РОЗДІЛ I СЛОВ’ЯНИ, ЇХ КІЛЬКІСНА ПЕРЕВАГА, ПРАБАТЬКІВЩИНА, НАЗВА, ПОДІЛ

Проблема племінно-етногенетичного дозрівання й кристалізування слов’ян у аспекті культурно-соціо-політичного життя у контексті ранньої історії Руси-України є органічно пов’язана з антропогеографічними, геополітичними й побутовими умовинами, почавши від сивої давнини до доби, про яку маємо вже звідомлення нашого первоначального Літопису, коли південно-східні слов’яни, тобто русько-українські племена, прийняли участь силою історичних обставин у процесі великодержавної інтеграції на тлі суспільства Київської Руси.

Процес розвитку пра- й ранньоісторичного життя слов’ян на їхньому шляху від більш уніформованого соціо-культурного вияву побуту доби індоєвропейської спільноти й згодом слов’янської прабатьківщини до щораз то більше поглиблюваних виявів диференціяції у зв’язку з перехо­дом на нові місця поселення, має свою специфіку та, на жаль, незначне місце в античній історіографії, що було викликане специфічними обстави­нами. Трохи більше відомостей знаходимо в творах візантійських і арабських авторів. Тому досліди над ранніми слов’янами натрапляли на поважні труднощі. Аж у нашій добі конфронтація писаних джерел з археологічним матеріялом, при особливій мікроаналізі тих же джерел та використовуванні розвинених у нашому столітті допоміжних дисциплін історії, кидають більше світла на проблематику ранньоісторичного слов’янства.

Може видаватися дивним і незрозумілим, а то й парадоксальним, що слов’яни, ця від найдавніших часів найбільша чи найчисленніша група між народами Европи, майже не були відомі культурним народам довгі століття, а то й тисячоліття; ніхто ними не цікавився, не знайшлося письменника, який описав би їхнє життя-буття, як це зробив, напр., римський історик Тацит у відношенні до давніх германців, оповідаючи в своїй історичній праці "Германія” про їх походження, територію поселення, племена й звичаї.

Грецькі й римські письменники, котрі перші заговорили про слов’ян, обмежилися майже до самих назв, деяких етнографічних даних і подали такі непевні й неясні відомості про їхнє розселення, що ми й досі не можемо точно означити територію, на якій жили слов’яни. Тому саме маємо стільки гіпотетичних концепцій відносно льокалізування прабать­ківщини слов’ян. Античні письменники нашої ери звертали особливу увагу на велику кількість слов’ян та їхню кількісну перевагу над іншими народами. Грецький географ з Александрії, Клявдій Птолемей, описуючи європейську Сарматію, означив і народи, або точніше племена, які її заселювали. Він зробив це так, що окремо визначив великі народи, а окремо малі. З великих народів на першому місці згадав про слов'ян, називаючи їх венедами. Згідно з Птолемеем, Сарматію заселювали дуже великі народи, венеди по цілій Венедській (Ризькій) затоці, вище Дакії (Семигороду) певкіни й бастарни, по всьому березі Меотиди (Озівського моря) язиґи й роксоляни, а дальше за ними гамаксобії й алани-скити. В дальших розділах говорить Птолемей про малі народи, тобто племена, які заселювали європейську Сарматію, а згодом про поселення-міста, розташовані в середині країни, в долинах річок. Сарматія у своїй основі — - це давня назва степів Північного Причорномор’я й Приозів’я, на яких жили від Ill ст. до нашої ери до Il ст. нашої ери сармати. Аналогічно до старішої назви "Скитія” античні письменники вживали назви "Сарматія” у ширшому географічному розумінні. Вони включали до Сарматії не лише згадані степи, але також знану тоді частину Східньої Европи, а навіть Азії (велетенські євразійські простори), хоч на тих просторах жили племена різного етнічного складу й різної культури, які не були сарматами.

джерел, далі Карпати і Дакія, тобто Семигород, долішній Дунай, а з півдня лінія, що йшла берегами Чорного й Озівського моря аж до Дону — погра- ничної ріки між європейською й азійською Сарматією.

