РОЗДІЛ IV НАРОДИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я й ПРИОЗІВ’Я ДОБА ГЕРОДОТОВО! СКИТІЇ Й ПІЗНІШИХ СТОЛІТЬ

Як для праісторії земель України пізній неоліт і початки енеоліту — доба трипільської культури, так для ранньої історії середина І тисячо­ліття до нашої ери — доба Геродотової Скитії — являються основними, знаними етапами найстаріших коренів етногенетичного процесу, впарі зі соціо-економічним, культурним і племінно-етно-політичним розвитком автохтонно-хліборобського населення української території на тлі цілого пра- й ранньоісторичного процесу східньої частини Европи.

За історичними даними, вже на початку першого тисячоліття до нашої ери жили на північних степових просторах Причорномор'я й Приозів’я кіммерійці, нарід правдоподібно тракійського походження. В най­давніших асирійських текстах маємо натяки, що кіммерійці були змішані зі скитами. Одначе Ростовцев твердить, що кіммерійці ніколи не були змішані зі скитами, навпаки, певні дані можуть бути пояснені тільки в зв’язку з їхнім тракійським походженням. Кіммерійці були індоєвропей­цями й мали складатися з окремих племінних груп. Страбон каже, що кіммерійці мали колись значну силу над Босфором, який від їхнього імени названо Кіммерійським Босфором.

Кіммерійці займали степові простори на північ від Озівського моря, а також і Чорного моря, по річку Бог на заході, а крім цього ще й Крим. Одначе центром їхнього розселення були Керченський і Таманський пів­острови, що засвідчує та обставина, що з тими теренами є пов’язана географічна ономастика, яка нагадує кіммерійців. Ім’я кіммерійців у тодішньому світі було відоме. Вони нападали на малоазійські країни й пустошили їх. Культурні малоазійські центри зазнали багато шкод у зв’язку з тими набігами. В Vll ст. до нашої ери довелось ассирійцям вести постійну боротьбу з кіммерійцями. Мілітарну силу кіммерійців творила кіннота, яка була добре зорганізована й належно озброєна. На чолі війська стояли ’’царі”, як це виходить з Геродотової реляції (IV, II), тобто напевно начальники родів чи племінних груп. Походи їхні відбувалися через Кавказ, головно в VIH-VII сторіччях до нашої ери. Кіммерійці звичайно нападали, разом із тракійськими ватагами, а це також засвідчує, що вони були тракійського походження.

Спираючися на переказах і оповіданнях з давніх часів (бо за грецької колонізації північних берегів Чорного моря кіммерійців уже не було на території України), Геродот подає, що кіммерійці жили в чорноморських степах, але згодом були витиснені скитами й переселилися десь до Малої Азії. На доказ цього свого твердження Геродот покликається на існу­вання могили останніх кіммерійських царів над Долішнім Дністром і на топографічні назви, пов'язані з перебуванням кіммерійців у причорно­морських степах. Геродот оповідає, що кіммерійці поховали своїх останніх царів у могилі над Тирасом, тобто Дністром, яку можна було оглянути ще в половині, чи в другій половині V ст. до н. е., коли то він побував в Ольвії, грецькій колонії над Богом. Поховавши своїх царів, кіммерійці залишили чорноморські степи, а скити прийшли й зайняли пусту країну, як подає Геродот. Дальше оповідає ’’батько історії”, що існують у Скитії Кіммерій­ські Мури, місце Кіммерійської переправи, країна (околиця), яка називається Кіммерія й в кінці Кіммерійський Босфор. Також і Страбон, оповідаючи про народи й племена, що жили над Меотидою, тобто Озівським морем, згадує і про кіммерійців, від імені яких походить назва Кіммерійський Босфор. Він каже, що серед кримських гір була гора, яка називалася Кіммерій, а над Кіммерійським Босфором коло входу в Озівське море мала бути кіммерійська оселя, з якої виряджалися кораблі, що плавали по озері, тобто Озівському морі. Далі говорить Страбон про місто Кіммерик, яке находилося на півострові й замикало перешийок ровом і валом.

Геродот покликається також на Арістея з Проконезу, письменника, який мав писати поеми, а також на Гомера, автора двох великих епопей — ’’Іліяди” й ’’Одіссеї”. В Арістеєвій поемі, яка дійшла до нас фрагментарно в творі Геродота, подана вістка про рух номадів і в зв'язку з тим пере­селення племен у євразійських степах. Геродот переповідає переказ, що арімаспи натиснули на ісидонів, ісидони на скитів, а скити на кіммерійців, які жили над Понтом, тобто Чорним морем, примушуючи їх залишити свою країну.

Гомер також оповідає про кіммерійців у своїй "Одіссеї”. Згідно з Гомером, країна кіммерійців покрита вічним туманом і ясне сонце не виглядає там ніколи. Того роду картина віддзеркалює стан тодішніх географічних уявлень. Гомерова доба — це доба мітичної географії, згідно з якою північні терени Балканського півострова потопали в мряці незнання й напівмітичних уявлень. А вже північне побережжя Понту, тобто Чорного моря, тим більше перебувало у вічному тумані. То була мітична країна гіпербореїв і вічної щасливости, яка межувала з мітичною країною підземелля, де згідно з віруванням античних греків перебували тіні померлих.

Але ця, власне, недостача точніших відомостей про кіммерійців і їхнє перебування на землях України, ці фантастичні перекази про них і їхню країну, покриту вічним туманом і хмарами, схилили Мюленгофа до запе­речення перебування кіммерійців у причорноморських степах. Він твердить, що відомості про перебування кіммерійців у причорноморських степах — це комбінація античних авторів, які тим способом намагалися пояснити їхній прихід до Малої Азії. Та проти цього погляду промовляють історичні дані, закріплені в античній історіографії. Кіммерійці жили у при­чорноморських степах досить довго, два-три століття, як не довше. Вони залишили причорноморські степи, коли натиснули на них із-за Дону скити. Вирішальна сутичка скитів з кіммерійцями могла відбутися десь під самий кінець VIII, або на початку Vll ст. до н. е., після чого кіммерійці відійшли до Малої Азії, а на їхнє Місце прийшли скити. Кіммерійці представляли собою найправдоподібніше досить тонку панівну верству завойовників, які можливо ще під самий кінець Il тисячоліття до нашої ери приишли на територію України й прикрили тодішнє автохтонно-хліборобське населення своєю панівною назвою, аналогічно, як це зробили пізніше скити й сармати. Кіммерійці — це найдавніша, історично відома, етнічна група завойовників, яка з’явилася на землях України. Звідки вони прийшли й коли? — не знаємо. Знаємо лише з реляції Геродота про те, приблизно в якому часі серед яких обставин вони залишили територію України.

Прогнавши кіммерійців, скити осіли на цілому північному побережжі Чорного моря, а також і Меотиди (Озівського моря). Скити були народом (збірною етнічною групою, що складалася з окремих племен) іранського походження. Вони прибули на землі України із-за Дону не пізніше Vll ст. до н. е. й перебували тут у Vll-Ill ст. до н. е. В Vll і Vl століттях вони створили певну форму політично-державної організації, яка причинилася до релятивної стабільности етно-політичних відносин на євразійських теренах, головно між Доном і Правобережжям Дніпра. Погляд Ростовцева, що, мовляв, скити зорганізували в південно-східній Европі велику й сильну державу, треба прийняти з поважним застереженням. BVII і Vl ст. до н. е. скити були номадами низького культурного рівня, при наявності різних племінних груп. Ми не бачимо в реляціях Геродотової Скитії ніяких виразніших слідів, які свідчили б про таку велику й сильну державну організацію скитів, про яку думає Ростовцев. Навпаки, під етнічним оглядом скитська держава творила мішанину різних племен, а до того Геродот виразно каже, що властивих скитів є дуже мало (IV, 81), як це деякі подають. Під назвою скитів виступали різні нескитські племена, а всі вони називалися скитами, хоч скитами не були й говорили різними мовами. Бо скитські завойовники накинули згаданим племенам свою панівну назву. Саме в тому розумінні Геродот оповідає, що допитувався, скільки є скитів, а одні йому говорили, що їх є багато, другі, знову, що їх мало, тобто що властивих скитів є мало. Тому найправдоподібніше біль­шість населення скитської держави не була скитами.

Згідно з Геродотом, мережа народів, а властиво племен, пред­ставлялася у загальному ось як: на північ від Ольвії й округи цієї торго­вельної, грецької колонії, що її заснували пришельці з Мілету над гирлом ріки Бога (бо від того місця, тобто від тієї колонії, починає Геродот свій опис етнічних відносин) жили калліпіди, яких Геродот називає геллені- зованими скитами.

Повище алізонів, тобто на північ від них, жили інші племена, що їх Геродот називає скитами-орачами, які сіяли збіжжя не собі на поживу, а на продаж. Ці племена жили приблизно на теренах над Богом, тобто десь між Дніпром і Дністром, а їхні оселі могли простягатися і на Західне Поділля. Відносно досить багато дослідників вважає скитів-орачів прото- слов’янами. Такий погляд, як здається, відповідає правді, бо, як уже сказано, властиві скити не осідали в тому часі компактними масами, а тим самим не займалися хліборобством. В даному випадку мова про авто­хтонно-хліборобське плем’я протослов’янського походження, яке з давен- давна сіяло збіжжя не лише для себе, але й на продаж. Тобто управа хліба мусіла мати в даному випадку стару традицію, яка лягла в основу культури й побуту протослов’янських племен, правдоподібно від давніх часів їхніх трипільських предків. Скити-орачі жили десь уже в полосі лісостепу, приблизно на пізнішій Полянській Землі. За скитами-орачами жили неври, а за неврами дальше на північ мала простягатися безлюдна пустеля.

Отже, неври жили десь на північний захід від скитів-орачів, тобто на захід від Середнього Дніпра. Територія неврів охоплювала приблизно землі на північ від Бога й Дністра, десь у верхів’ях Дністра й Бога, а зовсім можливо й на Волині, тобто доходила до південних приток Прип’яті. Неври скитами не були, хоч за повідомленням Геродота мали скитські звичаї. Але в склад скитської держави не входили. Вони мали окрему від скитів племінну організацію. Про неврів оповідає Геродот, що на одно покоління перед походом перського царя Дарія на скитів — вони були примушені покинути перед зміями свою країну й переселитися до країни будинів. Врешті Геродот каже, що на підставі оповідань скитів і греків кожний невр раз на рік стає вовком на кілька днів, а після цього знову прибирає давню людську постать. Тому, що мотив з вовкулаками був питоменний давнім слов’янським віруванням, в науці існує назагал погляд, що неврів треба зараховувати до протослов’янських племен. Пов’язування в оповіданні Геродота неврів з віруваннями про вовкулаків та саме льокалізування їхньої території, згідно з реляцією "батька історії”, десь приблизно на Волині, можливо на теренах південних приток Прип’яті, дає підстави зарахувати неврів до тодішніх протослов’янських племен. Дуже можливо, що згадувані вище калліпіди, хліборобське плем’я, яких Геродот називає погреченими скитами, ’а навіть і алізони належали до прото­слов’янських племен. Це були осілі хліборобські племена, висунені найдальше на південь, отже дуже можливо ті етнічні острівці прото- слов’ян, які в обличчі зростаючого номадизму не залишили своїх теренів і не подалися більше на північ у лісостепову зону. Правда, згідно з опові­данням Геродота, вони мали триматися скитських звичаїв. Але ж Геродот говорить також і про неврів, що вони мали скитські звичаї, а все ж таки в загальному дослідники вважають неврів протослов’янами. Можливо, що силою тодішніх обставин навіть і не-скитські племена, отже й прото- слов’яни, мусіли більше чи менше притримуватися деяких звичаїв, накинених їм скитСьким наїздником, але той факт ще не вирішує їхнього етнічного опреділення. Бо одні номади-наїздники відходили, а інші приходили. Зате автохтони-хлібороби залишалися на своїй прадідній території, продовжуючи бути собою.

