РОЗДІЛ Vll АНТСЬКО—ВІЗАНТІЙСЬКІ ВЗАЄМОВІДНОСИНИ. БАЛКАНСЬКІ ВІЙНИ

Вже було сказано, що анти після відходу ґотів і гунської орди на захід опанували протягом V століття причорноморські степи й поширили межі своєї держави далеко на південь, місцями до Чорного моря.

Та хоч анти й склавини пізнали тактику ведення війни візантійцями, то одначе на практиці стосували свою власну, для них вигіднішу й доцільнішу. Не битва на відкритому полі в зімкнених рядах, а напад з укриття, підступ, боротьба на недоступних, порослих лісами, чагарни­ками місцях характеризували воєнну тактику антів. Маючи стичність з візантійцями, вони вивчали їхню мову, зокрема державну, грецьку, пізнавали їхню культуру, побут, спосіб життя, а це все більшою чи меншою мірою мало вплив на політично-державне й приватне життя антів. Ранньослов’янські, тобто антські й склавинські, старшини, начальники й представники знаті, вивчивши грецьку мову й запізнавшися з умовами життя ромеїв, вступали на імперську службу й займали у візантійців високі становища не тільки в війську, але також у адміністрації й навіть на дипломатичній службі.

Цікаво, що склавини й анти, воюючи з візантійцями, а також і по сто­роні візантійців, не перейняли їхньої військової організації, а перейняли її щойно/пізніше від аварів, коли ті з’явилися на дунайському воєнному терені. Успенський каже, що авари принесли зі собою у воєнну справу окрему, досі невідому систему й що вони надали слов’янам військову організацію, якої їм бракувало.

Але, з другої сторони, багатства візантійських провінцій штовхали склавинів і антів до нападів на прикордонні території Візантійської імперії.

Початково ті напади мали ознаки грабіжницьких наскоків. Згодом вони перетворилися у організовані війни за нові терени колонізації й це була справжня мета дальших балканських воєн і нападів на візантійські провінції. Ті війни проваджено протягом всього Vl століття й щойно в Vll- Vlll ст. вдалося слов’янам остаточно закріпитися на Балканському пів­острові, закладаючи там свої держави.

Під ударами тих слов’янських, а також болгарських та аварських нападів, а дальше воєн у Малій Азії, в Італії та в кінці внаслідок внутрішніх заколотів Візантійська імперія заламалася. Змінився і її соціальний устрій і економічний лад, оперті на рабовласництві. На місце старого право­порядку прийшов новий соціальний устрій, опертий на вільних прошарках суспільства, та новий економічний лад, доказом чого був Земельний закон з Vlll сторіччя. Земля перейшла в володіння громад, хоч існували й інші форми земельного володіння.

Та хоч анти, за словами Йордана, були найхоробрішими поміж слов’янами, то, одначе, не вони були головними напасниками на Візан­тійську імперію і не вони давали поштовх до них. Анти були, як це слушно відмічує М. Грушевський, звичайними учасниками тих нападів, поштовх до яких давали придунайські слов’яни, — склавини, як їх називали візантійські письменники, а також болгари. Згодом до походів на Візантію намовляли слов’ян авари, а підлеглих собі паннонських слов’ян примушу­вали йти разом з ними.

Про самостійний напад антів на Візантійську імперію, а саме на провінцію Тракію, і то єдиний раз, знаходимо згадку в Прокопія. Більше таких нападів не було, а принайменше візантійські джерела про них не згадують. Про цей окремий напад антів буде мова згодом.

Перші напади слов’ян на провінції Візантії почалися, як уже сказано, наприкінці V і на початку Vl століття. Перший такий напад на візантійську провінцію Тракію відбувся за цісаря Анастасія І (491-518) 493 року.

Анастасій помер 518 р., а на візантійському престолі засів Юстин І (518-527). Саме за цього цісаря відбувся згаданий уже напад антів. Це єдиний випадок, що анти самі, без співучасти склавинів, зробили напад на візантійські провінції. Сталося це 519 року.

Описуючи цей напад антів, Прокопій каже, що сталося це на початку панування цісаря Юстиніяна І (527-565), тобто 527/528 року. Він пише дослівно: ”В тому році, коли Юстиніян, стрий Германа, перебрав владу, анти, сусіди склавинів, переправившися через Дунай, вдерлися з великим військом у кордони ромеїв (візантійців). "Але той самий Прокопій говорить у своїй ’’Таємній Історії” зовсім щось інше. Він каже, що ”3 моменту, коли Юстиніян перебрав правління, гуни, тобто болгари, склавини й анти, майже щорічними нападами пустошили найжорстокішим способом Іллірію, Тракію, всю Грецію і Херсонес та всі землі від Йонської затоки до передмість Візантїї”. Це друге твердження виключає перше, а саме, що анти вдерлися в кордони Візантійської імперії за цісаря Юстиніяна. Тут просто сталася помилка відносно імени: замість Юстина взято Юстиніяна, бо стриєм Германа був Юстин, а не Юстиніян. Треба мати на увазі ще й те, що за Юстиніяна на початку його панування важливу ролю на відтинку оборони наддунайського кордону відігравав не Герман, а Хілвудій, про якого буде мова дальше. Герман відігравав оборонну ролю у Візантій­ській імперії власне за Юстина.

Так отже самостійний напад антів на Візантійську імперію відбувся 519 року, тобто на початку панування цісаря Юстина І. Але напад не вдався. Герман, якого перед тим імператор настановив полководцем усієї Тракії, вступив убій з антами, поконав їх і майже спричинив їх знищення. Цією перемогоїр Герман здобув собі велику славу. Після того розгрому антів настав відносний спокій на дунайському фронті. Цей спокій можна пояснити тільки перемогою Германа й здобутою славою. Слов’яни просто боялися Германа й вважали, що мир для них є кращий, ніж війна. Прокопій оповідає, що варвари, які жили за Дунаєм, захоплені славою Германа, вступали до візантійського війська, хоч щоправда за цю свою службу одержували великі гроші.

Прокопій оповідає, до перший напад за Юстиніяна зробили болгари, склавини й анти. Вони спустошили Іллірію, Тракію, всю Грецію,Херсонес і всі землі, що лежать від Йонської затоки до передмість Візантії. Далі оповідає Прокопій, що за кожним таким нападом виведено з візантійських земель понад двісті тисяч людей, і це спричинило обезлюднення. Щоб забезпечити Візантійську імперію від болгарсько-слов’янських нападів, Юстиніян на четвертому році свого панування, а саме 531 року, призначив полководцем Тракії Хілвудія, який відзначався воєнним духом. Мав це бути слов’янин. Його завданням була охорона, дунайського кордону Візантійської імперії. Він мав запобігати, щоби болгари й слов’яни не переправлялися через Дунай на візантійську сторону й не робили спустошень. Хілвудій виконував свої обов’язки три роки. За той час ані слов’яни, ані болгари не посміли переправлятися через Дунай на візантій­ську сторону. Навпаки, робив це Хілвудій: переправлявся на слов’янську сторону, спустошував слов’янські землі, грабував і забирав людей у неволю. Одначе коли Хілвудій після трьох років виконування своїх обов’язків переправився одного разу з невеликим відділом через Дунай на слов’янську сторону, слов’яни, зібравши військо з різних племен, виступили проти напасника. Кривава битва закінчилася побідою слов’ян. Тоді згинуло багато візантійських вояків, а між ними погиб і Хілвудій. Після його смерти слов’яни почувалися безпечними й уже 535 року пере­правилися через Дунай та спустошили Тракію.

Але, крім мілітарних заходів, Юстиніян намагався забезпечити імперію від зовнішніх нападів також при допомозі укріплень. З цією метою він наказав будувати нові фортеці над Дунаєм і в гірських проходах та відновляти або відбудовувати старі.

Дунаєм. Але він віднісся негативно до лляну будови тих будівель, називаючи їх недоречними тому, бо поглинули багато засобів і сил, а не осягнули наміченої мети. Болгари й слов’яни, тобто склавини й анти, не зважаючи на таку велику кількість фортець, не припинили своїх нападів, фортеці не були для них перешкодами, що їх не можна поконати.

За якийсь час після смерти Хілвудія, як оповідає Прокопій, анти порізнилися зі склавинами, між ними зчинилась війна і склавини мали перемогти антів. Яка була причина цього конфлікту поміж сусідами й союзниками, котрі до того часу жили в згоді й дружньо виступали разом, невідомо. В кожному разі мусіли виникнути якісь глибші й важливіші причини, коли прийшло між ними до війни. Зовсім можливо, що тут діяла візантійська рука й що візантійці спричинили це порізнення між склавинами й антами. Але війна тривала коротко. Сторони поєдналися, знову налагодили між собою зв’язки, жили в мирі й продовжували між собою давні добросусідські відносини. Коли саме ця війна почалася і провадилася, Прокопій не каже. Він каже тільки, що це сталося за якийсь час після смерти Хілвудія. Грушевський говорить, що ця війна мусить припадати десь на кінець 30-тих або початок 40-их років. Одначе цю дату антсько-склавинської війни треба пересунути дещо ближче. Хілвудій загинув у війні зі слов’янами 534 року. Війна відбулася після його смерти, але не зараз, а згодом. В 535 році слов’яни зробили напад на Візантійську імперію й спустошили Тракію. Отже тоді ще не могло бути мови про війну, бо в цьому нападі брали участь і анти й склавини, себто тоді вони ще жили у згоді між собою. В році 539 відбувся сильний напад болгар, склавинів і антів. З того часу почалися знову спільні напади, як дальше про це буде мова. Отже антсько-склавинська війна мусіла відбутися скорше, але не могла відбутися 538 року. Анти були переможені й зазнали втрат у людях, і то не лише вбитими, але й полоненими. Між іншими у цьому часі, тобто в цій війні, потрапив у склавинський полон ант, який називався Хілвудій, про що буде мова. Анти потребували деякого часу, щоби зібрати сили. Все сказане вище промовляє за тим, що антсько-склавинська війна відбулася десь 536 або 537 року.

