РОЗДІЛ Xll ПОЛЯНСЬКА ЗЕМЛЯ ЗІ столичним КИЄВОМ - ПРОДОВЖЕННЯ АНТСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ
Розпад союзу антських племен не був остаточною ліквідацією державної організації на землях України. Не зважаючи на згаданий розпад, політично-державне життя продовжувало тут своє існування у племінно-державних організаціях серед окремих племен, які виступали перед тим під назвою антських племен, тобто антів.
Тепер вони виступають під назвою полян, сіверян, уличів, тиверців, деревлян, дулібів і білих хорватів. Попередні назви тих племен, що творили союз державного типу й були його членами, не занотовані, бо ані Йордан, ані візантійські письменники нічого не говорять про їхні назви. Кожне зі згаданих племен зорганізувало на своїй території якусь форму племінної державної організації, яка виступала звичайно як князівство. І так над Дніпром, на правому його березі між Россю на півдні та Ірпенем на півночі, виникла племінно-державна організація полян, Полянська Земля, з політичним осередком — столичним Києвом. Є підстави більше чим припускати, що ранньо-історичний Київ являв собою своєрідне місто-державку, щось на взір грецької поліс, до якої ґравітували економічно, культурно й згодом політично прилягаючі, сусідні терени, що згодом об’єдналися з ним, створюючи поняття Полянської Землі — географічно-етно-політичного ядра Київської Руси. Властиво ця полянська держава — Полянська Земля — Полянське Князівство не було жадним новим твором, а реальним і безпосереднім продовженням антської державности. Тут саме мусів бути центр політично-державної організації антів і той центр не був ані знищений, ані зліквідований. Він залишився непорушений, продовжуючи своє існування.В цій полянській державі панували дальше князі зі старої династії напівпеґендарного Кия. Коли центр скріпився (правдоподібно залишками політичних і військових сил антського союзу), приступив до відновлення давньої великодержавности міжплемінного характеру, тобто до об'єднання відпалих племен, та організації на ширшу скалю Київської Руси.Огжн у HiopnHHH русько-української державности - Київської Руси — було чином київських князів І русько-українського, найбільш купьгурно передового племени полян, від якого й пішла назва Полянської Землі.
Аскольд і Дир, ці перші відомі нам будівничі Київської Руси, не були ніякими варягами, а русько-українськими, київськими князями. Це саме треба сказати й про Олега та Ігоря.На лівому березі Дніпра й над річками Десною, Сеймом, Сулою, в сучасній Чернігівщині й Полтавщині, виникла племінна державна організація сіверян з центром у Чернігові. На захід від полян, між Горинню, Прип’яттю, Дністром і Тетеревом, постала племінно-державна організація деревлян із центром в Іскоростені. На півдні, над Чорним морем, між Дніпром і Богом зорганізувалася племінна держава уличів, а на захід від неї, між Богом і Дністром — держава тиверців. Центром уличів був город Пересічень. На захід від деревлян, тобто на території західньоукраїн- ських земель — Волині, Холмщини, Підляшшя й Галичини, виникла племінна держава дулібів із центром у Велині або Волині над Бугом, при усті річки Гучва. На Підкарпатті жило плем’я хорвати, яке тут організувало також свою племінну державу. Згодом назва дуліби зникає, а її місце займає назва бужани, від політичного центру Бужськ, сучасного Буська. Але й ця назва не вдержалася. Її місце зайняла назва волиняни.
Доречно буде згадати ще про так звані Червенські городи. Цією назвою охоплювано найстарші західньоукраїнські міста на території дулібів, на захід від Бугу. Назва Червенські городи пішла від їхнього осередку — города Червеня, який знаходився на лівому березі річки Гучви, притоки Бугу, на півдні від Грубешова, де тепер є село Чермно. Город Червень був головним осередком Побужжя, а властиво Горішнього Побужжя. До Червенських городів належали Червень, Белз та інші. Першу згадку про Червенські городи зустрічаємо в Початковому літописі під роком 981.
Про уличів і тиверців говорить наш літопис, що їх було багато й що вони сиділи над Богом і Дніпром, а їхні оселі сягали до Долішнього Дунаю і до Чорного моря. Вони встояли найдовше у степу над Чорним морем, бо ще в IX ст. вони там перебували. По них залишилося багато городів, але в руїнах, як про це сказано в Переяславському літописі.
