РОЗДІЛ Vl ВИНИКНЕННЯ Й ОРГАНІЗАЦІЯ АНТСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Ні Йордан, ні жадний інший з античних, чи ранньосередньовічних письменників не кажуть, як і коли постала антська державна організація, а дальше не подають нічого про її устрій чи форму правління, а лише стверджують самий факт її існування уже в другій половині IV ст.

Як уже сказано вище, на підставі історичних і археологічних даних стверджено, що вже в добі Геродотової Скитії жило на території України протослов’янське населення, яке мало свої племінні організації з начальниками, що їх Геродот називає королями. Саме те протослов’ян­ське населення на землях України залишило по собі цвинтарі-кладовища, а що на могилах не було жадних насипів, названо їх полями поховань. Похоронний обряд був двоякого роду (біритуалізм), тілопальний і тілопокладний. В першому випадку небіжчика палили, а недопалені рештки кісток складали в урни, які кладено на дно могили. В другому випадку тіло покійника клали в могилу. До могил кладено різні предмети, що їх покійник міг потребувати на тому світі, включно з горшками з їжею. Ці поля поховань називають також полями поховальних урн. Від тих кладовищ названо також і тодішню культуру культурою полів поховань або культурою похоронних урн.

На підставі пам’яток тієї культури, що їх знайдено в могилах або в житлах, стверджено, що одні з них стадіально старіші, інші молодші. Ці різниці в аспекті постання найдених пам’яток дали підставу до їхнього поділу на дві основні групи, яким надано назви від місцевостей, де вони вперше були виявлені. Відповідно до цього першу старшу групу пам’яток названо пам’ятками полів поховань зарубинецько-корчуватівського типу. Ця назва походить від сіл Зарубинці й Корчувате на Київщині, отже Середньому Подніпров'ї. Культура пам’яток полів поховань зарубинецько- корчуватівського типу припадає на Il ст.

Носії культури полів поховань зарубинецько-корчуватівського типу, а були ними слов’яни, жили на землях України, мешкаючи в городищах, тобто в штучно укріплених оселях. Кожне таке городище творило для себе окрему цілість, мало свою організацію, свого начальника й мусіло само дбати про свою оборону. Зовсім інший образ помічаємо в носіїв культури пам'яток полів поховань черняхівсько-маслівського типу. Цю культуру визнано культурою антських племен. І хоч ця культура антів була в загальному продовженням, чи наступним етапом попередньої культури, то одначе поміж ними є помітні істотні різниці. Носії попередньої культури жили в городищах, а зате антські племена вже зовсім не знали городищ. На їхній території, на території Середнього Подніпров’я, Побужжя, Под­ністров’я і Прикарпаття взагалі не знаходимо слідів якихось городищ, що є доказом, що житла й оселі антських племен не мали штучних укріплень. Отже при будові жител оборонна їхня сторінка не була брана до уваги. Житла антів знаходилися на відкритих місцях без укріплень, звичайно близько води, на низьких берегах річок, на їх терасах або над балками близько озер. На перший погляд могло б здаватися, що в добі антів настали спокійні часи, не було ворожих нападів і не було воєн, отже тому не виникала потреба будувати городища з укріпленнями. Але історія показує щось протилежне: на часи антів припадають найбільш бурхливі події. Появляються нові племена й нові орди зі сходу.

Тому треба прийняти, що в кінці II, або в початках III ст. був зорга­нізований у боротьбі зі степовиками й ґотами союз антських племен, тобто виникла антська державна організація, яку очолив князь або король. В даному випадку питання походження назви "анти” й гіпотетичне твердження деяких дослідників, що аналогічно до скитів і сарматів якесь одно плем’я, чи верхівка могла накинути свою назву іншим, є друго­рядного значення. Найважливішим являється самий факт антської державної організації на території України, що не була імпортована, лише льокального характеру, як вислід дії автохтонно-хліборобських племен протослов'янської етнічної приналежносте нехай навіть при деякій

співпраці з іншими, отже головно іранськими племінними групами.

Хто організував той союз антських племен, отже антську державну організацію, невідомо. Можна лише припускати, що зробило це плем’я, яке жило на захід від Дніпра, між Россю на півдні й Ірпенем на півночі. Це плем’я було найкультурніше й найправдоподібніше це були предки пізніших літописних полян, які — за літописом — жили саме в цьому три­кутнику. На чолі племен стояли князі (їх у джерелах названо королями), отже можна припускати, що організатором союзу антських племен був князь племени, яке жило в згаданому трикутнику. На Середньому Подніпров’ї знаходився, як це засвідчує археологія, центр культурного й економічного життя, тому з цього центру мусів вийти організатор союзу антських племен.

З виникненням державної організації з верховною владою та з появою збройної сили в постаті військових дружин городища втратили своє давнє значення й тому позникали з території антів. Укріплення спорудили анти тільки на південній границі своєї держави, від сторони степу. Цією системою укріплень-валів анти забезпечувалися перед степовиками, а зокрема перед Готами, що жили у степах, на південь від антів.