Згадані вище племена, від калліпідів до неврів, жили на захід від Борістену — Дніпра. А якщо перейти Дніпро на східню його сторону, то першою від моря була Гілея. Була це країна, покрита лісом, і звідси її назва Гілея. На північ від Гілеї жили скити-земледільці. Греки, які жили над Гіпанісом (Богом), називали скитів-земледільців бористенітами (над- дніпрянцями), а вони (греки) самі себе називали ольвіополітами. Скити- земледільці, тобто хлібороби, займали територію на три дні дороги від Дніпра на схід, досягаючи ріки Пантікап (не означена точніше ліво­бережна ріка). А щоби перепливти їхню країну Дніпром з півдня на північ, треба було пливти одинадцять днів. Північну межу країни скитів-земле­дільців творила простора пустеля.

За тією пустелею на північ і правдоподібно на схід від Дніпра, як це виходить із Геродотової реляції, жили андрофаґи. Вони творили окреме плем’я, не були скитами й не входили до складу скитської держави. Згідно з оповіданням ’’батька історїї”, андрофаґи з усіх племен мали найдикіші звичаї, бо вони не знали, що таке право й не мали ніяких законів. Андрофаґи носили скитську одежу, але мову мали свою, осібну від скитської. Вони були кочовиками й одинокі з вичислених Геродотом племен мали їсти людей, Аналіза Геродотового оповідання про андро- фаґів, включно з концепцією льокалізування їх десь приблизно трохи вище від Середнього Подніпров’я, на тлі тодішніх соціо-племінно-куль- турних умовин південно-східньої Европи виказує тенденційність в оповіданні ’’батька історїї”, який свідомо чи несвідомо на підставі іноді напівфантастичних оповідань грецьких колоністів "варваризує” в даному випадку етнографічні дані про андрофаґів. Годі й припустити, щоб у областях Середнього Подніпров’я, чи навіть трохи далі на північ, у лісо­степовій полосі, жило плем’я канібалів. Можливо, що й сама назва "андрофаґи" прилипла до даного племени внаслідок якихось тенден­ційних мотивів зі сторони сусідніх племен, або, що більш правдоподібне, грецьких колоністів. За андрофаґами на північ простягалася уже справжня пустеля.

На схід від скитів-земледільців, тобто як уже перейти ріку Пантікап, жили справжні скити— ті, які вели кочовий спосіб життя. їхня територія простягалася від ріки Пантікап аж до ріки Ґеррос на сході. Була це простора країна й, щоб її перейти зі заходу на схід, треба було йти чотирнадцять днів. Країна скитів-кочовиків була степом, на якому не було зовсім дерев, за вийнятком згаданої країни Гілеї (Лісистої). За рікою Ґеррос на схід аж до Озівського моря й ріки Дон простягалися володіння царських скитів. Були це найхоробріші й найчисленніші скитські племена, які верховодили над іншими племенами, вважаючи їх своїми рабами.

На північ від царських скитів жили меланхлайни, названі так тому, бо носили чорний одяг (чорноодежники). Було це окреме не-скитське плем'я.

Вони мали скитські звичаї, хоча скитами не були й до скитської держави не належали. Повище меланхлайнів лежала безлюдна пустеля й болота.

За Доном на схід жили сармати, які в Геродотовій Скитії називаються савроматами. їхня територія простягалася від Озівського моря на півдні на п’ятнадцять днів дороги на північ. Ціла країна сарматів (савроматів у Геродота) не мала ні диких, ні свійських дерев. Була, отже безлісним степом. На північ від сарматів жили будини. Земля будинів була покрита різнородним лісом, а на північ від неї простягалася пустеля на сім днів дороги. За пустелею трохи на схід жили тіссаґети.

Будини, каже Геродот, це великий і численний нарід. Вони мали ясносині очі й ясне волосся. У їхній країні знаходилося дерев’яне місто Ґельон — велике, обведене дерев'яним муром, високим і цілим з дерева, а довгим із кожного боку на тридцять стадій. Також приватні доми й святині були побудовані з дерева. В Ґельоні були святині грецьких богів, прикрашені на грецький спосіб статуями богів і жертівниками з дерева. Що три роки відбувалися там торжества в честь Діоніса, поєднані з вакхана­ліями, тобто з оргіями. Ґельонці були початково греками, які виселилися з торговельних, надморських міст-колоній і поселилися в країні будинів, тобто правдоподібно заснували там торговельну факторію, котра з бігом часу розвинулася у велике місто. Вони вживали то скитської, то грецької мови. Але будини й ґельонці говорили різними мовами й мали окремі звичаї. Будини, тубільці, як виходить з означення Геродотом, були автохтонами на тій землі, але вели кочовий спосіб життя й мали живитися сосновими шишками. Тут також реляція Геродота у відношенні до будинів вимагає критичного підходу: важко припустити, щоби будини — тубільці, тобто автохтони на своїй території, вели кочовий спосіб життя. Поняття автохтонізму й номадизму в загальному себе виключають. Так само й те, що будини харчувалися сосновими шишками, виглядає на непевну реля­цію. Нам здається, що країна будинів мусіла лежати не так то й далеко від первісної території неврів, які внаслідок ’’нападу зі сторони гадюк — з півночі, з пустелі” (правдоподібно зі сторони племени, тотемом якого були гадюки), мусіли переселитися до країни будинів. Можливо, що будини були одним із протослов’янських племен і що заатаковані зі сторони "гадюк” прото-слов’яни — неври подались від ворога до країни спо­ріднених зі собою прото-слов’янських сусідів — будинів. Ґельонці не були автохтонами (колишні грецькі переселенці) й не були кочовиками. Вони займалися хліборобством, живилися хлібом, мали свої городи й зовсім не були подібними до будинів ні виглядом, ні відтінком шкіри. Очевидно, ґельонці не могли бути подібними до будинів, бо перші, з походження греки, мусіли мати темний волос і смагляве тіло, а другі, можливо прото- слов’яни, мали ясносині очі і ясний волос. Сам факт, що ґельонці жили в країні будинів, знаходячи з ними модус вівенді, свідчить, що між одними й другими не було великих різниць в аспекті цивілізації. Якщо будини були протослов’янським Племенем, то — всупереч реляції Геродота — займалися найправдбподібніше хліборобством, а ґельонці могли якоюсь мірою перейняти від них спосіб хліборобського життя. Можливо також, що дальша смуга лісостепової полоси, де жили будини, дозволяла лише на більш обмежений спосіб хліборобського життя у порівнянні з більш пів­денною полосою, і тому будинам приписувано радше кочовий спосіб життя. Греки називали також і будинів ґельонцями, але неправильно. Якби між будинами й ґельонцями існували великі різниці в культурному аспекті, то можна більше чим припускати, що греки це завважили б й не змішували б їх разом, називаючи й будинів ґельонцями. Країна будинів була густо поросла різного роду деревами. В найгустішому лісі, очевидно, в порівнянні з іншими теренами, де дерев було менше, знаходилося велике озеро, а довкруги нього багна й очерети. Там вони ловили видр, бобрів та інших звірят з чотирикутними мордочками. Шкурами з тих звірят будини обшивали свої кожухи, а яйця допомагали лікувати хвороби матиці.

Хто були вищезгадувані Геродотом не-скитські племена з етнічного боку, він не говорить. Він знає лише, що вони не були скитами й говорили іншими мовами, хоч мали культуру й звичаї більше чи менше подібні до скитських. Ті не-скитські народи, а властиво племена, за вийнятком, можливо, алізонів, що імовірно могли бути одним із тракійських племен, жили в лісостепній смузі й назагал займалися хліборобством і скотар­ством. Туди треба зарахувати також і скитів-орачів. Вони жили вже десь на лісостепу над Богом, між Дністром і Дніпром, і то саме можливо в місці, де Бог і Дністер якнайбільше до себе наближені. Отже скити-орачі жили, по- перше, на Правобережжі, а по-друге — на теренах Середнього Подніпров’я. Вони були автохтонами, не емігрували, мали свою культуру хліборобського типу й то так заавансовану, що сіяли збіжжя на продаж. Грецькі колоністи скуповували кожного року сотнями тисяч медимнів збіжжя й вивозили до Греції. На території скитів-орачів виявлено дещо пізніше поля поховань зарубинецького типу, а згодом і поля поховань черняхівського типу, а це все промовляє за тим, що скити-орачі були слов’янами. З такою самою певністю можна говорити про слов’янство їхніх північних сусідів неврів, які жили на території, де формувалося південно- східне слов’янство. Отже, скити-орачі й неври жили в самому центрі на тій території, де відбувався процес етногенетичного формування південно- східніх слов’янських, тобто прото-русько-українських, племен. Можна припускати, що й інші племена, головно будини, а дальше меланхлайни й андрофаґи могли бути прото-слов’янськими племенами, а якщо навіть і не були, то пізніше асимілювалися й влилися в масу південно-східніх слов'ян. Треба мати на увазі, що південно-слов’янські племена витворилися з хліборобсько-скотарських племінних груп ще далеко перед скитською добою на землях України. Вони там жили і в часі перебування скитів на українській території. Тому можна сміло твердити, що поміж скитськими по назві, а не по суті, племенами були протослов’яни. Звичайно андрофаґів не зараховують до прото-слов’ян з огляду на їхній ’’канібалізм’’, що, одначе, може бути такою самою казкою, як оповідання про неврів, які, мовляв, мали обертатися у вовків, чи згідно зі слов’ян- ським віруванням — у вовкулаків. Але Мюлленгоф все одно вважав андрофаґів слов’янами. В даному випадку важко сказати, чи маємо тут у Мюлленгофа симптом німецького слов’янофобства на відтинку науки, чи науково об’єктивної, критичної аналізи ранньоісторичного джерела. Бо в німецькій науці не раз траплялися випадки варваризування як прото- слов’ян, так і пізніших слов’янських народів. Як уже сказано, слов’янізу- вання андрофаґів-”канібалів” може мати один, або другий характер.