Про хорватів, крім назви, нічого в Літописі більше не сказано. Ці нові племінно-державні організації базувалися на племінних, територіальних основах. Кожне плем’я творило свою власну, окрему державну організацію. Чинником, який зв'язував людей того самого племені, була свідомість спільного походження, спільна мова, спільні звичаї, перекази, спільна батьківщина й спільне на ній переживання та спільні релігійні вірування. Це підкреслює і наш найстарший літопис. В ньому сказано, що племена мали свої звичаї, закони своїх батьків і перекази.Устрій племінних державних організацій спирався на демократичних основах. На чолі племінних держав стояли більш талановиті, енергійні, впливові й підприємливі одиниці, які звичайно називалися князями. В договорі князя Ігоря з Візантією з 944 р. вони називаються світлими й великими князями. Князі правили своєю племінною державою при допомозі представників визначних родів, званих лучшими або нарочитими мужами. Була це провідна верства, племінна аристократія. Вона складалася переважно з великих земельних власників, бояр, а по містах і з багатих купців, а також осіб, які славилися багатством, воєнними перемогами, розумом та іншими прикметами, що відрізняли їх від інших людей. Князь і згадана провідна верства були державцями — головними носіями державної влади. Велику ролю відігравали також віча, що творили свого роду племінну раду. У вічах брали участь представники родів і що ті лучші мужі вирішили, це й зобов’язувало. Звичайно ці віча відбувалися в столичному городі, де жив князь, володар землі, і що зібрані на тих вічах лучші мужі постановили, це зобов’язувало також і пригороди: що старшини постановили, на це пригороди пристануть, — сказано в літописі. Важливіші городи ставали центрами території племінної державної організації. В центральних городах жили князі зі своїми дорадниками й помічниками.
Під військовим оглядом племінні держави були поділені на тисячі, сотні й десятки. На чолі тисячі стояв тисяцький, на чолі сотні соцький, а на чолі десятки десятник.
Десятки й сотні творили тисячу, на чолі якої, як сказано, стояв тисяцький, найвищий військовий начальник у державній організації. Звичайно був тільки один тисяцький на все племінне князівство. Вийняток творила Полянська Земля, тобто Полянське князівство. Осередком Полянської Землі був Київ і тут знаходився тисяцький. Але поруч нього були в Полянській Землі ще два тисяцькі, один у Білгороді на пограниччі з деревлянами й другий у Вишгороді над Дніпром. Немає сумніву, що ця більша кількість тисяцьких у Полянській Землі була подиктована стратегічними вимогами. В Початковому літописі сказано, що, з однієї сторони, між полянами й з другої сторони — між деревлянами та іншими сусідніми племенами не було згоди й єдности. То був час, коли полянське ядро знову намагалося об’єднувати ранні, русько- українські племена довкола Києва, що увінчалося створенням міжплемінно-великодержавної організації — Київської Руси. Очевидно, в процесі того об’єднування доходило до конфліктів між полянським ядром та іншими племенами, які на початках, підігрівані льокально-племінним патріотизмом, не розуміли як слід ваги спільного об’єднання в одну великодержаву. Того роду процес потребував відповідного часу на глибше зрозуміння спільних інтересів усіх південно-східніх, тобто ранніх русько- українських племен у одній державній організації, на поглиблення політично-державницької зрілости й свідомости спільної історичної долі складеного з окремих племен одноцілого русько-українського етносу — автохтона на власній території, з власною мовою, культурою й ранньо- історичною традицією на тлі визріваючого етногенетичного процесу. До того долучувалася традиція спільних інтересів згаданих племен з доби антського політично-державного об'єднання, центром якого мусів бути ранньоісторичний Київ з прилягаючими теренами, отже та ж сама Полянська Земля, тобто централізуюче полянське ядро, яке взялося об'єднувати ті племена, що були колись об’єднані а антському союзі, а відтак у висліді вищеподаних умовин і відосередніх тенденцій почали відриватися від антського об’єднання. Найбільш відомою з тих конфліктів доби об’єднування племен довкола Київського Центру є війна з деревлянами, про що довідуємося з літопису. Видно, що приєднування інших племен не натрапляло аж на такі великі труднощі, пов'язані зі завзятими воєнними спротивами, коли літописець не присвячує їм більшої уваги, за вийнятком війни з деревлянами.Для охорони племінних держав будовано городи-фортеці, оборонні місця, в яких звичайно містилася залога й де переховувалось довколичне населення під час ворожих нападів, головно кочовиків. Багаті городами- фортецями були передусім прикордонні землі від сторони кочовиків, які вешталися по степах і грабували. На території київсько-полянської державної організації будували городи головно на Стугні й Росі. Ці городи будовано спільними силами населення. З тих часів залишилися численні городища на Київщині, на Волині, на Поділлі, на Чернігівщині й в Галичині. Біля тих городів-фортець існували оселі місцевого населення, яке у випадку небезпеки знаходило в них захист. Якраз таким городом- фортецею й був ранньоісторичний Київ, якого топографічне положення було особливо догідне для оборони.