В 539 році почалися нові напади на Візантійську імперію. Участь брали болгари, анти й склавини. Прокопій оповідає про ці напади, що в той час з’явилася звізда, тобто комета. Негайно після того болгари, анти й склавини, перейшовши ріку Дунай, залляли всю Европу. Це траплялося і в попередніх часах, але таке велике й страшне нещастя ще не спіткало людей цієї країни. Вся країна від Йонської затоки до самих передмість Візантії була спустошена варварами. В Іллірії ці варвари здобули тридцять дві фортеці. Після того вони повернулись у свою країну, забравши зі собою 120 тисяч полонених. Жадного спротиву з боку візантійців не було. Після того вони багато разів вдиралися у ті сторони й робили шкоди, що їх уже не можна було направити. Вони напали також на тракійський Херсонес. Розгромивши оборонні укріплення, вони обійшли з моря мур, що простягався до так званої затоки Меляна, вдерлися в середину довгих мурів і з-поміж ромеїв, тобто греків, яких там застали, багато повбивали, а майже всіх інших забрали в неволю. Невелика частина їх переправилася навіть через Геллеспонт до Малої Азії й там також грабувала населення. Вернувшися з Азії до Херсонесу, ця частина злучилася з головними військовими силами й усі разом з добиччю повернулися до своїх осель за Дунай. При новому нападі вони понищили й пограбували Іллірію і Тессалію, після чого проникли до Термопіль. Але тому, що Термопіль- ську фортецю військо обороняло надзвичайно завзято, вони обійшли Термопілі гірською стежкою і задержалися щойно на Коринтському перешийку, після чого повернулись назад і, як звичайно, з великою здобиччю та великою кількістю полонених відійшли за Дунай.

Під час тих нападів слов’ян на Візантійську імперію потрапив у полон до одного анта грек, людина хитра й проворна. Щоб вирватись на волю, він обманув свого анта-господаря, мовляв, Хілвудій, той славний візантій­ський полководець Юстиніяна, не загинув у бою зі слов’янами, а живе й перебуває в полоні в одного склавина. Улесливими словами грек намовив господаря піти разом до склавинів і викупити Хілвудія. Та то не був ві­зантійський полководець, а звичайний ант з іменем Хілвудія, який під час антсько-склавинської війни опинився в полоні у склавинів. Справою анта Хілвудія зацікавилися усі анти. Якраз тоді прибуло до них візантійське по­сольство. Імператор Юстиніян запропонував антам, щоб вони пересели­лися на візантійську сторону, обіцяючи дати їм на поселення стару, зни­щену й розграбовану сусідніми племенами фортецю Typpic, яку побу­дував колись цісар Траян, а також і землі, що прилягали до тієї фортеці. Вони мали одержати те все зі силою старинного закону, яким користувалися римські громадяни. Крім фортеці й піль, Юстиніян обіцяв наділити антів своєю приязню, щедро їм допомагати, а при потребі давати їм гроші. За ці всі добродійства анти мали обороняти Візантійську імперію від нападів болгар. Анти годилися на умови Юстиніяна й готові були переселитися, але вимагали, щоб імператор затвердив і призначив для них Хілвудія, як їхнього полководця, тобто колишнього візантійського полководця, про якого говорили, що він мав загинути. До того ж, під натиском антів, згаданий ант Хілвудій сам удавав, що він є саме тим візан­тійським полководцем, про якого говорили, нібито він загинув у бою. Вони післали того анта Хілвудія до Візантії, щоб імператор затвердив його полководцем та призначив для антів. Але в дорозі обман був викритий. Анта Хілвудія закували в кайдани й післали до імператора, де по нім і слід загинув. Так трагічно закінчив ант Хілвудій, який під натиском інших антів вдавав візантійського полководця Хілвудія. На цьому справа переселення припинилась остаточно. Діялося це все близько 546 року.

У 546 році слов’яни, перейшовши Дунай у великій кількості, понищили й пограбували тракійські землі та забрали багато полонених. Але несподівано напали на них герулі, союзники Візантії, які мали відійти з Велізарієм до Італії. Слов’яни зазнали невдачі. Багато з них загинули в бою з герулями, які визволили грецьких полонених і дозволили їм вернутись додому.

В 548 році слов’яни, як звичайно, переправилися через Дунай, напали на Іллірію й спустошили її. У кожного, хто трапився на шляху, вони відбирали гроші, а потім без різниці віку або вбивали, або забирали в полон. Вони здобули також багато фортець, які вважалися міцними. Зі сторони візантійського війська вони не натрапляли на жадний опір. Візантійські полководці, які стояли в Іллірії, зібрали, щоправда, 15000 війська й слідкували за слов’янами, але не посміли наблизитися до них та звести з ними бій.

У війні ґепідів з льонґобардами слов’яни воювали по стороні ґепідів. Прокопій каже, що військо слов’ян, яке приєдналося до ґепідів, було велике. В 550 році жертвою слов’янського нападу впали Іллірія і Тракія. Військо слов'ян, що складалося тільки з 3000 вояків, перейшло Дунай, не натрапивши на будь-який опір. Згодом це військо поділилося на два відділи,з яких кожний діяв окремо. Вони напали на Іллірію й Тракію і, хоч були розділені, побили зарозумілих грецьких полководців, певних своєї перемоги. Одні з них були побиті на місці, а другі рятувалися безладною втечею. Так закінчився бій одного відділу, дармащо греки мали чисельну перевагу.

Другий відділ пішов на схід, зустрівся з Асбадом, який передше був хоронителем Юстиніяна. Тепер він командував сильною й численною кіннотою, яка здавна стояла в Тракії для прикриття фортеці Тзурулі. Слов’яни і їх розгромили, багато з них під час утечі побили, а самого Асбада взяли в полон. Початково берегли його живого, але потім вчинили йому жорстоку смерть: вирізали з його шкіри на хребті ремені, після чого кинули його ще живого в огонь. Упоравшися з Асбадом, слов’яни без жадного страху перед неприятелем пустошили й руйнували Іллірію й Тракію, при чому здобули багато фортець. Після того вони рушили в напрямі моря і здобули місто Топер, що було першим містом з над­морських міст Тракії. Місто було укріплене й мало залогу. Воно лежало на шляху з Візантії до Солуня й було віддалене від столиці на 12 днів дороги. Здобувши Топер, слов’яни вимордували коло 15000 мужчин, а жі­нок і дітей забрали до неволі, також пограбували і все майно. Прокопій згадує, що давніше слов’яни не брали людей у полон, тільки всіх убивали поголовно. Для нікого не було помилування. Шляхи в Іллірії й Тракії були застелені трупами побитих. Але пізніше слов’яни припинили це поголовне вбивство, залишали полонених при житті й повертались додому із безліччю полонених. Не виключено, що дехто з візантійських письмен­ників пересаджував при описі жорстокостей варварів, маючи тенденції до варварофобії. Це могло відноситися у першу чергу до слов'ян, про що ми вже згадували передше.

В 551 році, коли полководець Герман перебував в іллірійському місті Сардіка (Софія) й готував зібране військо в похід до Італії, дружини слов’ян переправилися через Дунай у такій великій кількості, як ніколи перед тим, щоб заатакувати прикордонну полосу Візантійської імперії, й дійшли до Haiccy (Ніщу). Тут вони розбрелися по полях, і частина з них натрапила на візантійський відділ та потрапила до полону. На допитах полонені зізнали, що метою походу слов’ян є Солунь (Тессальоніка). Довідавшися про той плян слов’ян, Юстиніян наказав Германові відкласти похід до Італії, а зайнятися обороною Солуня й сусідніх міст. Але слов’яни, які від часу розгрому антів боялися Германа, довідавшися, що він є в Сардиці, помандрували через іллірійські гори до Дальмації. Після відходу слов’ян Герман постановив вирушити до Італії й навіть видав на­каз, щоб військо до двох днів було готове до походу. Але сам раптово помер. Підготоване до походу військо попровадив уже не він, а його зять Іван. Він пішов з військом до Дальмації, щоб там перезимувати й весною перейти до Італії. В дорозі до Дальмації Іван наштовхнувся на нове слов’янське військо, що переправилося через Дунай і пустошило візантійські землі. Багато людей говорило, що то Тотіла, король Готів, підкупив слов’ян, давши їм велику суму грошей, аби вони напали на візантійців, а тоді він матиме вільну руку воювати в Італії. Але чи це була дійсна правда, Прокопій цього не твердить. Проти тих слов’ян, на які наштовхнувся Іван, Юстиніян виправив зібране військо під проводом кількох полководців, а над ними всіма поставив Схоластика, придвірного євнуха. Під Адріянополем прийшло до бою і греки були розгромлені. Багато грецького війська згинуло, а рештки зі своїми начальниками рятувалися утечею. В цій битві слов’яни здобули навіть прапор Константина. Потім слов’яни, грабуючи, дійшли аж до довгого муру, який був віддалений від Візантії не набагато більше, ніж на один день їзди. Але тут вони натрапили на опір, що спричинило їхній відворот. Греки, слідкуючи за ними, напали на частину слов'янського війська, побили й відібрали прапор і грецьких полонених. Решта слов’янського війська повернулась на свої землі.