Готський історик Йордан, який жив у Vl ст. нашої ери та написав історію германських Готів, говорить також про велику кількість слов’ян. Він каже, що слов’яни, як войовники, заслуговують на погорду, але вони перемагають кількістю. Візантійський цісар Маврикій (в науковій літературі Псевдо-Маврикій, невідомий автор Vl-Vll ст., якого твір ’’Стратегікон” приписують візантійському цісареві, Маврикію) признає також існування великої кількости слов’ян. Він каже, що, хоч тих варварів, тобто слов’ян, багато, то одначе вони не мають належної воєнної орга­нізації й одного начальника, отже не вміють підчинятися одному вождеві й вести бій у строю. Псевдо-Маврикій у згаданому творі повчає візантійців про стратегію боротьби з варварами, тобто слов’янами, кажучи, що в антів є багато вождів, які не живуть зі собою у згоді. Тому, мовляв, треба б притягати деяких з ни$ на свій бік намовами або дарунками й тоді порізнених між собою легше буде завоювати. Взагалі "безчисленність” слов'ян стало підкреслюється різними авторами на грані античної й середньовічної доби. Але найкраще мабуть і найяскравіше представив кількісну перевагу слов’ян над іншими народамиеспанський жид, Ібрагім ібн Якуб. Він у своїй реляції з подорожі до слов’янських країв 965 р.

В сучасній науці існує кілька теорій відносно питання про пра­батьківщину слов’ян. Ці теорії можна поділити на дві основні групи, східньоевропейську й західньоевропейську. Треба, одначе, відмітити, що східньоевропейська група не є ні одноцільна, ні однозгідна відносно територіяльного визначення прабатьківщини слов’ян.

Найдавнішою теорією відносно льокалізування території пра­батьківщини слов’ян є концепція літописця Нестора. Він льокалізує пра­батьківщину слов'ян десь на теренах Середнього й Долішнього Дунаю, де тепер угорська й болгарська землі. З тієї прабатьківщини слов’яни мали б розійтися і осісти на землях, на яких і тепер жибуть, надавши їм свої імена.

До концепції Нестора тяжить до певної міри московський історик Ключевський, згідно з поглядом якого первісною прабатьківщиною слов’ян були землі над Дунаєм, куди вони прибули приблизно в Il ст. по Христі. До того часу вони губилися у різноплемінному населенні Данії й щойно після якогось часу почали виділятися зі сарматської маси й відокремлюватися. Згодом слов’яни пересунулися більше на північний схід і на північно-східніх Карпатських узгір’ях осіли на довший час. Вони створили в Vl ст. великий воєнний союз під проводом князя дулібів, тобто волинян. З Карпатських гір слов’яни розійшлися по різних землях, де й осіли на постійно. Східньослов’янські племена також переселилися на терени над Дніпром і далі на північ, у напрямі Ільменського озера. Пів­нічно-східні слов’янські племена прибули на північно-східні землі з півдня, з-над Середнього Дніпра. Все це мало статися приблизно в Vll-Vlll ст.

Іншого погляду відносно прабатьківщини слов’ян був Шахматов. Він виходив із засади, що слов’яни після розпаду індоєвропейської спільноти творили з литовцями одну групу й сиділи в басейнах Горішньо-Західньої Двини й Німану, сягаючи до Ільменського озера. Коли згодом ця група розпалася, слов’яни переселилися в басейн Висли. Над Вислою натиснули на слов’ян германські племена, що спричинило поділ слов’ян на дві частини.

Також і польський дослідник Розвадовскі льокалізує прабатьківщину слов’ян за Німаном і Дніпром, на Білорусі й у північно-східній Польщі.

Одначе, більше прихильників має теорія, яка пересуває слов’янську прабатьківщину на південь і льокалізує її на території на схід від Середньої Висли, а на північ і на схід від Карпат.

