РОЗДІЛ Xl РОЗПАД СОЮЗУ АНТСЬКИХ ПЛЕМЕН
Союз антів з Візантією 602 року за цісаря Маврикія, про який говорять візантійські письменники, Теофилакт ІТеофан, є для нас дуже важливим моментом, дуже важливою подією. Бо він є наявним доказом, що держава антів існувала ще на початку Vll століття, отже що вона не завалилася під ударами аварів і що анти зуміли зберегти до деякої міри не тільки особисту й державну незалежність, але також і свою мілітарну силу.
Побачивши, що не зможуть поконати аварів, вони вдалися до мирових переговорів, і з цією метою післали до них Мезамира в характері посла. Правда, з переговорів нічого на вийшло та ще й до того Мезамир втратив своє життя. Але не виключене, що саме ці переговори так вплинули на аварів, що вони не намагалися заволодіти територією антів, а тільки гураґаном перевалилися через територію України, наробили, щоправда, багато шкоди й на цьому закінчилося. Шафарик гадає навіть, що авари зробили такий натиск на антів, між іншим, з тієї причини, щоб, нагнавши страху на західніх слов’ян, відкрити собі через них тим легше шлях до Середньої Европи, в Паннонське Подунав’я — рай для номадських і розбійничих племен. Наш літописець оповідає і про пізніші війни антів з аварами в Vll столітті. Він каже, що обри, тобто авари, воювали зі слов’янами й примучували дулібів. Одначе, треба мати на увазі, що в цьому часі існували не тільки наші дуліби в Галичині й на Волині, але також чеські й паннонські дуліби. Про паннонських дулібів оповідає Фредеґарій, письменник Vll ст., що й з ними авари поводилися жорстоко і що їх також примучували. Згідно зі словами Фредеґарія, авари кожного року приходили до тих паннонських дулібів на зиму, брали їхніх жінок і дочок на своє ложе й слов’яни, крім інших утисків, платили їм данину.Не можна виключити примучування аварами й наших дулібів, але це примучування треба перенести на Vl століття, тобто на часи, коли авари переходили карпатськими провалами на Угорщину.
Що ж до якогось нападу аварів у Vll столітті, то можна сумніватися. Авари жили війнами й грабунками. Коли закріпилися на Середньому Подунав'ї, то для них було вигідніше й доцільніше робити напади на південних і західніх багатих сусідів, ніж передиратися через Карпати й шукати дулібів по лісах. Тому правдоподібнішим видається, що тими дулібами, яких примучували авари в Vll ст. згідно з реляцією літописця, були паннонські, а не наші дуліби.Після смерти Маврикія настали важкі часи для Візантійської імперії. Північні візантійські провінції опинилися в руках слов’ян і аварів. Слов’яни зайняли майже всю Македонію, а авари закріпилися в Тракії й Македонії. Фока, рятуючи положення, склав 604 року мир з аварами, збільшивши їм данину. Але й цей мир не змінив становища. За Гераклія, наступника Фоки, колонізаційна експансія слов'ян в основному закінчилася. Слов’яни остаточно закріпилися на Балканському півострові й почали творити свої державні організації. Перейшли Дунай також і болгари. Звичайно час переходу болгарів на правий берег Дунаю під проводом Acnapyxa визначається на роки 678 — 680. Успенський пересуває цей час на дещо скоріше, а саме на роки 659 — 660. Перейшовши Дунай, болгари зайняли укріплений табір при гирлі Дунаю і там закріпилися. Змішавшися зі слов’янами, болгари асимілювалися й прийняли слов’янську мову, а тільки накинули слов'янам свою назву. Від них походить і назва держави, яку утворено на правому березі Дунаю і яка існує до нині — Болгарія.
Анти залишилися на схід від Дунаю й не поширили своєї колонізаційної експансії на Балкани. Але з часу переходу болгарів на правий беріг Дунаю їхній зв’язок з Візантією зовсім припинився. З цим моментом зникли й всякі вістки візантійських письменників про антів. Вони опинились відтятими від культурного світу, що, очевидно, мало негативний, некорисний вплив не тільки на культуру антів, але також і на їхні політичні відносини. При цім треба пригадати, що в сучасній Угорщині існувала сильна держава аварів, яка була продовженням того валу, що постав після переходу болгарів за Дунай.