В наступному 552 році слов’яни знову масово вдерлись до Іллірії і дуже спустошили країну. Юстиніян післав проти них військо, на чолі якого стояли, поруч інших, сини Германа. Але візантійського війська було мало й воно не відважилося виступити проти слов’ян і звести з ними бій. Полководці Юстиніяна тільки слідкували за ними, нападали на їхні ар’єргардні частини, багато побили, значну кількість взяли в неволю й післали до імператора. Однак, все те не перешкодило слов'янам бушу­вати на іллірійських землях, грабувати та забирати населення в полон, що доводило до вилюднення країни. Іллірійські шляхи були застелені трупами забитих. Спустошивши всю країну, словяни повернулися з великою кількістю полонених і з великою здобиччю до своїх домів, не натрапляючи на жаден спротив. Також і при переправі через Дунай візантійці не могли нічого вдіяти, бо на допомогу слов’янам приходили ґепіди. Вони — за оплатою по золотому від особи — перевозили слов’ян через Дунай. Отже слов’яни не мали ніяких труднощів при переправі через Дунай з полоненими й добром. Юстиніян пімстився на ґепідах за їхню послужність у відношенні до слов'ян у той спосіб, що під час ВІЙНИ ЛЬОНҐО- бардів з ґепідами станув по стороні льонґобардів і піславїм навіть військо на допомогу.

На часи Юстиніяна припадає ще один великий напад на Візантійську імперію, що відбувся 559 року. Брали в ньому участь спільно болгари й слов’яни, хоча Агатій говорить лише про болгар, а зовсім не згадує про слов’ян. Це сталося, можливо, тому, що на чолі походу стояв Заверган, полководець і головний провідник болгарської орди котриґурів, ворогів Візантії. І саме вони були головним промотором цього походу. Теофан і Кедрин, у свою чергу, твердять, що в цьому нападі брали участь болгари й слов’яни, що видається цілком вірогідним.

Справжньою причиною нападу були, згідно з Агатієм, варварська несправедливість і пристрастие бажання збагачення. А безпосередньою притокою до нападу була ворожнеча між котригурами, ворогами Візантії, вождем яких був Заверган, і з другої сторони — утигурами, союзниками Візантії, вождем яких був Сандильх. Цей останній був приятелем греків, і тому імператор ставився до нього прихильно, поважав його й часто посилав йому дарунки. Властиво, Візантія платила утигурам щорічну данину. Котригури почували себе ображеними явним легковаженням їх і постановили напасти, щоб показати грекам, що вони не можуть стерпіти образи.

Напад відбувся зимою, коли Дунай був покритий товстою кригою. Болгарські піхотинці і кіннотники, не зустрічаючи ніякого опору, каже Агатій, проникли в глибину країни і вдерлись до Тракїї. Тут вони поділи­лися на три частини. Одна частина пішла на Грецію, щоб напасти на без­боронні міста й пограбувати їх, друга частина рушила на тракійський Херсонес, що був забезпечений муром, який тягнувся через перешийок з одної сторони моря до другої. Заверган плянував знищити мур і заволодіти потім не тільки Херсонесом, але й морем. Заволодівши морем, Заверган гадав, що матиме багато кораблів і на тих кораблях перепра­виться через Геллеспонт до Малої Азії та пішле туди достатню кількість війська. Врешті, третя частина, яка складалася з 7000 вояків, рушила під проводом самого Завертана на Візантію, столицю Візантійської імперії. Ця частина під час того походу нищила поля, грабувала, здобувала міста й ширила всюди замішання. Візантійські збройні сили перебували тоді поза Грецією,й Балканським півостровом, отже не було кому чинити опору. Візантійське військо стояло в Італії, в Александрії, Лібії й на кордонах Персії. Саме цю обставину й використовували болгари, а також і слов’яни. Не натрапляючи на жаден опір, вони могли свобідно бушувати по візантійських провінціях, пустошити, грабувати й брати населення в полон. Таке сталося й тепер. Болгари нищили поля, грабували, брали в'полон, знущалися над жінками, навіть над черницями, які від дитинства жили по монастирях. У Візантії, тобто в столиці, зчинилась паніка. Страх опанував усіх, не оминувши й самого імператора, коли ворог наближався до мурів міста. Небезпеку уявили грізнішою, ніж вона насправді була. З церков

поспішно забирали дорогоцінні предмети й вивозили до середини міста, а то й човнами до Малої Азії.

В цьому критичному для імперської столиці моменті підвівся, на наказ імператора, старий, зламаний віком, але вкритий славою давніх перемог над вандалами й ґотами, полководець Велізарій. Коли зодяг на себе по літах знову панцер і наклав на голову шолом, то немов відмолодів. Йому пригадалася молодість, війни й побіди. Ті згадки про минуле додали йому енергії, підняли бодрість духа. Страхіття сучасности, безнадійність майбутнього робили його дії ще визначнішими й блискучішими, а перемогу — радіснішою. Вийшовши з міста на недалеку віддаль, Велізарій поставив військовий табір у долині, в місцевості с. Хітті. Але в нього було мало війська. Агатій каже, що разом з Велізарієм вийшло 300 гоплітів — його давніх вояків, сильних, досвідчених у боях, з якими він здобував перемоги, але їх було замало. Правда, до нього приєдналися міщани, навіть селяни з довколишніх сіл, маєтки й житла яких були понищені ворогами, та це була юрба без зброї й військового вишколу. Вона вважала війну приємним зайняттям і збиралася скорше задля видовища, як для боротьби. Але Велізарій зумів використати й цю юрбу для добра оборони. На його наказ обведено табір широким ровом, що й виконала згадана юрба. Крім цього, він уживав їх для розвідки, а в кінці наказав їм уночі розкладати вогнища, багато вогнищ на широкому просторі, щоб вороги, побачивши велику кількість вогнищ, гадали, що у Велізарія є багато війська. І справді, вороги спершу вважали, що він дійсно має багато війська. Але скоро той обман був виявлений, тобто вороги довідалися, що війська насправді мало. Проте військо Велізарія поводилося бундючно, визиваючо й легковажило ворога. Воно рахувало на свою хоробрість і воєнний досвід та було переконане, що навіть напад ворога не буде страшним і закінчиться їхньою перемогою. Та не так дивився на справи Велізарій. Він виступив перед військом, із закликом до обережности, поміркованости і збереження дисципліни. Вороги справді зробили напад, але були відбиті, втративши 400 своїх людей. Греки не мали ніяких утрат. Сам Заверган і ті, що з ним були, на свою радість добилися щасливо до своїх стоянок. Коні греків були втомлені, і тому гонитва за ворогами не відбувалася, отже Заверган міг відступити з терену бою.

Не мали успіхів і обидві другі групи. Група, що пішла на здобуття Херсонесу, не виконала свого завдання. Її заходи опанувати мур, що боронив приступу до міста, не увінчалися успіхом. Греки під проводом молодого Германа, сина Доротея, завзято обороняли мур і відбили всі атаки. Отже муру болгарам не вдалося опанувати й через нього вдертися до міста. Не увінчалися також заходи здобути місто зі сторони моря.На здобуття міста вирушило 600 болгарських вояків на тростинових плотах. Але про той їхній похід вчасно довідався Герман і зробив на них засідку. Коли плоти приплили до краю стіни, виступили проти них греки й носами своїх кораблів понищили тростинові плоти. Всі болгари, які були на плотах, погинули, бо чого не доконали греки, зробили морські хвилі. Після тієї невдачі болгари покинули Херсонес і повернулися до Завергана та його війська, переможені до переможених, як каже Агатій. Також і перша група, що мала в пляні напасти на Грецію, нічого не вдіяла. В Термопілях стояла грецька залога, яка не перепустила їх до Греції й вони були примушені покинути намічений плян, внаслідок чого мусіли повернутися до Тракії, злучитися з військом Завергана і так спільно повернутись додому.

