи досліди над пра- й ранньою історією Руси- України на студійний шлях особливих зацікавлень пра-русько-україн- ською етногенезою. Так отже русько-український етнос став основним предметом наукових дослідів. Та навіть така наукова індивідуальність, як М. Грушевський, була до певної міри дитиною своєї доби в психологічно- інтелектуальному аспекті.

Від часу проголошення нової схеми східньоевропейської історії та появи першого тому ’’Історії України-Руси” виросли три покоління україн­ських істориків та прийшли нові успіхи на полі розвитку історичних наук, а в тому й на відтинку дослідів над пра- й ранньою історією Руси-України. Проблема пра- й ранньоісторичних коренів русько-української етногене­зи стала тепер спільним знаменником при дослідах давноминулого Руси- України, особливо в дозріваючій стадії прояснювання обличчя ранньо- історичного процесу в світлі модерної методології наукових дослідів при мікроаналізі джерельних текстів та успіхах археологічних відкрить. Сьогодня український дослідник вже не вдоволяється реконструкцією самих основних зарисів ранньоісторичного процесу на українських землях та ствердженням слідів пра- й ранньоісторичних коренів процесу розвит­ку русько-української етногенези від доби Трипілля, якщо вже не від палеоліту. Історик на сучасному етапі дослідів старається поглибити знання різних форм і змісту життя й діяльности ранньоісторичного, авто­хтонного населення — південно-східніх, протослов’янських племен на українських землях, включно з виявами їхнього соціо-племінно-полі- тичного життя, отже ранньоісторичного, місцевого прототипу політично- державної організації. Коли цікавимося соціо-політично-державною орга­нізацією номадних завойовників, які ордою сунули зі Сходу й на якийсь час опановували землі України, а згодом частинно всякали зі своєю панівною верхівкою у пра-русько-український етнічний субстрат, або були витиснені іншою ордою, то тим більше цікавить нас питання форм племінно-політичного життя населення місцевого походження, отже ранньоісторичних предків пізніших літописних русько-українських племен.

Антропогеографічні й геополітичні умовини ранньоісторичного процесу на українських землях промовляють рішуче за тим, що тодішнє автохтонне населення тих земель не було якоюсь аморфною племінно- етнографічною масою, позбавленою соціо-культурно-політичного змислу. Аджеж навіть примітивні племена ранньоісторичної доби мали якісь форми соціальної, чи навіть соціо-політичної організації. Тим більше мусіли мати якісь форми соціо-племінно-політичної організації племена автохтонно-хліборобського населення земель України при певній, відмінній від номадизму, стабільності свого економічно-громадського життя та зі своєю як на той час значною матеріальною культурою, як це виявляють археологічні досліди. Вже самі вищі форми соціо-економічного життя, а також потреба оборони перед зовнішнім ворогом, головно номадами, вимагали певної, більш стабільної племінно-політичної органі­зації. Найстарші джерела нічого про це не говорять, бо грецькі колоністи античного північного Причорномор’я цікавилися майже виключно торгівлею з місцевим хліборобським населенням, а не формами його соціо-культурно-політичного життя. Все ж таки мікроаналіза згаданих джерел наводить на деякі незначні сліди, що могли б до певної міри свід­чити про первісні форми соціо-політичної організації племен місцевого, автохтонного населення. Згідно з реляцією Геродота (IV, 119), на воєнну нараду в зв’язку з походом Дарія на скитів прийшли ’’королі” різних племен, котрі жили на території Геродотової Скитії, а в тому й ’’король” (племінний начальник) неврів, яких дослідники зачисляють до прото­слов’янських племен. В іншому місці (IV, 17) Геродот каже, що "скити- орачі” (також найправдоподібніше одно з автохтонно-хліборобських, протослов’янських племен, з накиненою йому панівною назвою скитських завойовників) сіють збіжжя не собі на поживу, а на продаж. Очевидно, збіжжя скуповували грецькі колоністи й висилали його масово до метрополії. Щороку висипано з причорноморських, грецьких колоній сотні тисяч медимнів збіжжя до гористої й маловрожайної Геллади, населення якої без єгипетського й українського хліба вигинуло б голодовою смертю.