Населення (а було це те ж саме південно-східньослов’янське, тобто ранньо-русько-українське населення з доби антського союзу) займалося хліборобством, крім того скотарством, ловецтвом, рибальством і бортни- цтвом-бджільництвом. Розвивався також промисел. Важливу ролю відігравала торгівля. На українських землях перехрещувалися не тільки культурні шляхи, але й торговельні, які йшли зі сходу на захід і з півдня на північ. Комунікаційними шляхами були головно сплавні ріки, хоча існували й сухопутні торговельні шляхи, однак їх було небагато.
З-поміж водних торговельних шляхів слід згадати волзький шлях, який зв’язував Балтицьку полосу й північні країни з Каспійським морем, Середньою і Малою Азією, а зокрема з південним арабським світом. Другим шляхом, що зв’язував Балтику з чорноморською полосою і грецьким світом, був Дніпровий шлях — "путь із Варяг во Греки".
Третій, врешті, шлях лучив Схід зі Заходом, тобто зі Західньою Европою. Були це шляхи світового на той час значення.Волзький шлях ішов із Каспійського моря до Ладозького озера, а звідти до Фінської затоки й далі Балтицьким морем до Скандинавії. Зі Vll ст. н. е. почавши, хоч можливо й скоріше, арабські купці мандрували на північ у торговельних справах і доїжджали Балтикою до Скандинавії, а Камою до північних та північно-східніх країн. Станиці арабських купців мали існувати навіть над Білим озером. Потверджують це знахідки арабських грошей на волзькому шляху, з датами карбування Vll ст. Центром торгівлі на цьому шляху з північними країнами був Болгар, столиця болгарської надволзької держави, який находився над Волгою нижче устя Ками.
Арабські купці привозили східні вироби, коштовні шовкові тканини, срібний і золотий посуд, південні овочі, коріння, прикраси, а з північних країн вивозили бурштин, гарні скандинавські мечі, дорогоцінні хутра. Дорогі хутра набували арабські купці головно від фінських племен. Великий попит мали чорні соболі. Важливим предметом торгівлі були раби, зокрема працьовиті слов’янські раби. Цей торговельний рух розгорнувся на широку скалю головно з часу, коли араби заволоділи країнами, які з давніх-давен мали торговельні зв’язки зі Східньою Европою, зокрема коли 712 року заволоділи Хорезмом, врожайною і багатою, хоч невеликою країною над Долішньою Аму-Дар’єю — центром торгівлі зі Східньою Европою й Азією, та коли заволоділи в цьому часі на Заході Еспанією і Септиманією у південній Франції з її головним осередком, Нарбонною. Арабський письменник з першої половини X ст., Аль — Масуді, родом із Багдаду, оповідає, що експорт хутер із північно- східньої Европи йшов двома шляхами. Один із цих шляхів вів на південь і через Кавказ діставався до Хорасану, провінції держави Сасанідів у північно-східній Персії, а другий на захід — у напрямі північних слов’ян, а звідти через територію Німеччини й Франції до мусульманської Еспанії й дальше до Магребу в північно-західній Африці. Про два напрямки експорту товарів, зокрема дорогоцінних хутер із слов’янських земель, оповідає також арабський мандрівник і географ Ібн Хавкаль, який жив і писав у половині X ст. Він оповідає, що боброві хутра походять із Камської Болгарії і з Руси, головно з Куяба, тобто з Києва. Цими хутрами були залиті торговища цілого тодішнього світу, за вийнятком мусульманської Еспанії. До Еспанії вони напливали з північно-східньої Слов’янщини. Головна маса хутер, що їх зустрічається на Руси, походить із Скандинавії і північних племен.Звідти вони діставалися до Болгару, а потім ішли на торговища Хорезму, який був пов’язаний постійними торговельними відносинами з Болґаром і слов’янськими країнами.
