РОЗДІЛ V ВІЙНА ҐОТІВ З АНТАМИ, ЇЇ ЗНАЧЕННЯ Й НАСЛІДКИ
Ґоти, хоч і мали автономію й короля, не могли погодитися з фактом утрати незалежности. Вони не задовольнилися автономією й хотіли знову стати незалежними. Згідно з оповіданнями Йордана, це й мало бути причиною, що Вінітар, наслідуючи хоробрість свого діда, Атавльфа, і важко переносячи панування гунів, став помалу відтягатися від них.
Бажаючи показати їм свою відвагу, виправився з військом у границі антів і напав на них. У першому бою анти побили Вінітара. Одначе в дальшому ході війни Вінітар побив антів та, взявши до неволі їхнього короля Боза (Божа), його синів і 70 начальників із антської знаті, розіп’яв їх, щоби трупи висячих подвоювали страх переможених.Війна ґотів з антами, хоч як трагічно закінчилася для останніх, мала, одначе, епохальне значення й епохальні наслідки як для воюючих сторін, так і для Східньої Европи. Вінітар, як каже Йордан, користувався здобутою незалежністю тільки один рік. Про якусь залежність антів від Вінітара Йордан нічого не каже. Це доказ, що анти, не зважаючи на свою поразку, не підкорилися ґотам. М. Грушевський зазначає, що гуни стали в обороні антів. За таким поглядом промовляли б відносини гунів до антів і до слов’ян взагалі та їхній воєнний похід проти Вінітара. Йордан оповідає, що Баламбер, король гунів, не міг стерпіти незалежности ґотів і щоб Вінітар володів самостійно. Щор підкорити знову своїй владі ґотів, Баламбер постановив піти походом проти Вінітара. Перед походом він відновив союз із Гезімундом, сином Гунімунда, який з огляду на свою присягу й вірність залишився з частиною ґотів під зверхністю гунів і з ними не воював. Після відновлення союзу з Гезімундом Баламбер зібрав свої війська й разом із ними пішов походом проти Вінітара. Чи крім ґотів, які залишилися вірними гунам, виступили проти Вінітара також і анти, невідомо, хоч не можна виключати, що так не було. В кожному, разі Йордан нічого про те не згадує.
В перших боях Вінітар здобув велику перемогу, гуни зазнали важких утрат. Але в третьому бою над річкою Ерак Баламбер підступно наблизився до Вінітара й стрілою поранив його в голову, що й спричинило його смерть. Після смерти Вінітара Баламбер узяв його племінницю за жінку й панував над Готами, залишаючи їм автономію.
Після розгрому Готів гуни пішли на захід, у степи Долішнього й Середнього Дунаю, а з ними й інші племена германського, іранського, слов’янського й іншого походження. Головні маси гунів осіли в угорській кітловині, над Дунаєм і Тисою. Тут, на територію Угорщини, перенесено також і їхній політичний осередок з причорноморських степів. В 434 році королем гунів стає енергійний і талановитий полководець Аттіла. Він об’єднав гунські орди й зорганізував державу гунів, яка простягалася від Уралу до Райну. В 451 році Аттіла пішов війною на тодішню Галлію, щоб завоювати всю Західню Европу. Одначе бій на Катальонських полях 451 року приніс йому поразку зі сторони римлян і західніх Готів. Аттіла був примушений завернути,не осягнувши наміченої мети. Не пощастило йому з походом до Італії. Серед війська кинулися різні недуги, що примусили Аттілу припинити похід. Після того Аттіла в короткому часі (453) помер. Об’єднані ним орди розпалися й зорганізована держава гунів престала існувати. Одні з гунів осіли в римських провінціях, головно в Малій Скитії, сучасній Добруджі, інші повернулись у чорноморські степи й тут розпливлися безслідно серед степових племен.
Відхід Готів з українських земель на захід з одної, а упадок гунської держави з другої сторони мали величезне значення. Чорноморські степи звільнилися і стали тереном антської колонізації. І справді, анти після відходу Готів і гунів рушили на південь, у напрямі Чорного моря. Серед яких умовин відбувся той похід на південь, невідомо. Історичні джерела про це мовчать. Але немає сумніву, що просування на південь було пов’язане з труднощами, з боями. Бо хоч Готи й гуни відійшли на захід, степи не стали зовсім безлюдними: там далі кочували різні менші орди чи племінні групи, які не помандрували на захід.
Залишилися частини й тих орд, що пішли дальше, залишилася також і якась частина гунів. Отже немає сумніву, що анти, просуваючися на південь, примушені були пробиватися через ті племінні групи й залишки орд та безумовно зводити, коли вже не з усіми, то з деякими більшими групами, бої. Протягом V століття анти добилися до берегів Чорного моря. В половині Vl ст. Йордан і Прокопій стверджують, що анти живуть над луком Чорного моря від Дністра на заході аж до Озівського моря й Дону на сході. Таким чином анти заволоділи причорноморською полосою. Від того часу південно- східні, слов’янські, отже ранньо-русько-українські племена, а в дальшому русько-український нарід став заборолом Европи й її культури перед навалами азійських орд, зазнаючи великих втрат.Антсько-Готська війна мала ще й інше важливе значення. Передусім та війна була подією, з якою пов’язана поява антів на історичній арені. Виступивши раз на історичну арену, анти більше з неї не зійшли. Правда, протягом V і до половини Vl ст. ранньоісторичне життя антів не відбилося гомоном у тодішніх Історичних джерелах, але з того, що бачимо в половині Vl cτ., переконуємося, що вони за той час заволоділи причорноморськими степами й наблизилися до Чорного моря. Наближення до чорноморських берегів і тим самим до кордонів Візантії, а згодом і конфлікти з нею, викликали зацікавлення антами, що й відбилося у творах візантійських письменників. В антському союзі подибуємо першу знану в історії місцеву державну організацію по суті південно-східнього слов’янського, тобто ранньо-русько-українського типу, що може являтися вихідним пунктом для початків української історії в аспекті державного будівництва. Війну з антами вели Готи, які жили в причорноморських степах, над Долішнім Дніпром. Коли ж ґоти займали степ, то ясно, що анти були їхніми північними сусідами й жили в лісостеповій смузі. В аспекті вищесказаного теза про якусь "великоруську” колонізацію на Подніпров’ї не має реальних історичних підстав. З цього випливає, що прабатьківщиною предків українського народу був передусім лісостеп.
