РОЗДІЛ III АНТИ: ЕТНОГЕНЕЗА Й НАЗВА

Хоча ми в загальному притримуємося погляду, що антський союз складався з південно-східніх слов’ян та іранських і напівосілих етно-пле- мінних груп, які більше чи менше ґравітували політично й військово до того ж об’єднання, то все ж таки найправдоподібніше політично-мілітарне ядро того союзу творили південно-східні слов’яни (прото — русько- українські племена) — автохтони-хлібороби, прив’язані до своєї прадідної землі не лише в соціо-економічному аспекті, але й етно-побутово-психо- логічними узлами, тобто територіяльним патріотизмом, пов’язаним дуже можливо з культом предків, осілих на тій же території.

Анти — це проминаюча назва південно-східніх слов'янських племен, предків сучасних українців, у першій половині першого тисячоліття нашої ери. Південно-східні слов’яни були автохтонами на українських землях. В праісторичних часах вони входили до складу індо-европейської спільноти, яка жила правдоподібно в південно-східній частині Европи, що відповідало б приблизно території пізнішої прабатьківщини слов’ян. Якщо так в дійсності було, то найдавніші корені процесу русько-української етногенези сягають доби індоєвропейської спільноти на території прабатьківщини індоєвропейців. Згодом у процесі диференціації індо­європейських племен південно-східні слов'янські племена виникли й поселилися на широких просторах українського лісостепу, вийшовши з меж своєї первісної правітчини, а тим самим поширюючи межі свого розселення. Таким чином територія України стала їхньою батьківщиною, а вони самі — історичними автохтонами й далекими предками антів і пізніших русько-українських племен, які згодом інтегрувалися в русько- українське суспільство Київської Руси.

Праісторичне життя й побут населення території України були характерні стилем життя кам’яної епохи. З часом економічне, соціальне й культурне життя праісторичної людини на території України почало сягати вищого рівня. Населення налагоджувало торговельні зв'язки з більш заавансованими культурно племенами Півдня, в тому й з мало­азійською полосою, що промощувало шлях для культурних середземно­морських впливів. В процесі росту матеріяльної.а впарі з тим і духової, культури почали виникати й кристалізуватися побіч імпортованих культурних зразків і свої рідні, льокальні культури. В аспекті нашої тематики особливої уваги заслуговує неолітична культура мальованої кераміки, звана трипільською від села Трипілля, де її вперше виявив київський археолог В. Хвойка. Трипільська культура відноситься до кінця неоліту та раннього періоду епохи міді — бронзи (кінець IV — початок Il тисячоліття до нашої ери). Територіяльне опреділення пам'яток трипіль­ської культури охоплює в основному Правобережну Україну й Молдавію. Деякі дослідники твердили, що трипільська культура не була твором місцевого населення, а навпаки, що її принесли зі собою пришельці з якоїсь іншої країни. Немає тільки поміж ними однозгідности відносно країни, з якої згадані пришельці мали б прийти. Одні дослідники виводили їх зі Сходу, зі Закавказзя, інші з Подунав’я, ще інші вважають трипільців траками, які під натиском скитів подалися на Балкани. Були й такі дослідники, які приймали концепцію автохтонности трипільських племен, лише ставили під сумнів льокальність походження розписного орнаменту трипільської кераміки, вважаючи його імпортованим продуктом мало­азійського, або взагалі орієнтального походження. Існує навіть погляд в науці про кретсько-мікенське, чи семигородське походження орнаменту трипільської кераміки.

Одначе, існують дослідники, які не визнають міграційної теорії походження трипільської культури та вважають її автохтонною, а з тим признають автохтонізм її носіїв — трипільців. До тих дослідників треба зачислити, перш за все, самого відкривця трипільської культури — Хвойка, а дальше Е.