Заверган, хоч і не мав ніяких успіхів, хвалився, що не відступить з-під мурів Візантії, доки не одержить стільки золота, скільки одержують утигури. Крім цього, Заверган погрожував, що звелить повбивати всіх полонених, якщо вони не будуть викуплені їхніми кревними в короткому часі. Юстиніян післав Заверганові стільки золота, скільки було потрібно на викуп полонених і на те, щоби болгари спокійно, без грабунків покинули грецьку землю і повернулися за Дунай. Одержавши гроші, болгари дійсно залишили візантійські землі й спокійно, без грабунків вернулися за Дунай. Але візантійці не були вдоволені з такого закінчення. Вони вважали це пониженням і наругою, негідною свобідних людей. їм не подобалося, що вороги, які прибули під саме місто й насміхалися з нього, не були знищені, а до того ще й одержали золото. Щоправда, Заверган не мав користи з того золота. За підмовою імператора Сандильх напав несподівано на Завергана, частину болгарів побив і відібрав золото, одержане Заверганом від Юстиніяна. Так виглядав той напад болгарів, згідно з описом Агатія.

Зовсім у іншому світлі представлений той же самий напад у Теофана й Кедрина. Згідно з їхнім описом, болгари й слов’яни ввірвалися з великим військом до Тракії й пустошили її. Багато людей вони повбивали або забрали до полону, в тому й полководця Сергія, сина Бакха, і начальника Едермана, сина Калопідія. Тому, що мур Анастасія у деяких місцях був раніше повалений землетрусом, болгари й слов’яни проникли за нього й зайняли простір до Дрипія, Німф і села Хітті. Мешканці з передмість утікали зі своїм майном до міста. Юстиніян вибрав багатьох з-поміж своїх громадян і післав їх до довгого муру.У бою, який тут відбувся, загинуло багато греків. Після того, на вказівку імператора, були вивезені з церков на передмістя срібний посуд і срібні святі трапези. Всі брами муру оберігали військо, протектори, школи й члени сенату. Одначе, коли Юстиніян побачив, що вороги сильно натискають, дав наказ патрицієві Велізарієві, щоби він виступив разом із членами сенату проти них.

Одержавши наказ, Велізарій забрав усі коні й то як імператора, так і цирку, боговгодних домів, а також і кожного приватного чоловіка, у кого тільки був кінь; озброїв людей і вирушив до села Хітті. Тут він поставив воєнний табор і обвів його ровом. Після того почав ловити варварів і випитувати їх. Також наказав стинати дерева й волочити їх по землі позаду війська. З того волочення виник від вітру великий порох який понісся у сторону варварів і повиснув над ними. Варвари, думаючи, що проти них стоїть дуже велике військо, втекли й відступили до місцевости святого Стратоніка в Декатоні. Довідавшися від своїх розвідувачів, що на мурах Константинополя (Візантії) стоїть велика кількість оборонців, відступили до Тзуруля, до Аркадіополя і до Александра Чупарського. Там, поставивши табір, стояли до Пасхи. Відсвяткувавши Пасху, імператор вирушив з усіми міщанами з міста до Силімврії, щоб направити довгий мур. Відійшли також і варвари поза мур. Врешті імператор наказав будувати кораблі з двома рядами весел, щоб зустріти болгар, коли вони, повертаючись, захочуть переправлятися через Дунай. Коли про це довідалися варвари, післали послів до імператора з проханням, щоб їм було дозволено безпечно переправитися через Дунай. Імператор післав свого небожа, Юстина, і той вільно пропустив їх через ріку.

Це був останній, відомий нам, напад слов’ян і болгарів за панування імператора Юстиніяна І. Після його смерти настав на деякий час спокій, бо джерела не згадують за його наступника, Юстина Il (565-578) — про якісь слов’янські й болгарські напади.

Але в тому часі сталася подія, яка в дальшому ході історії мала великий вплив на відносини на дунайському фронті. До цього часу аґресорами були болгари й слов’яни, тобто склавини й анти. Тепер з’явився на дунайському фронті новий народ, який також устряв у боротьбу. Цим народом були авари, тюркська орда, що прибула до Европи з Центральної Азії. В Европі авари з’явилися в половині V ’ ст. н. е. Спершу якийсь час вони кочували над Каспійським морем. Натиснені іншими ордами, авари були змушені продиратися поміж племенами, що кочували над Доном і Озівським морем. З-над Дону вони вислали 558 року перше своє посольство до Юстиніяна. Менандер оповідає, що авари, прибувши до аланів, звернулися до їхнього полководця Саросія і просили його, щоб він став посередником і промостив їм шлях для наладнання відносин і складення союзу з Візантією. Саросій прихилився до їхнього прохання і повідомив про бажання аварів Юстина, сина Германа, а той повідомив імператора. Юстиніян поставився зичливо до бажання аварів, після чого вони прислали до нього посольство під проводом якогось Кандіха. Цей, з’явившися перед Юстиніяном, сказав до нього такі слова: ’’Появився народ найбільший і найхоробріший із усіх народів, авари, непереможний людський рід, що можуть поконати всіх його ворогів, а то й цілком знищити”. Після тих слів Кандіх ще зауважив і підкреслив, яку то велику користь матиме Візантійська імперія, склавши з таким народом союз. За цю охорону імперії й воювання з її ворогами авари домагалися дорогоцінних дарунків, разом із плаченням щорічної данини, а до того ще й урожайної землі на поселення.

Вислухавши думку сенату, Юстиніян надіслав дарунки й посла Валентина, доручивши скласти союз із аварами. Такий союз справді складено. Авари зобов’язалися охороняти кордони Візантійської імперії й воювати з її ворогами. На думку Менандра, Юстиніян поступив зовсім правильно, складаючи союз з аварами. Він каже, що для Візантії всеодно була б користь без огляду на те, як пішли б справи: чи коли б перемогли авари, чи коли б їх самих було переможено.

Після складення союзу авари за намовою Візантії воювали з утигура - ми, саламами й врешті понищили савирів. Упоравшися з племенами над Озівським морем, авари кинулися на антів. Що авари воювали з вище- наведеними ордами, яких Менандер називає гунськими, з намови Візантії, це не підлягає ніякому сумніву. Але відносно антів цього напевно сказати не можна. Авари могли напасти на антів за намовою Візантії, але могли це зробити і з власної ініціативи.

Анти загородили їм шлях на захід і ставили їм опір. Це якраз і могло бути причиною, що авари натиснули на антів з усією силою. Почалася війна, але антам не щастило. Авари пустошили антські землі (головно ті терени, які були висунені більше в степову полосу), грабували населення й забирали полонених. Антські вожді, побачивши, що справи погані й нема надії, щоб відносини змінилися на краще, постановили добитися миру з аварами й викупити полонених. З цією метою вислали до аварів посла Мезамира, про якого була вже мова, але авари вбили його. Після смерти Мезамира авари продовжували спустошувати антську землю, грабували й брали населення в неволю. Але авари були тільки переходовою ордою. Вони, як каже М. Грушевський, перелетіли бурею через землі України. Перевалившися через Карпати гірськими провалами, авари опинилися в басейні ріки Тиси й тут осіли. На заклик Юстиніяна вони ходили походом на франків і побідили їх. Запрошені льонґобардами, авари воювали з ґепідами, знищили їх і зайняли їхні землі. Коли наступного 568 року льонґобарди помаршували до Італії, авари зайняли і їхні землі. Таким чином у володінні аварів опинилася вся середньодунайська рівнина, тобто Паннонія й пізніша Угорщина. На тих просторах авари заснували сильну державу, яка стала загрозою для сусідів, включно і з самою Візантією, хоча у відношенні до Візантії це сталося аж після смерти Юстиніяна. Доки він жив, авари в загальному притримувалися постанов договору й Візантії не атакували. Володарем тієї великої й сильної аварської держави був довгі роки каган Баян. Під владою аварів опинилися також і осілі хліборобські, паннонські слов’яни.

Аварські посли, які прибули до Юстина II, коли він став візантійським імператором, чванькувато хвалилися, що авари знищили всіх варварів, які передше нападали на Тракію, і не осталося ані одного, що ще нападав би на тракійські землі. Але ті бундючні перехвалки аварських послів не покривалися з дійсністю. Аварам підлягали тільки паннонські слов’яни, та й та їхня залежність від аварів не була повна. Вони жили власним життям, продовжуючи батьківські звичаї, та творили свою власну, слов’янську культуру. їхня залежність від аварів була пов’язана головно з військовими чинностями: брали участь у воєнних походах аварів, а навіть і самі робили напади, коли мали такий наказ від аварського кагана. А позатим будували човни й плоти, тобто пороми, в чому були майстрами. Інші слов’яни не підлягали аварам. Правда, аварський каган Баян посилав своїх послів і до долішньодунайських слов’ян з вимогою, щоб і вони йому підчинилися та платили данину. Але слов’янський вождь Даврит і начальники племен дали їм відмовну відповідь, а коли аварські посли зчинили сварку,

повбивали їх.