Найвидатніший український історик, Михайло Грушевський, виходить із засади, що слов'яни перед своїм остаточним виходом з індоєвропей­ської групи творили з литовцями литовсько-слов’янську спільноту. Коли згодом ця литовсько-слов’янська спільнота розпалася й слов’яни відо­кремилися, то для литовців залишилося балтицьке побережжя і щонай­менше землі між Німаном і Західньою Двиною, а терени на південь від литовської групи стали землями виключно слов’янської групи. Отже, виходячи з такої засади, М. Грушевський доходить до висновку, що ми для праслов’янської території маємо простір від Карпатського підгір’я до Алаунської (Валдайської) височини, краї Верхнього і Середнього Дніпра (але терени на схід від Дніпра, а також в сусідстві німанського басейну — спірні) та краї між Вислою і Німаном аж до моря (якщо ті терени не були зайняті Готськими й литовськими осадами).

Так отже прабатьківщина слов’ян, згідно з поглядом М. Грушевського — це землі між Карпатами й Середньою Вислою з однієї, та Дніпром і Валдайською височиною з другої сторони. Спираючися на реляцію Птолемея, що венеди-слов'яни живуть по цілій Венедській затоці й коло Венедських гір, М. Грушевський висуває теорію льокалізування слов’янської прабатьківщини аж до Балтицького моря, але із застереженням що там не жили Готи й литовські племена. Справді, над Балтицьким морем і Долішньою Вислою жили в І і Il ст. нашої ери Готи, які в Il ст., або на початку Ill ст. пересунулися на українські, при­чорноморські степи. Теорію М. Грушевського прийняв, між іншими, Д. Баталій.

Також Любор Нідерле, великий знавець слов’янської старовини, присвятив свою увагу проблемі слов’янської прабатьківщини. Про­аналізувавши це питання, Нідерле каже, що Карпатські гори творили найправдоподібніше природну границю праслов’янської території на південному заході. Беручи, отже, за підставу з одного боку Карпати, а з другого Вислу, Нідерле доходить до висновку, що доісторичну колиску слов’ян треба шукати на території від Карпат і Середньої Висли на схід до Дніпра й басейну Десни. Одначе, Нідерле не посуває цієї праслов'янської території так далеко на північ, як це зробив М. Грушевський. Нідерле каже, що неможливим є, щоби згадана територія доходила від Карпатських верхів Ha_r північ аж до Могилева. Вона, на його думку, так далеко не сягала. Згідно з поглядом Нідерле, північну межу прабатьківщини слов’ян творила ріка Прип’ять, правобережна притока Дніпра. Придержуючися в основному цього погляду, Нідерле в своїй праці про слов’янську археоло­гію поширює границі прабатьківщини слов’ян і визначує її ось як: західню межу прабатьківщини слов’ян творить Середня Варта або Одра, на сході джерела Десни й Донця, на півночі цю межу творить лінія, що простяга­ється від гирла Висли й веде вододілом між Прип’яттю, Березиною і Німаном, а південну межу творять Карпатські гори й лінія від Середнього Дністра до Дніпрових порогів. Поширюючи межі праслов’янської терито­рії у західньому напрямку на Середню Варту або Одру, Нідерле поклика­ється на Птолемея, який згадує про слов’янську місцевість Калісія, сучасне місто Каліш, що лежить над річкою Просною. Згідно з поглядом Айснера, праслов’янська територія простягалася, починаючи від Висли, широкою смугою від Карпат до верхів'я Дону. Німецький учений Мюлленгофф доходить до висновку, що слов'яни були розташовані в найдавніших, відомих нам, часах на території від Карпат і горішьної течії Висли по великі болотнисті простори на півночі до Валдайської височини, дальше на схід коло фінів, до першого найбільш горішнього засягу Дону й Волги. Південної межі найдавнішого слов’янського розселення Мюлленгофф не подає. Він каже, що питання про те, чи й як далеко слов’яни належали до населення степу або його врожайних річкових долин, може залишитися взагалі не висвітленим.

Є також дослідники, які визначають первісний осідок слов’ян між Волгою і Дніпром. Вони притримуються погляду, що слов’яни прибули зі сходу, з Азії, жили над Волгою і щойно після відходу германських і монгольських племен рушили на захід. З українських дослідників визнає цю концепцію М. Кордуба. Він твердить, що українські племена розмістилися під час мадрівки народів на великому просторі від Карпат аж по гори Кавказу, від Чорного моря аж по джерела Дніпра.