Трипільці складалися з родово-племінних груп, які жили окремо, але творили етнічну спільноту. Соціальний устрій у них був матріярхально- родовий. Племінні групи складалися з родів, на чолі яких стояли матері родів, а коли жили, тсубабусі. Рід творив замкнену цілість та провадив під проводом і на вказівки матері або бабки спільне колективне господар­ство. Як сказано вище, трипільці були осілою етнічною спільнотою, жили окремими громадами в більше або менше просторих селищах, розта­шованих на підвищеннях серед урожайних піль, або на підвищених берегах рік. Трипільська культура ділиться на три основні етапи: ранній, середній та пізній, і кожний етап відзначається своїми властивостями, залежними від процесу Культурного розвитку й прогресу. Та ми в даному випадку обмежуємось до подання загальної картини, не входячи в подробиці. Населення трипільської культури жило в наземних хатах, або в землянках, займалося хліборобством, що теорило найважливіше джерело прожитку, сіяло пшеницю, ячмінь і просо а можливо й жито. Землю під за­сів обробляли кам’яними або роговими мотиками, бо плуга, ще не знали. Поруч хліборобства, займалися плеканням худоби, а також, хоча й меншою мірою, полюванням і рибальством. Знаряддя виробляли з каменю, кременю або кісток. Одначе, трипільці здобули собі славу не своїми кам’яними й кістяними виробами, а глиняними, що їх виробляли з місцевої глини.

Трипільці стояли на високому ступні культурного розвитку. Вони вірили в загробове життя, покійників або палили, що було притаманне слов’янським племенам, або ховали в могилах із курганами, або й без курганів. Тілопалення практикувалося на території Середнього Подніпров’я, а хоронення на півдні в причорноморській полосі й на Подністров’ї. Трипільці жили на українському лісостепу, який простягався ген приблизно від верхів’їв Дністра й Богу до Горішнього Дінця й Дону на сході, займаючи на північ терени сучасної Київщини.

Трипільські племінні групи стали за всіма правдоподібностями ет­нічною розвоєвою базою пізніших слов’янських племен з доби Геродо- тової Скитії, а згодом у розвоєвому ланцюгу етногенетичного процесу на його пра- й ранньоісторичних етапах — ранніх південно-східніх слов’ян, тобто прото-русько-українських племен, з яких виникло суспільство Київської Руси, скристалізоване в останніх, завершуючих етапах етногенетично-культурно-політичного процесу в одну монолітно-етнічну групу — нарід.

1) Історично-генетичний зв’язок сучасного українства з трипільцями.

2) Безперервну тяглість біологічної субстанції від трипільців до прото- русько-українських племен і дальше до останніх, завершуючих етапів етногенетичного процесу українського народу. Протягом довгих стопіть мінялися покоління, чергуючися одно за другим, але етно-біологічна субстанція суттєво не мінялася і лишалась в загальному тією самою до сучасної доби.

3) Безперервна тяглість племінно-етно-національної культури автохтонно-хліборобського стилю, фундаменти якої сягають доби Трипілля.

4) І, врешті, та сама територія. Сучасні українці живуть в основному на тій самій території, на якій виникли й скристалізувалися у племінно- етнічному аспекті південно-східні прото-, а згодом ранньослов’янські (ранньо-русько-українські) племена, пов’язані генетично з автохтонно- хліборобськими, трипільськими племенами. Середнє Подніпров'я (Право­бережжя), як терен трипільської культури, залишилося по сьогодні географічним центром території, на якій живе український нарід. Немає сумніву, що слов’янські племена доби Геродотової Скитії мусіли мати якусь племінно-політичну організацію, на чолі якої стояла племінна знать з начальником у проводі. Згідно з реляцією Геродота (IV, 118-119) в часі походу Дарія на скитів зібралася рада "королів” (в оригіналі — базілєвс) поодиноких племен, щоб вирішити спільно, чи допомагати скитам проти персів. Між згаданими племенами були й такі, яких представники науки вважають протослов’янами. Те місце в Геродота кидає певне світло на питання племінно-політичної організації протослов’янських племен з доби Геродотової Скитії. Можна більше чим сподіватися, що згадана племінно- політична організація з бігом часу переходила еволюцію у напрямі соціо- політичного прогресу і набирала дедалі, то виразніших форм між­племінних союзів на тлі процесу племінно-етно-культурної, а згодом і між­племінно-політичної уніфікації, що знайшло своє завершення у процесі інтеграції русько-українських племен на тлі суспільства Київської Руси. Одним з кінцевих етапів — кілець тогож процесу було антське об’єднання, племінно-політичним ядром якого стали ранні русько-українські племена, до яких відноситься, перш за все, назва антів, бо інші іранські племінні групи, пізно осілі й напівосілі елементи, були найправдоподібніше лише союзниками й побічним чинником, що більше чи менше ґравітував до ант­ського об’єднання. Тому доречним буде присвятити більше уваги антам.