Без сумніву, анти зазнали великого лиха від аварів. Але хоч це було на той час велике нещастя, то одначе досить скоро проминаюче й анти ані тоді, ані ніколи пізніше не підчинялися аварам, не були від них залежними. В останніх роках панування Юстиніяна й за його наступника, Юстина, не було нападів слов'ян на візантійські провінції, та це не була заслуга аварів. Скорше можна припустити, що між Візантією й її противниками зі сходу заіснувала якась незнана нам угода. Нові напади слов’ян розпочалися властиво щойно за панування цісаря Тиберія Il (578-582). Після смерти Юстиніяна, під кінець панування Юстина Il почалися аварські напади на Візантійську імперію. Перший такий напад відбувся 575 року. Ці аварські напади стали згодом майже постійними й жорстокими. Теофілакт Симокатта оповідає, що слов’яни з наказу аварського кагана будували для аварів човни, щоб вони могли переправлятися через Саву й Дунай. Як уже сказано,це були паннонські слов’яни, єдині, які підлягали аварам.

Про новий напад слов’ян на Візантійську імперію за панування Тиберія оповідає Менандер. Він каже, що на четвертому році панування Тиберія слов’яни напали на Тракію великою силою, яка становила до ста тисяч людей, спустошили її, а також і багато інших провінцій.Сталося це якраз тоді, коли Тиберій вів війну з персами й всі його військові сили були зайняті на сході.

Йоан з Ефезу пише, що на третій рік після смерти цісаря Юстина, вже за панування переможного Тиберія, виступив клятий народ слов’ян і зробив напади на всю Гелладу, на околиці Тессалоніки й на цілу Тракію. Вони, тобто слов’яни, здобули багато міст і фортець, спустошили й попалили країну, набрали з неї рабів, заволоділи нею і вже чотири роки живуть у ній без жодного страху, як у своїй власній. І до нині, мовляв, з огляду на те, що цісар зайнятий війною з персами й всі війська вислав на схід, вони бушують по країні й живуть у ній. Згадане джерело каже дальше, що вони (тобто слов’яни) зробилися багатими, мають золото, срібло, табуни коней та багато зброї, а при тому всьому навчилися воювати краще, ніж ромеї (візантійці). Вони, мовляв, люди прості, що не сміли показатися поза лісами й густо зарослими чага'рниками й не знали, що таке зброя, окрім двох або трьох списів.

Так представлялося положення у Візантійській імперії в 2-гій половині Vl ст., зокрема за панування цісаря Тиберія, згідно з описом тодішніх візантійських письменників. В даному випадку про слов’ян говориться уже не тільки як про напасників, але й поселенців на візантійській території. Застаючи вільну землю, вони осідали на ній і колонізували. Тієї вільної землі було дедалі, то більше. Дотеперішнє населення гинуло, бо слов’яни й болгари, а від часу Юстина Il авари не мали над ним ніякого милосердя, або попадало в неволю, або, врешті, рятувало своє життя й утікало в більше безпечні місця. Серед таких умов положення було більше, ніж важке. Розумів це добре й Тиберій. Задля рятунку імперії він звернувся до Баяна з проханням, щоб той почав війну зі слов’янами й провадив її на їхній власній території, у країні за Дунаєм. Тиберій розраховував на те, що коли війна вестиметься на території слов’ян по другій стороні Дунаю, то слов’яни, зайняті обороною власної країни, перестануть нападати на візан­тійські провінції.

Баян погодився на пропозицію Тиберія головно з двох причин. По- перше, він був у добрих відносинах з греками, а по-друге — палав пімстою до слов’ян за те, що не підкорилися його владі та ще й убили його послів.

Маючи згоду Баяна, Тиберій післав до аварів Івана, під начальством якого були тоді острови й іллірійські міста, щоб він перепровадив їх до слов’янської країни, де авари мали вести війну зі слов’янами. Іван пішов до Паннонії, перевіз Баяна й аварів на довгих човнах через ріку й впровадив їх на територію Візантійської імперії. Військо аварів складалося з кінноти, було його близько 60.000 і всі добре озброєні. Воно перейщло через Іллірію й прибуло до "Скитїї”. Тут авари з Баяном переправилися через Дунай і, як тільки вийшли на беріг по слов’янській стороні, негайно стали нищити як окремі житла, так і цілі осади, а також і поля. Населення втекло й ховалося в лісах і печерах, а Баян не мав навіть з ким битися, бо посувався на безлюдді. Не зустрічаючи ні ворожого війська, ані насе­лення, Баян з аварами обмежився до грабунків.

Таким чином, увесь той похід аварів на слов’ян не дав ніяких позитивних наслідків для Візантії. Мілітарна сила слов’ян не була порушена. Слов’яни зазнали тільки матеріяльних втрат внаслідок спусто­шення їхніх земель аварами. Та й авари, які мали бути оборонцями Візантійської імперії і рятували її від слов'янських нападів, самі скоро перетворилися в агресорів. Похід на слов’ян відбувся 581 року, а вже в 582 році авари виступили як агресори проти Візантії. Баян постановив захопити місто Сирмій, і з тією метою пішов зі своїм військом у напрямі річки Сави. Він став табором між Сингідоном і Сирмієм. Плянував захопити Сирмій приступом. Але коли він готувався до переходу через Саву й будував міст, префект міста Сингідону запитав його, з яким наміром він це роботь. Баян відповів, що він не має жадних ворожих намірів відносно Візантії, а тільки йде війною на слов’ян. І з тією метою, мовляв, він хоче ступити на грецьку землю, щоб одержати від імпера­тора потрібні для переправи через Дунай човни і з тієї сторони напасти на слов’ян. Баян просив префекта, *щоб він прийняв його посла й післав до імператора. Згаданий префект приняв послів кагана й відіслав їх до імператора.

Посольство прибуло до Візантії, було прийняте імператором і просило, щоб він приготував човни для переправи через Дунай, бо, мовляв, каган іде війною на слов’ян і вже будує міст на Саві, щоб переправитися на візан­тійську сторону. Але імператор зорієнтувався і зрозумів, що це тільки підступ і що Баян таким шляхом хоче захопити Сирмій. Тому в своїй від­повіді імператор заявив послові, що й він сам хоче, щоб авари пішли походом на слов’ян, але час для такого походу тепер невідповідний, бо коло Херсонесу отаборилися турки і вони скоро побачили б, що авари переправилися через Дунай. Тому треба, щоб каган відклав свій похід на деякий час, а він, тобто імператор, тим часом довідається, де турки й куди вони прямують, та повідомить про те кагана. Але й аварський посол збагнув, що все, сказане імператором, є його видумкою, і що він, вказуючи на небезпеку з боку турків, хоче відвести аварів від походу на слов’ян. Одначе, посол уважав доцільним вдати переконаного й прирік, що він усякими способами буде старатися стримати кагана від походу, хоча то саме він нахиляв і під’юджував кагана до війни з Візантією. Взявши великі дарунки, за які склав приречення, вирушив з міста, щоб повернутися до своїх аварів. Але в дорозі в Іллірії вбили його слов’яни, які саме тоді, коли він повертався, напали на Іллірію. Грецька охорона була заслаба, щоб урятувати посла.

Не вдержався і Сирмій, хоча його знаменито боронив полководець Теогнід. Залога міста була мала, а нові війська не прибували, щоби під­кріпити її. Крім того, в місті виник голод. Це й було причиною, чому Тиберій листовно доручив почати переговори з аварами й скласти з ними мир та закінчити війну. Договір справді складено. На підставі того договору Сирмій переходив у руки аварів. Крім того, Візантія зобов’язалася заплатити аварам належну їм данину за три попередні роки по 80.000 золотих річно. Мешканцям Сирмія забезпечено свобідний, безпечний і непорушний вихід із міста, але тільки в одному одязі, а все інше їхнє майно загарбали авари.

Мир був складений за деякий час перед смертюТиберія, який помер 582 року. Та цей мир не тривав довго. Вже на другому році панування нового імператора, Маврикія (582-602), тобто 583 року каган домагався, щоб йому прислали слона, а коли той йому не сподобався, то щоб прислали золоте ложе. Коли ж і те золоте ложе йому не сподобалося, зажадав підвищення данини по 20.000 золотих річно, отже разом по 100.000 золотих річно. Маврикій не погодився на жадне підвищення, і це спричинило нову війну й зайняття аварами Сингідону, фортеці Августи над Дунаєм і міста Вінакій в Горішній Мезії. Крім того, авари ограбували Анхіял, місто на побережжі Чорного моря. Війну закінчено мировим договором. Маврикій погодився на підвищення аварам річної данини до 100.000 золотих. В договорі зроблено застереження, що коли б греки не платили данини, то авари будуть далі провадити війну з Візантією. Одначе і той мир був тільки тимчасовий. В дуже короткому часі порушили його авари, й то не відкрито, а обманливим і злочинним, як каже Теофілакт Симокатта, способом. Баян не пішов сам походом на Візантію, а підмовив і наслав слов’ян, які спустошили великі простори візантійських земель. Слов'яни дійшли до довгого муру, прорвалися через нього і вчинили жахливу різанину. Положення врятував полководець Коментіоль. Він то, наступаючи на Тракію, прогнав слов’ян. За ті успіхи імператор призначив його головнокомандувачем і послав проти слов’ян. Зібравши війська візантійців, Коментіоль пішов до Адріянополя. Тут він зустрівся з більшими відділами слов’ян. Коментіоль вступив з ними в бій і вони були змушені відступити. Слов’яни втратили всіх полонених і багату здобич. Сталося це в 584 році.