Минуло кілька століть від доби Геродотової Скитії. За той час наступив прогрес на тлі процесу міжплемінно-культурно-психологічного наближення протослов’янських племен русько-українського Півдня у розумінні спільних інтересів в обличчі наступаючого євразійського номадизму. У висліді переходу сарматськими племенами Дону, в зв’язку з їхнім експансивним рухом, в якому визначилися язиґи й роксоляни (II ст. до нашої ери), стало більш неспокійно у причорноморських степах. З часом номадно-мілітарний динамізм сарматських племен почав слабнути й в кінці заламався з приходом Готів у чорноморські степи. На порозі нашої ери виникли умовини, серед яких поглиблення відчуття спільних інтересів ранньослов'янських племен русько-українського Півдня та збільшення загрози зі сторони номадних орд синхронізувалися й покривалися у площині спільної історичної кавзальности, на базі якої зродився більш пригожий ґрунт для виникнення міжплемінно-політично- державної організації типу антського союзу. Політично-державне об’єднання антських племен не було пересічним явищем ранньо- історичного процесу. Це — своєрідний, міжплемінно-політично-мілі- тарний феномен, продукт специфіки антропогеографічно-геополітичних та соціо-племінно-етнічних умовин русько-українського Півдня, який має свій background в пра-, а вже напевно в ранньоісторичному процесі на землях Руси-України від автохтонно-хліборобських племен Трипілля, через добу протослов’янських племен Геродотової Скитії аж до південно- східньослов’янських, тобто ранньо-русько-українських племен доби ант­ського союзу включно. Цей феномен був зумовлений специфічними гео- етно-політичними факторами й відносинами на території України в контексті тодішніх євразійських відносин.

Джерельно-фактологічний матеріал до історії антського союзу подає нам назагал скупі відомости як у аспекті його племінно-етнічного складу, так і самої політично-військово-державної структури. Навіть хронологічні рамці його існування та означення географічних меж території антського союзу не є точними, бо візантійські джерела подають назагал лише те, що мало якийсь зв’язок з історією Візантійської імперії, отже головно про конфлікти або союзи Візантії з антами. Тому в історії дослідів антської проблематики траплялися різні голоси й погляди на тлі деяких варіянтів розв'язки антського питання. Як звичайно трапляється в науці, не бракувало тут і підходу до антської проблеми з позицій національних інтересів. Згідно з поглядом головно деяких представників передреволю­ційної, московської в національному, а російської в імперському розумінні, історіографії, а згодом і підсовєтської історичної науки, антський союз — це неозначений точніше міжплемінно-військовий союз слов’яно-іранських племен, який, як несподівано виник, так і несподівано та безслідно розпався у вирі племінно-етнічних катаклізмів доби мандрівки народів на євразійських просторах. Згадані дослідники не поспішали ставити крапки над "і” в аспекті антського питання з політичних мотивів. З другої сторони, нікуди правди діти, дехто з наших працівників пера, ближчих до публіцистики чим до науки, перенаголошував антське питання в дусі актуалізування його на тлі сучасних політично-державницьких тенденцій, що зрештою зовсім непотрібне, бо немає здорового глузду вдиратися у відчинені двері, адже історія антського союзу так чи сяк являється інтегральною і невід’ємною частиною русько-української історичної традиції. Представникам московсько-підсовєтської історичної науки а priori з політичних мотивів важко признати існування місцевої (не лише в територіяльному, але й племінно-етнічному аспекті!) політично-військово- державної організації на українських землях уже в ранньоісторичній добі, як своєрідного, ранньоісторичного прототипу державної організації Київ­ської Руси. Визнаючи, з однієї сторони, приналежність антського союзу в територіяльному аспекті до русько-українського Півдня, вони кінець- кінцем все ж таки стараються ’пов’язувати антів з усіми східніми слов'янами, не диспонуючи на те ніякими об’єктивно-науковими аргументами.

Внаслідок недостачі джерельно-фактологічних матеріалів до історії союзу доводиться використати максимально, перш за все, доступні нам джерела шляхом застосування мікроаналізи тексту та узгляднення най­новіших осягів на полі археології, а також до певної міри й інших допоміжних дисциплін історії. А решту домени антської проблематики, на яку немає достатнього покриття в аспекті джерельно-фактологічних даних, приходиться реконструювати на базі тодішнього ранньо- історичного процесу, в гармонії з більш знаними нам явищами, подіями й фактами при узглядненні принципів об’єктивних закономірностей ранньо- історичного процесу та порівняльних студій над аналогічними явищами з інших теренів і діб (напр. аланський союз, чи ближчий нам союз волинян

