ГОЛОВНІШІ висновки

Після Передмови й Вступу, в якому з’ясовано важливість дослідів над питанням антського союзу в цілому контексті ранньоісторичного процесу на території Руси-України згідно з досягненнями сучасного етапу дослідів, слідкують розділи, в яких автор розглядає проблему політично-державної організації антів на тлі ранньої історії Руси-України.

На початку автор розглядає питання найдавніших відомостей античних (грецьких і латинських), а дальше візантійських і арабських письменників про слов’ян, їхнє розселення, культуру та їхнє становище серед сусідніх етнічних груп. Особлива увага присвячена проблемі льокалізування прабатьківщини слов’ян на тлі літератури предмету. Автор приймає в основному концепцію найвидатнішого українського історика, М. Грушевського, крім інших, який льокалізує прабатьківщину слов'ян на території між Карпатами, Вислою та Дніпром. Дальше порушено питання назви слов’ян, які в античному світі виступали під збірною назвою венедів чи венетів. Автор відмічує три слов’янські групи: венети — це західня, а властиво північно-західня, анти — це південно-східня й словени — склавини — південно-західня група слов’ян, з чого головна увага тут при­свячена антам.

З черги подано чітке розмежування між двома світами: з одної сторони, греко-римським світом середземноморського басейну, а з другої — світом так званих ’’варварів”, у понятті греків і римлян. Цей світ "варварів” знаходився у лісах і в степах Східньої й Середньої Европи, серед яких видне місце займали слов’яни. Зацікавлення греко-римського світу тими ’’варварами” наступило щойно тоді, коли згадані "варвари”, як германи, так і слов'яни, вийшли зі своїх лісів і пущ та ринули на землі, які були здебільшого під владою Риму.

Автор наголошує важливість питання етногенези й назви антів, починаючи від з'ясування значення появи трипільської культури та її носіїв, трипільців-автохтонів, хліборобів на землях України з доби пізнього неоліту та раннього енеоліту в аспекті етногенетичного процесу та вважаючи трипільських автохтонів-хліборобів предками пізніших південно-східніх слов’янських, тобто ранньо-русько-українських племен, які входили до складу антського союзу.

Заторкуючи питання походження назви антів, автор реферує усі можливі гіпотетичні концепції, які існують в науці при виводженні назви ”ант” чи то зі слов’янського мовного кореня, чи іранського, чи в пов'язанні з льонґобардськими легендами. Питання походження назви ”ант” ще не вирішене в науці, хоча слов’янське походження антів є безсумнівне, без огляду на кілька відокремлених голосів у науці, які старалися без­підставно заперечувати слов'янськість антів. Концепція неслов’янського походження антів вийшла з кіл московських дослідників і вони, керуючися радше політичними мотивами, не хотіли признати, що перша, знана в історії, політично-державна організація на території України місцевого характеру — антське об'єднання — було ділом південно-східніх слов’ян­ських,тобто ранньо-русько-українських племен,і тим самим є невід’ємною частиною історичної традиції русько-українського народу.

З черги порушене питання народів і племен північного Причорно­мор'я середини першого тисячоліття до нашої ери. Автор розглядає добу Геродотової Скитії як черговий етап у процесі ранньоісторичного розвитку русько-української етногенези в антропологічно-соціо-культурно-полі- тичному аспекті. Він починає від доби кіммерійців, відтак переходить до доби скитів і сарматів, присвячує увагу грецьким колоніям на північному побережжі Понту як у аспекті торговельних і культурних, так і політичних відносин, а зокрема торговельно-культурно-політичному значенню Босфорської держави. Побут Готів на українських землях немов замикає ту добу безпосередньо перед розвитком подій часів мандрівки народів.

Заторкуючи питання конфлікту ґотів з антами, його значення й наслідків, автор слушно підкреслює погляд, що Готи не були такими непереможними, як це виходить з далеко не завжди об’єктивних реляцій Йордана. До речі буде пригадати, що Готи потерпіли значну поразку в першому бою з антами. Лише в дальшому ході війни Вінітар побив антів та взяв у неволю антського короля Воза, його синів і 70 начальників, яких піддав жахливій смерті (розп'яв на хресті).