Цей вал відмежовував територію України від Заходу й від Балканів та унеможливлював будь-які зв’язки з країнами на захід і південь від згаданого валу.Але настали також зміни й у східній частині Европи. Правда, після відходу аварів на Середній Дунай настали на русько-українських землях, зокрема у причорноморських степах, спокійніші часи. Однак, і це не тривало так довго. За аварами прибули до Европи хозари, орда фінсько- тюркського складу. Але хозари не пішли слідами гунів і аварів чи навіть болгарів, не помандрували на захід, а, навпаки, задержалися на Долішній Волзі й тут у половині Vll століття зорганізували свою державу. Столицею хозарської держави був до половини Vlll століття Семендер, а від половини Vlll століття Ітиль при гирлі Волги. Центр хозарської держави знаходився на прикаспійських землях, а правили нею намісники кагана, т. зв. беґи. Сам каган справжньої влади не мав, а був тільки репрезентантом держави. Кагани походили з турецької династії. Хозари поширювали свою державу шляхом підбоїв. В другій половині Vll століття і в першій половині Vlll століття хозари провадили завзяту боротьбу з арабами, бажаючи заволодіти Закавказзям. Вони зазнали невдачі хоча декілька разів продиралися на південну сторону Кавказу. Отже Закавказзя залишилося в руках арабів. У змаганнях з Візантією хозари зайняли Кіммерійський Босфор, Таманський півостров, степову частину Криму та його південно- західне побережжя. Деякий час хозари володіли Херсонесом, в якому сидів наприкінці Vll і на початку Vlll століття хозарський намісник. Але Візантія відвоювала Херсонес. Одначе хозарські військові залоги знаходилися в Криму ще й у IX столітті, але тільки без Херсонесу.
Наприкінці Vll століття, або на початку Vlll хозари поширили свої володіння до Дніпра, підкоривши своїй владі наших сіверян і московських вятичів. Згадані племена платили хозарам данину. Наш літопис оповідає, що й поляни платили хозарам данину, але це тільки легенда. До речі буде відмітити, що дехто з дослідників рішуче перебільшує політично-військову силу хозарів, які були досить толерантними до своїх сусідів, вдержуючи з ними торговельні зв’язки й в той спосіб придержуючи їх в орбіті своїх впливів.
На північ від хозар, над Середньою Волгою, існувала болгарська держава. Створили її болгари, які, як уже сказано, прибули з Азії десь наприкінці V століття. Але болгари над Волгою поділилися: одна частина пішла на захід і, перейшовши Дунай, зорганізувала в колишній римській провінції, Мезії, болгарську, наддунайську державу, а друга частина, що залишалася, створила болгарську надволзьку державу, з центром у Болгарі, при усті ріки Ками.
Утворення цих двох держав було важливою подією у східній частині Европи. Створився вал, який припинив наплив нових азійських орд до Европи. На Сході Европи настав спокій, який тривав до IX століття.
Такі то відносини склалися після смерти імператора Маврикія на Балканах, в Середній і Східній Европі. І саме приблизно в тому часі, коли на українських землях стало спокійніше й запанував до деякої міри мир, розпався союз антських племен, пішла просто в забуття перша, історично знана, місцева політично-державна організація. Звичайно приймається, що антська держава упала у боротьбі з аварами на початку Vll століття. Але, щоб прийняти цю тезу, треба було б, перш за все, прийняти факт, що полководець Апсих виконав доручення аварського кагана Баяна, який наказав йому зовсім знищити антів. Мала це бути пімста за союз антів із Візантією. Однак Апсих не був спроможний виконати наказу Баяна, бо аварське військо збунтувалося і більша його частина перейшла до візантійців. Тому цю тезу треба відкинути як історично нереальну. Безумовно, авари послабили своїм ударом антську державу, але не завалили її. Після смерти Маврикія анти вже ніколи не воювали з аварами. Таким чином причин занепаду антського союзу треба шукати не в боротьбі з аварами, а в умовах, які склалися на українських землях, або точніше на території антської держави, після аварської навали. Немає сумніву, що від цієї аварської навали й від різних орд, що йшли разом з нею, або за нею слідом, потерпіло населення, яке жило у степах. Рятуючи своє життя, це населення відпливало на північ у лісостепову смугу, а навіть і початково- лісову смугу, а також на захід, на терени Волині й Галичини, шукаючи там захисту.