Анти вже в часі своєї появи на історичній арені не були якоюсь аморфною масою. Вони були поділені на окремі племена, з яких кожне мало свою племінну організацію, але етнічно вони по суті творили південно-східню слов’янську групу племен — ранньоісторичний соціо-етнічний зав’язок трохи пізніших літописних русько-українських племен, які зінтеґрувалися в русько-українське суспільство Київської Руси. Те, що до антського союзу могли ґравітувати не лише політично й мілітарно, але й у соціо- культурному аспекті деякі племінні групи іранського походження, які вели напівосіле, чи в кінці й осіле життя, не міняє суті справи, що південно- східні, слов’янські племена творили етно-культурно-політичну основу антського союзу. Отже етнічний, тобто слов’янський, елемент домінував тут. Під політичним оглядом анти були зорганізовані. Вони творили політичну організацію державного типу, тобто були не лише племінно організовані, але й політично. Вони мали передусім свою власну територію, на якій жили й були автохтонами. Йордан виразно каже, що Вінітар перейшов із військом кордони антів і там напав на них. Отже Вінітар напав на землі, які належали до антів і творили їхню державну територію. Зі сторони Вінітара це була звичайна агресія, ворожий напад на чужу державу. Анти виступали в обороні своєї держави й своєї незалежности під проводом свого короля Воза, або Божа, який був найвищим представником влади. Ьтже анти творили державу в правному розумінні того слова: мали свою власну територію, на якій жило осіле й організоване населення південно-східньослов’янської, етнічної прина- лежности, включно з існуванням верховної влади. Деякі дослідники добачують у особі Боза не короля, володаря антів, а тільки їхнього військового начальника, тобто вождя. Це вправді не міняє багато справи, але на підставі аналізи джерельного тексту й в контексті цілої проблеми існують підстави прихилятися до погляду, що в особі Боза маємо справу з володарем антів1. Йордан ставився до слов'ян з упередженням і навіть давав тенденційні відомості про них, що досить виразно виходить з його оповідання про них. Він намагався вивищити готів, зокрема їхніх королів із династії Амалів. Тому коли Йордан назвав Боза королем, а так само називав Германаріха й його наслідників, тобто поставив між ними знак рівности, то це підтверджує погляд, що Боз був володарем антів. З оповідання Йордана можна додумуватися, що Боз був дідичним володарем, який правив державою при допомозі начальників і вельмож, які творили знать, тобто верхівку антського суспільства. Присутність синів Боза біля батька-володаря може бути доказом, що вони мали бути його наступниками. Розпинаючи короля Боза, його синів і начальників- вельмож, представників антської знаті, Вінітар зробив це не тільки тому, щоб подвоїти страх переможених, але також, і то правдоподібно в першу чергу, щоб знищити верховну владу антів та щоб населення, позбавлене верховної влади й опановане страхом, здалося на його ласку й неласку. Це й була головна мета нападу Вінітара та знищення короля Боза, його синів-наступників, а також начальників і вельмож-верхівки населення антського політично-державного союзу.Все вищесказане приводить нас до висновку, що анти в часі появи на історичній арені мали свою власну й незалежну державну організацію.
Як уже сказано, не всі Готи щезли з території України. Деяка частина з них залишилася в Криму (кримські Готи), головно в його південній, гористій полосі, яка задержалася там аж до пізнього середньовіччя. Не виключено, що присутність ґотів у Криму могла деякою мірою причинитися до найстарших етапів процесу християнізації населення русько- української території, коли не згадувати залишків грецьких колоній на північному побережжі Чорного моря, які в умовах набігів варварських орд доживали свого віку на грані античної доби й середньовіччя й ще під кінець свого існування блищали рештками своїх культурних надбань та зростаючогохристиянізму. У зв’язку з питанням ґотів на території України насувається погляд, що вони, аналогічно до попередніх завойовників, могли представляти собою досить тонку панівну верхівку, яка в чисельному аспекті губилася в масі численних автохтонно-хліборобських племен, приналежних здебільше до протослов'янського етнічного пня. Тому з приходом гунів ця тонка панівна верства скоро заламалася. Не виключено, що ґоти в обличчі гунської небезпеки шукали допомоги в антів, а коли ті останні відмовились,то Вінітар з пімсти вдерся в границі антів і почав з ними війну. Можливо, що це також було однією з причин, чому гуни заатакували Вінітара, бо коли анти відмовили Готам допомоги, то вони тим самим поставилися приязно до гунів. Очевидно, це все є міркування, які так і залишаться у сфері гіпотез, бо історичні джерела далеко не все подають. До того ж Йордан, як головне джерело, вимагає досить критичного підходу зі сторони дослідника.