Переповівши за Геродотом відомості про племена, котрі жили на тери­торії скитської держави й підлягали владі царських скитів, та про племена, які з півночі й зі сходу сусідували з тією ж скитською державою, прийдеться сказати ще й про ті племена, що були сусідами скитів з півдня й зі заходу. Як виходить з Геродотової реляції, скити займали тільки північну степову частину Тавриди, тобто Кримського півострова, а пів­денна, гориста частина півострова не належала до скитів. Тут, у пів­денному Криму, жила давня передскитська людність — таври. В науці немає певности відносно ґенези назви Таврида, тобто чи назва півострова (Таврида) походить від назви її мешканців (таврів), чи навпаки. Не виключено, що згадану назву півострова (Таврида) надали йому перед- скитські панівні племінні групи — кіммерійці. Був також погляд, що назва Таврида походить від кельтського слова ” toira”, що означає гору, гористий терен, гористий край, бо південна частина Криму є гориста. Але греки старалися вияснити ту незрозумілу для них назву від грецького слова "таврос” (бик), бо у кримських степах паслося багато скоту. Згідно з Геродотом, уся гориста частина Криму належала до таврів. Вони, за реляцією ’’батька історії”, мали бути жорстоким племенем, яке жило з грабунків і воєн, а своїй богині приносили людські жертви.

На захід від скитів, над Долішнім Дунаєм, жили траки, які творили групу племен. Згідно з Геродотом, "найхоробріші й найсправедливіші” поміж траками були ґети. В сучасному Семигороді над річкою Марош жили аґатирси, які своїми звичаями були подібні до траків. Аґатирси, каже Геродот, були дуже ніжні й любили носити багато золотих прикрас. Вони мали б мати спільних жінок, щоби бути один другому братами, а як рідні — не почували один до другого ні заздрости.ні ворожнеч. Поза тим, як подає Геродот, аґатирси були подібні до траків.. З того виходило б, що соціальні умовини зі спільнотою жінок були лише в аґатирсів і не поширювалися на всіх траків. Можливо, що у зв’язку зі спільнотою жінок у аґатирсів можна допустити якусь форму матріархального устрою в роді. Бо при спільноті жінок батько невідомий, і дитина переходить під юрисдикцію матері.

Так у загальному виглядала Скитія Геродота. З етнічного боку була це мішанина скитських і не-скитських племен різного етнічного складу (іран­ських, слов’янських і може ще якихсь інших) та різного ступеня культури. Під політичним оглядом скитська державна організація творила свого роду федерацію. Політична влада належала до царських скитів, які творили й очолювали державну організацію, з царем на чолі. Всі інші скитські й не-скитські племена, що входили до складу скитської держав­ної організації, мали внутрішню автономію, —лише платили панівній скит­ській верхівці данину. Крім царських скитів, інші їхні племена також мали своїх начальників, яких Геродот називає "царями” (IV, 128).

Скитська державна організація, можна припускати, була першою на землях України. Правда, Геродот говорить про кіммерійців та згадує про могилу останніх кіммерійських царів над Дністром, але на підставі таких нечисленних і непевних вісток важко сказати щось певніше про існування кіммерійської державної організації, про яку нічого не знаємо. Зате маємо більше даних про скитську державну організацію, що можна вважати історичною дійсністю.

Зорганізувавши свою державу, скити встановили зв’язки зі своїми сусідами. Але, не зважаючи на ті зв’язки, номадний спосіб життя давав скитам поштовх до грабіжницьких нападів на чужі країни. Вони робили напади на Малу Азію й сумежні терени в напрямі південного сходу (Каспійське море) та Балканського півострова. Щоправда, скити вдержували зв’язки з грецькими колоніями на північному побережжі Чорного моря, але все одно це не перешкоджало їм робити напади на ті колонії й купецькі каравани. Напади скитів на Малу Азію могли до деякої міри причинитися до великого походу перського царя Дарія під самий кінець Vl ст. до н.е. (історики подають назагал дату походу на 512 рік до нашої ери) проти них. Головною причиною походу Дарія були його широкі державно-політичні пляни поширити сферу своїх політичних впливів і на територію південно-східньої Европи. Похід Дарія не завершився аж таки­ми успіхами, на які надіявся перський цар. Він закінчився деяким спустошенням частини території, політично контрольованої скитами, які також зазнапи певних втрат, бо після того не маємо ніяких вісток про дальші напади скитів на Малу Азію в античній історіографії. Описуючи згаданий похід, Геродот старався применшити його значення й виказати невдачу, яку мав потерпіти Дарій. З другої сторони, "батько історії" старався роздмухати воєнний успіх скитів. Отже його реляція про той похід є радше тенденційна по стороні скитів.

Згідно з оповіданням Геродота, згаданий похід мав представлятися у загальному ось як: довідавшися, що Дарій з військом іде проти них і перейшов уже Босфорську протоку, скити, свідомі того, що самі не в силі ставити персам спротив і їх поконати, вислали послів до сусідніх племен із запрошенням на нараду. Деякі сусідні племена прислали на ту воєнну нараду своїх представників (у Геродота "королів”). І так прибули на ту нараду представники таврів, аґатирсів, неврів, андрофаґів, меланхлайнів, ґельонів, будинів і савроматів. З’явившися на воєнній раді, представники скитів подали представникам інших племен до відому, що Дарій підбив усе на азійському'боці, а тепер побудував міст над Босфором і перейшов на цей континент, тобто до Европи. Дарій, говорили скити, перейшов Босфор, підбив траків і збудував міст на Істрі, тобіо на Дунаю, бо хоче підбити все під свою владу. Після цього представники племен почали нараджуватися, що їм робити й яке зайняти становище. Під кінець наради виявилось, що їхні думки були поділені. Ґельонець, будин і савроматбули однозгідні й заявили, що вони згідні прийти скитам із допомогою. Але представники аґатирсів, неврів, андрофаґів, меланхлайнів і таврів від­мовилися помагати скитам. Вони постановили не брати участи в війні з Дарієм і не давати ніякої допомоги скитам, які, мовляв, перші напали на перські посілості й розпочали війну, а тепер заслуговують на відплату зі сторони персів. Згадані представники сказали, що вони щойно тоді виступлять проти персів, коли ті перші ввійдуть на їхні землі й заатакують їх.

Почувши таку відповідь, скити вирішили не вступати в одвертий бій із персами, лише відступати й нищити за собою все можливе, особливо засипати всі криниці й джерела та нищити траву, аби перси не мали паші для своєї худоби. Вони поділилися на три частини, відступали й нищили все за собою. З другої сторони, вони намагалися втягнути у війну й ті племена, які відмовилися помагати їм. З тією метою вони відступали на території згаданих племен, а перси йшли за ними. Але ті племена не чинили опору, а навпаки, втікали від скитів на північ — у пустелю. Згідно з оповіданням Геродота, скити втікали на північ і на схід, а за ними гнались перси, які мали опинитися аж над рікою Oapoc (Волга), звідки почався відступ у напрямі Дунаю. В кінці Дарій дійшов до Дунаю і уникнув таким чином дальших невдач на терені Скитії. Ціле оповідання Геродота про похід Дарія на скитів є фантастичне, бо неможливо є, щоб перси в шістдесятьох днях дійшли від Дунаю до Волги, а звідти й до Дунаю, особливо в умовах тодішньої комунікації й воєнної техніки. Це ще питання, чи Дарій з військом (очевидно, не таким великим, як подає Геродот) дійшов від Дунаю до Дністра, не говорячи вже про Волгу. Геродот не знав добре географії Скитії й звідси походить його фантастичне оповідання про похід Дарія від Дунаю до Волги, а потім і до Дунаю. Можливо, що Геродот помішав ріку Тирас (Дністер) з рікою Танаїс (Дон) й тому таке непорозуміння й фантазія. Крім знищення, той похід не приніс ніяких змін. Перси повернулися до своєї країни, побачивши, що не звоюють скитів, а скити залишилися дальше панівною верхівкою у південно-східній Европі, але більше не наважувались нападати на Малу Азію.

Реляція Геродота про воєнну нараду перед походом, з участю пред­ставників — начальників сусідніх племен, могла б свідчити, що згадані племена мали якусь племінно-політичну організацію й були до якоїсь міри незалежними, бо мали відвагу відмовитись допомагати скитам. До речі буде відмітити, що згадувані Геродотом калліпіди, алізони, скити-орачі й скити-земледільці не названі в оповіданні про похід. Це мусіли бути виключно мирні хліборобські племена, толеровані скитами, які потребу­вали їхніх сільських продуктів (головно скитська верхівка) й тому, можливо, скити не старалися пов’язувати їх із воєнними діями.

Крім перської інвазії, прийшлось скитам оборонятися й від наступу зі сторони великодержавної політики Македонії. Але найтяжчі часи для скитської державности припадають на другу половину І тисячоліття до нашої ери, зокрема на Ill століття. Зі сходу стали щораз, то сильніше натискати сармати. Був це, щоправда, народ іранського походження, близький етнічно скитам, але ж це був інший народ, хоч Гіппократ називає сарматів скитським народом. Сармати перейшли ріку Дон і йшли на захід, витискаючи скитів і займаючи дедалі, то більші простори причорно­морських степів. Вони просувалися на захід рядами сильних племінних груп, племінних союзів, спершу язиґів, потім роксолянів, сіраків і аорсів і в кінці останньої могутньої групи аланів. То був натиск зі сходу. З південного заходу скитська державна організація опинилася під ударами траків, а саме тракійського племені ґетів. Зі заходу сунули кельти, а з пів­нічного заходу й півночі германські племена скірів і бастарнів. Під ударами тих різних племен і їх натиском скитська державна організація повільно підупадала, її територія зменшувалась, аж врешті обмежилася до пів­нічних степових просторів Криму, частини Нижнього Подніпров’я і прилеглих до Ольвії степів. Та мала скитська держава стала називатися, за словами Страбона, Малою Скитією. Території, що перед тим належали до великої скитської держави, тобто степи Причорноморя і Приозів’я, пере­йшли під владу сарматів. Ця зміна влади, яка перейшла до панівних сарматів, потягнула за собою і зміну назви території. Замість старої назви "Скитія” з’явилася нова назва — ’’Сарматія”.

В Il ст. до нашої ери й ця мала скитська держава у Криму тратить своє значення. Скити постановили завоювати грецькі колонії над Чорним морем і перебрати торгівлю у свої руки. Вони здобули Ольвію й Каркіні- тиду, але коли виступили проти Херсонесу й Босфору то проти них виступив Мітридат, володар Понтійського царства, і розгромив їх. Особливу ролю відіграв тут полководець Мітридата, Діофант, який під кінець Il ст. до н. е. причинився до розгрому решток мілітарної сили скитів. То був останній етап політично-військової сили скитів, обмеженої до території Криму й теренів надморської полоси Долішнього Дніпра. В тому часі (Ill-Il ст. до н. е.) невелике територіально скитське царство переживає свій розквіт. Його столиця, скитський Неаполь, є не лише сильною твердинею, але культурним і торговельним центром тодішнього скитського царства, яке досягло найбільшого політичного значення у Il ст. до н. е., за панування царя Скілура. Але та могутність скитської держави була рівночасно початком її цілковитого занепаду, бо скити в своїх плянах опанування грецьких колоній пішли дальше, як на це дозволяли їхні можливості й сили в нових рамцях обмеженої території й тим самим політично-військових спроможностей.