ОРГАНІЗАЦІЯ СОЮЗУ АНТСЬКИХ ПЛЕМЕН

Союз антських племен був організований на засадах федерації з центральною владою.

Однак, у тодішніх історичних джерелах зустрічаємося і з іншим поглядом. Цісар Маврикій, якщо він був автором "Стратегікону”, задивлений в устрій Візантійської імперії з верховною владою авто­кратичного імператора, твердив, що склавини й анти не мають правління й живуть у ворожнечі поміж собою, не знають воєнного порядку, не стараються вести боротьбу разом або показуватися на чистих, тобто незарослих і рівних, місцях.

Централізм, а також абсолютизм були їй чужі. Праводавство в антів спиралося на звичаєвому праві, на тих правних засадах, що їх переказали їм предки, та на тих постановах, що їх анти схвалювали на вічах. Звичайно, військова організація була примітивна в порівнянні з візантійською, а тактика ведення війни своєрідна, пристосована здебільшого до лісо­степових теренів, серед яких жили антські племена. В воєнній тактиці відігравали велику ролю хитрощі, підступні напади з лісів або чагарників, боротьба на неприступних і зарослих місцях, де сама природа ставала їхнім союзником і захищала від ворогів. Але згодом і анти навчилися воювати та воювали краще за візантійців.

Коли б Маврикій узяв до уваги різниці, з однієї сторони, між Візантій­ською імперією і, з другої сторони, політично-державною організацією антів, то не говорив би, що анти не мають правління. Призвичаєний до візантійських порядків і до державної структури Візантії, Маврикій не розумів як слід порядків антського союзу. Але той самий Маврикій трохи дальше каже, що в антів і склавинів є багато королів, які живуть поміж собою в незгоді й саме цю незгоду він радить використовувати в інтересі Візантійської імперії та притягати деяких з-поміж згаданих антських королів чи то обіцянками чи дарунками, а зокрема тих, які живуть найближче до візантійських кордонів і мають зв’язки з іншими. Маврикієві йшлося про те, щоб між згадуваними ним антськими "королями”, тобто князями чи начальниками, не було єдности, бо така єдність була не на руку, а навіть небезпечною для Візантії. Якщо б в антів — за словами Маврикія — не було правління й вони не були добрими воїнами, то антський союз не являв би собою ніякої поважної загрози для Візантій­ської імперії й не треба було б візантійцям вживати різних інтриг та інших хитрих підходів, щоб забезпечити себе від антської загрози. Як бачимо з вищенаведеного, Маврикій, з одного боку, нібито легковажить силу ант­ського політично-державного союзу, а з другого — своїми порадами в аспекті політичної й мілітарної тактики в відношенні до антів лише доказує, що провідні кола Візантійської імперії таки поважно трактували загрозу для неї саме зі сторони отієї ’’варварської”, лісостепової державної організації, якою був антський політично-державний союз. Доречно буде пригадати, що ромеї чи візантійці, які продовжували історично-велико­державну традицію Римської імперії (Візантія була східньоримською імперією), а рівночасно в етнічно-культурному аспекті продовжували традиції античної Геллади, вважали всі інші народи й племена ’’варварами” та легковажили їхню культуру й їхнє політично-державне життя. І це саме лягло в основу легковаження Маврикієм антів.

Можна погодитися з Маврикієм, що поміж князями й начальниками антських племен не завжди панувала згода. Але це була домашня незгода. Одначе, коли треба було виступити спільно, зникала незгода й тоді всі підпорядковувалися владі й наказам одного, тобто князя, чи головного воєнного начальника. Але ми не подибуємо в історичних джерелах записаного хоч би одного випадку якоїсь зради,щоб хоч одно плем’я, яке входило до складу антського союзу, чи хоч один племінний князь або начальник зрадив і пішов проти інтересів цілого союзу й антської спільноти. Ця обставина, що на вічах висловлювали часом різні погляди й траплялися сварки, нічого протидержавного не доказує. Навпаки, це доказує, що народ цікавився громадсько-державними справами, що це не була якась бездушна маса, а, порівнюючи, зріле суспільство, здібне вирішувати громадсько-політичні справи в маштабі племінного й між­племінного життя. Прокопій виразно каже, що народ рішав про добрі й погані справи. Тому слова візантійських письменників не завжди треба брати в дослівному їх розумінні, бо вони часом не покриваються з дійсним станом справ.

Крім племінних начальників, чи князів на чолі цілого об'єднання, себто союзу антських племен, мусіли бути володарі, можливо з титулом базілєвса, тобто короля. На жаль, візантійські письменники згадують лише про деяких із них і то тільки принагідно, в зв’язку з якоюсь подією, в якій вони брали участь. В загальному візантійські письменники цікавилися антами головно в зв’язку з їхньою загрозою для Візантійської імперії, отже цікавилися реальною політично-військовою силою антського союзу, а не антськими володарями. Тому й наші відомості про антських і склавин- ських князів, чи базілєвсів (королів). дуже скупі. Теофілакт згадує про Ардаґаста, який правив цілою країною, і тому вона називалася землею Ардаґаста, і врешті про Пироґаста, начальника чи провідника дружини.