Пейскер висловив думку, що прабатьківщиною слов’ян було Полісся, а саме басейн Прип’яті від Берестя на схід, басейн Верхнього Німану й Долішньої Березини. Пейскер опирає свої твердження на дослідах поль­ського природника, ботаніка Ростафінського. Цей останній, як природ­ник, узяв до уваги засяг рослин, що були знані всім слов’янам — граб, тис, а також засяг і тих рослин, що не були знані всім слов'янам — бук. На підставі, власне, цього засягу роопин Ростафіньскі прийшов до висновку, що праслов’яни жили в басейні Середнього Дніпра й у басейні ріки Прип’ять. Праслов’яни жили, згідно з його поглядом, поза засягом тису. Також і берлінський славіст М. Фасмер уважає прабатьківщиною слов’ян горішній і середній басейн Дніпра. До цього погляду дійшов Фасмер на підставі сучасного засягу дерев — бука, граба й тису. Згідно з його поглядом, праслов’яни жили поза засягом тису.

Отже прихильники східньоевропейської теорії визначають територію слов’янської прабатьківщини на схід від Висли і Карпат. Перевагу, як ми бачили, мають ті доЬдідники, які льокалізують територію прабатьківщини слов’ян на півдні, на українських землях, на їх лісостеповій смузі.

Зовсім іншого погляду притримуються прихильники західньо- европейської (чи може радше середньоєвропейської) теорії. Вони льока- лізують прабатьківщину слов’ян на захід від Висли, на польських землях, у басейнах рік Висли й Одри. Цю теорію репрезентують головно польські дослідники, що, зрештою, зовсім зрозуміле, бо це в’яжеться з їхніми полі­тичними аспіраціями у відношенні до земель над Одрою. До цього погляду схиляються також представники чеської науки.

Видатний польський праісторик Юзеф Костшевскі, професор Познан­ського університету, твердить, покликаючися й на інших польських дослідників, що вже приблизно від 1300 р. до нашої ери, тобто десь від початку третього періоду бронзової доби, басейни Одри й Висли були зайняті праслов’янською людністю, предками всіх сучасних і кількох уже вимерлих слов’янських народів. Згідно з його поглядом, слов’яни творили однородну цілість з подібними звичаями і віруваннями та говорили спільною мовою. Такий стан мав існувати до Ill ст. нашої ери. Праслов’ян­ська людність жила на польських землях та мовно ще й далі не була здиференційована. Зміни настали щойно в Ill і IV століттях. На протязі Ill і IV ст. почалась експансія частини жителів тодішньої польської території на південь, захід і схід. Вони зайняли нові землі, доходячи на заході до Лаби й Соляви та поза ті ріки, на півдні просунулися аж до Греції й навіть Кріту (Крети), але остаточно осіли тільки в північній і середущій частині Балканського півострова, а на сході розпливлися далеко поза Дніпро й Волгу. Таким чином виникають три великі групи слов'ян: західніх, південних і східніх, а тільки польські предки залишилися на своїх давніх місцях.

Костшевскі твердить, що прабатьківщиною — колискою всіх слов’ян були басейни рік Висли й Одри. Він виключає навіть можливість існування іншого територіяльного стану праслов’янщини, зокрема виключає, щоб Полісся, Волинь й інші частини території України належали до пра­батьківщини слов’ян. Згідно з поглядом Костшевского, слов’янська пра- вітчизна ототожнюється зі засягом лужицької культури, яку — за чеським дослідником Пічем — визнано слов’янською культурою. Лужицька культура (виникла близько 1300 до нашої ери) в періоді свого най­більшого розвитку займала простір від Середньої Лаби й Соляви на заході аж по Буг на сході. Також і на підставі засягу рослин зараховує Костшев­скі до прабатьківщини слов’ян увесь простір Західньої Польщі в її кордо­нах з 1939 року.