— дулібів, яких можна вважати західніми антами). До того допомагає історикові його науковий досвід та інтуїція дослідника, оперта на розу­мінні реального ходу історичного процесу. Це — єдина можливість осягнути приблизну реконструкцію релятивної цілости антської проблематики на сучасному етапі дослідів. Чи на завтрішньому етапі дослідів матимемо якісь дальші успіхи в аспекті нових відкрить на полі антської проблеми? Можливо, що лише археологічна лопата відкриє нам ласкаво якісь нові, більше чи менше виразні, сліди на шляху дослідів антського питання, бо з писаних джерел важко щонебудь більше витиснути. Вони вже так занатомізовані методами мікроаналізи тексту зі сторони дослідників, що дальше вже немає куди проникати. Хіба ще одна епіграфіка могла б кинути ясніше світло на те, чи інше питання про антів. Мусимо погодитися з тим, що, на жаль, не одно питання з антської проблематики залишиться назавжди у сфері гіпотетичних комбінацій.

А все ж таки принцип наукового об’єктивізму підказує нам, що виста­чає й того джерельно-фактологічного матеріалу для зідентифікування територіяльно-етнічної приналежности антського союзу, як політично-вій- ськово-державної організації міжплемінного характеру й її етнічного ядра

— антів. Залишаючи на боці подробиці з історії антського союзу, де не все може бути висвітлене через відсутність джерельних даних, хочемо звер­нути головну увагу на кілька основних питань, які творять реально-істо­ричну базу для всієї антської проблематики. В загальному можна говори­ти про три основні дані, які творять реальні рямці історії антів: територіяльні, хронологічні й племінно-етнічні. Згідно з реляцією Йордана, антські племена заселювали територію північної Причорномор- щини між Дністром і Дніпром, а на підставі даних Прокопія Кесарійського заселювана ними територія сягала від Долішнього Дунаю аж до Озів- ського моря на сході. Лише не знаємо докладно, як далеко на північ сягала границя володінь антів, але можна більш чим припускати, що антські володіння простягалися на півночі аж до сучасної Київщини, при чому прото-київське поселення — фортеця — тобто ранньоісторичний Київ міг бути не лише економічно-культурним, але й політичним центром, отже столицею антського союзу, головно в пізніших фазах розвитку політично-військово-державного об’єднання антів, а вже тим більше в останніх фазах, коли залишки політично-військових сил антів інтегру­валися у етно-політичне ядро Полянської Землі, з Києвом у проводі. Геополітичне й топографічно-стратегічне положення ранньоісторичного Києва немов само вказувало йому на таку позицію в умовах політично- військово-міжплемінного об’єднання антів. Розташований на терені лісо­степової смуги, Київ був тим самим у великій мірі поза обсягом безпо­середніх небезпек зі сторони євразійського номадизму, якого головне вістря було спрямоване на степову полосу. Так отже територія політично- військового й міжплемінно-державного об’єднання антів покривається всеціло з етнографічними землями русько-українського народу. Реальна й як на той час доволі стабільна міжплемінна, політично-військова сила зі своєрідною, федералістично-державною організацією проіснувала напевно між IV і початком Vll ст. А коли взяти до уваги найдавнішу вістку про антів на підставі епіграфічних даних Керченського півострова з III ст., де згадується назва ”ант”, то дуже правдоподібне, що існування антського союзу треба починати десь приблизно з Il ст. до початків Vll ст. А це означає, що політично-військово-державне об’єднання антів могло в основному існувати близько п’яти століть. Якщо б так було, то концепція політично-військово-державної стабільности міжплемінного характеру антського союзу є тим більше переконливою для вдумливого й об’єктивного дослідника. Час виникнення антського союзу відповідає в загальному принципам об’єктивної закономірности ранньоісторичного процесу. Він виник як посередня стадія розвитку племінно-етнічних, культурних і соціо-політичних відносин на українських землях між прото- слов’янізмом доби Геродотової Скитії та, з другої сторони — добою виникнення повновартної державної організації типу Київської Руси, являючися таким чином етно-культурно-політичним помостом між соціо- політичною структурою протослов’янських племен другої половини І тисячоліття до нашої ери та, з другої сторони — русько-українським суспільством ранньосередньовічного порогу Київської Руси. Якщо б не аварське лихоліття, яке припізнило виникнення Київської Руси, то Київський Центр найправдоподібніше виринув би на арені світової історії приблизно на яке століття скорше. Все ж таки навіть ті політично-військові залишки антського об’єднання, які в процесі ступневого розкладу перейшли зі степової полоси в більш безпечну лісостепову смугу, скріпили Полянську Землю з прото-київським Центром, що мусіло дати поштовх до історично повновартісного, державного почину, тобто до виникнення Київської Руси. Антський союз не виник несподівано як deus ex machine, ані не зник нагло й безслідно. Як поява, так і розклад антського союзу мали свої еволюційні шляхи. Така велика територіально, міжплемінна, політично-військова організація державного типу на просторах приблизно між долішнім Дунаєм і Озівським морем та між північно-чорноморським побережжям і лісостеповою полосою на півночі, якої початки могли сягати правдоподібно Il ст. (отже, коло п’яти століть існування в характері реальної політично-мілітарної сили!), не могла виникнути несподівано. Вона потребувала, поза всяким сумнівом, довшого часу й виникала в процесі поступового визрівання відчуття слов’янської єдности, розуміння спільних, міжплемінних інтересів південно-східніх слов’ян, поглиблю­вання співпраці та в кінці об’єднання в рамцях міжплемінно-федера- лістичної, політично-військово-державної організації. Чим більше номадизм виявляв свою динаміку на євразійських просторах у міру наступаючих подій — передвісників доби великого переселення народів, тим більше зростало зрозумінні життєвої конечности спільної оборони й дії, перш за все, дефензивного, а згодом і наступального характеру в процесі пенетрації слов’янами Балкан та атак на провінції Візантійської імперії.