Тут слід відмітити, що деякі дослідники ідентифікують Музокія (Мусокія) з володарем племени валінана, тобто волинян, Маджаком (напр., Л. Нідерле), про якого писав арабський письменник Масуді. Цей останній оповідає, що Маджакові підлягали всі слов’янські народи, а також слухали його й інші королі. Відтак унаслідок незгоди між слов’янськими народами, тобто племенами, що йому підчинялися, його держава занепала. До речі буде подати, що в Теофілакта Ардаґаст є названий склавинським вождем. Але не має певности, чи візантійці все як слід відрізняли склавинських князів і начальників від антських. В кожному разі, в тодішньому ранньослов’янському світі, як східньому, так і західньому, на чолі правління стояли князі й начальники, які при допомозі знаті рядили в політично-племінному житті. На підставі Теофана Пироґаст також мав бути володарем склавинів. Зате на підставі джерел Мусокій мав бути князем, чи базілєвсом антів. Менандер оповідає про Мезаміра, сина Ідаризія і брата Келагаста, анта з походження. Менандер не подає докладніше, хто був Мезамір і з якого роду походив, але можна здогадуватися, що він походив з антської знаті, якщо вже не з княжого роду, а навіть з роду династів. За таким поглядом може промовляти й сама поведінка Мезаміра. Менандер каже, що Мезамір був гордий і сміливий у своїх словах. Видно, що й анти високо оцінювали його здібність, впливи й значення та покладали на нього свої надії в важких для них часах, копи авари нападали на їхні землі й пустошили їх, а населення забирали в полон. Це була важлива місія, доручена Мезамірові, щоби він викупив полонених і довів до замирення між антами й аварами. Мезамір справді після вибору удався до аварів, щоб виконати покладений на нього обов’язок. Але він також і перед аварами та їхнім каганом поводився відважно й згорда. Це й використав один болгарин, іменем Котраґей, заприязнений з аварами, а вороже наставлений до антів. Він намовив аварів, щоб убили Мезаміра, вмовляючи в їхнього кагана, що Мезамір є людиною, яка користується великими впливами в антів і він потрапить протиставитися кожному ворогові. Отже, треба усунути його з дороги, тобто вбити, а опісля уже спокійно робити напади на землю антів. Під впливом тієї намови авари, не зважаючи на його гідність, як посла, замучили Мезаміра. Після смерти Мезаміра авари справді поширили свої напади й грабунки.

Той самий Менандер оповідає про князя Лаврита й про подію, що сталася в 70 роках Vl ст., тобто вже після смерти Мезаміра. Аварський каган Баян відіслав у часі володіння імператора ромеїв, Тиберія (578-582 рр.), послів до згаданого князя Лаврита (в даному випадку не знаємо напевно, чи аварські посли були післані до склавинів чи до антів, але можна радше сподіватися, що тут мова про антів, бо Менандер згадує про слов’ян у Скитії, на яких напав Баян у порозумінні з візантійським цісарем). Каган домагався, щоб Лаврит з народом були аварам підлеглі та зобов’язалися платити їм данину. На це домагання аварських послів Лаврит і начальники дали таку відповідь: "Чи родився і чи огрівається промінням сонця такий чоловік, щоб підчинив собі нашу силу? Бо ми звикли володіти землями інших, а не щоб інші володіли нашою. В цьому ми впевнені, як довго існують війни й мечі!”. Це була горда й впевнена відповідь слов’ян. Хто був той Лаврит, з якого роду походив, чи був ант чи склавин, напевно не знаємо, бо Менандер про це нічого не говорить. Як сказано, можна радше припустити, що це був ант, але певности немає, бо в тому часі політика антів і склавинів координувалася, вони спільно виступали й щойно наприкінці Vl ст. вони розійшлися й анти стали союзниками візантійців, а склавини (словени) аварів. Згідно з реляцією Теофілакта, це й було причиною, що каган післав свого полководця Ancixa з військом, щоб нищити землю антів, бо вони були союзниками візан­тійців.