Інший польський учений, мовознавець Тадей Лєр-Сплавіньскі також уважає польські землі прабатьківщиною слов'ян. Він каже, що басейн Висли й Одри творили ядро слов’янської правітчини, звідки праслов'ян­ське населення почало коло половини І тисячоліття розходитися на всі сторони, поступово втрачаючи свою первісну спільність і пере- роджуючися внутрішньо в щораз вільніше пов’язану спільноту слов’ян­ських народів, що надалі розвивалися самостійно. Лєр-Сплавіньскі подібно як і Костшевскі твердить, що праслов’яни вже від третього періоду бронзової доби, тобто десь від 1300 р. до нашої ери, займали басейни Одри й Висли. На тому ж становищі стоїть і Конрад Яжджевскі. Т. Сулімірскі льокалізує праслов’ян на землях між Одрою і Бугом, Карпатами й Балтикою. Розвадовскі каже, що первісні оселі слов’ян знаходилися в північно-східній Польщі й на Білорусі.

Ф. Дворнік, чеського походження, льокалізує праслов’ян на захід від Висли, на землях між Лабою, Вислою і Бугом. З тієї прабатьківщини рушила слов’янська людність (тобто з Горішньої Висли й Буга) на Схід, на українські землі. Ця початкова експансія слов’янської людности була спрямована до Дністра й до Дніпра. Коли це сталося, Дворнік напевно не знає й не каже. Він лише припускає, що це мало б статися копо 550 р. до нашої ери, а можливо, що це сталося ще перед приходом скитів на україн­ські землі. Але повна колонізація українських земель слов’янською людністю мусіла відбутися в перших століттях нашої ери.

Деякі з-поміж тих праслов’ян, котрі прибули на українські землі й тут поселилися, потрапили в залежність сарматів, які прогнали скитів і самі осіли на українській території. Між тими сарматами найвизначнішим було, каже Дворнік, плем’я антів. Слов’яни, які опинилися в залежності від тих сарматських антів, засвоїли собі їхню назву й стали називатися також антами. Але, з другої сторони, сарматські анти засвоїли слов’янську мову своїх підданих, асимілювалися і стали також слов’янами. В V і Vl ст. вони вже відомі грецьким письменникам як слов’яни,- а не сармати. Таке гіпотетичне твердження Дворніка не має ніяких джерельних основ, бо поміж сарматами не було племени з назвою анти.

Ці різні погляди, різні концепції, різні теорії, нерідко суперечні собі, лише доказують, що питання про прабатьківщину слов’ян далеко не вирішене. Існують об’єктивні, наукові підстави вважати, що розв’язки тієї складної проблеми треба шукати в льокалізуванні прабатьківщини слов'ян на теренах на схід від Висли й Карпатських гір, а не над Одрою і Лабою серед германських племен. На терени над Одрою і Лабою прийшли праслов’яни далеко пізніше, посуваючися на захід у своїй колонізаційній експансії після відходу германських племен. Теорія, яка льокалізує пра­батьківщину слов’ян над Одрою і Вислою, викликала сильну реакцію з боку німецьких учених: вони одностайно виказують її безпідставність. У свою чергу, німецькі дослідники твердять і стараються показати, що лужицька культура є германського походження, що її творцями й носіями були східньогерманські племена, а не слов’яни.

Ми не вважаємо доцільним присвячувати більше уваги тій будь-що- будь цікавій суперечці між німецькими й польськими ученими, тим більше, що згадана полеміка крім наукового значення, має також забарвлення національно-політичної суперечки, пов'язаної з територіяльними претенсіями.