Наступний напад слов’ян на візантійську провінцію Тракію відбувся аж у 589 році. Майже п’ять років слов’яни сиділи спокійно, ніяких нападів не було. Про напад у 589 році Теофілакт говорить дуже коротко. Він каже, що війська ґетів або, що має одно й те саме значення, слов’ян важко спустошили землі Тракії.

Восени 591 року Візантія склала мир із персами. З цього моменту візантійські війська звільнилися на перському фронті й Маврикій постановив якнайшвидше перевести ті війська до Европи та вирушити про­ти аварів, стаючи самому на чолі війська. Під час приготувань до такого походу Маврикій довідався, що авари постановили піти походом проти греків. Закінчивши підготову, Маврикій вирушив до Тракії. Метою його був Анхіял. Прийшовши до Енатону, Маврикій велів поставити табір і обвести його ровом. Тут були захоплені до неволі охоронцями особи Маврикія три мужі без мечів і без якогобудь іншого озброєння, а тільки з гуслами в руках. Тих трьох мужів відвели до Маврикія і вони на його питання, з якого вони народу, з якої країни походять та яка причина завела їх у ромейську, тобто візантійську землю, відповіли, що вони слов’яни й живуть на самому краю Західнього Океану. Дальше оповідали ті три слов’янські мужі, що аварський каган прислав до їхнього князя послів із великими дарунками, прохаючи зібрати військо йому на допомогу. Князі прийняли дарунки, але допомоги дати не хотять, виправдуючися далекою й важкою дорогою. Щоб представити каганові цю справу, їх, тобто згаданих трьох мужів, було вислано до нього, але вони опинилися в аварському полоні. В дорозі були 15 місяців, як твердить Теофіклакт, а Теофан продовжує той час до півто­ра року. Каган діє, казали вони, проти законів, затримуючи їх у себе й подаючи на те різні причини. Коли вони довідалися про велику могутність греків та їхню надзвичайну людяність, вишукали момент, щоб утекти до Тракії. Гусла мають при собі тому, що вони не звикли носити зброї. Не знаючи, що таке війна, вони вважають музику найкращою розвагою.

Почувши це, Маврикій почастував тих мужів, при тому дивувався будовою й силою їхнього тіла, і відіслав їх до Гераклеї. Після відходу слов'янських мужів Маврикій повів військо далі й прибув до Анхіялу, де й став поблизу укріпленим табором. Одначе, довідавшися, що до нього, до столиці прибуло посольство від перського короля, залишив табір і вернувся до столиці. Третього дня після його повороту прибуло до нього також посольство від франків. Це посольство запропонувало йому союз, але вимагало щорічної плати грошей і дарунків. Маврикій прийняв послів ласкаво, обдарував їх багатими дарунками й зі свого боку запропонував союз, але без виплати грошей.

В 593 році каган Баян звернувся до Маврикія з домаганням побільшен­ня виплачуваної йому Візантією щорічної данини. А коли Маврикій не звертав уваги на ці домагання, каган почав підготову до війни. Він наказав слов’янам виготовити багато човнів для переправи через Дунай. Слов’яни підкорилися цьому наказові й взялися жваво до праці. Але жителі Сингідону робили часті вилазки й палили слов’янам усе, що вони зробили для спорудження човнів. Щоб цьому покласти кінець, Баян обляг Сингідон, та вже через тиждень зняв облогу, посунувся в сторону Сирмія і станув табором під містом. Слов’яни тепер без перепон почали при­готовляти легкі човни, щоб авари могли переправитися через Саву. Коли човни були готові й передані каганові, аварське військо переправилося через ріку. Привівши свої військові сили до порядку, каган наказав їм посуватися скоро вперед, щоб швидкістю свого походу викликати страх у візантійців.

Маврикій, який повернувся до столиці, призначив головнокоманду­вачем візантійських військ в Европі Пріска. Цей узяв собі до помочі Сальвіяна, озброїв тисячу кіннотників і звелів йому зайняти гірські проходи. Сальвіян прийшов до гірського проходу Прокліяни і став укріп­леним табором. Тут він і зупинився. Авари з’явилися також у гірських проходах, але мусіли припинити свій похід, бо в проходах стояло візан­тійське військо. Тут і прийшло до завзятого бою між аварами й візан­тійцями. Авари були переможені й повернулись до кагана. Тоді каган вислав проти візантійців Самура, давши йому вісім тисяч війська. Але й Самур не мав щастя, бо візантійці перемогли й його військо. Після цих двох невдач каган відійшов із своїми військами. Тоді покинув проходи й Сальвіян, повернувшись до Пріска. Довідавшися, що Сальвіян відійшов, каган пішов до Анхіялу й спалив його. Після того він пішов до Дризиперів, станув табором і намагався здобути місто, але без успіху. Тоді каган пішов до Перинту. Пріск сховався від переважаючих сил аварів у місті Чурулі (Тзурулі). Авари облягли місто й намагалися здобути його. Довідавшися про те, Маврикій вдався до хитрощів. Він написав листа до Пріска, але з тим наміром, що той лист потрапив у руки кагана. Він писав, що вислав морем кораблі й військо, щоб воно напало на сім’ї аварів і обернуло їх у воєннополонених. З листом був післаний один з особистих охоронців Маврикія, якому доручено було добровільно здатися в руки аварів і сказати, що він несе листа до Пріска від імператора. Він так і зробив, як наказано, і так лист дістався у руки кагана. Довідавшись із листа, що Маврикій вислав кораблі й військо, щоб захопити аварські родини, він злякався наслідків такого чину, в який повірив, і склав із Пріском договір, згідно з яким авари мали одержати незначну суму золота. Після того каган з поспіхом, як тільки було це можливе,повернувся у свою країну.

Закінчивши так щасливо війну з аварами, Пріск розпустив табір, бо була вже пізня осінь 593 року, а сам повернувсь до столиці. Вояки, не виконуючи воєнної служби, розбрелися по Тракії, а харчі добували по селах.

У 594 році Маврикій, забезпечивши мир з аварами, постановив розпра­витися зі слов’янами. З цією метою Маврикій вже весною вислав Пріска на Дунай, щоб не допустити слов'ян до переправи через Дунай і тим способом примусив їх залишити Тракію в спокої. Маврикій говорив не раз Пріскові, що варвари, тобто слов’яни, не будуть поводитися спокійно, якщо візантійське військо не буде пильно сторожити на Дунаї. Пріск узяв на себе командування кінними силами, а на чолі піхоти імператор поставив Ґензона. Оглянувши докладно союзні війська й обрахувавши сили, Пріск виплатив річну платню. Після того він виступив у похід і, перейшовши через Дризипери, прийшов до Доростолу. Коли про цей похід Пріска довідався каган, післав до нього своїх послів. Посли, а точніше, в їхньому імені авар Kox — закинув візантійцям у приявності війська, що вони порушили мир, а тим самим і святість договорів. За словами авар­ського посла, Дунай бачить воєнне видовище, укріплений табір і в залізо зодягненого Пріска. Мовляв, це негідний імператора замір і розбійничий плян. Така промова аварського посла справила потрясаюче враження на військо. Щоб не допустити до суперечки, Пріск заявив, що війна задумана проти слов’ян і що при тому залишаються в силі присяги й договори з аварами. Коли човни були вже приготовані, Пріск переправився через Дунай на слов’янську сторону. Довідавшися, що Ардаґаст розіслав військо слов’ян за добиччю, напав на нього коло півночі. Ардаґаст, пробуджений великим криком, сів на неосідланого коня і втечею шукав рятунку. На щастя, добіг до якоїсь річки, переплив її і так позбувся гонитви. Греки повбивали велику кількість слов’ян, спустошили їхні землі, а полонених відіслали до Візантії. Немає сумніву, що дальші пляни греків у поборю­ванні слов’ян не були б мали успіху, коли б не зрада одного ґепіда, який зрадив слов’ян і перейшов на сторону греків. Він разом з греками зорга­нізував засідку на слов’ян, опівночі напав на них,вбиваючи багатьох з них, а решту забрав у полон. Тоді Музокій (правдоподібно антський начальник чи князь) потрапив живим у руки греків.

В 595 році наступила зміна в командуванні візантійських військ. Маврикій усунув Пріска, а на його місце призначив свого рідного брата, Петра. Ті наскоки візантійців на слов’ян приносили нападаючим матеріяльну користь, тобто воєнну добич. Але при тому всьому зростала деморалізація візантійських вояків, які віддавалися розкошам і пиятиці, внаслідок чого розхитувалася γ них військова дисципліна. Коли візантій­ські вояки довідалися, що за наказом імператора вони мають зимувати за Дунаєм на слов’янській стороні, стали бунтуватися, бажаючи провести час холодів удома. Вони відмовилися поселитися на варварських землях. За причину відмови залишатися на час зими на слов’янських землях вони подавали люті морози, і те, що слов’яни є непоконані, отже вони, тобто візантійські вояки, були б виставлені на їхні напади. Але Пріскові вдалося ласкавими словами погамувати невдоволення збунтованого війська й намовити його до послуху. Втихомиривши вояків, Пріск наказав розібрати візантійський табір на слов’янській землі й переправитися через Дунай, на візантійську сторону.