В історіографії зустрічаємося з поглядом, що його поділяв до певної міри й М. Грушевський, а саме, що в антів, властиво, не було одностайної політично-державної організації, а тільки час від часу анти об’єднувалися у військові союзи, коли їм загрожувала небезпека або коли вони самі у власному інтересі постановляли виступити в похід. Але цей погляд не покривається з даними в джерельних матеріялах. Слова Прокопія: "Ті то народи, склавини й анти, не підлягають владі одного чоловіка, але з давніх-давен живуть в демократії (народовладді) й тому саме добрі й прикрі справи вирішують спільно", — не треба розуміти, що в них не було політично-державної влади й не було володаря, чи князя для цілого антського союзу, який правив би ними. Слова Прокопія треба розуміти так, що в антів не було автократичного пануючого за зразком візантій­ського імператора, який мав світську й церковну владу в своїх руках. Князь у антів був, властиво, перший між рівними. Князівська влада існувала, а що вона назовні для посторонніх, а тим більше чужинців, була до певної міри незамітна, то було це наслідком того, що важливі справи вирішувалися на вічах. Наявною князівська влада була в війську, під час воєнної оборони й походів. Антські князі були полководцями, з ними доводилось противникам зустрічатись, вести боротьбу. Отже вони були знані більше як полководці, а не пануючі, князі чи королі. І так саме представляли їх візантійські джерела. Візантійські джерела знають, що візантійці розгромили слов’ян і спустошили всю країну, яка була під владою Ардаґаста. Але вони нічого не кажуть про його країну, ні про самого Ардаґаста, як володаря цієї країни. Він для них є тільки полководцем і нічого більше. Те саме треба сказати й про Мусокія. Теофіпакт називає його Мусокієм і каже, що анти називають його в своїй мові королем, але він про це довідався від Ґепіда, який зрадив "варварів” (правдоподібно антів) і перейшов до ромеїв, тобто візантійців. Цей Ґепід розказав візантійцям, що полонені, яких вони захопили, належать до Мусокія, тобто є його підданими. Теофан називає Мусокія Музукієм, а Анастазій — Музакієм. Обидва вони називають його королем (базілєвсом). Не можна робити негативних висновків із того, що їх, тобто антських і склавинських князів, чи,як їх називають візантійські джерела, базілєвсів зустрічається на війні в характері полководців, вождів. Відомо, що антські володарі були не лише пануючими, але також і начальниками військ, полководцями. Те саме стрічаємо також і в інших племен і народів античної та й середньо­вічної доби, а навіть і новітньої, де пануючі — цісарі, королі, князі брали активну участь у воєнних походах.

Погляд, що анти були ще в стадії родової організації, не відповідає тодішнім реальним соціо-політичним і культурним умовинам. На підставі візантійських письменників, з певним застереженням щодо Маврикія, які писали про антів, треба дійти до висновку, що анти вийшли з рямців своєї первісної родової організації ще перед своєю появою на історичній арені. На історичну арену виступають уже племена зі своєю племінно- політичною організацією, у проводі з племінною знаттю й князем чи, як є подано в візантійських джерелах, базілєвсом, тобто королем. А ті племінно-політичні організації творять міжплемінний союз — політично-державне об’єднання антських племен.

З розкладом родової організації витворилися в антів нові суспільні й економічні стосунки. Окремі сім’ї були незалежні, провадили окремі господарства на принципі приватної власности, хоча земля залишалася й дальше спільною. Наступила також диференціація антського сус­пільства Населення в основній масі займалося хліборобством і домашнім скотарством. Але з розвитком промислу витворилася нова, окрема верства ремісників. З залишків майстерень, а також і предметів, що їх виявлено при археологічних розкопах, головно на Подніпров’ї, довідуємося, що існували ремесла: ганчарське, залізообробне й ювелірне. Появилися отже ганчарі, які виробляли керамічні вироби, ковалі, які продукували залізні вироби для місцевого населення, і в кінці — ювеліри, котрі виробляли різні ювелірні прикраси. З могильних інвентарів довідуємося, що витворилася диференціяція населення і під майновим оглядом: були бідні, але були й багатії, виникла знать, вельможі й взагалі антська верхівка. Правда, Маврикій у відрізненні від інших візантійських письменників наводить такі обставини з життя антів і їхньої суспільної організації, що можна добачувати в них первісні, примітивні форми життя. Але треба мати на увазі, що в нього все, що різниться від візантійського способу життя, є первісне, примітивне й варварське. Отже, за словами Маврикія — у антів нема правління, панує загальна незгода, нема військової організації; населення провадить бродяче, грабіжницьке життя, живе в нужденних хатах у важкодоступних місцях, в лісах або серёд боліт, харчується й одягається погано, ходить брудно.

Ясно, що це характеристика первісних, примітивних племен кочовиків, а такими анти не були. Така характеристика антів могла б справді викликати погляд, що вони ще в Vl ст. були примітивними племенами з первісноюсоціяльною організацією.Виходячи зпогляду.що анти, про яких говорить Маврикій, жили над Дунаєм, дехто з підсовєтських дослідників доходить до висновку, що анти Маврикія — це зовсім інше плем’я, яке не мало нічого спільного зі справжніми антами, які жили на Середньому Подніпров’ї. Але й цей погляд нестійкий. Існував тільки один рід антів, і анти Маврикія — це справжні анти, а тільки їхня характеристика Маврикієм не покривається зі справжнім станом. Маврикій увесь час говорить про слов’ян-склавинів і про антів. Немає також у візантійських письменників якоїсь згадки про те, що над Дунаєм появилося якесь інше плем’я, і то плем’я слов’янське, яке не належало б до антів або склавинів. Що анти, воюючи з Візантією, справді наблизилися до Дунаю, це під­тверджує також і Прокопій. Він говорить про це в двох місцях своєї праці "Війна з Готами". В книзі І, розділ 27 Прокопій каже, що склавини й анти мають за рікою Дунаєм, недалеко від берега, батьківські оселі. Знову в книзі III, розділ 14 Прокопій говорить, що склавини й анти заселюють великі простори на другому березі Дунаю.