Далі автор розглядає питання ранньо-історичних етнічних коренів політично-державної організації антів, де основним племінно-етно-полі- тичним ядром були південно-східні слов’янські, тобто ранньо-русько- українські, племена, до яких долучувалися, або політично ґравітували до антського союзу деякі іранські племінні групи, що знаходились у процесі соціо-культурного розвитку на тлі пізньоосілого, чи напівосілого життя. Як згадувано вище, на основі джерельних даних знаємо, що вже в добі Геродотової Скитії жило на українських землях протослов’янське населення, яке залишило по собі пам’ятки матеріяльної культури та ритуалу похоронних поховань. Автор висуває погляд, що в II, а найпізніше на переломі Il-Ill століть був організований у боротьбі зі степовими кочовиками антський союз, тобто своєрідна політично-державна організація федеративного характеру, в яку входили поодинокі південно- східні, слов’янські, ранньо-русько-українські племена як члени федерації, зі збереженням своєї внутрішньо-племінної автономії. Г оловним організатором антського союзу було по всяким правдоподібностям плем'я полян, яке жило на території Середнього Подніпров’я, на західньому березі Дніпра. Загроження зі сторони степових номадів території Середнього Подніпров’я вимагало організованої на вищу скалю оборони місцевого населення, зосередженого довкола ранньоісторичного Києва, що й приспішило виникнення політично-державної організації типу антського об’єднання. Варто пригадати, що тут існувало від прадавних часів (правдоподібно ще від кам’яної епохи) протокиївське поселення на торговельному шляху, який провадив від Причорномор’я у напрямі півночі аж до Балтики й дальше до скандинавських країн.

Основна маса племен антського союзу займалася хліборобством. Окрему галузь народнього господарства творило ремесло, головно залізообробне й керамічне. Релігійні вірування антських племен мали в основному хліборобсько-натуралістичний стиль. Вони вірили в одно, головне божество, творця громів і володаря всього світу, і приносили йому в жертву волів та інших жертовних звірят. Крім того, почитали річки, русалки й деякі інші божества.

Автор присвячує багато уваги питанню антсько-візантійських взаємо­відносин та Балканських воєн у світлі реляцій візантійських джерел. Багатство візантійських провінцій штовхало слов’янські племена, а в тому й антів, до нападів. Початково ті напади мали грабіжницький характер, але згодом вони перетворилися у більш організовані війни з метою завоювання Балканського півострова в процесі щораз, то сильнішого про­никнення слов'янського елементу на Балкани.

Автор коротко порушує питання антсько-словенських, чи склавин- ських взаємовідносин, тобто між антами і придунайськими слов’янами. Після короткого конфлікту між ними анти й склавини виступали спільно. Щойно при кінці Vl ст. відносини змінилися, бо склавини пов’язувалися з аварами і в кінці стали їхніми союзниками, а анти ввійшли в союз із Візантією.

З черги автор заторкує питання пра- й ранньоісторичних основ виникнення антського об’єднання та антського суспільства в контексті етногенетичного процесу на українських землях. Він починає від кам’яної епохи й від перших слідів побуту людини на території України, зупиняється на добі Трипільської культури, тобто пізньо-неолітичної та ранньо-енеолітичної культури мальованої кераміки й її носіях, трипіль­ських племенах, на автохтонно-хліборобському населенні, що було предками протослов’янських племен доби Геродотової Скитії. З черги протослов’янські племена доби Геродотової Скитії в процесі свого розросту й економічно-соціо-культурного розвитку пережили скитську й сарматську доби та в перших століттях нашої ери були вже настільки племінно-політично зрілі, що стали племінно-етно-політичним ядром антського об’єднання для спільної оборони проти зростаючого номадизму на євразійських просторах, внаслідок чого наступило велике переселення народів, назване в історії мандрівкою народів. Автор присвячує відносно багато уваги питанню економічно-соціо-культурного життя трипільських племен і їхніх нащадків, аж до доби антського союзу включно. Він стоїть на становищі, що трипільська культура не підупала у висліді завоювання території України носіями шнурової кераміки. Навпаки, шнурова кераміка мала бути на українських землях місцевим, а не імпортованим витвором. Вона виникла в процесі наступаючих змін у гос­подарчому, а в тому й культурному, житті.