Окремий розділ ранньої історії України творить доба сарматів. Перед своїм походом на захід сармати жили у степах на південному сході Европи. Одначе тому, що згідно з поглядом представників античної Історіографії, можу між Европою й Азією творила ріка Танаїс — Дон, сармати жили на межевій території між Европою й Азією. Скіляк говорить виразно, що від ріки Танаїс, тобто Дону, починається Азія і перший її народ на Понті — савромати (сармати).Також і інші античні письменники означають первісну територію сарматів за Доном, по східній його стороні. Зокрема бачимо це в Геродота.

Отже, коли сармати жили на схід від Дону, у надволзьких і при­уральських степах, то їхніми південними сусідами були меоти, які жили на східньому побережжі Озівського моря, на Таманському півострові і в При- кубанні. Деякі дослідники льокалізують територію будинів і ґельонів на північ від сарматів, але це питання дискусійного порядку. Можна сумні­ватися у тому, що будини й ґельони жили аж так далеко на північному сході, тобто десь в областях Горішнього Дону.

Звідки прибули сармати на надволзькі й приуральські степи, ще й досі не вияснено. Не було однозгідности щодо їхнього походження і серед античних письменників. І так Діодор у своєму оповіданні про скитів каже, що сармати виведені скитами з Мідії. По довгих роках сармати розмно­жилися, зруйнували й обернули в пустелю більшу частину Скитії (треба розуміти — причорноморську полосу) й вигнали її людність, тобто головно племена скитів. Отже, згідно з Діодором, сармати були пересе­ленцями з Мідії. Беручи до уваги одяг і озброєння сарматів, з одної сторони, та одяг і озброєння партів з другої, Помпоній Мела при порівню­ванні їх знаходить схожість між ними й на тій підставі доходить до висновку, що між сарматами й партами існує спорідненість. Гіппократ, як уже згадано, називав сарматів скитським народом. Пліній уважав сарматів нащадками мідян. Геродот приймав спорідненість сарматів зі скитами, беручи до уваги подібність мови. Одначе тому, що між тими двома мовами (чи радше діялектами) існувала деяка різниця, Геродот пояснює ті різниці обставиною, що сарматська мова з давніх часів була перекручена, бо амазонки не вивчили як слід скитської мови.

Античні письменники називали сарматів ґінайкократами, тобто такими, що ними правлять жінки, тобто що мужчини в сарматів підлягають жінкам. Скіляк, здається, один із перших говорив, що нарід сарматів правиться жінками. Ефор і Геродот пов’язують сарматів з амазонками й з цього зв’язку виводять владу жінок у сарматів.

Найбільше оповідає про савроматів — сарматів та амазонок Геродот. Амазонки вели бій із греками над Термодонтом, але програли. Греки набрали амазонок на три кораблі й подалися з ними у відкрите море. Але на морі амазонки кинулися на греків і побідили їх. Цим способом вони заволоділи кораблями й стали вільними. Одначе, вони не зналися на мореплавстві, не вміли орудувати веслами, стерном, вітрилами й тому були здані напризволяще вітру, що почав носити їх по хвилях моря. В кінці вони прибули до Кремной над Озівським морем, у країні скитів. Тут залишили кораблі й помандрували до заселеного краю. Зустрівши табун коней, захопили його,; посідали на коней і стали грабувати землі скитів. Скити не вміли з'ясувати собі цього явища, бо не розуміли їхньої мови.

Вони думали, що це мужчини, й почали битися з ними. Але з трупів на побоєвищі довідалися, що це жінки, й постановили не воювати з ними, а післати юнаків, яким також заборонили битися. Юнаки скитів стали табором близько амазонок і почали робити те саме, що й амазонки. Тоді амазонки, побачивши, що скитські юнаки їм нічого не роблять, стали й самі виходити з табору й наближатися до табору скитських юнаків. Скоро вони познайомилися й обидва табори об’єдналися.

Амазонки жили з полювання і грабунків, що не подобалося скитським юнакам. Тому вони запропонували амазонкам піти разом з ними до їхніх батьків і включитися у скитську племінну спільноту та вести спокійне життя, як пристало жінкам. Але амазонки не погодилися на такий спосіб життя. Навпаки, доказуючи, що між ними й скитськими жінками не було б згоди, бо вони звикли до іншого способу життя, амазонки вимагали від скитських юнаків, щоб вони взяли від своїх батьків належну їм частину майна й разом з ними, як своїми жінками, переправилися за Дон і там поселилися. Юнаки поступили згідно з бажанням своїх жінок-амазонок, переправилися за Дон, ішли три дні на схід від Дону й три дні на північ від Озівського моря, а прийшовши на місце, де вони тепер живуть, поселилися. Тому то сарматські жінки з давніх-давен ведуть свій спосіб життя. Вони їздять верхи на полювання, разом зі своїми чоловіками, а то й без них, ідуть на війну й носять однаковий із чоловіками одяг.

Помпоній Мела оповідає, що сармати це войовниче плем'я, свобідне, непокірливе, а до того ще й жорстоке й люте, бо навіть їхні жінки беруть участь у війнах, нарівні з чоловіками. Для більшої догідности рухів випалюють у дівчат праву грудь, внаслідок чого рука робиться свобіднішою для кращого нанесення ударів ворогові.

Немає сумніву, що в оповіданні Геродота про скитських юнаків і амазонок находимо більше чи менше фантастичного елементу. ’’Батько історії” старався правдоподібно на свій спосіб спрагматизувати саме явище подібности скитів до савроматів-сарматів. Одні й другі були іран­ського походження, мали подібну мову, бо сармати говорили "зіпсованою" скитською мовою (тобто одним із діялектів іранізму), мовляв, у висліді того, що амазонки недосконало вивчили мову скитських юнаків, пізніших своїх чоловіків. До того ж у поданому Геродотом етно­графічному матеріялі, що стосується савроматів-сарматів, подибуємо ремінісценції пізнього матріярхату. Все те треба було якось вияснити. І "батько історії” якраз "вияснив” усе те в оповіданні про скитських юнаків і амазонок в такому аспекті, на який дозволяв стан історичної науки тієї доби. Треба мати на увазі, що Геродот, іменно "батько історії", був якраз першим істориком, який формально зірвав зі старшою традицією писання історії — з логографією, але по суті досить багато мітографічного елементу залишилося ще і в його праці. Живучи в часі, який був межею між логографією й прагматичним писанням історії, Геродот, як дитина своєї доби, вправді ступив ногою на шлях прагматичного розуміння історіо­графії, але но зумів що цілковито зірвати з методами старої школи

логографів.

Отже перенесення напівмітичного елементу про амазонки на сарматів було безумовно відгомоном колишнього у них матріархату, залишки якого могли існувати довгий час, навіть до доби Геродота, а може й пізніше. Це могло бути пов’язане зі соціяльним і політичним устроєм, який панував серед сарматських племен і міг викликати враження панування жінок над мужчинами.

Сармати були поділені на цілий ряд більших і менших, відомих нам і невідомих племен. Помпоній Мела каже, що сармати становили один нарід, але поділений на кілька племен з різними назвами. Такої самої думки був Пліній. Він каже, що над Доном живуть сармати, нащадки, як кажуть, медів, а самі поділені на багато народів (племен). Згодом сарматські племена об’єднались і творили союзи. За Страбоном можна відзначити такі сарматські племінні союзи: аорсів, сіраків, язиґів, роксоланів і аланів. Всі вони початково жили над Доном і там теж потворилися ті союзи. Але кочовища аланів мали сягати аж до Аральського моря.

Натиск сарматів на скитів почався у Ill ст.до н. е., а можливо і скорше, хоч початково могли це бути тільки грабіжницькі напади. Але вже в Il ст. до н. е. сармати володіли причорноморськими степами. Одні скити були підкорені сарматами, а інші помандрували на Крим, де створили Малу Скитію.

Що сармати вже на початку Il ст. до н. е. жили в чорноморських степах, засвідчує Полібій. Стан розселення племен у чорноморських і при- озівських степах, як інформує Страбон, представлявся у загальному так: на схід від Дунаю знаходилася ґетська пустеля (на підставі реляції Страбона можна припускати, що Дарій з військом блукав саме по тій пустині ґетів), за якою жили тиріґети, племена тракійського походження, можливо частина придністрянських ґетів, а за ними сарматські племена, а саме язиґи й урґи. Ці племена жили між Дунаєм і Дніпром. Багато з них було номадани, але були й такі, що займалися хліборобством. По сусідству з тиріґетами й германцями жили бастарни, правдоподібно й самі германського походження, поділені на кілька племен, з яких деякі називалися атмонами й синодами, а ті, що займали Певку, називалися певкінами. Дальше на схід між Дніпром і Доном, найдальше на півночі, жили роксоляни. За Доном жили скити без племінного означення, а також сармати: аорси й сіраки, щопростягалися на півдні до Кавказьких гір. Одні з них були номадами, інші перебували в стадії вчасно осілого життя, отже жили в шатрах і займалися потроху хліборобством. Коло Озівського моря жили меоти. Дальше на схід, за Каспійським морем, жили східні скити. За Доном проживали також апани. Амміян Марцеллін каже, що за Доном алани заселювали безмежні скитські пустелі. Вони (апани) названі так слідом за назвою гір.

Той територіяльний стан розселення сарматських племен після їхнього походу на захід і витиснення скитів із причорноморських і при- озівських степів на Крим промовляє за тим, що язиґи були сарматами й вони очолювали той сарматський рух та були передовою частиною цього походу на захід. Але тут виринає питання, хто були з етнічного боку ті язиґи, яких Страбон зараховує до передової частини сарматів та ще й називає їх царськими? Чи справді вони були сарматами? В історіографії ще з античних часів існують відносно язиґів й їхньої етнічної прина- лежности два погляди, чи радше гіпотези. Один із них, репрезентований у старині Ефором, Страбоном й іншими, є такий, що язиґи — це сармати, тобто група сарматських племен. Другий погляд, репрезентований Деметрієм і іншими, каже, що язиґи не були сарматами, лише меотами. Зі сучасних дослідників цей погляд репрезентує М. Ростовцев. Він твердить, що язиґи були меотами й вони під тиском сарматів рушили на захід, немов їхній аванґард.

Але, теоретично беручи, коли б навіть погодитися на той другий погляд, що язиґи були меотами (про них говорить Скиляк, що вони живуть під владою жінок), то одначе треба сказати, що язиґів лучили якісь ближчі зв’язки зі сарматами, зокрема з роксолянами. Діон Коккеян оповідає, що римський цісар Марк Аврелій тому, що язиґи виявилися для нього корисними, скасував багато з накладених на них обов’язків і дозволив їм удержувати зв'язки з роксолянами через Дакію кожного разу, як тільки дасть на те свою згоду їі правитель.