Варто присвятити більше уваги первісній назві слов’ян, з якою стрічаємося у працях як грецьких, так і римських письменників. Треба мати на увазі, що слов’яни появилися на історичній арені не під сучасною їхньою назвою і не відразу етапи їх називати слов’янами. В кожному разі, ми навіть не знаємо, як вони самі себе називали. Первісно вони виступали під назвами, що були накинені їм чужинцями, від яких брали свої відомості грецькі й латинські (римські) автори. Римський письменник Пліній Старший називав слов’ян, як уже згадувано, венедами. Видатний історик Тацит називав слов’ян венетами. Але він властиво навіть не знав, до якої з тодішніх етнічних груп їх приділити — до германців чи до сарматів. Це своє вагання відносно приділення слов’ян висловив Тацит у своїй "Германії”. Закінчивши опис Свевії, Тацит зазначає, що він вагається, чи племена певкінів, венетів і фінів зарахувати до германців, чи до сарматів, хоч певкіни, що їх деякі називають бастарнами, щодо мови, способу життя, місця проживання, жител живуть як германці. Нечистота в усіх і лінощі, мі­шані шпюби начальників защепили їм дещо з осоружних звичаїв сарматів. Венети, каже дальше Тацит, засвоїли собі багато з їх звичаїв, бо як тільки запримітять щось у лісах або на горах поміж певкінами й фінами, відразу туди спішать, щоб пограбувати. В кінці Тацит вирішує, що все ж таки треба їх зачислити радше до германців, бо вони й доми будують і щити носять, і люблять скоро ходити пішки, а того всього нема у сарматів, які провадять життя на возі й на коні. Ясно, що Тацит не хотів і навіть не мав на думці включати венетів-слов’ян до етнічної групи германців. Йому йшлося тільки про те, до якої категорії людей — з огляду на їхній культурний стан, треба зарахувати слов’ян-венетів. Германці були народом осілим, мешкали в домах, провадили більш упорядковане життя. Сармати ж були кочовиками, не мали домів, ані постійного місця осідку, переходили з одного місця на друге, мешкали в будах, поставлених на чотириколісних возах, мужчини були ввесь час на конях і на конях ішли до бою, бо піхоти не знали. Головним їхнім зайняттям були війни, напади й грабунки. Зате слов’яни-венети жили більш подібно до способу життя германців: будували доми, мали постійне місце осідку на схід від Висли, ходили пішки й носили щити, якими захищалися в бою.

Клявдій Птолемей пішов за Плінієм Старшим. Він називає слов’ян венедами. Назва венеди й венети виступає в пізніших часах у різних варіантах: венді, вінді, інді, венетой, енетой. Але походження назви венеди ще й досі невияснене. Нідерле припускав, що ця назва кельтського походження. У кельтів слово "vindos” означає "білий”. Слов’яни мали біліший колір шкіри, ніж кельти, й тому можливо, що це слово дало початок назві слов’ян — ’’венеди”. Якщо так дійсно було, то від кельтів перейняли цю назву германці, хоч, з другої сторони, не виключене, що ця назва могла походити й від них самих. Німці ще й тепер називають лужицьких сербів ”Венден”-ами.

Грецький письменник Теофілакт Сімокатта, який жив і писав у першій половині Vll ст. нашої ери, називає слов’ян ґетами. Він твердить, що назва ”ґети” й назва ’’слов’яни" мають одне й те саме значення, що відноситься до одного й того самого народу та що назва ”ґети” — це первісна назва слов’ян. Оповідаючи про напад слов’ян на Тракію й її велике знищення, Теофілакт Сімокатта каже, що ґети, або, що означає те саме — війська слов’ян, сильно спустошили землі Тракії.

Також і римський історик грецького походження, Амміян Марцеллін, який жив у IV ст. нашої ери, не знав ще назви ’’слов’яни” і вживав на їх означення назви ”ґети”. Але в цьому понятті слова "ґети” дехто з дослідників добачує два окремі етнічні елементи: слов’янський і болгар­ський. Ґети Амміяна Марцелліна мали б бути і слов’яни і болгари.

Назва "слов’яни” появилася вперше в IV ст. В тому часі були написані теологічні Діялоги, тобто теологічні питання й відповіді авторства Псевдо- Кесарія, в яких стрічаємося з назвою "слов’яни” (склавени).

В Vl ст. стрічаємося у працях тодішніх письменників з новими назвами для окремих слов’янських груп. Ці нові назви виникли в зв’язку з роз­селенням слов’янських племен на східню й західню групу. Готський історик Йордан каже, що слов’яни походять з одного роду, але тепер називаються трьома іменами, а саме: венетами, антами й склавенами. Венети — це загальна назва, яка відносилася також до північно-західньої групи слов’ян. Анти творили південно-східню, а склавени західню (особливо південно-західню) групу. Про північно-східню слов’янську групу письменники Vl ст. нічого не кажуть, що є доказом, що вони про них нічого не знали. Взагалі треба ствердити, що грецькі, римські й згодом візантійські письменники цікавилися ними релятивно мало, зокрема візан­тійські письменники цікавилися слов’янами настільки, наскільки вони входили в сферу політики Візантійської імперії. Північні й північно-східні слов’янські групи були поза тією сферою. Згідно з Йорданом, анти, най- хоробріші поміж ними (слов’янами), живуть вздовж Понту (Чорного мо­ря), простягаючися від Дністра аж до Дніпра. Це означення території антів доповнив сучасник Йордана, грецький (візантійський) історик Прокопій з Kecapii'. Він оповідає про народи, котрі живуть від сходу аж до Меотій- ського озера (Озівського моря) і до ріки Танаїсу (Дону), яка впадає до то­го ж озера, а озеро поєднане з Евксинським Понтом (Чорним морем). Народи, каже він дальше, які там живуть, називалися в минулому кімме­рійцями, а тепер називаються утигури. Далі на північ від них займають зе­млі безчисленні племена антів.