Окрему увагу присвячує автор питанні генези й розвитку Києва, який, згідно з його поглядом, мав бути столицею антського політично-держав­ного об’єднання. Базуючись на народньому переказі, записаному в Перво­начальному Літописі, автор висунув ті реально-історичні основи, на яких згаданий літопис спирається. Він передусім переносить початки Києва в далеке минуле, що й відповідає історичній правді. Згідно з археоло­гічними даними, сліди людського життя на території сучасного Києва сягають старшої доби кам’яної епохи, тобто палеоліту. Під кінець неоліту процвітала тут трипільська культура, носіями якої були автохтони- хлібороби. Геополітичне й топографічно-стратегічне положення околиць Києва приблизно десь на межі між степовою й лісостеповою полосою, а може вже на краю лісостепової полоси, відіграло основну ролю в ранній історії того городу, а в тому й його положення на комунікаційному шляху водної Дніпрової магістралі, яка вела від Понту в напрямі півночі аж до Балтики й дальше до скандинавських країн. Все вказує на те, що прото- київське поселення, маючи стратегічно-охоронне значення в обороні перед кочовиками, а до того й торговельне на Дніпровому шляху, дійшло до великого економічно-культурно-політичного значення й як таке стало столицею антського політично-державнОго об'єднання.

Аскольд і Дир були, за всякою правдоподібністю, русько-україн­ськими князями, а не варягами, як це виходить з комбінацій літописця. Немає сумніву, що в цій літописній комбінації не все записано, що переказала й як переказала традиція. Згідно з археологічними даними в ранньоісторичному Києві розвинувся промисел і торгівля. В таких умовинах населення довколичних теренів ґравітувало культурно й племін­но-політично до Києва. Тут витворилася впродовж кількох століть адмі- ністраційно-політична влада з князем на чолі, а так звані, згідно з літописними даними, "луччі люди” й купці творили міську знать — аристо­кратію.

Як довго існувала небезпека зі сторони степових кочовиків, так довго південно-східні слов’янські, тобто ранньо-русько-українські племена відчували потребу спільної охорони й тяготіли до антського союзу. Коли ж у Vll ст. стало порівняно спокійніше й етнічні флюктуації євразій­ських просторів втратили свій первісний динамізм з доби мандрівки на­родів, а тим самим спільна державна організація зі спільними завданнями охорони перед номадизмом не являлася уже необхідною конечністю, федеративні зв’язки поміж племенами — членами антського союзу — почали перериватися, тим більше, що в нових умовах після мандрівки народів і створення географічного вакууму наступив процес частинних переселень різних племінних груп на нові місця осідку, при чому деякі племена поширювали свої племінні території. Кожне плем’я намагалося у нових обставинах жити своїм власним племінно-політичним життям.

Антська політично-державна організація не завалилася нагло й неспо­дівано, а повільно ліквідувалася в міру того, як від антського політично- державного центру відривались окремі племена. До речі буде сказати, що рештки політично-військових сил антського союзу в процесі його завмирання інтегрувалися у політичне життя Полянської Землі з центром у Києві, що мало, без сумніву, велике значення для генези й розвитку Київської Руси, континуатора політично-державного життя антського союзу. В процесі свого економічно-культурно-політичного росту Київська Русь почала наново об’єднувати всі ті ранньо-русько-українські племена, які давніше належали до антського союзу.

Редактор цієї публікації місцями доповнив її, згідно з новішими досягненнями історичної науки на сучасному етапі її розвитку.