Язиґи були справді передовою частиною сарматського руху, без огляду на те, чи вони були сарматами чи меотами й чи вони рушили на захід з власної волі, чи під тиском сарматських племен. Вони рушили на захід десь на початку Il ст. до н. е., хоч могло це статися навіть скорше. Наприкінці Il ст. вони зайняли вже території між Дніпром і Дунаєм. У І ст. н. е. язиґи були вже над Тисою, в долинах якої поселилися, займаючи землі між Дунаєм і Тисою. У Птолемея вони називаються метанастами, тобто переселенцями. Дунай перейшли язиґи зимою, коли ріка покрилася льодом. Про той перехід язиґів льодом через Дунай оповідає Овідій Назон у своїх листах з Понту, перебуваючи тоді на засланні в Томах.

Язиґи спочатку вороже ставились до римлян, але, переможені Марком Аврелієм, були примушені підкоритися й визнати римський протекторат. Як уже сказано, вони не платили податків і мали право утримувати зв’язки з роксолянами. Після відходу язиґів на терени Угорщини роксоляни зайняли їхнє місце на схід від Дунаю.

Роксоляни — була це одна з наймогутніших і найчисленніших орд сарматських племен. До часу свого походу на захід роксоляни жили у поволзько-уральських степах і тут була їхня первісна батьківщина. Тут також вони зформувалися в роксолянський союз. А в тім і інші сарматські союзи формувалися на схід від Дону, десь на поволзьких просторах, і звідти рушили на захід, у причорноморські степи. Доказом того, що роксолянський союз формувався десь на сході від Дону, на поволзьких теренах, де вони мали постійно жи ги, є діагональні поховання (від кута до кута), ідентичні з І ст. н. е. на степах Лівобережної України з такими похованнями з І ст. до н. е. на Поволжжі. Роксоляни йшли слідом за язиґами. Коли ці останні пересунулися за Дніпро та зайняли землі між Дніпром і Дунаєм, роксоляни зайняли землі між Доном і Дніпром. Доконали вони цього десь у І ст. до н. е., можливо під кінець І ст. Дальший їхній похід задержали ґети, хоч і не надовго. Але й пізніше тільки частина пересунулася на захід за Дніпро й до Дунаю. Головна маса роксолян залишилася між Доном і Дніпром. Роксоляни були початково вороже наставлені до скитів і навіть допомагали херсонесцям у конфлікті зі скитами. Пізніше вони змінили своє наставления до скитів і навіть стали їхніми союзниками.

Страбон за Артемідором з Ефезу оповідає, що коло 109 р. до н. е. дійшло до війни між Мітридатом Евпатором, царем Понту, і скитським царем Палаком, сином Скілура. Причиною тієї війни був Херсонес, якому почали загрожувати скити. Херсонесці звернулися за поміччю до Мітридата, який післав своє військо під проводом полководця Діофанта на поміч Херсонесові. Почалася війна. Роксоляни післали скитам на допомогу 50.000 війська під проводом Тасія. Вони вважалися войовничим народом. Але проти зімкнутої і прекрасно озброєної фаланґи кожне варварське плем’я і легко озброєне військо було безсильним. І справді, роксоляни числом 50.000 війська, не змогли встояти проти 6.000 вояків під проводом Діофанта. Більша частина роксолянського війська загинула. Роксоляни були легко озброєним військом. Вони носили шоломи й панцирі зі сирої волової шкіри й сплетені з пруття (лози) щити. Офензивною, атакуючою зброєю служили списи й мечі. Подібним способом була озброєна більшість варварів.

Щоб вшанувати Діофанта, як переможця скитів і роксолянів, херсонесці з Радою на чолі видали в його честь декрет. В тому декреті говориться, власне, про згадану війну й про перемогу Діофанта над скитами й роксолянами. Декрет був виданий після закінчення війни й здобутої перемоги, отже десь наприкінці Il ст. до н. е. Роксоляни названі в цьому декреті ревксинами. Декрет поміщений у виданні античних надписів північного побережжя Евксинського Понту, за редакцією Латишева.

В половині І ст. н. е. роксоляни зайняли територію між Дніпром і Дунаєм. Наблизившися до кордонів Римської імперії, роксоляни почали непокоїти римські провінції, зокрема Мезію. Тацит каже, що вони робили це радше зі зухвалости й дикости, маючи на увазі попередній, минуло­річний успіх і думаючи більше про грабунки. Роксоляни, каже далі Тацит, стійкі, але тільки як кіннота; піхотою — бояться у першому бою. В 70 роках н. е. роксоляни напали на римську провінцію Мезію. Війська було близько 7.000 кінноти. Але напад не мав успіху. Римляни перемогли роксолян. Оповідаючи про той напад роксолян на Мезію, Тацит каже, що напали роксоляни, сарматський народ.

В Il ст. за цісаря Адріяна (117-138 рр.) роксоляни доходили до кордонів римської провінції Дакії. В III ст., разом з іншими племенами Північного Причорномор’я робили напади на римські провінції й тиснули римлян у напрямі до Долішнього Дунаю. Роксолян зустріла та сама доля, що й інші племена у чорноморських степах: в 70-х роках IV ст. гуни розгромили роксолян, а тих, що зберегли своє життя, пігнали на захід. Останню згадку про роксолянів знаходимо у Йордана, Готського історика.

Третьою за Страбоном і останньою групою сарматських племен, що прибула в другій половині І ст. н. е. на землі України, були алани. Була це збірна назва сарматських, а можливо й не-сарматських племен, що об’єдналися й виступали під спільною назвою — алани. Вони жили перед своїм приходом у чорноморські степи за Доном. Амміян Марцеллін каже, що алани заселювали безмежні степи за Доном, тобто степи азійської Европи, яка починалася якраз на схід від Дону й простягалася до Аральського моря, а то й дальше. Свою назву, за твердженням Амміяна Марцелліна, алани одержали від гір.

Отже, у чорноморські степи алани прибули десь у половині І ст. н. е. й поширили свої кочовища до Дніпра. Частина аланів перейшла Дніпро й просунулася до Долішнього Дунаю. В Il ст. н. е. алани об’єдналися і створили могутній союз під своїм іменем. Вони створили також і сильну військову організацію. Маючи військо, алани провадили загарбницькі війни. Амміян Марцеллін каже, що вони мало-помалу постійними пере­могами знесилили сусідні народи й поширили на них назву своєї народности, як перси. Стара назва "сармати” була тепер заступлена новою назвою "алани”. Павло Оросій наводить назву "Алянія” для території на північ від Чорного моря. Описуючи Европу, яка в нього починається від Дону, каже, що на сході знаходиться Алянія, по середині Дакія, де є також Ґотія, дальше Германія, де більшу частину займають свеви. У всіх тих країнах живуть 54 народи.

Алани, як зрештою всі сармати, були іранського походження, отже зовсім зрозуміло, що етнічно, а навіть і мовно були зближені до скитів. Лукіян, порівнюючи аланів зі скитами, каже, що алани мають зі скитами однакову мову, однаково вбираються, а тільки інакше носять волосся. Різниця фактично була та, що скити носили довге волосся, а алани стригли. Також і Амміян Марцеллін описує аланів, як Геродот скитів. Він каже, що алани ведуть кочовий спосіб життя, бродячи по безмежних просторах. Вони не мають жадних домів, не займаються хліборобством, харчуються м’ясом і в великій мірі молоком. А поза тим живуть на возах, прикритих закривленими дашками з дерев’яної кори, й перевозять їх по безмежних степах. Прийшовши на місце, де знаходять вдосталь паші для своїх стад і кінських табунів, вони отаборювалися та уставляли вози навкруги. Зуживши всю пашу для худоби, вони знову везли свої, так сказати б, міста, розміщені на возах. На них, як каже Амміян Марцеллін, злягаються мужчини з жінками, на них родяться й виховуються діти, бо це їхнє постійне житло. І куди б вони не прийшли, то те місце вважають своїм домашнім огнищем.

Поганяючи перед собою запряжених тварин і стада, алани їх випасали. Найбільше дбали вони про коней. Але, як каже згаданий історик античного світу, там є вічно зелені рівнини на переміну з гаями овочевих дерев і тому, куди б вони не переселились, не терплять недостатку ані в харчах для себе, ані в паші для худоби. А те все спричинює вогка земля й багато річок. Все, каже Амміян Марцеллін, що вже з огляду на вік і стать непригоже до війни, держиться возів і займається мирними справами. Молодь, зжившися з їздою верхи, вважає ганьбою ходити пішки. Завдяки різноманітним вправам юнаки стаються відважними войовниками. Тому всякі небезпеки й війни справляють їм вдоволення, а смерть на війні робить їх щасливими. Алани нічим так не чванилися, як убивством чоловіка. Шкіра, здерта з відрізаної голови вбитого, була прикрасою їхніх бойових коней.

Амміян Марцеллін порівнює аланів з Гунами й каже, що вони зовсім подібні один до другого, а різниця є тільки та, шо алани ніжніші й куль­турніші. Для грабунків і на полювання алани їздили на меотські болота й до Кіммерійського Босфору, а навіть до Вірменії й Мідії. Рабство в аланів не існувало й всі вони почувалися вільними. На суддів вони вибирали та­ких, котрі довгий час славилися воєнними подвигами.

Алани перебували на землях України відносно недовго. В Il-Ill ст. витискає аланів і взагалі сарматські племена зі західньої частини при­чорноморських степів Готська еміграція. Наприкінці IV ст. появилися гуни. Вони вдарили на аланів і розгромили їх, а з тими, які залишилися, склали союз і разом ударили на Готів. Після розгрому Готів алани й гуни пішли на Захід. Але після упадку гунської держави алани поділилися на кілька частин. Одна частина приєдналася до вандалів і свевів, взяла участь у їхніх походах і разом з ними дійшла до Еспанії й Північної Африки. Друга частина під проводом Кондака переходить кордони Візантії й поселюється в Долішній Мезії, тобто в сучасній Добруджі. Але не всі алани зі самого початку емігрували, деякі залишилися за Доном на своїх давніх місцях. Вони переходили через Кавказ і робили напади на Мідію і Вірменію. Рештки тих аланів, загнані в Кавказькі гори, збереглися й дали початок осетинському народові. Частина аланів збереглася в Криму.

На аланах закінчилося панування племен іранського походження на землях України. Але племена іранського походження займали тільки степові простори. Північні, лісостепові простори заселювали племена, які займалися хліборобством і були іншого походження. Племена іранського походження стало кочували й рільництвом не займалися. Ці північні, лісостепові племена були в загальному незалежними, мали свої племінні організації і ні скитам, ані сарматам не підлягали. То були племена авто­хтонно-хліборобського населення, нащадки трипільських племінних груп, отже здебільшого протослов’яни, до яких повільно долучувалися недавно осілі племінні групи іранців і топилися у автохтонно-хлібо­робському субстраті як у побутово-культурному, так і соціо-ппемінно- етнічному та в дальшій консеквенції і в політичному аспекті. Поза обсягом панування племен іранського походження були також північні береги

Чорного моря, де жили греки в заснованих колоніях.