Як з однієї сторони антський союз не виник несподівано, так, з другої — не щез нежданно й безслідно, як метеор на небозводі. Така велика в міжплемінно-територіяльному аспекті та триваюча кілька століть політично-державна організація не могла розпастися нагло без сліду, бо це противорічило б основним принципам об’єктивної закономірности істо­ричного процесу. Правда, ми подибуємо в історії іноді дуже революційні симптоми в розвитку явищ, подій і фактів, але вони є звичайно зумовлені об’єктивною кавзальністю на тлі історичного процесу під диктатом зовнішніх факторів (антропогеографічних, економічно-соціальних, геополітичних), чи під наглою пресією внутрішньо-революційних чинників. То не степова орда, яка жене по безмежних просторах Евразії й у зустрічі з іншою ордою несподівано розпорошується, або вирізує впень іншу орду, а її залишки жене перед собою. То, порівняльно як на тодішні ранньоісторичні відносини євразійських степів, досить стабільна політично-військово-державна організація, з власною територією й державним проводом міжплемінно-федералістичного характеру та кількома століттями існування, яка вела свою власну політику й мірялася не раз у політично-військовій конфронтації з Візантійською імперією при різних, іноді дуже прикрих для Візантії, вислідах. Того роду політично- військово-державний твір не розпадається раптово й безслідно. Антський союз, навіть ослаблений воєнними змаганнями з аварами, не щез нагло й без сліду. Він піддався процесові еволюційного розкладу внаслідок полі- тично-територіяльних перемін з надходом порівняльно спокійніших часів після доби переселення народів та при свобіднішому територіяльному розподілі для ранніх русько-українських племен у нових умовинах витвореного географічного вакуум у висліді звільнення чорно­морських степів від кочових орд. Віддалені свобідніше від себе племена на нових місцях розселень серед обезлюднених степів втрачали лучність між собою й ті міжплемінні зв’язки, що були підставою існування між- племінно-федералістичної структури антського союзу. Серед таких ново- створених обставин поступово почав діяти процес розкладу антського союзу, від якого відлучувалися окремі племена, вдоволяючися кожне з них своєю внутрішньо-племінною організацією і правлінням. В антському союзі мусіло існувати більш стабільне політично-військове ядро, яке було об'єднуючим фактором цілої міжплемінно-федералістичної структури об’єднання. Тут могло відогравати особливу ролю полянське плем’я, а поза тим більш політично-свідомі чинники з-посеред інших племен, які здавали собі справу з доцільности спільної, міжплемінної організації. Можна більш чим припускати, що згадане ядро інтегрувалося всеціло в політично-військові сили ранньоісторичного Києва, повністю зосереджу­ючись на терені Попянської Землі. І саме цей факт треба вважати порогом іонози Київській Руси. Так то корівне ядро антського союзу в останній стадії його існування передало політично-державну естафету виступаючій на історичній арені Київській Русі. В тому аспекті можна об’єктивно говорити про продовження історично-державницької традиції від часів антського союзу до порогу Київської Руси.