Відхід придунайських слов’ян на Балкани звільнив багато земель на схід від Дунаю і на Прикарпатті й ці, власне, землі зайняли, хоч не в цілості, анти. Ці зміни території осідку окремих племен, які входили до складу антського союзу, послабили лучність поміж ними. Населення було тоді відносно не так то багато й окремі племена були віддалені одне від другого значними просторами. Поляни жили на Середньому Подніпров'ї, їхню південну межу творила річка Рось. Уличі й тиверці жили над Долішнім Дніпром. Дуліби, які жили над Сяном і Бугом, та хорвати, які жили на Підкарпатті, ще дальше були віддалені від осередку. Тож відносно великі простори, на яких осіли антські племена, були, можна сказати, першим чинником сепаратизму цих племен, а в дальшій консеквенції й занепаду антського союзу, що в додатку не мав сильної центральної влади на зразок Візантії, а навпаки, спирався на федеративні основи, які не були ані сильні, ані тривкі.Другим чинником занепаду антського союзу був мир, тобто після етно-політичних катаклізмів великого переселення народів на євразійських просторах далеко спокійніші часи від Vll до IX століття. З того часу, коли настав спокій, населення могло далеко спокійніше й безпечніше займатися хліборобством, промислом, торгівлею, а навіть знову колонізувати степову смугу. Патологічні прояви історизму на євразійських просторах виладувалися під час мандрівки народів і тим самим динаміка історичного процесу, характерна племінно-етнічною флюктуа- цією євразійських степів, послабла. Номадизм винищив самий себе в небувалому вирі ранньоісторичних явищ, подій і фактів й автохтони- хлібороби, які пережили ту жахливу бурю над Евразією, відчули себе більш безпечними й свобідними та почали бути активними. Але, з другої сторони, той спокій створив відосередкові тенденції, став фактором сепаратизму. Небезпека, яка заставляла племена лучитися разом для спільної оборони, минула, демобілізуючи духово, племінно-політично й мілітарно населення української території. Ми бачили, що війни зі степовими номадами й ґотами примусили антські племена об'єднатися для спільної оборони й тим самим створити антський союз, — певні, більш стабільні форми політично-державної організації, тобто держави, яка проіснувала кілька століть.
Безпереривні війни, зокрема в Vl столітті, наступ слов’ян на Балкани й у зв’язку з тим конфлікт з Візантійською імперією та загроза зі сторони аварів зміцнювали цей союз при наявності спільних Інтересів південно-східнього слов’янства й в дальшій консеквенції потреби політично-державної організації, яку створили анти. Тоді навіть при децентралізованих відносинах антського союзу не було ніяких сильніших тенденцій відосередніх дій. Принайменше ми не спостерігаємо цього в історії антського союзу, крім реляцій візантійських письменників про своєрідні федералістичні форми союзу антів та їхній індивідуалізм племінно-політичного характеру. Отже анти держалися разом і солідарно виступали чи то при офензивних, чи дефензивних діях, бо спільна політично-державна організація була для них необхідною конечністю. Коли ж настав спокій, який тривав майже два століття, потреба спільних виступів як для самооборони, так і для наступу в організованій формі вже не являлася необхідною конечністю. Федеративні зв’язки рвалися, бо кожне племя намагалося жити своїм власним життям, не в’язаним спільними інтересами. Антська держава не завалилася нагло й несподівано, а повільно, в міру того, як відривалися від центру окремі племена. До речі буде пригадати, що внаслідок етно-політичних катаклізмів доби великого переселення племен і народів на велетенських просторах євразійських степів одні номадні орди були винищені другими, які надходили зі сходу, інші подалися на захід, деякі колишні кочовики перейшли на спосіб ранньо-осілого життя, а інші ще перед добою мандрівки народів стопилися в етнічному субстраті автохтонів-хліборобів. Отже в наслідок взаємного винищування себе окремими номадними ордами, які творили панівні верхівки серед осілого населення південно- східньої Европи, а в основному території України, витворилося своєрідне географічне вакуум на південноукраїнських землях, що заманювало до себе населення південно-східніх слов’ян, сконцентроване значною мірою в лісостеповій смузі, де було безпечніше перед розшалілим номадизмом доби мандрівки народів. І якраз Vll століття, коли настали, порівнюючи, безпечніші й спокійніші часи після етно-геополітичних стрясень, стало добою мирного, переселенчого процесу головно на південь, а також і на захід у напрямі Карпат.