Окрему сторінку в ранній історії Руси-України займають грецькі колонії на північних берегах Чорного моря. Початок грецьким колоніям на північних берегах Понту, тобто Чорного моря, дали, перш за все, торго­вельні зв’язки греків із північними племенами, котрі жили на сучасних українських землях. Такі зв’язки згаданих племен із середземноморським Півднем існували з давніх-давен. Скотарсько-хліборобські племена, які жили на землях України ще в Ill та Il тисячоліттях до нашої ери, мали торговельні зв'язки з населенням західнього побережжя Малої Азії та з населенням узбережжя Егейського моря. В оповіданні Геродота про гіперборейців, які мали посилати свої жертви на Дельос (IV, 32-35), знахо­димо найдавніші ремінісценції торговельних зв’язків між хліборобськими племенами земель України й полосою Егейського моря. Згадка, що гіперборейці завивали свої жертви в пшеничну солому, висилаючи те на Делос, може бути далеким відгомоном перших спроб експорту збіжжя, в даному випадку головно пшениці, з території України до полоси Егейського моря. Немає сумніву, що торговельний шлях із Малої Азії на північні береги Чорного моря промостили фенікійці, а перейняли його пізніше малоазійські греки, головно з Мілету. То був, власне шлях, яким ішли пізніше грецькі колоністи в напрямі північного побережжя Понту, де починали організувати й закладати перші факторії, а згодом і колонії. Торговельні вимоги, а це була вимінна торгівля, дали почин торговельним складам, торговельним факторіям. В науці є погляд, що першими факторіями були риболовні станиці зі складами риби, що їх греки експортували до своїх метрополій. А щойно згодом наступила на більшу скалю організація експорту збіжжя, що його тисячами медимнів експортовано до Греції. І саме ці торговельні факторії стали зав'язком грецьких колоній на північних берегах Чорного моря. Колись давно греки називали Чорне море Негостинним морем (Понтос Аксейнос), бо морські бурі не раз знищували грецькі кораблі, а в понятті мітичної географії Понт знаходився десь далеко на краю Землі, куди за — словами Гомера — сонце не заглядає ніколи. Щойно пізніше, коли обрій географічних понять поширився і грецька Метрополія почала одержувати тисячі медимнів пшениці та інших продуктів з північних берегів Чорного моря, в грецькому світі перейменовано згадане море з Негостинного на Гостинне (Понтос Евксейнос). Провід у колонізації вів Мілет, грецьке місто в Малій Азії. Але й інші міста закладали свої колонії. Таким чином у Vll і Vl ст. до нашої ери північні береги Чорного моря вкрилися грецькими колоніями. Зокрема ціла низка колоній виникла у Криму, що називався у античній добі Таврією.

До значніших грецьких колоній зараховувався Тирас, заснований недалеко гирла Тираса (Дністра), на місці сучасного Акерману — Білгороду. Мешканці тієї колонії називалися тирітами. Над гирлом ріки Бога, недалеко сучасного Миколаєва, була заснована колонія Ольвія. Саме згадану Ольвію відвідав у половині V ст. до нашої ери Геродот — головне історичне джерело до ранньої історії Руси-України. У Криму, поруч інших, менших колоній знаходилися три більші й важливіші колонії, а саме: Херсонес, званий Таврійським, пізніше русько-український Корсунь, а дальше Теодосія й Пантикапей. По другій стороні Кіммерій­ського Босфору — на Таманському півострові знаходилася Фанагорія, де згодом у добі Київської Руси виникла Тмуторокань. На півночі, над берегом Меотиди, тобто Озівського моря, на лимані Дону була заснована колонія, яка від ріки Танаїс (Дон) називалася Танаїсом.

Як бачимо з вищеподаного, колонії засновувано при гирлах рік або безпосередньо над морем, і вони були в зв’язку зі степовою й лісо­степовою людністю. Торгівля була вимінна. Греки привозили зі своєї батьківщини різні матерії та металеві й керамічні вироби, олії й всякі прикраси, а ті привезені товарі замінювали за невільників, худобу, хліб (збіжжя), рибу, хутра, вовну й шкіри. Отже торгівля була матеріальною базою існування колоній. Вони скоро багатіли й перетворювалися в сильно укріплені міста, які на взір грецьких метрополій ставали поступово містами-державами в розумінні грецької поліс. Грецькі колоністи не займалися ні хліборобством, ні скотарством, а жили тільки тим, що їм давала торгівля.

Важливу ролю у тих торговельних відносинах відігравали ріки. Вони були від найдавніших часів найдогіднішими й найбезпечнішими кому­нікаційними шляхами. Торговельні каравани, що пересувалися суходолом, часто ставали жертвою грабіжницьких нападів зі сторони перебуваючих у степах кочовиків, хоч це траплялося не раз і на ріках. А все ж таки ріки були в загальному великою забезпекою від того роду нападів. Такою комунікаційно-водною маґістралею був Борістен — Дніпро, що відігравав величезну ролю не лише в торговельних стосунках, але й у аспекті загально-культурних зв'язків земель України з культурними краями чорно­морсько-середземноморської полоси. Греки, в протилежності до скитів, не творили на землях своєї нової батьківщини одноцілої державної організації, яка охоплювала б усіх греків з їхніми колоніями на північних берегах Чорного й Озівського морів. Вони засвоїли собі в своїй старій батьківщині грецький партикуляризм і сепаратизм. Ті самі методи стосували вони і в новій батьківщині, хоч тут існували зовсім інші умови, які вимагали сильної державної ¾praHi3api'i й об’єднання, щоб забез­печитися перед степовиками, звичайно грабіжницькими ордами. Як уже згадано, за грецьким зразком кожна колонія-місто творила окрему державу, не пов’язану з такими самими іншими містами-державами. Устрій тих колоній-міст був республіканський. Верховна влада спочивала в руках народу — народніх зборів і сенату. Виконними органами були архонти й стратеги, але їхня влада, за вийнятком Таврії, не сягала поза мури міста. Дещо інакше виглядала справа в Босфорському царстві, де влада архонта в висліді економічного й політичного росту Босфору почала еволю­ціонувати в напрямі необмеженої влади пануючого, отже царя. Така необмежена влада була в руках спадкоємних пануючих Археанактидів і Спартокидів. Під кінець IV ст. до нашої ери титул архонта затрачує своє первісне значення і взагалі заникає у політичному житті Босфорської держави, де Спартокиди починають називатися уже пануючими, себто царями.

Багатства тих міст-колоній силою факту штовхали степовиків до грабіжницьких нападів, нищення або вимушування платити данину. Степові номади в своїй основній масі були грабіжницькими племенами, які, крім скотарства, займалися грабіжницькими війнами. Саме ця небез­пека, загроза грабіжницьких нападів, була причиною, що грецькі міста- колонії були сильно укріплені. Греки-міщани за мурами міста обороняли своє життя, майно й політичну незалежність, а також і особисту свободу, щоб на випадок здобуття міста варварськими племенами не потрапити в рабство.

Східні грецькі колонії по обох боках Кіммерійського Босфору пішли дальше на шляху організованого спротиву кочовикам. Небезпека грабунків і втрати політичної незалежности заставила їх об’єднатися й зорганізувати спільно державне життя. Таким чином виникла над Кіммерійським Босфором держава — Босфорське царство. Постало воно внаслідок об’єднання босфорських міст приблизно 480 р. до нашої ери. Але не всі грецькі колонії об’єдналися й ввійшли до складу Босфорської держави, а лише ті, що знаходилися по обох боках Кіммерійського Босфору, тобто на Керченському й Таманському півостровах. Перше місце серед грецьких колоній, що ввійшли в склад Босфорської держави зі західнього боку Кіммерійського Босфору, займав Пантикапей, розташо­ваний на місці сучасної Керчі, укріплений міцними мурами й валами. Пантикапей причинився головно для справи зорганізування Босфорської держави й був її столицею. Амміян Марцеллін оповідає, що Пантикапей був метрополією мілетських колоній Кіммерійського Босфору. Згідно зі Страбоном, Пантикапей був центром морської торгівлі. В його руках зосереджувалася морська торгівля й він мав майстерень на тридцять кораблів. Розгорнувши торгівлю на широку скалю, Пантикапей скоро розбагатів, а водночас став культурним осередком не лише в маштабі грецького населення, але й місцевого, тобто автохтонно-хліборобського, а іо й панівної верхівки скитів, яка почала ґравітувати до грецьких культурних центрів і автохтонно-хліборобського населення, перебираючи собі звичаї набагато культурніших хліборобів та форми вигіднішого життя за грецькими зразками. Взагалі треба взяти до уваги, що грецька культура, яку колоністи привезли зі собою, яка й далі напливала з Греції та яку вони й самі творили, поширювалася на території України. З другої сторони, ця греко-понтійська культура підлягала впливам також і місцевого, тобто автохтонно-хліборобського населення. Населення Босфорської держави було мішане й немає сумнівів, що воно також мало більше чи менше значний вплив на чисто грецьку культуру. Таким способом витворилася своєрідна культура, яка поруч грецьких елементів мала також льокальні, тобто "варварські" впливи. З часом дійшло навіть до того, що льокальні елементи взяли перевагу над грецькими (Деякі представники під- совєтської історичної науки, а в тому й В. Блаватскій, внаслідок патріо­тичних тенденцій стали на становищі, що з часом культура місцевого населення перевищувала культуру грецьких колоністів й впливала значно на неї. Автор редагованої нами праці правдоподібно міг бути під впливом такого погляду, який, до речі, є дискусійного порядку, — редактор Ол. Д.).

Дальшими колоніями на Керченському півострові, що ввійшли до складу Босфорської держави, були Німфей, Діоскурія, Кіммерик, Кітей, Тірітака, Мірмекій і Партеній та інші менші колонії. З кавказької сторони приєдналися до Босфорської держави: Фанагорія — центр азійських босфорян, до якої привозили товари суходолом із кавказьких країн, Кепи, Патрей, Корокондама, Гермонасса, Ахіллій, і Горгіппія, столиця і порт синдів. Врешті, до Босфорської держави належав Танаїс, що знаходився у лимані Танаїсу, тобто Дону. Згідно зі словами Страбона, Танаїс був найбільшим торговищем для варварів після Пантикапею. Тут босфорські греки торгували з варварами, які жили по одній і другій стороні Дону. Крім цього греки ловили на берегах Озівського моря у великій кількості рибу, яку солили. Солона риба була важливим предметом торгівлі й транспорту.