ОЛЕКСАНДЕР ДОМБРОВСЬКИЙ

SUMMARY

The preface and the foreword examine, in light of the latest contemporary research, the importance of the question of the Antian alliance, placing it within the entire context of the early historical process on the territory of Rus’-Ukraine. In the following chapters the author examines the problem of the political and governmental organization of the Antian state against the background of the early history of Rus’-Ukraine. The main subjects of the research are the native inhabitants of the lands of Ukraine. These people, not the Cimmerians, Scythians, and Sarmatians prevalent in those lands as historiography has heretofore presented this, took an active part in the pre-historic process of the Rus’-Ukrainian ethnogenesis.

At the beginning the author examines the knowledge about the Slavs, their settlements, culture, and their status among neighboring ethnic groups, as it appears in the earliest Greek and Latin writings and later among the Byzantine and Arabic writers. Particular attention is paid to the problem of the localization of the forefathers of the Slavs against the background of the literature of the subject. The author basically accepts the concept of the most distinguished Ukrainian historian, M. Hrushevs’ky, who, among others, locates the earliest land of the Slavs on the territory bordering the Carpathian mountains and the Vistula and the Dnipro (Dnieper) rivers. Also, there is mention of the question of the name of the Slavs, who in the ancient world appear under the collective name of Venedi or Veneti. The author notes three proto-Slavic groups: the Veneti, the western or actually northwestern group; the Antes, the southeastern group; and the Slovenes (ScIavenes), the southwestern group of Slavs. Chief attention is paid to the Antes.

Consequently, a distinct separation between two worlds is given: the Greco-Roman world of the Mediterranean Basin on one side of the world, and the "Barbarians” (as perceived by the Romans) on the other side. This world of the “Barbarians” was situated in the forests and steppes of Eastern and Central Europe, the Slavs occupying a prominent place in the midst of this. The interest of the Greco-Roman world turned to these "Barbarians" only when these "Barbarians” (the Germans as well as the Slavs) came out of their forests and thickets and invaded lands which were under the rule of Rome.

The author stresses the importance of the question of the ethnogenesis and of the name of the Antes, beginning with an examination of the appearance of Trypillyan culture and its bearers, the Trypillyans (the original inhabitant­farmers), on Ukrainian lands from the late Neolithic to the early Eneolithic Ages. With reference to the ethnogenetic process, he considers the Trypillyan original inhabitant-farmers to be the ancestors of the subsequent southeastern Slavic, that is of the early Rus¹-Ukrainian tribes, who were members of the make-up of the Antian alliance.

Touching upon the question of the origin of the name of the Antes, the author discusses all the possible hypothetical concepts which exist in the field of learning concerning the derivation of the name “Antes”, whether from the Slavic or the Iranian linguistic roots, or in connection with Longobardian legends. The question of the derivation of the name "Antes” has not yet been decided in the field of scholarship. However, the Slavic origin of the Antes is not doubted, despite the presence in scholarship of a few separate voices who have baselessly tried to deny the Slavic ethnicity of the Antes. The concept of the non-Slavic origin of the Antes arose from IhecirclesofMuscovIteresearchers. Guided by political motives, they did not want to admit that the first historically existent state of a local character on the territory of Ukraine, the Antian alliance, was the work of southeastern Slavs, that is, of early Rus’-Ukrainian tribes, and therefore it constitutes an inalienable part of the historic tradition of the Rus’- Ukrainian people.