Дніпровий шлях ішов із Скандинавії Балтикою до Фінської затоки, а дальше Невою, Ладозьким озером, Волховом, Ільменським озером, сіткою приток, через Західню Двину на верхів’я Дніпра й Дніпром до Чорного моря. Коло порогів Дніпра, де переїзд був неможливий, доводилося перетягати човни ’’волоком” (волокти) і лише за порогами спускали їх на воду й пливли Дніпром без усяких перепон до Чорного моря. Випливши в море, купецькі каравани тримали курс або на Царгород, або завертали в напрямі Криму до Херсонесу, тобто русько-українського Корсуня. Був це грецький світ, славний своїми мистецькими золотими виробами. Звідти купці вивозили на північ, на українські землі, і дальше на північні терени різні грецькі вироби: паволоки, дорогі шовкові тканини, золотий, срібний і скляний посуд, різні ювелірні вироби, прикраси, вино, південні овочі, олії й коріння. З українських земель, тобто з Руси, експортували на південь, схід та південний схід дорогоцінні хутра, віск, мед, мечі та рабів.
Третій шлях, водний, що пов'язував Схід зі Заходом, ішов із Каспійського моря Волгою, потім переходив волоком на Дін, а з Дону Дінцем, Сеймом і Десною до Дніпра недалеко Києва. З Дніпра цей шлях ішов Прип'яттю і Бугом далі на захід, до Західньої Европи, а саме; до Праги й Реґенсбурґу над Дунаєм. Купці, які їздили цим шляхом на захід, везли зі собою східні вироби, а зі заходу привозили передусім зброю, франкон- ські мечі, невільників, тканини, срібний і циновий посуд, вино і т. д.
Але, крім водних торговельних шляхів, існували й сухопутні торговельні шляхи. Один із них ішов зі сходу на захід до Центральної Европи. Цей шлях переходив через Дніпро біля Києва й тут існував з давніх-давен переїзд. Дальше на захід цей шлях ішов Карпатським підгір’ям у Чехію й Південну Німеччину. Польський хроніст Мартин Анонім (Галь) згадує про шляхи, якими в минулому їздили західні купці зі заходу через територію Польщі на Русь. Знову персько-арабський географ, Ібн Хордадбег, який писав близько половини IX ст., оповідає про сухопутній шлях, який ішов із заходу на схід і переходив через українські землі. Цей шлях виходив із Еспанії й середземноморських портів країни франків і ішов поза Римом через країни слов’ян до столиці хозарів, а звідти через Каспійське море до Персії й дальше до Китаю. Цим шляхом користувалися жидівські купці, яких Ібн Хордадбег називає роданітами. Назва ця вказує на те, що згадані купці, як припускають, мали зв’язки з торговельними осередками над Роданом. Вони знали різні мови, а в тому й слов’янські, їздили зі заходу на схід і зі сходу на захід. На цьому шляху жидівської торгівлі постали численні й багаті жидівські станиці (громади) в Вердені, Ратисбоні, Празі, Перемишлі, Києві й Ітілі при устю Волги, тодішній столиці хозарів. Цим шляхом, як можна припускати, арабські монети, що були чеканені- карбовані в Магребі в північній Африці, серед яких находяться диргеми з Vlll ст., дісталися в поріччя Дону.
Названі вище торговельні шляхи переходили через українські землі. Волзький шлях, щоправда, не переходив через територію України, але зв’язки існували і з цим шляхом. Перс Аль Істахрі, який писав арабською мовою, каже в своїй праці "Книга шляхів і королівств", що місто Болгар, столицю камської Болгарії, сполучував шлях довжини 20 днів подорожі з Куяба, тобто з Києва. Зі Середнього Дніпра існував зв’язок із волзьким шляхом водяною сіткою Десни й Оки, а з Горішнього Дніпра провадив шлях на верхів’я Волги. Існував також зв’язок Дніпрового шляху з волзьким шляхом за посередництвом Балтицького побережжя. Наш літописець оповідає під роком 985, що Володимир Великий виправився проти болгар зі своєю дружиною на човнах, отже водним шляхом, а торки, його союзники, йшли пішки берегом.’Очевидно, що ті два шляхи, водний і сухопутній, не постали щойно за князя Володимира Великого, коли то він виправився проти надволзьких болгар, а існували з давніх-давен.
Через українські землі пересувалися чужинецькі торговельні каравани, навантажені східніми, південними й західніми товарами. На шляхах відбувалася торгівля. Населення української території використовувало таку транзитну торгівлю й набувало в чужинецьких купців потрібні йому товари. Найбільший попит був на прикраси, головно на глиняні зелені намиста. Була це, звичайно, обмінна торгівля. Але відбувалася й купівля- продаж. Чужинецькі купці купували в місцевого населення на українській території різні продукти, головно дорогі хутра, тобто шкірки з бобрів, куниць, лисів і т. д. Як доказ цієї купівлі-продажі є чужинецькі монети, зокрема арабськісрібні диргеми,велику кількість яких знайдено на українських землях. Дати на тих монетах засвідчують, коли ті торговельні трансакції відбувалися.