Анти Маврикія й анти Прокопія були одні й ті самі племена. При оцінці джерела Маврикія, його "Стратегікону", треба мати на увазі ще одну, дуже важливу, обставину. "Стратегікон” — це, властиво, інструкція воєнної тактики для візантійської армії. В розділі 5-ім Xl книги "Стратеїгікону" поміщена інструкція-повчання, як належить воювати зі склавинйми, антами й іншими племенами. Ясно, що цю інструкцію писала військова людина. Метою автора було не тільки познайомити військо з воєнною тактикою у відношенні до склавинів і антів, але також пред­ставити їх як примітивні племена й боягузів, які не вміють вести боротьби на рівних, відкритих і незарослих місцях, а тільки ховаються по лісах, — щоб викликати в візантійців погорду й ненависть до меншевартісного про­тивника. Водночас метою автора "Стратегікону” було подати вказівки, як належить поступати під час воєнної акції з ними, зокрема, як треба вести боротьбу на нерівних, зарослих теренах, та як оминати їхні підступи. Маврикій визнає, що молодь антів воює прекрасно, першорядно володіє зброєю, але тільки в лісах, чагарниках, в гористих і взагалі нерівних місцях.

Не можна поминути тут ще одного важливого факту, а саме, що в війні Візантії з Готами в Італії 537 року антські відділи воювали під проводом видатного візантійського полководця Велізарія, отже по стороні Візантії, і визначилися у боях. Знову в війні Візантії з персами 554/555 р. Доброгаст, ант із походження, командував візантійською воєнною фльотою, як про те інформує нас візантійський письменник Агатій. Цей самий Агатій наводить імена осіб слов’янського походження, які займали високі становища на державній, головно військовій, службі Візантійської імперії, але, на жаль, не каже, чи це були анти чи склавини, а тільки стверджує, що це були слов'яни. Все це доказує, що наведена Маврикієм характеристика антів не покривається з історичною дійсністю. Анти розпоряджалися своєю армією, мали, як це оповідає Йоан з Ефезу, багато зброї, табуни коней, навчилися воювати краще за візантійців, уміли скоро й легко переправля­тися на плотах через ріки, знали облогові, муроломні машини, при допомозі яких здобували візантійські фортеці, здобували побіди спершу над Готами, а пізніше над візантійцями. Тому було б недоречно приймати погляд, що в них не було військової організації, що це була якась аморфна юрба, просто грабіжницька орда, а не справжнє військо. Йордан виразно каже, що анти були найхоробріші з усіх слов’янських племен.

ВІЙСЬКО

Військо антів складалося з піхоти й кінноти. Що в антів була кіннота, про те говорить не лише Маврикій, але також Прокопій. Цей останній оповідає, що під час італійської кампанії 537 року двадцять днів після того, як готи зайняли порт і місто Портус, яке не мало залоги, а Велізарій не мав змоги задержати порт, прибули Велізарієві на підмогу Мартин і Ваперіян, візантійські полководці, і привели зі собою 1600 кіннотників. До складу тих кіннотників входили гуни, склавини й анти. Знову ж 547 року 300 антів-піхотинців, які були на службі у Візантії, обороняють під проводом візантійського полководця Туліяна вузькі гірські проходи в Італії перед Готами, котрі намагалися їх здобути, але були переможені. Тут анти відзначилися не тільки хоробрістю, але й великим умінням вести бої у вузьких гірських ^ущелинах.

Яка була внутрішня організація антського війська, невідомо. Знаємо лише, що в війську була молодь, юнаки. Візантійські письменники не цікавилися організацією антського війська, а звертали увагу головно на спосіб ведення воєн і боїв, тобто на самий ефект воєнних акцій, від яких залежали політичні інтереси Візантійської імперії. Прокопій оповідає, що анти й склавини йшли до бою пішки, тримаючи в руках малі щити й списи для кидання. Панцирів вони не носили. Деякі з них не мали на собі ні плаща, ні навіть сорочки, а лише штани й так вступали до бою з ворогом. Маврикій, оповідаючи про озброєння антів і склавинів та їхню тактику войовання, каже, що кожний із них був озброєний двома маленькими списами й міцним, але важким для переношення з місця на місце, щитом. Крім цього, вони користувалися дерев’яними луками й стрілами, затроєними їддю, яка діяла, якщо ранений не застосує протидіяння, тобто або не обріже негайно місце довкола рани, щоб їдь не розійшлася по всьому тілі, або не застосує якихось інших засобів, відомих досвідченим лікарям. Вони рідко виступали збитою лавою. У боротьбі вживали радше засідок і підступів, ніж сили. Бойового строю не знали й не старалися вступати в бій разом або виходити на рівний, незарослий терен. А якщо випадково відважилися піти в бій, то наступали разом поволі, зчиняючи крик. Якщо противник відгукнеться на той крик, то скоро поверталися назад, а коли ні, то зовсім просто кидалися втікати, не стараючися разом помірятися з ворогом. А втім вони намагалися зайняти ліси, які їх охороняють, тому, що вони прекрасно вміють воювати в закритих місцях. Часто, як кажуть джерельні дані, вони кидають здобич немов зі страху й відходять у ліс. Однак, нагло кидаються звідти на тих, хто підійде до здобичі, і спричинюють їм великі втрати. Вони роблять це різними способами, напр., наставляють харчові припаси й на них ловлять ворога.