Following this topic, the question of the peoples and tribes of the northern Black Sea region during the mid-period of the first millenium before the Christian Era is treated. The author examines the period of Herodotus’ Scythia as the next stage in the process of the early historical development of the Rus’- Ukrainian ethnogenesis in its anthropological, socio-cultural, and political aspects. He begins with the period of the Cimmerians, then advances to the period of the Scythians and Sarmatians, and devotes his attention to the Greek colonies on the northern Pontic coast. He considers both the trade and cultural aspects of the Greek colonies, as well as their political relations, and gives separate consideration to the commercial, cultural, and political meaning of the Kingdom of Bosphorus. The presence of the Goths on Ukrainian soil closes, as it were, this period immediately before the development of the events of the period known as the great migration of peoples. The author brings up the more important ethnographic problems of Herotodus' Scythia and discusses the history of the march of the Persian king, Darius, against the Scythians. Chief attention on this subject is given to those tribes mentioned by Herodotus which, according to the general view of scholars, were of proto-Slavic origin. To these belonged the Nevri and the so-called "Scythian-Ploughmen" and ''Scythian- Tillers”, who appear in Herodotus’ Scythia under the prevalent name "Scythians” which was forced upon them by Scythia conquerors, but who in reality were not Scythians. They were the original tillers of the soil, the descendants of the Trypillyan tribes who lived permanently on Ukrainian lands as proto-Slavic tribes and who took part in the process of proto- and early- Slavic roots of the ethnogenesis of the Ukrainian people. Besides the afore­mentioned Nevri and the “Scythian-Ploughmen” and "Scythian-Tillers'', there were also most probably other tribes of proto-Slavic origin. The Cimmerians, Scythians, Sarmatians, Goths and other nomadic tribes after a while left the territory of Ukraine, pushed out by other nomads who came from the east, and in part they became submerged as a thin ruling upper-class in the proto-Rus'- Ukrainian ethnic substratum. The ancient Ukrainian original native tillers remained on their ancestral land, grew in numbers and developed in socio­economic, cultural, and tribal ethno-political aspects. In TeIationtotheGoths, it is pertinent to say that their role in the Ukrainian lands was not so great as the Gothic historian, Jordanes, depicts it. He and other scholars, especially the Germans, too tendentiously blow out of proportion both the political role of the Goths on the territory of Ukraine and the political meaning of Hermarich’s “Empire". It was by far not so great as Jordanes presents it.

Addressing himself to the question of the conflict of the Goths with the Antes, its meaning and consequences, the author correctly presents the view that the Goths were not so invincible as they appear in the far from objective narrative of Jordanes. It should be noted, in fact, that the Goths suffered a significant defeat in the first battle with the Antes. Only in the later course of the war did Vinitar beat the Antes and take into captivity the Antian king Boz, his sons and Seventychiefswhomhesubjectedto a horrible death by crucifixion. In the conflict with the Huns, the Goths were routed and had to withdraw to the West. If the Goths had presented as great a political force as Jordanes depicts, the Huns would not have been able to rout them so soon. The very fact of the rout of the Goths by the Huns, of the sudden collapse of their state in the northern Black Sea region, and of their inability to defend themselves before the Huns, and as a result of this, their withdrawal to the West testifies to the tendentiousness of Jordanes' narrative about their empire and their political power. The author next examines the question of the early historical-ethnic roots of the political-state organization of the Antes in which the basic tribal- ethno-political nucleus was the southeastern Slavs, that is, the early Rus'- Ukrainian tribes, to which joinedor politically gravitated (to the Antian alliance) some Iranian tribal groups which were then in the process of their socio-cultural development, based on a late-settled or semi-settled life. As previously mentioned, on the basis of source data we know that already in the period of Herodotus’ Scythia, there lived on the Ukrainian lands a proto-Slavic settlement which left behind memorials of a material culture and of the rituals of funeral ceremonies. The author advances the view that in the second century or at the latest, the turn of the second and third centuries, there was organized in the struggle with the nomads of the steppe an Antian alliance, that is an original political-state organization of a federative character into which entered individual southeastern Slavic or early Rus¹-Ukrainian tribes as members of the federation with the preservation of their internal tribal autonomy.

The main organizer of the Antian alliance was, in all probability, the tribe of the Poliany, who lived on the territory of the Central Sub-Dnipro region on the west coast of the Dnipro River. The threat from the steppe nomads of the territory of the Central Sub-Dnipro region demanded a more highly organized scale of defense of the local population concentrated around the early-historic Kyiv (Kiev), which accelerated the emergence of a political-state organization of the type of the Antian alliance. It is worth recalling that there existed here from ancient times (probably still from the Stone Age) a proto-Kyivan settlement on the trade route which led from the Black Sea region in a northerly direction up to the Baltic and further to the Scandinavian countries. This proto-Kyivan settlement enriched itself by trade and trade mediation between East and West and between South and North; in time it strengthened itself with a military garrison and politically became a protector against the nomads, having a good political base and an advantageous topographically-strategic location on the tall Right Bank of the Dnipro River.