До того ж і само населення території України не залишилося пасивним. Воно також включалося у тодішній світовий ринок, у тогочасну світову торгівлю. Купці з українських земель мандрували зі своїми товарами навіть у далекі країни й там продавали їх, або обмінювали за чужинецькі.
Територія України зі Vll ст. була відтята на довгий час від Балкан- ського півострова й від Західньої Европи. Це й було причиною, що купці з українських земель звернули свою торговельну експансію передусім на південь, у напрямі Чорного моря, а далі на схід і південний схід. Торговельні зв’язки з півднем, з грецькими містами над Чорним морем, а через них із Грецією, з грецькими островами, з Малою Азією, а також зі Сходом і південним Сходом, із Закавказькими країнами — існували з давніх-давен. Довгий час центром торгівлі над Чорним морем була Ольвія при усті Богу. Пізніше ця роля припала кримським містам, зокрема Херсонесові, який став осередком торгівлі грецькими виробами й посередником у торгівлі з Візантією. Купці з українських земель їздили в торговельних справах до грецьких міст у Криму. Метою їх був головно Херсонес, пізніший русько- український Корсунь. Коли згодом Русь-Україна налагодила безпосередні торговельні зв’язки з Візантією, Херсонес і грецькі міста в Криму втратили своє значення й не представляли для купців з українських земель тієї ваги, що перед тим.
Русько-українські купці вивозили з території України передусім дорогоцінні хутра. Ці хутра купці набували не тільки від населення з української території, отже від русько-українських племен, але й від фінських племен і північних слов'ян, а крім того їздили за тими хутрами до Скандинавії. Дальшим предметом експорту був віск і мед. У слов’ян взагалі широко було розвинене бортництво-бджіпьництво. Ібн Руста (або Ібн Даста), перс із походження, письменник X ст., використавши реляцію невідомого автора з IX ст, каже, що земля слов’ян рівна й лісиста, а населення живе по лісах і годує бджоли в великих посудинах із дерева, тобто вуликах. Дальше оповідає Ібн Руста, що вони не мають ані нерухомих маєтків, ані міст, ані піль, а живуть із того, що привозять з країни слов’ян, та що єдиним їхнім зайняттям є торгувати соболями, білками й іншими хутрами, а грошеву заплату зав’язують міцно в свої пояси. Як бачимо, це оповідання відноситься до купців і населення з українських земель, на що вказує згадка про слов'ян.
Важливим предметом торгівлі русько-українських купців були невільники. Про торгівлю русько-українських купців писали арабські письменники. Правда, їхні відомості стосуються пізніших часів, бо найдавніші походять з першої половини IX ст., але ми знаємо, що торгівля на українських землях Існувала з давніх-давен, про що свідчать численні знахідки монет.
До речі буде пригадати, що говорили чужинці про русько-українську закордонну торгівлю. Згаданий уже Ібн Хордадбег каже, що руси (так називано предків українців), які належать до слов'янського народу, їдуть із найдальших околиць Саклаба, тобто Слов’янщини, до Румського (Чорного) моря і продають там хутра бобрів і чорних лисиць, а також мечі. Цар Рума (Візантії) бере десятину з їхнього краму. А то їздять Танаїсом (Доном), рікою слов’ян, і переходять через Камлидж, столицю хозарів, і там володар країни бере з їх десятину. Звідти плавають човнами по морі Джурджана (Каспійському морі) і їдуть до того пункту берега, який мають на меті. Іноді перевозять свій крам на хребтах верблюдів до Багдаду. Також і Ібн Аль Факіг, перс із походження, письменник з X ст., переказав нам оповідання невідомого автора про руських купців, яких називає слов’янами. В цьому оповіданні сказано, що слов'янські купці привозять шкіри лисів і бобрів із найдальших окраїн Слов’янщини й приходять до Румського моря, де румський володар бере з них десятину. Потім переїздять у жидівський город Самкуш (Тмуторокань), після чого повертаються до країни слов’ян. Або вони пливуть із Слов’янського (Озівського) моря по тій ріці, що називається Рікою слов’ян (Доном), приходять у Камлидж, -столицю хозарів, де бере з них десятину хозарський володар. Потім пливуть Хорасанським (Каспійським) морем, деколи причалюють у Джурджані й там продають усе, що мають. І все те приходить до Раю (Тегерану). Ібн Фадлан, арабський подорожник і письменник першої половини X ст. котрий був у 922 році послом від аббасидського каліфа Муктадіра до володаря надволзьких болгар, Альміша, оповідає, що над берегом Волги, нижче устя Ками, на торговиці, де відбувається пожвавлений торг цінними продуктами, бачив русів, тобто русько-українських купців, коли вони прийшли зі своїм крамом і стали на березі. Було це в Болгарі. Ібн Фадлан говорив із цими руськими купцями, а що не знав їхньої мови, порозумівався з ними при допомозі тлумача-перекладача, слов’янського невільника, який знав також арабську мову, а таких було багато.