Як уже сказано, Босфорська держава виникла у висліді об'єднання босфорських міст близько 480 року до нашої ери. Творцями її були пануючі (архонти) з династії Археанактидів. Ця династія володіла Босфорською державою до 438 року. Це підтверджує Діодор сицілій- ський, Він каже, що ті, які володіли Босфорською державою, називалися Археанактидами. В 438 р. влада перейшла до Спартока І (438-432), який став засновником нової династії, династії Спартокидів. Археанактиди були грецькою династією. Вони називали себе архонтами і титулу царів не вживали. Але хто були Спартокиди, невідомо. В кожному разі знаємо, що це не була грецька династія. Дослідники припускають, що вони виводилися з династіє сусідніх племен. Спартокиди також на початку називали себе архонтами, але по відношенні до підданих варварських племен виступали як царі, вживаючи царського титулу. Щойно під кінець IV ст. титул архонта починає виходити з ужиття, а з початком Ill ст. титул царя випирає зовсім титул архонта й займає домінуюче становище. Династія Спартокидів панувала триста років і на ній закінчився рід дина­стіє Босфорської держаєи.

t

Династи Босфорської держави дбали не тільки про економічний розвиток своєї держави, але також і про поширення її кордонів. Вони стимулювали торгівлю, утримували торговельні зв’язки з Грецією, зокрема з Атенами, яким доставляли хліб, піклувалися хліборобством. Тому, що Теодосія, мілетська колонія, яка знаходилася на південній стороні Криму, своєю конкуренцією хлібом загрожувала Босфорові, почалася війна, яка закінчилася побідою Босфорської держави й включенням Теодосії до неї. Це сталося десь наприкінці першої половини IV ст. до нашої ери за Левкона І (389/88 — 34Э/48 рр.), який від того часу почав іменуватися у документах "Архонтом Босфору й Теодосії”. Таким чином босфорські володарі позбулися небезпечного конкурента. Треба мати на увазі, що босфорські володарі самі були головними експортерами хліба, отже їм дуже залежало, щоб не було конкуренції і щоб торгівлю хлібом змонопо- лізувати в своїх руках.

Після Теодосії прийшла черга на хліборобські племена, які жили в сусідстві з Босфорською державою. Підчиненими владі босфорських володарів були племена синдів, які сиділи на Кубані, племена меотів, котрі жили навколо Озівського моря, та інші племінні групи. Таким чином владі босфорських володарів підчинялася територія Східнього Криму, землі над Озівським морем, низ Дону, східне побережжя Озівського моря і в кінці терени долішньої і середньої Кубані. Всі племена, які підчинялися босфорським правителям, називалися, як каже Страбон, босфорянами. Це були племена різного етнічного складу й різної культури. Вони займалися торгівлею, хліборобством, городництвом, садівництвом, різними ремеслами й промислами, а також скотарством. Виробництво було достосоване до потреб населення. Однак підставою їхнього добробуту й багатства держави була торгівля.

Босфорська держава мала свою монету. Босфорці вибивали монети мідні, срібні й золоті. На монетах були виписані імена володарів з означенням їхніх титулів, архонта, або царя — базілєвса.

Але в Il ст. до нашої ери умови змінилися на некористь Босфорської держави. Передусім наступив політичний і економічний занепад Атен, головного покупця босфорського хліба. В 146 році Атени опинилися під владою Риму. Важким ударом для босфорської торгівлі була поява на середземноморських ринках дешевого єгипетського хліба. Але найнебез- печнішими виявилися скитські орди, царські скити, які жили в областях Дону. Вони загрожували не тільки торгівлі Босфору, а й самому існуванню Босфорської держави, володарі якої були примушені платити їм данину. Але скити раз-у-раз підвищували вимоги.

Похід сарматських племен порушив обмінну торгівлю з місцевим населенням, що також відбилося негативно на торгівлі й промислі босфорських міст. Врешті царі Малої Скитії, яка постала в Криму, стали загрожувати не тільки Херсонесові, але також і Босфорові. Херсонес піддався під протекцію понтійського царя Мітридата\/І Евпатора коло 110 або 109 р., а під кінець Il ст. зробив те саме Спартокид Перисад Ill 118 /117-115/ 114. Перисад, щоправда, зберігав свою владу під зверхністю Мітридата, це тривало коротко. Проти Перисада вибухло повстання й він у цьому повстанні загинув. Після його смерти Босфор опинився під владою Мітридата.

Мітридат мав широкі й далекойдучі пляни. Його метою було витиснути римлян із Малої Азії й самому заволодіти нею. Реалізуючи згадані пляни, Мітридат захопив на сході Малу Вірменію і Кольхіду, а в Малій Азії Пафлагонію, Галатію і Каппадокію. В кінці Мітридат втрутився в справи Бітинії. Всі ті заходи допровадили до трьох воєн Мітридата з Римом. Перша війна почалася 88 р. до н. е. Мітридатові пощастило захопити Малу Азію. Але 84 р. римляни під командою Суллі поконали Мітридата й примусили його скласти дуже некорисний для нього мир. Він мусів від­мовитися від усіх дотеперішніх завоювань. Та цей мир був дуже короткий. Вже в 82 р. Мітридат його порушив і дійшло до нової війни, яка знову закінчилася миром, і то на умовах з 84 р. Третя війна Мітридата з Римом почалася 74 року. Мітридат був розгромлений і мусів утікати до Вірменії. Але бунт військ не дав Лукуллові, який був полководцем римських леґіонів, можливости використати перемогу і Мітридат знову заволодів державою. В 66 р. вислано проти Мітридата Помпея, який побив його на голову над рікою Евфратом. Крім цього погрому, почалися проти Мітридата повстання. Повстав проти нього й його рідний син, Фарнак. Покинутий усіми, Мітридат заподіяв собі смерть у 63 році до н. е.

Мітридат, як протектор, використовував Босфорську державу еконо­мічно й мілітарно. Босфор платив йому за протекцію хлібом. В часі воєн Мітридата з Римом босфоряни допомагали йому військово. Після його розгрому Босфор опинився під зверхністю Риму, але зі збереженням внутрішньої автономії, хоча щоправда обмеженої римським протекто­ратом. Цісар Нерон (54-68) намагався перетворити його в римську провінцію, але це йому не вдалося. Босфор зберіг автономію до кінця свого існування. До його остаточного занепаду причинилися не римляни, а напади степових племен. Кінець існуванню Босфорської держави поклали гуни в 370 році.

Після розгрому Мітридата настали важливі зміни. На Чорному морі з’явилася римська фльота. Під римський протекторат перейшла не лише Босфорська держава, але й інші грецькі колонії. Фактично північні береги Чорного моря опинилися в васальній залежності від Риму. Настали також зміни й на захід від Чорного моря. В 28 році до н. е. римляни здобули Мезію, яка за цісаря Тиберія (14-37) десь близько 20 року нашої ери стала римською провінцією. Мезія знаходилася на правому березі Долішнього Дунаю, на території теперішньої Болгарії. Згодом цю римську провінцію поділено на дві окремі провінції, з яких провінція над Чорним морем одержала назву Долішня Мезія, а друга на північ від першої стала називатися Горішня Мезія. Таким чином римляни добилися до Дунаю над Чорним морем.

За цісаря Трояна (98-117) зорганізовано 107 року на руїнах існуючої перед тим Дакійської держави, яка мала свою назву від народу, що її заселював, римську провінцію — Дакію. Дакія, за описом Птолемея, охоплювала територію між Тисою, Дунаєм, Горішнім Дністром і Серетом. Що римська провінція Дакія сягала до Горішнього Дністра й Серета, це підтверджують т. зв. Троянові вали, які були розташовані на Галицькому Поділлі, на півдні Кам’янеччини й у Бесарабії. Були це земляні вали, сліди яких збереглися ще й досі в трикутнику між Збручем і Дністром біля Окопів. З утворенням римської провінції Дакії українське Поділля, і то як західне — галицьке, так і східне, за Збручем, стало безпосередньо межувати через цю, Власне, Дакію з Римською імперією. Дакія і наше Поділля мали спільну границю.

Римляни колонізували провінцію Дакію населенням із різних племен, тому етнічний склад Дакії був різний. З’явилися також і римські колоністи. Головним огнищем римської колонізації й римського життя, каже М. Грушевський, були долини Середнього Mapica (Маріш) і Сама, тобто Семигороду. Провінція Дакія проіснувала до 274 року. Натиск герман­ських племен приневолив цісаря Авреліяна (270-275) залишити Дакію й передати її Готам. Але, залишаючи Дакію, Авреліян вивів усіх римських і романізованих осадників та переселив їх до Мезії й Тракії. На місце втраченої Дакії римляни створили нову провінцію, Дакію, на правому березі Дунаю.

Коли ж тепер узяти до уваги, що від 146 року належали до Риму Македонія і Греція, що на тих просторах утворено згодом дві нові римські провінції — Македонську й Ахайську, тобто грецьку, то стане ясним, що увесь південний Схід Европи з Чорним морем і його північними берегами перебували під зверхністю Риму. Це мало важливе значення для земель України, і то як під економічним, так і культурним оглядом. Територія України ввійшла в сферу впливів римської політики. Як причорноморські терени з грецькими колоніями, так і лісостеп з його автохтонно-хлібо­робським населенням включилися в тодішній світовий ринок. Завдяки римській підтримці настав широкий розквіт торгівлі й промисловості. Пантикапей перетворився в великий осередок ремісничого виробництва, особливо розкішних золотих речей для степових варварів. Хліборобські, лісостепові племена налагоджують торговельні зв'язки з римськими провінціями, Мезією і Дакією, доказом чого є нахідки римських монет і скарбів на Поділлі, на правому березі Дніпра, на західньоукраїнських землях — Галичина, на Закарпатті, а також і на теренах Лівобережної України, хоча там таких знахідок небагато. Вздовж Троянового валу знайдено римські срібні монети. Найбільше римських монет знайдено на Полянській Землі, в межах, як каже Брайчевський, трикутника, утвореного Дніпром, Ірпенем і системою річок Росі й Тясьмину. Це доказує, що саме в цьому трикутнику знаходився центр торговельного руху й зв'язків хлібо­робських племен з римськими провінціями. Дальше на північ, поза лісо­степом, тобто вже в лісовій смузі, римських монет не зустрічається.

Найбільший розвиток торгівлі хліборобських племен лісостепу з римськими провінціями припадає на І і Il ст. нашої ери. З цього часу походить найбільший приплив римських монет. Але вже в Ill ст. той великий торговельний оборот послаблюється, доказом чого є міні­мальний приплив римських монет. Торговельний рух повільно завмирає, а а V ст. припиняється зовсім. Причиною повільного послаблювання й завмирання торговельного руху з римлянами були події, які затяжіли й над відносинами на території України. В Il або на переломі Il й Ill ст. попиляються на українських землях германські племена Готів і герулів, а можливо й Інших. В 274 році перестає Існувати римська провінція Дакія, яка переходить до Готів, отже зв’язок хліборобських племен території України з римськими купцями припиняється. В 375 році з'явилися на українських землях гуни, народ монгольсько-тюркського походження, і від того часу починається знана в історії велика мандрівка народів, яка довела до занепаду політично-державний союз антських племен. Все те мало негативний вплив на відносини на українських землях, а зокрема на торговельні стосунки.

Брайчевський доходить до цікавого висновку, беручи до уваги територію найбільш масового й найдальшого поширення римських монет на українських землях, бо на Сході Европи властиво лише територія України ввійшла в сферу ширшого торговельного ринку Римської імперії. Згідно з поглядом згаданого нашого дослідника, не важко помітити, що територія поширення римських монет точно збігається з територією поширення культури полів поховань черняхівського типу. В цьому випадку стає цілком очевидним, що римські монети поширювалися саме серед населення, яке було носієм цієї культури, тобто серед тієї частини східніх слов’ян, котрі в творах візантійських письменників названі антами.