Thus, out of the primitive proto-Kyivan settlement-fort which served as a defense for the surrounding population, there emerged the city of Kyiv, to which began evermore to gravitate in an economic, cultural and political sense, the surrounding population, and later also more distant tribal groups. This became the basic tact in the organization of the Antian alliance.

As already stated, the organization of the Antian alliance was based on the principle of the federation of separate tribes with a central authority, but with the preservation of internal tribal autonomous rights; their own tribal chief­princes ruled with the help of the tribal aristocracy-nobility, with matters of primary importance being settled at a tribal council of the elders.

The military power of the Antes consisted of an infantry and a cavalry, the infantry constituting the main support of the army. Accustomed to the forest­steppe terrain, the Antes had as their military tactic to concentrate battles in closed areas, attacking from the forest and resorting to various martial ruses and stratagems. The basic majority of the tribes of the Antian alliance occupied themselves with farming. Industry, chiefly that of ironworks and ceramics, formed a separate branch of the national economy. The religious beliefs of the Antian tribes were agricultural-naturalistic in form and style. They believed in one chief Deity, the Creator of thunder and the Master of the universe, to whom they brought oxen and other sacrificial animals as offerings. Besides this, they worshiped streams, mermaids and other deities.

The author pays much attention to the question of Antian-Byzantine mutual relations and to the Balkan wars in the light of the narratives of Byzantine sources. The wealth of the Byzantine provinces gave an impetus to the Slavic tribes, including the Antes, to make attacks. Initially, these attacks had the character of plunder, but in time they changed into more organized wars with the objective of conquering the Balkan peninsula, in the process of an ever stronger penetration of the Slavic element into the Balkans. Nevertheless, there were incidents in which the Antes themselves were in alliance with Byzantium against other tribes which threatened the Byzantine Empire; tor example, against the Avars. Some Antes were in the military service of the Byzantine Empire and a few of them even held considerably high positions in the Byzantine army.

The passage of the Bulgarians beyond the Danube and their settlement on the Lower Danube did not have beneficial results for the Antian alliance. As a result of this, the Antes found themselves cut-off from Byzantium, having on the road to Byzantium the Avars on the one side and the Bulgarians on the other. Consequently, the ties of the Antes with Byzantium through the Balkans were severed. With this very fact, it is possible to explain why at the beginning of the seventh century we no longer come upon any news about the Antes from Byzantine writers, which in no way means that the Antian alliance ceased to exist entirely. True, it was very much weakened by wars with the Avars, and in addition to this, was also cut off from the provinces of the Byzantine Empire. Yet, some remnants of the Antian alliance still existed at the beginning of the seventh century and it did not disintegrate suddenly. Its complete decline took place slowly as a result of a gradual detachment from it of individual tribes under the conditions of resettlement, and of the loss of ties among tribes which had earlier belonged to the Antian alliance.

The author touches briefly upon the question of Antian-Slovenian, or Sclavenian relations, this is between the Antes and the Danubian Slavs. After a brief conflict between them, the Antes and the Sclavenes appeared together in common cause. Only at the end of the sixth century did relations change because the Sclavenes became united with the Avars and in the end became their allies, and the Antes entered into an alliance with Byzantium.

The author next considers the question of the proto-and early historic foundations of the emergence of the Antian alliance and of Antian society in the context of the ethnogenetic process on the Ukrainian lands. He begins with the Stone Age and with the first traces of the stay of man on the territory of Ukraine. He pauses on the period of Trypillyan culture, that is of the late Neolithic and the early-Eneolithic culture of painted ceramics and of its bearers, the Trypillyan tribes of the original native farming inhabitants who were the ancestors of the proto-Slavic tribes of the age of Herodotus’ Scythia. In turn the proto-Slavic tribes of the era of Herodotus’ Scythia, in the process of their own growth and of their economic and socio-cultural development, survived the Scythian and Sarmatian eras. In the first centuries of the Christian era, they were already so mature in their tribal political life that they became the tribal, ethno-political nucleus of the Antian alliance for the common defense against increasing nomadism on the vast Euro-Asian continent. As a result of this, there followed the great resettlement of people, known in history as the great migration of peoples.