Аль Масуді оповідає, що Чорне море називається Руським морем, бо по ньому плавають тільки руси, які живуть на одному з його берегів. Він каже також, що є між ними купці, які мають торгові зв'язки з Болгаром, та що руси мають у своїй землі срібну копальню. Руси їздять із крамом у країну Андалюс, тобто до Еспанії, у Румію — Рим, до Константинополя й до хозар. Аль Масуді оповідає також, що руські купці їздили човнами Доном до коліна Волги, а потім Волгою до Каспійського моря. Торговельні каравани йшли безпереривно від русів до Хорезму й з Хорезму до них. Цікавий погляд зустрічаємо у письменника Мукаддасі. Він каже, що руси були румійським народом, тобто, що в русів була візантійська культура. Це можна вважати одним із найстарших літературно- джерельних відгомонів культурних зв’язків Руси-України з Візантією. Русько-українські купці підтримували торговельні зв’язки, також із Центральною й Західною Европою. Доказом цього є митний закон і реляція еспанського подорожника, Ібрагіма ібн Якуба. В митному законі, що був виданий у Рафельштедті в Баварії за Людвика Німецького (843-876) і потверджений за Людвика Дитини (899-911), говориться також і про купців з Руси. Ібрагім ібн Якуб оповідає знову, що русько-українські купці приїздили зі своїми товарами до чеської Праги.
Важливу ролю у східній торгівлі відігравали хозари. Вони мали торговельні зв’язки з Іраном і арабськими країнами. Через Хозарію одержувала Східня Европа дорогі вироби зі Сходу. Русь-Україна була в торговельних зв’язках із хозарами й одержувала через них східні вироби, хоча вона мала також і безпосередні торговельні стосунки з арабським світом. Аль Джайгані каже, що Русь мандрувала в торговельних справах до Хозарії. Хозарія справді провадила пожвавлену торгівлю зі слов’янами, отже в першій мірі з Руссю, і була для них посередником у торгівлі з арабським світом і взагалі Передньою Азією.
Осередком русько-української торгівлі, а водночас і торгівлі на дніпровому, водному шляху, було Середнє Подніпров’я, Полянська Земля з центром у Києві. Для Полянської Землі, хоч вона й була невелика простором, склалися особливо сприятливі для цього умовини. Насамперед, Київ мав за собою довгу історію осередку південно-східніх, слов’янських, тобто в дальшому ранньо-русько-українських племен. Поляни були найбільш економічно й політично виробленим та най- культурнішим племенем. З давніх-давен вони вдержували торговельні зв'язки з культурними, промисловими й торговельними осередками інших країн. Київ лежить над Дніпром, себто безпосередньо на торговельному шляху. Війна з аварами, хоча й послабила цей центр, але його ані не знищила, ані навіть не порушила, бо він знаходився уже в лісостеповій смузі, отже віддалений від головних теренів антсько-аварського конфлікту й сцени воєнних дій. Він залишився далі центром із ширшими зв'язками, хоча антський союз перестав бути реальною історичною дійсністю й виникли окремі племінні державні організації — князівства. В Києві витворилася своєрідна купецька верства. Тут перебували князі, які піклувалися торгівлею. Торговельне життя концентрувалося у Києві. Київські купці були посередниками в торгівлі грецькими, а частково й арабськими виробами. Правда, північно-східня торгівля була спрямована на волзький шлях і Волгою йшла до Болгара, але торгівлю з фінськими племенами держали в своїх руках як поволзькі болгари, так і русько-українські купці. В торгівлі арабів із балтицькими країнами Русь була єдиним посередником. Взагалі русько-українські купці визначалися великою рухливістю і кмітливістю. Крім цього, треба мати на увазі, що торгівлею займалися не тільки самі купці, але також лучші мужі, а навіть і самі князі, і це не вважалося ніяким пониженням. Купецтво в місті творило міську аристократію. Bnapi з розвитком закордонної торгівпі, розвинулася і розгорнулася також і внутрішня торгівля. Потреба товарів на експорт примушувала силою факту купців вишукувати ті товарі й їх скуповувати. Це й було причиною, що купці пожвавлювали свою діяльність не тільки у власній племінній державі, але й на теренах сусідніх племінних держав, а навіть у далеких, чужих країнах Внутрішня торгівля відбувалася звичайно шляхом обміну, хоча могли траплятися також купівля-продаж при вживанні чужинецьких монет, бо власних грошей тоді ще не було. Отже купці привозили закордонні, тобто чужинецькі, товари й обмінювали їх за товари, які їм були придатні й надавалися до експорту.
