РОЗДІЛ ІІ ДВА СВІТИ: КУЛЬТУРНИЙ І ’’ВАРВАРСЬКИЙ”
Як було сказано вище, слов’яни цілі століття, а можливо й тисячоліття, були відсутні на сторінках античної історіографії й у цивілізованих центрах античного світу, і ніхто ними не цікавився.
У незначних згадках, напр., у Геродота, вони виступали або під різними племінними назвами, або під загальною назвою тих, чи інших завойовників, отже головно скитів і сарматів. Основною причиною такого промовчування слов’янського імени було те, що Европа в тому часі представляла собою безпроглядні ліси і лісові пущі, повні боліт, мочарів, трясовин, озер і широко розлитих рік, Зокрема таку картину являли собою Середня' й Східня, а особливо Північна Европа. В таких то лісах і лісових пущах жили різні народи, точніше племена. В таких лісах жили на схід від Висли й слов’яни, маючи зі заходу своїми сусідами германців, з півночі балтів, з північного сходу угрофінів, а з півдня іранців. Ті часто непрохідні ліси, болота й мочари були доброю природною охороною й забезпеченням від зростаючого номадизму, особливо на безмежних євразійських просторах, бо євразійські кочові орди трималися звичайно "протоптаних” шляхів степової полоси й не запускались глибоко в лісостеп, а вже тим більше в лісову полосу. Місцями в тих лісах і лісових пущах були примітивні поселення, іноді більше чи менше укріплені. Початки міст на тих просторах середньої й західньої Европи давали іноді римські укріплення —військові табори, звані кастра. З такого військового табору виникла Віндобона, фортеця в Горішній Паннонії, пізніший Відень.Ранній урбаністичний процес не поминув також і території південно- східньої Европи, тобто земель України. Від Vll століття до нашої ери почався могутній процес грецької колонізації причорноморського побережжя, звідки почала променювати висока культура причорноморських грецьких колоній на північ, у глиб материка. Геродот навіть згадує про місто Ґельон у глибині території, засноване, можливо, грецькими колоністами — купцями, які заходили глибоко в терен під час купецьких подорожів.
А все ж таки в загальному степова й лісостепова полоси південно-східньої Европи, точніше земель України, були "варварською” землею в очах тодішніх цивілізаційних центрів античного світу, була тією ’’Скитією” а відтак ’’Сарматією”, в якій паношився євразійський номадизм з усіми дальшими консеквенціями набігів кочових орд, що вбиралися в силу, з наближуванням зростаючого мультиетнічного катаклізму, званого в історії мандрівкою народів.Висока цивілізація виникла й розвивалася не в згаданих лісах, а в країнах півдня, в басейні Середземного моря. Там виник культурний світ з орієнтальною, грецькою й римською цивілізацією. Цей культурний круг охоплює Південну Европу з берегами не тільки Середземного моря, але й Чорного та Озівського морів, а дальше Малу Азію й північну Африку. На території того культурного світу потворилися державні організації, але у висліді загарбницьких воєн імперіялістичного Риму увесь середземноморський басейн опинився під владою римлян, які створили велетенську й могутню імперію. Як уже сказано, поза тим культурним світом існував у Европі другий світ у середньо- й східньоевропейських лісах і степах. Жителів того світу греки й римляни називали згірдливо ’’варварами” этим, що первісне поняття грецького слова ’’барбарос — чужинець” набрало згірдливого забарвлення. Представники цивілізованого світу були зацікавлені "варварами” головно в аспекті економічного використання й захоплення невільників, бо згаданий світ спирався у своєму соціо-еко- номічному житті на рабовласницькій системі. Тому варвари не викликали особливого зацікавлення серед представників цивілізованого світу. Воно наступило лише тоді, коли згадані варвари вийшли зі своїх лісів і степів та ринули на землі культурного світу, що був тоді в більшості під владою Риму, а згодом, після упадку західньоримської імперії — частково (східні провінції) належав до Візантії. Війни з варварським світом, в першу чергу з германцями, спричинили занепад римської цивілізації, економічне виснаження та соціальні потрясения, з революціями рабів включно.
Веете довело остаточно до падіння західньоримської імперії.Аналогічне явище помічається також і на південному сході Европи, де предметом агресії й інвазії зі сторони ’’варварів” стала східньоримська імперія — Візантія, тобто, як її окреслюють, римська держава грецького народу зі східньохристиянською цивілізацією й сильною домішкою "варварського” світу. Агресорами, з якими Візантії довелось воювати, були різні народи й племена: сармати, Готи, болгари, авари й інші. В Vl і Vll столітті головну ролю агресорів відіграли слов'яни, а саме анти й словени- склавени, як їх називають грецькі (візантійські) письменники. Протягом майже двох століть анти й склавени нападали на провінції Візантійської Імперії. Початково ті напади були організовані задля здобичі й мали грабіжницький характер. Згодом згадані напади перетворилися в стратегічно організовані війни, з глибшими політичними цілями. Візантія боронилася ВІД тих нападів мілітарними й іноді хитро продуманими політичними методами,., використовуючи внутрішні незгоди в слов’янському світі й нацьковуючи одні слов'янські групи проти других, але часто терпіла поважні поразки. Слов’яни нападали переважно великими масами. Візантійський письменник Менандер оповідає, що за цісаря Тиберія (578-582 рр.) на четвертому році його панування анти й склавени напали наТракію з великою силою, яка становила около сто тисяч людей, знищили й спустошили Тракію та багато інших візантійських земель. В Vll столітті Візантія була примушена до певної міри капітулювати перед силою слов’ян. Словени-склавени перейшли Дунай, поселилися на Балкан- ському півострові й потворили там свої слов’янські держави. Слов’яни, щоправда, не завалили Візантійської імперії, як це вчинили германські племена із західньою частиною Римської імперії. Візантія трималась і проіснувала аж до 1453 року (коли турки здобули Царгород-Константи- нопіль), але в дуже обмежених границях. Цісар Константин Порфірородний, згадуючи про ті часи й маючи на увазі колонізацію Балканського півострова слов’янами, сказав, що вся грецька земля слов’янізувалася й стала варварською.
Анти в своїй головній масі не перейшли за Дунай і не переселилися на Балканський півострів. Вони залишилися на своїх дотеперішніх землях, а тільки їх поширили, колонізуючи ті терени, що їх попередньо займали словени-склавени, хоч, очевидно, не всі, а тільки деякі по цей і по той бік Карпатських гір, доходячи до Дунаю. Окремі, менші антські групи, які пішли зі словенами на захід, не відіграли ніякої відокремлено-етнічно- політичної ролі, тобто не створили окремої державної організації. Навпаки, вони змішалися зі словенськими групами й розпливлися серед них, затрачуючи свою культурно-етнічну індивідуальність південно- східніх слов'ян, отже ранньо-русько-українських племінних груп. В тому аспекті існують історичні підстави дошукуватися деяких ранньо-русько- українських елементів серед Балканських слов’ян і слов’янізованих болгарів. До речі буде пригадати, що про процес досить сильної слов’янської пенетрації у напрямі Балканського півдня свідчать відносно численні слов’янські реманенти в географічній ономастиці грецької території, не виключаючи навіть самого Пелопонесу. З бігом часу розпорошені слов’янські елементи на території Греції були згодом засимільовані переважаючою грецькою етнічною масою, залишаючи по собі лише сліди географічного назовництва. Загрожена з однієї сторони слов’янами, а з другої світом ісляму, Візантія мусіла поступатись.