Спостереження і висновки, без сумніву, слушні й вірні. Римські монети були поширені на території лісостепу, а саме лісостеп був батьківщиною антів. Вони тут жили, на цій території були автохтонами, тут вони зорга­нізували свій союз державного типу, тобто антську державу, і в кінці звідси вони рушили на південь, у напрямі Чорного моря. Середнє Подніпров’я — Полянська Земля — була центром їхнього побутово- культурного, політичного й економічно-торговельного життя. Роля Середнього Подніпров’я була домінуючою серед антських племен. Але про те буде мова нижче. Тепер до речі зайнятися еміграційним рухом германських племен — Готів і герулів.

ҐОТИ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ

Ґоти були східньогерманськими племенами. Прабатьківщиною Готів була Скандинавія, яку Йордан називає островом і кузнею народів. Але вже в І і Il ст. нашої ери ґоти знаходяться над Балтикою, над Долішньою Вислою. Засвідчують це Тацит і Птолемей. Цей останній зараховує Готів до малих народів. Одначе, ґоти не залишилися на сталий побут над долішньою Вислою. Десь під Кінець II, або на початках III ст. вони покинули землі над Балтикою й рушили на південний схід. Перейшовши мочари й болота Полісся (хоча можливо, що вони переходили через Волинь), ґоти попрямували на південь до причорноморських степів. Тут вони поселилися десь над Долішнім Дніпром і на території між Дніпром і Дунаєм та Карпатами. Разом з Готами, мандрували й герулі, які зайняли землі над Озівським морем. На півдні Готські оселі сягали майже до Чорного моря, а на півночі охоплювали степову полосу, не доходячи правдоподібно до лісостепової смуги. Німецькі історики кажуть назагал, що ґоти зайняли ті простори, які перед тим займали скити й ґети, тобто степові простори. Ті німецькі дослідники, які стараються роздмухувати

політичне значення ґотів у південно-східній Европі та поширювати їхні територіальні межі, розминаються з історичною правдою й дають докази своєї тенденційности. Ґоти поділилися на нових місцях поселення на східніх ґотів і західніх ґотів. Східні ґоти сиділи над Дніпром, а західні над Дністром. Східні ґоти виявили більше організаційного змислу, а при тому й аґресивности. Вони заснували державу зі сильною королівською владою. Гіпотетичні комбінації деяких дослідників, головно німецького походження, мовляв, столицею тієї держави мав бути Дніпровий город, Дампстадір (Данапарстадір), ідентифікований деякими з нашим Києвом на його ранньоісторичному етапі розвитку, мають легендарний характер. Грушевський слушно заявляє, що ґоти зі своєю тодішньою державною організацією не сягали аж так далеко на північ від чорноморських берегів. Західні ґоти не створили ширшої політичної організації й дальше жили своїм племінним буттям, на чолі з воєнними начальниками або князями чи суддями. Ґоти були напівкочовими племенами примітивної культури. Лише на території України, стрінувшися з високою культурою грецьких колоній та далеко вищим від себе культурним рівнем автохтонно-хліборобських племен, ґоти почали поступово підлягати тим же культурним впливам. Згодом прийняття християнства підвищило їхній культурний рівень та принесло їм освіту.

Ґоти були войовничими племенами, і вже в половині Ill ст. почали війну з римлянами. їхній зудар з римськими легіонами наступив 251 р. в Мезії й тут у боротьбі з ними загинув цісар Децій. В роках 258 і 259 ґоти пустошили Балканський півострів. Цісар Авреліян відступив їм 274 р. Дакію, але коли вони 321 р. намагалися переправитися на другий бік Дунаю, натрапили на опір зі сторони римлян і той задум не вдався. За короля Германаріха (350-375) східньоґотська держава, згідно з тенден­ційним оповіданням Йордана, мала осягнути великого розвитку і добитися великих завоювань, що треба прийняти як своєрідну Германаріхову легенду, бо та нібито могутня держава Германаріха з приходом гунів зараз таки розлетілася — без активного спротиву тим же гунам, а сам Германаріх мав кинутися на свій меч з відчаю.

Германаріх пішов передусім на герулів, які були незалежними. Розгромивши герулів і підкоривши їх своїй владі, Германаріх пішов походом проти слов’ян-венетів, яких згідно з оповіданням Йордана, мав підкорити, заволодівши всіми народами Скитії й Германії, як своїми підданими. Де шукати джерел такої легендарности могутності Германарі- хової держави?

Правда, Амміян Марцеллін, сучасник Германаріха, говорить, що він був войовничим королем, що завдяки численним щасливим війнам був страшним для сусідніх народів і що він мав просторі й урожайні провінції. Але й це не дає об’єктивних підстав твердити, що в Германаріха була аж гака могутня й велика держава. Можна припускати, що в цій легенді довкола особи Германаріха об'єднано всі народи й племена, з якими ґоти зустрічалися, або мали з ними приязні чи норожі відносини й то як у часі свого перебування над Долішньою Вислою, так також і пізніше, під час їхнього пересування на південний схід, тобто на причорноморські степи, яке відбувалося пробоєм, чи в кінці вже в часах перебування у тих степах. Ґоти правдоподібно зберігали зв’язки зі своєю прабатьківщиною на Півночі, а навіть можливо використовували шлях Дніпром із півдня до Балтики й удержували зі своїми земляками та північними племенами тор­говельні зв’язки. Все те, разом беручи, могло створити догідне, тради­ційно-психологічне тло, на якому з бігом часу виникла леґендарно- героїчна саґа з головним героєм — королем готів, Германаріхом, можливо підсичувана екзотикою соціо-племінно-етнічних відносин євразійських степів. Ця саґа не збереглася у своїй первісній формі, як її створила народня традиція; навпаки, вона мусіла підпасти доповненням, перерібкам, чи літературним оформленням, щоб остаточно одержати ту форму й той неясний, нерозбірливий зміст, що їх вона тепер має. Бо ж годі припустити логічно, щоби король держави над Долішнім Дніпром і на теренах причорноморських степів володів землями, народами й племенами від Одри на Заході аж по Горішню Волгу на Сході й від при­чорноморських та приозівських степів на Півдні аж по Балтику на Півночі. Коли б справді, теоретично беручи, Германаріхові підлягали всі племена й народи Скитії (в тому часі вже Сарматії) й Германії на таких велетенських просторах, то він силою факту був би створив не лише політичну, але й мілітарну силу, придатну протиставитися всякій агресії й чужій інвазії. Але такої сили ми в нього не бачимо. Його військо фактично складалося в головній мірі з найманих скитів і сарматів. Тому зрозуміло, що Германаріх, довідавшися про розгром аланів гунами, які (алани) жили над Долішнім Доном і Озівським морем, — став безрадним. Замість організувати військову силу й готуватись до оборони, він, як твердить Амміян Марцеллін, заподіяв собі смерть, щоб не бачити кінця своєї держави.

Але існує й інша версія про його смерть. Йордан оповідає, що смерть Германаріхові завдали два брати, Cap і Аммій, із пімсти за неповинну смерть їхньої сестри Сванігільди. Германаріх у гніві за те, що чоловік Сванігільди обманом відійшов від нього, велів її прив’язати до диких коней і розшарпати. Cap і Аммій, наблизившися до Германаріха, коли він розду­мував про прихід гунів, прокололи йому мечем бік. Отже від тієї рани, а також і від журби, що прибула гуни й загрожують його державі, Германаріх мав померти на 110-му році свого життя. Гуни використали той стан і вдарили на східніх Готів, від яких через зависть відлучилися західні ґоти.

Cap і Аммій мали походити з племени росомонів, яке жило на схід від Дніпра. В науці є припущення, що це було слов’янське плем’я, яке входило до складу союзу антів. Все вищесказане промовляє за тим, що оповідання Йордана про велику й могутню державу Германаріха не має за собою реальних історичних підстав і є лише легендарним оповіданням.

Легендою треба, мабуть, визнати також твердження Йордана, що анти підлягали владі Германаріха. Йордан пише, що Германаріх ходив походом проти венетів, тобто слов’ян, але який був вислід того походу — Йордан не каже. Слов'яни-венети напевно мусіли чинити опір. Йордан накидається на них, мовляв, вони не є добрі воїни, а якщо навіть перемагають, то тільки своєю кількістю. Можливо, що Германаріх стрінувся з переважаючою кількісно силою слов’ян і не міг їх поконати, і саме це дало згодом причину говорити про перемогу слов’ян їхньою переважаючою більшістю. Йордан одним антам робить ту честь, що визнає їх найхоробрішими з- поміж слов’ян. Немає сумніву, що твердження Йордана про підкорення слов'ян випливає з його тези, згідно з якою Германаріх мав володіти над усіми народами й племенами Скитії й Германії, як своїми підданими, що є очевидною леґендою.

Також і Готсько-антська війна, що вибухнула після смерти Германа- ріха, заперечує твердження Йордана про підданство слов’ян, а зокрема антів, бо яка ж може бути війна між підданими й пануючими? В загальному війна ведеться між рівнорядними силами. Йордан виразно каже, що Вінітар з Готами напав на кордон антів. Це й підтверджує, що анти мали свою власну державу, яка була незалежною. В обороні тієї незалежности виступив король, володар тієї держави, Боз, зі своєю армією, яка завдала ґотам у першому бою поразку. Разом із королем були представники знаті, отже антського суспільства, а це свідчить, що в антів існувала як військова організація,так і державно-політичний твір із власним суспільством. Отже існувала держава, яка не підлягала ні ґотам, ні комусь іншому.

Перебування ґотів на землях України тривало близько двох сот років, а може трохи коротше. В 375 році напали на них гуни, народ, як каже Йордан, жорстокіший понад усяку жорстокість. Вже розгром аланів, які не пішли на захід і жили над Озівським морем і на лівому березі Дону, завдав ґотам великого страху. Наступник Германаріха почав з Гунами війну при допомозі рештки аланів, які залишилися, та тих гунів, які не були зв’язані з головною гунською ордою, але поляг у бою. Побачивши, що їм не вдержатися у чорноморських степах, ґоти покинули свої оселі над Дніпром і помандрували на Підкарпаття, в околиці Горішнього Дністра. Західні ґоти (візиґоти) готувалися до оборони. Під проводом Атанаріха західні ґоти створили сильний табір над Дністром, який мав бути їхньою обороною. Але гуни обійшли табір, і тому всі приготування до оборони не мали вже ніякого значення. Побачивши, що їхнє становище безвихідне, західні ґоти пішли слідами східніх ґотів (остроґотів), підняли табір і помандрували в Семигородські Карпати, а звідти за згодою цісаря Валентія (364-378) переселилися за Дунай, у римську провінціюТракію (376). Слідом за ними пішли східні ґоти, а що римляни добровільно їх через Дунай не перепускали, перейшли силою. Але не всі ґоти еміґрували. Частина східніх ґдтів залишилася, визнаючи над собою зверхність гунів.