Серед населення був, у першій мірі, попит на сіль, а також на металеві вироби, прикраси, бронзові й срібні перстені, шпильки, ковтки, порцелянові й скляні намиста, тощо.
Bnapi з розвитком торгівлі, йшов також розвиток культури, багатіла країна. В даному аспекті Подніпров’я жило ще старою традицією причорноморських грецьких колоній, яких економічно-культурні впливи сягали досить далеко на північ, отже до теренів Середнього Подніпров’я, тобто пізнішої Київщини, ще в перших століттях нашої ери. Тому Київ належав до багатих міст в Руси-Україні. Як особливо Київ, так і Полянська Земля завдячували свій економічний і культурний розвиток торгівлі й торговельним зв’язкам із культурними країнами.
Але розвиток торгівлі накладав на Київ і на Полянську Землю, зокрема на князя, особливі обов’язки. Торгівля могла існувати й розвиватися тільки при забезпеченні свободи, безпеки торговельних зв'язків, Гарантії безпеки на водних і сухопутних шляхах, якими посувалися купецькі каравани. Купці хотіли бути певними, що не будуть ограбовані чи навіть побиті на шляхах, якими переїжджали їхні каравани. А тим часом у тодішньому періоді такої забезпеки не було. По річках, якими пливли купецькі каравани, вешталися річкові пірати, а по сухопутніх шляхах — розбійничі ватап\ які нападали на купецькі каравани і їх грабували, а купців часто вбивалй, коли вони оборонялися. Купці, щоправда, мали свою власну охорону, але вона не завжди була в стані забезпечити каравани від нападів. Часто доводилося купцям зводити битви з тими грабіжницькими бандами.
Державна влада, тобто князі й лучші мужі, які, зрештою, й самі були зацікавлені в безпеці торгівлі, не могли бути пасивними й дивитися байдуже на ті напади, грабунки і вбивства. Вони були примушені перебрати на себе охорону торговельних шляхів, і це вони зробили. Князі й лучші мужі стали організувати воєнні дружини, обов’язком яких була охорона торговельних шляхів. У більш небезпечних місцевостях князі будували городки, укріплені місця, посилаючи до тих городків своїх мужів і залоги. Ці дружини, які нагадГ/ють дружини антських князів, стали зав'язком княжого війська, княжих дружин, що були в повній залежності від князя, знаходилися на його утриманні й діставали плату за свою службу. З цієї військової організації витворився згодом князівсько- дружинний устрій, що став панівним у русько-українській, Київській Державі.
Особлива роля в організації охорони торговельних шляхів припала Києву. Це зовсім зрозуміле. Київ у тому часі був найбільшим містом на всю Східню Европу. З відомостей, що їх переказали нам арабські письменники, можна було б гадати, що діяльність київських князів обмежувалася організацією і охороною торговельних шляхів. Безумовно, київські князі
докладали багато зусиль для розвитку торгівлі й безпеки торговельних шляхів, бо це була підстава їхньої сили й могутності. На економічній основі зорганізувалася й розгорнулася їхня державна організація. Але вони мають великі заслуги й у державно-творчій праці. Вони при допомозі тих лучших мужів організували Полянську Землю, перетворили її в справжню державу, запровадили адміністрацію, створили поруч територіального війська, так званого загального ополчення, що його очолював тисяцький, — військові дружини, які були залежні виключно від них, закріпили за собою князівську владу, спираючися, власне, на згадані дружини. Ця створена ними полянська держава — Полянська Земля, зі столицею Києвом — зайняла панівне становище на Подніпров’ї. Впливи Києва сягають далеко поза межі Полянської Землі. Змінилася й ропя київських князів. До того часу вони були, перш за все, захисниками торгівлі, в якій брали жваву участь, і охоронцями торговельних шляхів. Тепер, скріпивши Полянську Землю в середині й створивши мілітарну силу у формі княжої дружини, київські князі виходять із ролі сторожів- охоронців торговельних шляхів і вже в другій половині, або під кінець Vlll ст. починаються їхні походи на землі Візантійської імперії, на Крим, а згодом, коли ослабла хозарська держава, звертаються також у напрямі сходу. І в кінці, що найголовніше, починають завойовувати племінні держави, які входили колись до складу антського союзу, і лучити їх знову в одну спільну державну організацію. Почалося формування русько-української держави — Руси, зі столицею Києвом. І тоді ж закінчила своє існування антська доба, яка доживала свого віку в Київській племінній державі, Полянській Землі, передаючи в спадщині своїй наслідниці все, що вона придбала й могла придбати при тих умовинах, серед яких існувала.