Довідавшися про відступ греків, каган здивувася і післав послів до Пріска, щоб знати, яка була причина їхнього відступу. Але Пріск не сказав каганові правди. В короткому часі дали знати Пріскові, що каган хоче напасти на візантійські землі й уже дав наказ слов’янам переправитися через Дунай. Тоді Пріск післав до кагана свого посла, лікаря Теодора, метку й бистроумну людину, якому вдалося присмирити гнів і зарозу­мілість аварського володаря розумними словами. Вкінці каган сказав, що він готовий до згоди, але Пріск вдерся в його землю і незаконно зробив напад, тому йому, тобто каганові, належиться також частина воєнної здобичі. Пріск погодився на домагання кагана й дав йому п’ять тисяч полонених слов’ян. Каган задовольнився тим і на цьому закінчилася суперечка між візантійцями й аварами. Після того візантійські вояки вже спокійно прибули до Дризипер, а Пріск подався до столиці. Тут він стрі­нувся з доганою й докорами за свій учинок. Маврикій докоряв йому, що він поступив легкодушно й нерозумно, віддаючи каганові здобич. Одначе, немає сумніву, що саме віддача здобичі врятувала Візантію від війни з аварами.

Виїжджаючи до армії, Петро одержав від Маврикія — інструкції й накази. В одній з інструкцій була унормована військова платня. Вояки мали одержувати платню трьома пайками: одягом, зброєю і золотими, тобто монетою. Петро виїхав із Перинту й через Дризипери прийшов до Одессос, сучасної Варни. Військо прийняло Петра з великими почестями. Він намагався подати до відома вояків імператорські накази й інструкції. Але військо, яке наперед довідалося про зміст цих наказів і інструкцій, збунтувалося, покинуло Петра й, відійшовши чотири милі, стало табором. Серед таких умов Петро сховав неприємні для вояків накази імператора, а висунув тільки ті, які брали до уваги інтереси вояків. В них було сказано, що тим воякам, які відзначилися в боях і відважно йшли на небезпеки, або потерпіли за відвагу, дати в дальшому відпочинок. А коли вони, як нездатні до воєнної служби, житимуть по містах, — утримувати за рахунок імператорських засобів. Синів тих батьків, які служили в війську й яких вони втратили в бою, записати в лави війська на місце їхніх батьків. Почувши такі накази, військо змінило своє наставления до імператора. Це використав Петро і пішов до Маркіянополя, повідомивши наперед про все імператора. З Маркіянополя Петро вислав тисячу вояків наперед, для розвідки. Вони зустрілися зі слов’янами числом 600 людей. Слов’яни везли здобич на возах. Здаючи собі справу з того, що бій з візантійцями неминучий, вони поєднали вози один до другого й зробили з них своєрідний укріплений табір. Під час бою візантійським воякам удалося розірвати вози й вдертися до середини табору. Візантійці мали чисельну перевагу й всі слов’яни погинули. Так трагічно, за описом Теофілакта Симокатти, закінчився той бій.

У трохи іншій формі змальована та зустріч греків зі слов'янами в Теофана. Він каже, що грецькі вояки наткнулися випадково на слов'ян, які вивозили велику здобич із візантійських земель, примусивши їх втікати. Варвари, тобто слов'яни, побили полонених, а всю іншу здобич забрали зі собою і знову повернулися на візантійські землі. Оповідають про цю зустріч грецьких вояків із слов’янами також Кедрин і Анастасій, і їхні описи, наближені до опису Теофана.

Після різних перипетій Петро рушив у дальший похід і прийшов до Дунаю. Він післав двадцять вояків, щоб прослідити рухи слов’ян за Дунаєм. Переправившися на другий беріг, вони ходили всю ніч, щоб вислідити слов’ян. Удень вони зайшли в ліс, щоб відпочити, й поснули, не розставивши сторожі. В те саме місце прийшли й слов’яни, щоб відпочити. Вони викрили грецьких вояків і взяли їх живцем у полон. Піддані допитам грецькі вояки, боячись смерти, про все розповіли. Тоді Пироґаст, вождь слов’янського війська (начальник-князь антів), взявши великі сили, пішов до переправ через ріку й заховався в лісах. Петро, будучи певний, що там немає слов’ян, наказав війську переправлятись. Наперед пішла тисяча вояків, але їх, як тільки вийшли на беріг, слов’яни знищили. Довідавшися про це, Петро наказав, щоб усе військо разом пере­правилося через ріку, не ділячися на менші частини. Коли візантійське військо зформувалося в лави, щоб переправитися, слов’яни зібралися на протилежному березі. Греки, пливучи, кидали на слов’ян стріли й списи зі своїх човнів. Слов’яни не витримали й залишили беріг. Під час цього був поранений Пироґаст, і швидко помер. Бачучи, що Пироґаст уже не живе, слов’яни кинулися втікати. Греки тепер легко опанували беріг, напали на більшу частину слов’ян і вчинили жахливу різню. Але вони не могли пере­слідувати слов’ян, бо не мали коней. На другий день старшини, які про­вадили візантійське військо, заблудили й зайшли в безводні околиці, внаслідок чого військо терпіло спрагу. Були б усі, каже Теофілакт, погинули, але знайшовся один слов’янин, який потрапив у візантійський полон, і він сказав їм, що недалеко є річка. Греки попрямували до тієї річки, та й там чекало їх нове нещастя. По другій стороні був ліс, у якому заховалися слов’яни. Коли греки наближалися до річки пити воду, слов’яни кидали на них списами й багато повбивали. Тоді греки перейшли ріку, щоб у відкритому бою зміритися зі слов’янами. Але слов’ян було багато й вони цілою масою кинулися на греків та перемогли їх. Греки кинулися навтіч, що небагато їм помогло. Слов’яни побили Петра з його військом на голову. За цю страшну поразку імператор усунув Петра від командування і призначив знова Пріска, Петро повернувся до столиці.

Призначений головнокомандувачем грецьких військ, Пріск пішов до Тракії, де саме перебувало військо. Він перечислив його й побачив, що багатьох бракує. Зібравши військові сили, Пріск пішов з ними до міста Нови над Дунаєм, в Горішній Мезії. Каган довідався про прихід візан­тійського війська, і його посли запитали у Пріска про причину приходу. Пріск відповів аварським послам, що він прибув задля полювання, бо.саме тут є відповідні поля для полювання, паша для коней, а також багата на воду околиця. Та каган запропонував Пріскові піти звідти в інші землі, кажучи, що Пріск порушує договір і зриває мир. Врешті-решт володар аварів сказав, що греки не мають права до тих земель, бо зброя й воєнні закони відібрали у греків те право. Тоді Пріск образив кагана, називаючи його зайдою зі Сходу. Реакція зі сторони аварів була така, що вони напали на Синґідон, знищили мури міста й поставили мешканцям Синґідону домагання, щоб вони переселилися на аварську землю. Коли про це довідався Пріск, віддав Гудуїнові команду над військом і післав його на допомогу Синґідонові. Гудуїн прогнав ворогів і став відновляти мури міста. На це каган прислав до Пріска послів зі заявою про зірвання миру. Сталося це 596 року. Але й після зірвання миру каган не починав ніяких воєнних акцій. Лише через рік каган напав на Дальмацію і знищив сорок міст. Пріск вислав Гудуїна з 2000 вояків до Дальмації, щоб слідкував за аварами й пильно дивився, що вони роблять. Прийшовши до Дальмації, Гудуїн напав на аварів, які охороняли захоплену воєнну здобич, усіх їх побив, відібрав здобич і відіслав її Пріскові. Каган після того, визнавши свою невдачу, покинув Дальмацію і повернувсь до своєї країни. Те саме зробив і Пріск.

Восени 599 року каган напав на Долішню Мезію, а потім обложив місто Томис над Чорним морем. Довідавшися про те, Пріск поспішив на допомогу місту. Таким чином довкола міста виникли два табори, аварський і візантійський. Не зважаючи на те, що була зима, ні одні, ні другі не залишили своїх місць.Наближалася весна,а з тим і празник Пасхи. В таборі греків виник голод. Довідавшися про голод у таборі греків, каган післав до них своїх послів, щоб приїхали возами, набрали харчів і не голодували в часі свого великого свята. Пріск спершу не повірив і щойно, коли встановлено й заприсяжено мир на час свят, тобто перемир’я на п'ять днів, післав свої вози, на яких привезено згодом достатню кількість харчів. Коли це сталося,каган через послів попрохав Пріска прислати йому індійське коріння й інші індійські продукти. Пріск радо задовольнив кагана.

В часі християнських свят не було воєнних дій, авари безпечно сходилися з греками й навпаки.Коли скінчилися свята, каган знову прислав послів, щоби війська відійшли на свої місця, після чого авари відділилися від візантійців. Але війна ще не закінчилася через виступ Коментіоля, якого Маврикій післав з пішим військом, щоб об’єднався з Пріском. Коментіоль не об’єднав своїх сил із Пріском, але й не починав війни з аварами: він уни­кав аварів, а авари його. Вкінці Коментіоль прийшов до міста Дризипери, але його не впустили в місто та ще й обкидали камінням. Після такого прийняття в Дризиперах Коментіоль попрямував до столиці. Авари кину­лися тоді на Дризипер, спустошили місто, спалили храм Александра, а його могилу ограбували.