Заключною точкою з порушеної нами антської проблематики являється питання племінно-етнічного складу антського союзу. Історичні джерела візантійських авторів промовляють за тим, що під збірною назвою антів ромеї, тобто візантійці, розуміли південно-східніх слов’ян. При тому візантійські письменники виразно розрізняють західніх і східніх слов’ян — склавинів і антів. З усього контексту джерельного матеріалу виходить виразно, що слов’ян льокалізовано на теренах їхніх історичних поселень від Карпат на схід до полоси Озівського моря як місцеве, осіле населення у відрізненні від переходових номадних племен і орд, які пересувалися зі сходу на захід на безмежних просторах євразійських степів. Деякі, згадувані в джерелах, імена визначних антів мають можливо слов’янський характер. Подані риси характеру антів та деякі реляції з етнографічно-фолкльорного матеріялу й побуту антів також покри­ваються з етно-психологічно-культурною характеристикою південно- східнього, ранньо-слов’янського світу. Висловлюючися популярно, зі згаданих джерельних реляцій так і пробивається слов’янська душа антів з їхніми міжплемінними незгодами й різко виступаючим індивідуалізмом, але при тому всьому й південно-східньословянським, тобто ранньо- русько-українським територіальним патріотизмом автохтона-хлібороба, особливо в обличчі небезпеки зі сторони спільного ворога — номадизму. Це прив’язання до рідної землі з діда-прадіда мало свою довговікову традицію та було невід’ємною частиною душі автохтона-хлібороба, який зносив століттями панування кочовиків на своїй землі, а згодом, вкорінившися в родючий ґрунт прадідної землі й набравшись сили, почав активно боронитися в умовах зростаючого номадизму доби мандрівки народів.

Існують підстави припускати, що до антського союзу могли політично ґравітувати деякі неслов'янські, головно іранські, пізно осілі, чи напівосілі племінні групи, які до певної міри закліматизувалися у соціо-культурному аспекті на теренах південно-східньої Европи й відчували потребу спільної оборони, разом із південно-східними слов’янськими племенами, перед номадними ордами. До речі буде пригадати, що, напр., скити, розбиті сарматськими племенами й витиснені до Криму та найближчих околиць, закріпилися там на якийсь час і на тому невеликому клаптику території — в порівнянні з територіяльним поняттям Геродотової Скитії — діждалися ще бодай на короткий час свого політично-державного й культурного розквіту. До того треба додати, що скити почали переходити компактни­ми масами до осілого життя приблизно в другій половині IV століття до нашої ери. Вони не лише інтегрувалися поступово в соціо-культурне життя протослов'янського, автохтонноухліборобського населення, але всякали в місцевий етнічний субстрат, беручи таким чином участь у етно-

генетичному процесі. Дещо подібно мається справа зі сарматськими племенами. Розбиті Готами, вони розпорошилися й частково почали переходити до осілого життя, закріплюючися на теренах своїх поселень та з часом набуваючи етно-культурного обличчя слов’янських автохтонів- хліборобів, а тим самим піддаючися процесові етногенетичної уніфі­кації південно-східнього слов'янства — предків русько-українського етносу. В аспекті вище поданих думок можна зрозуміти краще концепцію політичного ґравітування деяких з походження не-словянських, перш за все, іранських пізно осілих, чи напівосілих племінних груп до антського союзу. Але це вже були іранці з походження, які поступово ставали тери­торіальними патріотами на ґрунті своїх нових поселень, тобто русько- української Землі, і поволі всякали в етнічний субстрат її автохтонно- хліборобського населення. В тому розумінні можна говорити про слов’яно-іранський етнічний склад антського союзу. Все ж таки основним міжплемінно-етнічним масивом політично-мілітарно-державного об’єднання антів були південно-східні слов'яни, тобто ранньо-русько- українські племена. Навіть висувано гіпотезу, що, в часах, коли південно- східні слов’яни творили основний міжплемінно-етнічний масив антського об’єднання, політично-державне ядро — верхівка того ж об’єднання — була в загальному іранська. По-перше, такий погляд не виходить за рямці гіпотез, не маючи ніякого арґументаційного покриття, а по-друге, навіть коли б, теоретично беручи, так і було, то все одно антський союз, який проіснував кілька століть на території України та виник на тлі між­племінно-етнічного масиву південно-східньословянських, тобто ранньо- русько-українських племен, являється у світлі строго наукового об’єкти­візму інтегральною частиною русько-української історичної традиції та ранньоісторичною увертюрою до історії Київської Руси. Самий змисл історизму й інтуїція досвідченого дослідника підказують, що ранньо- історичний Київ у первісних територіяльних рямцях Полянської Землі, скріплений залишками політично-військових сил і тим самим з переданою йому антським союзом політично-державною естафетою, виступив на арену світової історії як наслідник антської державної традиції й її континуатор-продовжувач в характері більш удосконаленої політично- державної організації Київської Руси.