До речі буде ствердити, що між політично-державною організацією антів, тобто антським союзом і, з другої сторони, русько-українською державою — Київською Руссю, не було фактично ніякої перерви, як не було перерви пізніше між Київською Руссю і Галицько-Волинською Державою. Київська Русь безумовно була безпосередньою і правною наслідницею політично-державної організації антів, тобто антського об’єднання. Серед нових умов виникла Київська Русь на старих антських фундаментах, відновлених і зміцнених діяльністю київських князів, а дальше при зорганізуванні воєнних дружин, співпраці полян і в кінці — ширших прошарків тодішньої русько-української спільноти. Процес розвитку Київської Руси зі своїми ранньо-історичними коренями, поступово поглиблювався при інтеграції русько-українських племен у спільне, державне суспільство, заниканні відосередніх сил з їхніми децентралізаційними тенденціями в користь Київського Центру, свідомости спільних інтересів та кристалізуванні критерію великодержавного, а згодом і національного патріотизму
Видатну ролю при організуванні військової сили в добі формування Київської Руси відіграли варязькі дружини, які за платню вступали як наємне військо на воєнну службу до київських князів. Вони сповняли в Руси-Україні те завдання, яке виконували анти й придунайські слов'яни, котрі вступали на службу до армії Візантійської імперії. Варязькі дружини були, отже, наємними військовими силами під власними начальниками, але входили до складу княжої дружини й князь був їхнім головним вождем. Але при тому варяги, головно варязькі старшини, виконували від імени князя також і деякі адміністраційні обов’язки, а навіть були чинні при виконуванні деяких державно-дипломатичних доручень, що підтверджують договори Руси з Візантією.
Будучи на воєнній службі в руського князя і в руській державі, варяги називалися русинами, бо були державно приналежними до Київської Руси. Треба зазначити, що варяги дуже скоро денаціоналізувалися, брали собі русинок;українок за жінок й самі ставали русинами та патріотами Руської Землі, а в дальших поколіннях вони цілковито стоплювалися в русько- українському етнічному морі. Але київські князі, в яких вони були на воєнній службі, не були варягами, а справжніми русинами-українцями й походили зі старої київської племінної династії. Деякі не-слов’янські назви, чи пак імена русько-українських князів ще нічого не говорять. У процесі пенетрації варягів з півночі на південь Європи та при їхній зустрічі зі слов’янським світом могла витворитися своєрідна мода серед панівної верстви суспільства Київської Руси брати імена войовничих варязьких дружинників. Аналогічне явище зустрічаємо згодом у зв’язку з грецькими іменами на русько-українському ґрунті. Історичні джерела мовчать про племінних русько-українських князів, згадавши тільки випадково про одиниці, отже мовчать і про князів Полянської Землі, тобто полянсько- київського князівства. Але не підлягає ніякому сумніву, що вони дійсно існували згідно зі станом ранньоісторичної дійсности на території Середнього Подніпров’я і в контексті тих явищ, подій і фактів, про які знаємо з джерел і з науково-дослідних спроб реконструкції ранньо- історичного процесу на землях Руси-України, впарі з досвідом вдумливого історика. Тому існують усі підстави твердити, що русько-українську державу, Київську Русь, створили князі зі старої київської, тобто ранньо- русько-української династії, й на старих, традиційних фундаментах першої, місцевої, відомої нам в історії держави, антського політично- державного об’єднання, зорганізованого на землях Руси-України, а тим самим історично-традиційної власности русько-української національної спільноти. В дальшій консеквемції вищесказаного немає сумніву, що ранньоісторична доба, тобто часи антського союзу, являється реальним порогом історії державности русько-українського народу, після чого слідкує уже історична княжа доба. У зв’язку з тим є органічно пов’язаний поступят історіографічного характеру, а саме, що в питанні періодизації історії Руси-України на сучасному етапі дослідів треба узгляднювати ще й антський період.
СКИТСЬКА ДЕРЖАВА в VII - Піст, до Xp.
ЕКСПАНЗІЯ СЛОВЕНІВ І АНТІВ