З неприятелем люблять воювати у важко доступних, тісних і взагалі закритих місцях. Вони роблять часті наскоки й несподівані напади вдень і вночі, вживають різного роду хитрощі, аби не залишити ворога в спокою. Особливо вони мають способи переправлятися через річки, тому що довше й ліпше, ніж інші люди, вміють триматися на воді, а часто, налякані несподіваним нападом на їхні оселі, лягають на дно річки навзнак і віддихають, тримаючи в устах довгі, в середині проверчені очеретини, кінці яких стирчать понад поверхнею води. Таким чином вони можуть вдержатися довгий час під водою й ніхто не може додуматися, що вони знаходяться на дні річки. Особи, які про те не знають, думають, що то комиші ростуть у воді, коли бачать, як вони коливаються. Але ті, що знають про це, можуть заткнути, або вирвати комиш і таким способом приневолити людей виринути з води, бо без комиша вони не можуть довго перебуваїіи під водою.

Землі' склавинів і антів зарослі лісами, вкриті болотами, а місцями порослі комишем і тому навіть у повному розпалі завзяті напади на них мусять бути припинені на межах їхніх володінь. Бо ввесь простір перед наступаючими військами покритий непрохідними лісами, в яких легко вже здалеку почути, що наближається похід. Знову ж тому, що молодь у антів і склавинів дуже зручно володіє зброєю і при догідних обставинах під­крадається та несподівано нападає, вчинений проти них похід не може багато їм пошкодити. На думку Маврикія, з огляду на такий стан, а також і на важкий доступ до земель антів і склавинів, треба їх нищити частими нападами.

Так представлялася військова техніка, тобто воєнно-дефензивна й воєнно-офензивна тактика антів і склавинів в очах візантійських письмен­ників, зокрема в очах автора "Стратегікону”.

НАСЕЛЕННЯ

Окрему увагу належить присвятити населенню антської території. Склавинів і антів,згідно з реляцією Маврикія, є багато й вони витривалі, легко зносять і спеку й холод, сльоту й наготу тіла. Мешкають, як каже Прокопій, в нужденних хатах, розкинених далеко одна від другої. Часто міняють свої оселі. Прокопія доповнює Маврикій, який каже, що склавини й анти живуть на неприступних полянах, над річками, мочарами, озерами й часто, загрожені небезпекою, покидають свої оселі. В житлах вони роблять багато виходів для всякої безпеки, а свій добуток бережуть у сховищах. Оселі склавинів і антів, розташовані над річками, стикаються одні з другими й нема між нини різкого розмежування.

Під соціяльним і економічним оглядом існувала в антській суспільності диференціація. Існувала верхівка, при допомозі якої князь чи король правив антською державою. Могли це бути нащадки давніх родових старшин, значення яких, не зважаючи на розклад родового устрою, зберігалось. Немає сумніву, що й економічне їхнє положення було краще, ніж інших членів роду, які при відході з родової організації одержували певну майнову пайку, очевидно, гіршу від тих, котрі залишалися. Таким чином для родової старшини залишалася найбільша й найкраща майнова пайка, а водночас зберігалося при них і їхнє давне значення. Але немає сумніву, що й окремі особи ставали вельможами, чи то завдяки своїм заслугам для добра антського суспільства й політично- державної й військової організації антського союзу, чи завдяки своєму маєтковому стану. Могли це бути також військові старшини, які відзначилися у війську, у війнах і походах. Йордан називає їх пріматес, тобто першими, найвидатнішими. Роля цих приматів мусіла бути велика, коли Вінітар велів їх розп'яти на хресті, разом із королем (базілєвсом) і йо­го синами.

Основна маса антського населення займалася хліборобством і плеканням домашнього скоту. Хліборобство було орне. Землю орали дерев’яним плугом із лемішем. Крім цього, антські ратаї користувалися мотиками, серпами й косами. Ті анти, які жили в лісових смугах, вели хліборобство, достосоване до лісостепового життя (вирубне хліборобство). Плекання скоту було зв'язане з хліборобським способом життя. Антські ратаї плекали велику й дрібну худобу, овець, кіз, безроги. Hk ужо сказано, вдержували табуни коней. Вони займалися також бджіль- ництвом-бортництвом, полюванням і рибальством, але це була допоміжна галузь господарства. Окрему галузь народнього господарства творило ремесло, головно залізообробне й керамічне, хоч і ювелірне ремесло мало своє значення, доказом чого є виявлені вироби місцевого ювелірного походження. Залізообробне ремесло мало на меті задовольнити в першій мірі потреби хліборобського господарства. Те саме можна сказати й про ганчарство.