The author devotes considerable attention to the question of the economic and socio-cultural life of the Trypillyan tribes and Oftheir descendants up to the era of the Antian alliance inclusively. He takes the position that the Trypillyan culture did not decline as a result of the conquest of the territory of Ukraine by the bearers of corded ceramics. On the contrary, corded ceramics were supposed to have been a local and notanimportedcreationonthe Ukrainian lands. It emerged in the process of advancing changes in the economic, and thereby, in the cultural life.

The author gives particular consideration to the genesis and development of Kyiv which, according to his view, was supposedly the capital of the Antian political-state alliance. Basing his theory on a folk narrative written down in the Ancient Chronicle (Litopys), the author advances the actual historical basis on which the mentioned Chronicle relies. First of all, he transfers the beginning of Kyiv into the distant past which corroborates historical truth. In accordance with archeological data, traces of human life on the territory of contemporary Kyiv reach back to the earlier era of the Stone Age, that is to the Paleolith.

Toward the end of the Neolith there flourished the Trypillyan culture, the bearers of which were the original tillers of the soil. The geopolitical and Iopographically-Strategic location of the vicinity of Kyiv, approximately somewhere on the border between the steppe region and the forest-steppe region,.and perhaps already on the edge of the forest-steppe region, played a fundamental role in the early history of that city, as did also the fact of its location on the communications route of the water line of the Dnipro, which led from the Pontus in a northerly direction up to the Baltic and further to the Scandinavian lands. All of this points to the fact that the proto-Kyivan settlement, having a strategically protected significance in its defense against the nomads, and in addition, also having a trade advantage on the route on the Dnipro, reached great economical, cultural and political prominence and, moreover, became the capital of the Antian political-state alliance.

Askold and Dyr were, in all probability, Rus’-Ukrainian princes, and not Varangians, as it appears in the compilations of the Chronicler. There is no doubt that in this compilation not everything is recorded, both as to what and as to how folk tradition has retold it. According to archeological data, in the early history of Kyiv industry and trade developed. Under such conditions the population of neighboring lands gravitated culturally and also in their tribal politics toward Kyiv. Here developed, in the course of some centuries, the administrative-political power-structure with the prince at the head and the so- called, according to the date of the fhronicles, ‘‘better people” and merchants forming the urban aristocracy-nobility.

As long as there existed a danger from the nomads of the steppe, the south­eastern Slavic, i. e. the early Rus’-Ukrainian tribes felt the need for a common defense and gravitated toward the Antian alliance. When, in the seventh century, it became comparatively calm, and the ethnic fluctuations of the Euro­Asian steppes lost the original dynamism they had had from the era of the great migration of peoples, and thereby, the common state organization with common tasks of defense in the face of nomadism no longer appeared as an indispensable necessity, the federative ties between the member tribes of the Antian alliance began to break up; all the more so, that under the new

conditions after the great migration of peoples and the geographic vacuum which resulted, there followed a process of partial resettlement of various tribal groups to new places of settlement, during which certain tribes extended their tribal territories. Each tribe demanded, under the new circumstances, to live its own tribal-political life.

The Antian political-state organization did not collapse suddenly and unexpectedly, but rather liquidated itself gradually in proportion to the rate of the detachment of individual tribes from the Antian political-state center. It would be to the point to say that the remnants of the political-military powers of the Antian alliance, in the course of their fading away, were integrated into the political life of the Polianian land with its center in Kyiv, which had, without doubt, great meaning for the genesis and development of Kyiv and the Kyivan Rus’ — the Continuator of the political-state life of the Antian alliance. In the process of economic, cultural and political growth, Kyivan Rus’ began again to unite all those early Rus -Ukrainian tribes which earlier had belonged to the Antian alliance.

The editor of this publication has supplemented the original manuscript of the author with more recent achievements of historical research in the contemporary state of its development.

ALEXANDER DOMBROWSKY