Так то Йордан і Прокопій означили територію антського поселення: вона простягалася від Дністра на заході й через Дніпро доходила до Дону й Озівського моря. Там, над Озівським морем, анти були безпосередніми сусідами утигурів. Рибаков навіть припускає, що анти й кочовики- утигури, можливо, були перемішані на території майбутнього Тмутороканського князівства. Одначе, для нас важливе те, що оселі антів притикали до Озівського моря. В Vl ст. територія антів займала лісостеп та причорноморську полосу, далі приозівську полосу на захід від Дону, охоплюючи басейн Дінця, притоки Дону. Західню границю території антів творить Дністер, за яким на захід жили склавени (західня слов’янська група). Зі сторони заходу вони були найближчими сусідами антів. Північна границя не була означена, однак можна з певністю припускати, що впливи

антського союзу сягали аж до теренів пізнішої Київщини.

Анти й склавени були тими слов’янськими групами, що про них писа­ли римсько-візантійські письменники Vl і Vll ст. Ясно, що тих південних склавенів не можна ототожнювати з ільменськими словенами, які жили над Ільменським озером, політичним, культурним і торговельним осередком яких став Новгород. Словени-склавени, які жили на схід від Дунаю, у Vll ст. перейшли його й поселилися на Балканському півострові. Отже то були придунайські слов’яни.

Прокопій оповідає, що анти й згадані південні слов’яни мали за давніх часів одно ім’я і називалися спорами, на його думку тому, що жили розсі­яно й мешкали в домах, віддалених далеко один від другого, й тому вони займали великі простори. І справді, словени-склавени та анти займали на схід від Дунаю великі простори.

Цісар Маврикій (Псевдо — Маврикій) пішов ще дальше. Він подав характеристику тих двох слов’янських груп. Згідно з його реляцією, народи (племена) склавенів і антів ведуть однаковий спосіб життя. У них однакові права-звичаї, люблять свободу, не схильні до невільництва й підлеглости; хоробрі, особливо на власній землі, витривалі, легко переносять холод і спеку, нестатки в одязі й харчах.