Після того досягло також і аварів велике нещастя. Серед війська кинулася пошесть. Багато вояків померло. Згинули від тієї пошести й се­меро синів кагана. І коли він у Дризиперах оплакував смерть своїх синів, прибуло до нього візантійське посольство з великими дарами й з пропо­зицією складення миру. Правда, каган сказав, що дари від ворогів не є дарами й немає з них користи, але пропозиції скласти мир не відкинув. І справді, на другий день складено мир. За постановами цього миру ріка Дунай мала становити кордон між аварськими й візантійськими володіннями. Одначе, в цьому договорі застережено, що авари мають право переправлятися через ріку на випадок їхнього походу проти слов’ян.

Але цей мир був, властиво, тільки тимчасовим перемир'ям. Мир був складений на початку літа 600 року, а вже влітку того самого року Маврикій написав до Пріска, щоб той порушив мир. Пріск скликав військо й подав йому цей наказ до відома. Після того візантійське військо вирушило до Дунаю. Розпочалась війна, у якій між аварами й греками брали участь слов’яни,! то не тільки паннонські,але й долішньодунайські. Під кінець Vl ст. придунайські слов’яни підпали під певну залежність від аварів. Формально це був союз між аварами й словенами. Анти до того союзу не належали. Вони в той час були союзниками Візантії.

Греки перемогли аварів у кількох битвах. Але найбільшої поразки авари зазнали в бою над Тисою. В цьому бою згинуло багато аварів і їхніх слов’янських союзників. Багато аварів і їхніх союзників потопилося в Тисі, багато потрапили в полон. Правда, у різних джерелах немає одно- згідности щодо кількости взятих у полон, але всі вони (Теофілакт, Теофан, Анастасій, Кедрин) подають високі числа. Полонених закували в кайдани й відіслали до міста Томи.

Коли про те довідався каган, післав до Маврикія послів із домаганням повернути полонених. Маврикій, який не мав ще відомостей про битву над рікою Тисою, наказав Пріскові видати каганові полонених під впливом аварських погроз і брехливих представлень, що той, виконуючи наказ, і зробив. Таким чином полонені повернулися до кагана. 601 року Маврикій знову призначив свого брата Петра головним полководцем. Петро зібрав військо й вирушив до Дунаю. Прибувши до Палястолу, він став табором і провів тут решту літа. Але аварські сили також зібралися, готові до наступу. З обох сторін були старання скласти мир, однак до того не дійшло. Тимчасово війська обох сторін розійшлися: Каган пішов до Константіолі, а греки мали залишитися в Тракії. На початку літа 602 року Маврикієві донесено, що каган навмисне проволікає війну, щоб наскочити на Візантію, коли розійдуться грецькі війська. Тому Маврикій наказав Петрові покинути Адріянополь і перейти за Дунай. Одержавши такий наказ, Петро став приготовЪятися до походу проти слов’ян. В першу чергу подбав, щоб були готові човни для переправи війська через Дунай. Для допомоги взяв собі Петро Ґудуїна й післав його з військом за Дунай. Тут Ґудуїн осягнув значних успіхів, побив багато слов’ян і захопив здобич. Вдоволене великою здобиччю військо хотіло повернутись назад, на візан­тійську сторону, але Ґудуїн не дозволив на те й військо було примушене залишитися за Дунаєм на слов’янській стороні. Каган, довідавшися про цей похід греків проти слов’ян, які були його союзниками, післав свого полководця Апсиха з військом, щоб напав на антів, котрі були союзника­ми греків. Але аварське військо в великій кількості перейшло до греків, внаслідок чого з цього походу аварів нічого не вийшло. Довідавшися про перехід аварського війська до греків, каган робив усі можливі заходи, щоб воно повернулося до нього, та й ці його заходи не увінчалися успіхом. Похід аварів на знищення антів так і не відбувся.

Про вислання каганом свого полководця Апсиха з військом проти антів говорять Теофілакт і Теофан, але ні один з них не вжив слова ’’анти”. Теофілакт каже, що каган, довідавшися про похід греків (ромеїв), післав Апсиха з військом, щоб цілковито знищив народ артів, бо вони були союзниками греків. Теофан, своєючергою оповідає, що каган, довідавшися про це (тобто про похід греків), післав Апсиха з військом, щоб знищив народ навтів, тому, що вони були союзниками греків. Зрозуміло, що таке неправдиве подання назви народу, проти якого було вислане аварське військо, викликало різні коментарі серед дослідників. Все ж таки належить прийняти погляд, що це стосувалося антів, а не якихсь ’’артів", чи "навтів", бо таких народів не було. Це треба вважати перекрученням назви антів. А поза тим зі самого контексту джерел на тлі тодішніх етно- політичних відносин виходить, що в даному випадку йдеться про антів, а не про якихось артів.

Восени 602 року Петро одержав від свого брата, імператора Маврикія, наказ, щоб він із військом залишився за Дунаєм, на слов’янській землі, на час зими. Коли про той наказ довідалося військо, стало бунту- ватися. Як причину цього невдоволення, а згодом бунту подавано перевтому, поганий стан коней; говорили і про небезпеку, яка загрожу­вала війську, коли б воно залишилося зимувати серед слов’ян і було нара­жене на постійні напади зі сторони слов’ян. Але Петро достосовуючись до наказів імператора, не пішов на жадні уступки й примушував військо залишитися за Дунаєм. Тоді військо збунтувалося і самовільно покинуло слов’янські землі. Переправившися через Дунай, військо пішло до Паластолу й там стануло табором. Петро відлучився від війська !,прибув­ши до Паластолу, затримався на віддалі десяти миль від табору. Але військо вже на другий день помаршувало далі. Поминувши фортецю Асиме, військо прибуло до Кариски. Стоячи там, у Карисці, військо поволі охолонуло, трохи заспокоїлося і готове було зробити новий напад на слов’ян, а навіть готувало човни для переправи за Дунай. Але на нещастя Маврикія прийшли осінні дощі, сльота й холоднеча, у висліді чого військо змінило свій плян і просилося до своїх домів, щоб там перебути зиму. Однак, Маврикій наказав Петрові йти за Дунай, зимувати на слов’янських землях і подбати, щоб самі вояки старалися про харчування на тих землях. Таким шляхом Маврикій хотів заощадити на харчах. Але то був наказ, на який військо рішуче не погодилося і під проводом центуріона Фоки вчинило справжню військову революцію. Обравши Фоку імператором, військо рушило на столицю. Зайнявши столицю, Фока дав наказ заморду­вати синів Маврикія і самого імператора. Фока володів Візантійською імперією вісім років (602-610), а після нього став імператором Гераклій (610-641).

По смерті Маврикія візантійські письменники більше не згадують про якісь помітні слов’янські напади. Деякий час організували ще напади на Візантійську імперію авари, втягаючи до того й підлеглих їм слов'ян та інших варварів. Анти не були залежні від аварів і участи в тих аварських нападах не брали. В Vll столітті настали важливі зміни на Балканському півострові. Придунайські слов’яни — склавини перейшли Дунай і поселилися на півострові. За цісаря Гераклія колонізаційна експансія при- дунайських слов’ян на Балкани фактично закінчилася. Слов’яни вже перед тим у Vl ст. осідали там на вільних землях і творили серед візан­тійського населення слов’янські колонії. Тепер вони зайняли панівне становище на Балканському півострові. Цісар Гераклій не робив слов'янам жадних перепон у їхній колонізації. Анти, як було сказано, Дунаю не перейшли. Вони залишилися на своїх місцях по цій стороні Дунаю. Десь під кінець 50-тих і на початку 60-тих років Vll ст. болгари перейшли Дунай та зайняли укріплений табір поблизу гирла Дунаю. Змішавшися зі слов’я­нами, вони асимілювалися, а тільки накинули слов’янам свою назву. На правий беріг Дунаю болгари перейшли під проводом Acnapyxa, там межи слов’янами осіли й заснували по назві болгарську, а по суті слов’янську державу, яка існує і тепер. В Vll ст. почали творитися на Балканському пів­острові й інші слов’янські держави. Перехід болгарів за Дунай і їхній осідок на Долішньому Дунаю мав некорисний для антів наслідок: вони були зовсім відтяті від Візантійської імперії, маючи на шляху до Візантії, з однієї сторони аварів, а з другої — болгарів. Таким чином всякі без­посередні зв'язки з Візантією через Балкани припинилися.

Відносно антів то, треба зауважити, що після нещасливої війни з аварами їхня назва заникає у візантійських джерелах. Під кінець Vl ст. візантійські письменники говорять у загальному про слов'ян, під якими треба розуміти як антів, так і придунайських слов’ян. Не виключено, що це було причиною згадки в Теофілакта про антів, але вже під перекрученою назвою ’’артів", а в Теофана "навтів”. Одначе, не може бути ніякого сумніву, що в даному випадку мова ішла про антів. То була взагалі остання згадка про антів. Після 602 року назва анти більше не появляється.