Населення жило родинами. По житлах жили окремі родини, сім’ї. Житла були центрами, довкола яких стелились розлогі поля-ниви, на яких проваджено хліборобське господарстввг—^ому то в антів житла були далеко віддалені одно від одного. Як сказано, в антів існувала приватна власність, хоч тільки на рухомі предмети. Земля була формально спільна, однак кожний на своєму участку землі працював для себе. Але маєткові різниці існували. Були багачі, середньозаможні, були й незаможні. В могилах багатих людей подибуємо різні імпортовані, скляні, срібні й золоті вироби. В інших могилах дорогих речей не знайдено, а тільки звичайні, прості речі домашнього й особистого вжитку. Але подибуємо могили, в яких немає зовсім ніяких предметів, жодного могильного інвентаря. З того видно, що в таких могильниках спочивають покійники, які не мали нічого, що б їм можна було дати на той світ. Маврикій каже, що в антів було багато скоту й збіжжя, головно проса й льону, які були скла­дені в скирти.

Про торгівлю антів з римськими провінціями була вже мова. Прихід ґотів на українські землі, а пізніше велика мандрівка народів припинили в загальному той торговельний рух, але його зовсім не знищили. Анти дальше провадили торгівлю зі своїми сусідами, а коли були відтяті від Балканського півострова, звернули свою торговельну експансію на південний схід

СВОБОДОЛЮБНІСТЬ АНТІВ

Склавини й анти, за словами Маврикія, були свободолюбним народом. Маврикій починає 5-тий розділ Xl книги твердженням, що склавини й анти ведуть однаковий спосіб життя і мають однакові нахили, люблять свобо­ду, несхильні до рабства ані підлеглости чужій владі, хоробрі, зокрема на власній землі. Ця свободолюбність антів і склавинів проявляється також у відношенні до полонених і чужосторонців. Маврикій оповідає, що вони не роблять полонених рабами назавжди,як це водиться в інших племен і народів, а тільки залишають їх у неволі на означений час, після чого дається їм до вибору або заплатити за викуп і вернутися до своїх, або залишитися разом із ними, як вільні їхні приятелі.

Але тут виникає питання, чи це відносилося тільки до воєннополоне- них, чи також і до людей, що їх забирали анти й склавини, нападаючи на візантійські провінції? Якщо похід удався, анти й склавини приводили десятками тисяч чоловіків, жінок і дітей. Джерела не дають на це відповіді. Правда, анти й склавини потребували багато людей до праці, отже не потребували їх продавати. Але велика кількість чужих людей могла бути небезпечною і для самого місцевого населення. Тому, що анти й склавини мали торговельні зв’яки з Півднем, де існувало рабство, можна припускати, що вони продавали певну кількість людей, яка не була викуплена. За таким припущенням промовляють також пізніші часи, коли торгівля рабами стала нормальним явищем. Але як воно було насправді в часах антів, нічого певного сказати не можна, бо зі слів Маврикія вихо­дить, що в антів і склавинів рабства взагалі не існувало.

Особливою опікою і прихильністю втішались у антів і склавинів чужинці. Вони дбали про них, піклувалися ними й переводили їх з місця на місце, де їм було потрібно. Коли б чужинцеві сталася кривда в хаті того, хто був зобов’язаний заопікуватися ним, то цей, який передав йому чужинця, напав би на нього в переконанні, що шляхом пімсти за кривду чужинця сповняє благородний і приємний богам чин.

ЖІНОЦТВО В АНТІВ

Маврикій похвально висловлюється про жінки в антів і склавинів, відносно їхньої чесноти й прив’язання до своїх чоловіків. Він каже, що жінки в антів і склавинів є надзвичайно чесні й люблять своїх чоловіків. У випадку смерти чоловіка жінка шукає розради у власній смерті й добро­вільно гине, не маючи сил жити самотньо.

Безумовно, що такі випадки могли траплятися частіше чи рідше, в залежності від обставин та індивідуального наставления жінки. Життя вдови без опіки чоловіка в тодішніх часах і соціо-економічних умовинах було нелегке. Але годі погодитися з Маврикієм, що кожна жінка йшла на смерть з жалю за померлим чоловіком. Не всі жінки залишалися самотніми. Залишалися вдовами жінки, котрі мали дітей, які після смерти батька потребували материнської опіки.

ДОГОВОРИ АНТІВ

Анти й склавини складали договори зі своїми сусідами. Але Маврикій твердить, що вони були віроломні й нестійкі в договорах. На думку Маврикія, антів і склавинів можна скоріше покорити страхом і силою, ніж дарунками. Та Маврикій не наводить ні одного випадку віроломства й нестійкости в випадку складення договору чи то з візантійцями, чи з ким іншим. Зокрема в умовах тодішніх обставин етно-політичних катаклізмів доби переселення народів на велетенських євразійських просторах не легко було вдержати таку стійкість у договорах. Склавини наприкінці Vl ст. поєдналися з аварами й склали з ними союз, який був в основному звернений проти Візантійської імперії. Але анти й цього не зробили, не уступаючи аварам, що згодом причинилося до їхнього занепаду, внаслідок чого на-'початку Vll ст. візантійські письменники перестають згадувати про антів.