Якщо взяти до уваги, що в антському союзі, крім основного етно-полі- тичного ядра південно-східньослов’янських, тобто ранньо-русько-україн- ських племен — існували також і деякі пізньо-осілі, або частково осілі іранські племінні групи, які більше чи менше ґравітували культурно й політично до того ж союзу, то в Vll столітті деякі з тих іранських племінних груп унаслідок процесу культурно-етно-політичної асиміляції мусіли зінтеґруватися зі світом південно-східнього слов’янства, а інші іранські елементи розгубилися й щезли в процесі перманентних мандрівок з місця на місце та взаємних етнічних зударів номадизму. На території України залишився, отже, в загальному майже самий південно- східньослов’янський елемент, тобто ранні русько-українські племена, які почали заселювати згадане географічне вакуум.
Але чи цей розпад антської держави відбувався мирним шляхом, чи супровадили його домашні, міжплемінні конфлікти, нічого певного сказати не можна. Анти були відтяті від світу, тобто від візантійського Півдня, представники візантійської історіографії перестали ними цікавитися й не залишилося жадного джерела, з якого можна було б довідатися про подробиці занепаду антського союзу. Глухі вістки про війни київських князів з окремими племенами походять із далеко пізніших часів, коли творилася реакція проти посталого на українських землях стану, коли виникла життєва конечність лоновного об'єднання всіх давніх антських племен в одну цілість політично-державної організації. І саме ця життєва конечність, яку створили умовини VII-IX століття, довела до зорганізовання русько-української держави — Київської Руси. Філософія ранньої історії Руси-України має свої вияснення на того роду явище. Як, з одного боку, політично-державна організація, тобто держава антів, IV-VII ст. на землях України, відома в історії під назвою антського союзу, не постала несподівано як deus ex machina, лише була вислідом кавзальности подій, явищ і фактів та закономірности ранньоісторичного процесу на території України в цілому контексті тодішніх євразійських відносин, так, з другого боку, той же антський союз не розпався несподівано після свого існування на протязі кількох століть, лише послаблений аварським лихоліттям та в конфронтації з новими історичними умовинами від Vll ст. піддався зростаючому процесові повільної племінно-політичної децентралізації й військової демобілізації, що в дальшій консеквенції довело до самоліквідації. Федералістично- децентралізована структура антського союзу в нових умовинах спокійнішого життя й процесу розселення ранніх русько-українських племен, при збільшених можливостях відосередніх тенденцій, не витримала у даному випадку історичної проби. Це стало — немов ранньоісторичним преце- денсом і на майбутнє в історії русько-української національної спільноти в тому аспекті, що вона давала собі скорше раду зі зовнішніми ворогами, чим з власними внутрішніми проблемами — браком єдности й спільноти дії. Але в тому процесі заникання антського союзу його етно-політичне ядро в Середньому Подніпров’ї, яке мало вже свою довгу традицію соціо- економічно-культурно-політичного життя, виявилося стабільним. І коли різні племена почали відриватися від союзу, творячи власні племінно- політичні організації, то полянське ядро витримало історичну пробу. Можна більше чим припускати, що в процесі самоліквідації антського союзу на широких просторах наддніпрянсько-наддністрянської території деякі політичні й військові залишки антського союзу інтегрувалися в життя ранньоісторичного Києва з прилягаючими до нього теренами, зміцнюючи це етно-політичне ядро, яке вбивалося в силу. Таким чином антський союз, відігравши свою історичну ролю, передавав естафету державної організації Київському Центрові. А перебираючи естафету державности від антського союзу в нових умовинах історичної дійсности, Київський Центр розпочав, у свою чергу, наново акцію об’єднування русько-українських племен в одну стабільну, великодержавну організацію.