Замість іти втертими, але чужими, стежками старої схеми ранньої історії Руси-України з її перенаголошуванням скито-сарматської пробле­матики, доречно буде змодифікувати згадану схему в дусі, перш за все, новітніх досягнень на сучасному етапі історичних дослідів та в кінці з історіософічно-ідеологічних позицій модерної національної історіографії. В принципі нової схеми ранньої історії Руси-України лежить поступят підходу до ранньоісторичних дослідів з позицій об’єктивно-наукової концепції автохтонізму, пра- й ранньоісторичних коренів русько-україн­ської етногенези та найстарших слідів соціо-політично-державного життя в органічному пов’язанні завтохтонізмом.Те, що в добі М. Грушевського не могло ще бути з’ясоване, на сучасному етапі дослідів, у світлі головно новіших археологічних відкрить та модерних шляхів методології науково- 21

студійної праці, стає все більше виразнішим. В пра- й ранньоісторичних дослідах кожної території треба шукати, перш за все, слідів життя авто­хтонного населення, і це повинно бути основним предметом студійних зацікавлень історика, а не чужий, переходовий елемент. Згідно з вище­сказаним, головним предметом дослідів на полі ранньої історії Руси- України мають бути предки русько-українського народу в їхньому все- сторонньому розвитку,на тлі цілого контексту ранньоісторичного процесу й мульти-фактологічного матеріалу в дусі історичного універсалізму, а щойно відтак і інші племена й номадні орди, які в процесі свого кочового пересування зі сходу на захід довше чи коротше затримувались на україн­ських землях. Часи антського союзу, як активно-вітальний, політично- мілітарно-державний період, поміст між добою протослов'ян русько- українського Півдня і, з другої сторони — часом виникнення Київської Руси, є основним кільцем у ланцюгу нашої ранньо-історичної традиції. Тому опрацювання ранньої історії Руси-України в цій публікації прийняло методологічний характер своєрідної анто- центричної схеми на тлі цілого ранньоісторичного процесу.

Нещодавно мовознавець Струмінський висунув на підставі лінґві- стично-ономастичних дослідів (аналіза кількох назв у етимологічному аспекті) мабуть надто сміливий погляд (навіть не гіпотезу!), що анти були ґотами. Можливість спорадичних випадків існування неслов’янських назв, чи імен серед антів, чи їхньої верхівки ще далеко не заперечує погляду, що анти в своїй масі були слов’янами.

Історична наука не є догматизмом, а культурно-інтеллектуальним надбанням на шляху еволюції й прогресу людської думки й світогляду в міру осягів студійних змагань за можливо якнайповніше й об’єктивне висвітлення наукової, в даному випадку історичної правди для якнай- вірнішої реконструкції ранньоісторичного процесу на українських землях. Історія, як наука, це далеко не механічний зліпок самих фактів, дат і особистих та географічних назв. Опрацювати нарис історії того чи іншого народу в його територіальних і хронологічних рямцях — не значить вичерпати в подробицях довгий перелік усіх фактів, дат і назв у літо­писному стилі. Історик на сучасному етапі дослідів та при сучасній інтер­претації історичного процесу має завдання випрацювати реконструкцію того ж процесу на сторінках, історіографії, згідно з постулатом витонченого історичного прагматизму та при відшифруванні неписаних законів історіософії, наголошуючи головні шляхи даного процесу активно- вітальних проявів всестороннього життя народу — господаря на його споконвічній території. Це є методологічні принципи творенню історичної синтези. А маргінальні проблеми історичного минулого треба > висвітлювати шляхом монографічних праць. Висунена нами змоди- фікована, чи нова схема ранньої історії Руси-України йде саме по лінії згаданих постулятів. Якраз ця публікація являється, мабуть, першим варіантом спроби насвітлення ранньоісторичного процесу розвитку авто­хтонного населення земель України з науково-дослідних позицій нової схеми.