Але хоча спосіб життя й нахили словенів-склавенів і, з другої сторони, антів були однакові чи подібні, хоч одні й другі говорили слов’янською мовою, а навіть у минулому мали мати спільну назву, то одначе вони не творили одної етнічно-політичної групи. Навпаки, це були дві зовсім окремі етнічні групи, які творили окремі політичні об'єднання. Як анти, так і словени-склавени жили своїм окремим культурно-етно-політичним життям, вели окрему політику з чужими племенами, народами й державами та складали договори,не завжди оглядаючися один на другого. Що більше, ці дві етнічно й політично окремі групи, чи організації не завжди жили зі собою у згоді й приязні. Прокопій Кесарійський оповідає про збройний конфлікт між ними. Правда, ця війна між ними тривала коротко й вони знову жили зі собою у згоді, але це не міняє факту, що між ними таки існував збройний конфлікт. У відношенні до аварів склавени провадили навіть зовсім іншу від антів політику. Наприкінці Vl і на початку Vll ст. вони були союзниками аварів, а в той час анти були союзниками візантійців, отже обидві згадані слов’янські групи були союзниками двох різних, ворожих сторін. В Vll ст. ці давні назви виходять з ужитку. Востаннє назва ’’анти" появляється (і то в попсованій, зміненій формі) на самому початку Vll ст. Пізніше назву антів заступили племінні назви, які вже пов’язуються звичайно з теренами, на яких вони жили, або з політичними й торговельними осередками, до яких вони тяжіли. Та вже в антських часах промощує собі шлях на території антів назва — рус, рос. Джерелом, в якому вперше появилася назва hros, hrus, тобто рос, рус, є сирійська хроніка Псевдо-Захарії з початків другої половини Vl ст. Автор хроніки невідомий, а названо його Псевдо-Захарієм тому, що згадану хроніку приписано Захарієві Мітилвнському, званому також Захарієм Схоластиком, авторові "Церковної Історії”, хоч він автором хроніки за всякою вірогідністю не був. Говорячи про народи півночі, зокрема про амазонок та їхні звичаї, автор хроніки згадав і про русів, сусідів амазонок. Згідно з тією реляцією сусідами амазонок мав бути народ hros, тобто рос, рус, — люди відносно постаті наділені членами тіла великих розмірів. Вони, як говориться дальше, не мають зброї, а коні не можуть їх носити з причини великих розмірів членів тіла. Отже, згідно з описом сирійської хроніки Псевдо-Захарії, роси або руси були великі ростом, сильної будови тіла й з тієї причини тяжкі, а тому коні не могли їх носити й вони силою факту були пішоходами. Згадана реляція про русів-велетнів нагадує до певної міри подібні згадки про "обрів-велетнів”, які мали б свідчити про те, що авари нібито були великого росту. Напівмітичний, фантастичний елемент здається тут наглядним. Але це зовсім не перешкоджає припускати, що ранні русько-українські племена представляли собою в антропологічному аспекті назагал рослих, сильно збудованих людей. У зв'язку з тим до речі буде пригадати, що Прокопій представляє антів як сильних людей і пішоходів. Як виходить з вищеподаного, руси мали бути сусідами амазонок, а що вони жили за Доном, то руси мусіли жити приблизно десь на захід від Дону, а на північ від Озівського моря. Як відомо, ціла антична амазонологія, в основу якої ввійшов соціологічний мотив (наявність реманентів пізнього матріархату на території південно- східньої Европи), мала назагал фантастично-екзотичний характер літера­турного жанру й входила до античної історіографії як розваговий чинник. Пов’язаність первісної згадки про "русів” з амазонологічним мотивом послаблює до певної міри історичну повагу даного джерела. А все ж таки самий факт згадки про "русів” є принайменше цікавий. Про русів згадується також у арабських джерелах, бо араби пізніше, а може вже й у тому часі, провадили пожвавлену торгівлю, між іншим, і на території України.

Слов’яни в передісторичних часах входили до складу індоєвропей­ської спільноти й жили ще від кам’яної епохи в південно-східній частині Европи. Згодом, як каже Третьяков, слов’яни виникли в процесі диферен- ціяції індоєвропейських племен і, розселюючися, створили три окремі, від себе незалежні групи слов’янських племен, а саме: 1) північно-західню, прибалтицьку групу слов’янських племен 2) південно-західню групу слов’янських племен і 3) південно-східню групу слов'янських племен. Як уже було сказано, ці три групи слов’янських племен жили своїм власним культурним і соціо-політичним стилем племінно-етнічного побуту. Правда, польський праісторик Костшевскі твердить, що слов’яни творили початково однородну цілість з подібними звичаями й віруваннями та говорили одною, спільною, слов’янською мовою. Але це його твердження має лише гіпотетичний характер. Звичайно, процес розвитку слов’янщини поступав у напрямі від релятивної уніфікації в напрямі поглиблення диференціації, але як/виглядав той первісно-уніфікаційний стан — ми не знаємо. Зате існую/ь підстави більше чим припускати, що в процесі

переходу на нові місця поселення з первісної індоєвропейської, а згодом слов’янської прабатьківщини почали діяти диференційовані антропо- географічні й політичні фактори, які поглиблювали відносно скоро процес диференціації. Південно-східні слов'янські племена в тодішньому процесі свого остаточного виникнення осіли на теренах лісостепу придніпрян­ських просторів, зробивши їх своєю батьківщиною. Сучасний україн­ський нарід — це їхні далекі нащадки, які виникли й скристалізувалися етнічно в поодиноких фазах етногенетичного процесу.