Зовсім Іншого погляду був Прокопій. Він твердить, що анти складали договори зі своїми сусідами й твердо їх берегли. Але метою Маврикія, якщо він був автором "Стратегікону” (Псевдо-Маврикій).було представити антів у негативному світлі. Врешті Маврикій ще раз повертає до незгоди й браку єдности як серед антів, так і склавинів. Причину такого стану він бачить у тій обставині, що в них кожний має свій власний погляд і що існують між ними різні думки. Коли одні годяться, то інші роблять їм наперекір, і ніхто з них не хоче уступити другому.

Висновок з інформацій Маврикія ясний і простий: у антіз і склавинів не було автократичного володаря, воля якого була б вирішальним чинником. Отже, коли не було автократичного володаря, напр., типу візантійського імператора, то значить, що не було належного правління, не було організації й ладу, а зате панувала анархія. Маврикій зі своєю менталь­ністю візантійця визнавав тільки устрій, який існував у Візантії. Все інше було "варварське”, примітивне й незгідне з поняттям візантійського право­порядку й смаку.

РЕЛІГІЯ АНТІВ

Про релігійні вірування антів говорить Прокопій. Він каже, що анти й склавини вірили в одного бога, творця грому й пана всього світу, та приносили йому в жертву волів і інших жертовних тварин. У антів існував до певної міри культ незвичайних явищ у природі (натуралістична релігія) агрикультурного стилю, що подибуємо пізніше в добі літописних слов'ян­ських племен. З жертовних тварин Прокопій згадує головно волів. Чи в антів існував у якійнебудь формі культ вола, як жертовної тварини, важко сказати. Анти не признавали долі, тобто судьби-фатуму, й не вірили, щоб вона мала якунебудь силу над людьми. Але коли, притиснені недугою або важкими обставинами на війні, побачили, що смерть наближається, складали обітницю, що як тільки врятують своє життя, то відразу ж принесуть божеству жертовну тварину. І справді, позбувшися небезпеки, вони приносили в жертву те, що обіцяли, й вірили, що цією жертвою вони рятували собі життя. Крім цього, вони по-релігійному шанували річки й русалок та деякі інші божества й усім їм приносили жертви, а під час складання жертв ворожили про майбутнє. Шкода, що Прокопій не подав імени божества, почитаного антами. Можна сподіватися, що це був той самий найвищий бог громів і блискавок, який пізніше виступав у літописних південно-східніх слов’янських, тобто ранньо-русько- українських племен під назвою Перуна. Зовсім можливо, що й анти так само його називали. Але поруч нього мусіли існувати й інші божества, які, одначе, займали другорядне становище в єрархії релігійних вірувань і понять цйтів.

ДЕЯКІ ЕТНОГРАФІЧНІ Й АНТРОПОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ

Вкінці згадаємо ще про деякі етнографічні й антропологічні риси антів і склавинів. Прокопій каже, що в обох цих народів є спільна, надмірно варварська мова та також і формою (виглядом) тіла вони не різняться поміж собою. Всі вони рослі й дуже сильні. Щодо тіла й волосся, то вони ані не надто біляві, ані не зовсім темні; трапляються й русяві.

Ведуть життя як масаґети, живуть нужденно й некультурно. Як тамті, так і вони ходять завжди брудно й неохайно. Щодо вдачі, то вони не є ані погані, ані злочинні, але в своїй простоті в багатьох випадках зберігають звичаї гунів.

Немає сумніву, що й тут підставою оцінки антів і склавинів було грецьке розуміння й грецькі критерії оцінки, допасовані до високо­культурних умов життя центру Візантійської імперії, яке, самозрозуміло, різнилося від життя антів і склавинів, як жителів лісостепової чи таки не раз і степової полоси велетенської території в умовах євразійських просторів. Тому зрозуміло, що їхній зовнішній вигляд не завжди був естетичний в очах призвичаєного до культурного й розкішного життя візантійця. Але в аспекті об’єктивної критики це аж ніяк не давало достатньої підстави вважати протослов’ян, як антів так і склавинів, при­мітивними племенами й порівнювати їх з масаґетами. Таку оцінку треба трактувати як вислід стану тодішньої науки, зокрема історіографії, пред­ставники якої не вміли ще робити висновків, згідних вповні з об'єктивним трактуванням явищ, подій і фактів на тлі історичної дійсности й обставин, серед яких вони виникали.

Тому джерельні матеріали, авторами яких були античні (грецькі й римські письменники), а згодом ранньосередньовічні (візантійські й арабські) історики й географи, вимагають докладної аналізи в світлі наукової критики та відповідних висновків у контексті цілого історично- джерельного матеріалу й розумінна умовин, серед аких окремі автори тих вісток діяли й писали свої твори. При цьому особливу ролю при дослідах джерельних матеріялів відіграє порівняльна метода, тобто порівнювання одних джерел з другими, виказування їхніх аналогій і різниць, при рівно­часному досліджуванні причин різниць вісток, що відносяться до того самого явища чи події.