НАЗВА ’’АНТИ”

Південно-східні слов’янські (прото-русько-українські) племена, далекі нащадки трипільців і предки сучасних українців, виступили на історичну арену наприкінці IV ст. н. е. під збірною назвою "анти”. Походження цієї назви ще й досі не вияснене в науці, бо різні спроби вияснень не виходять поза межі гіпотез. А. Шахматов вважає, що назва анти не є слов’янського походження, як дехто додумувався у науковому світі, добачуючи у згаданій назві слов'янське окреслення поняття "великий чоловік”. За тим поглядом промовляють твердження Прокопія і Псевдо-Захарії, що анти були високі ростом і сильної будови тіла. Сучасні дослідники виходять із засновку, що назва анти є іранського походження, бо в тій мові слово анти означає людей, які живуть у прикордонній смузі ззовні, поза Іраном, отже не належать до Ірану. Це просто прикордонці Ірану, чужі люди чи племена. Південно-східні слов’янські племена сусідували з іранськими племенами (скитами, сарматами), іранська культура не залишилася без впливів і на територію України з її прото-спов’янськими жителями, в слов’янських мовах виявляються деякі залишки іранізму, отже іранська назва на слов’янському ґрунті мала всі можливості. Тому М. Фасмер і Я. Рудницький твердять, що назва анти є справді іранського походження, що це просто переклад на іранську мову слів ’’прикордонні люди”, ’’при­кордонці’’, за давнішою термінологією ’’україніяни”. Одначе, треба мати на увазі, що в халдейських і єгипетських джерелах зустрічаємося з назвою анти, яка стосувалася до гірського народу, що жив на Східній Пустелі Тасті або Нубії. В географічній і етнографічній ономастиці трапляються іноді тут і там випадкові подібності-збіги.

В історіографії подибуємо назву анти для означення південно-східніх слов’ян у Vl ст. Згадки про антів знаходимо в Готського історика, Йорда­на, та його сучасника, Прокопія з Кесарії, а за ними слідкують і інші візантійські історики; Агатій, Менандер, Маврикій (Псевдо — Маврикій), Теофілакт Симокатта й Теофан. Всі названі письменники під назвою антів розуміли південно-східню групу слов’янських племен.

Назва — ант, анти — була притаманна як загалові племен, що входили до складу антської спільноти, так і окремим особам, тобто окремим членам тієї ж антської спільноти. Прокопій оповідає, що анти, найближчі сусіди склавинів, перейшли ріку Дунай і вдерлися з великим військом у візан­тійські кордони. А згідно з реляцією Агатія Доброґаст, уродженець-ант був полководцем греків (візантійців) у війні з персами. Ясно, що назва ант, анти не виникла щойно в Vl ст., коли почали її вживати візантійські письменники. Та назва постала далеко скорше, хоч невідомо, коли й звідки взялася.

Найдавніша згадка про антів сягає до III ст. На великій яснобілій, мармуровій плиті з III ст.,знайденій у Керчі, в списку босфорян, поруч осіб різних національностей, знаходиться напис ”ант”. Поґодін, беручи той напис до уваги, доходить до висновку, що згаданий у написі ант був слов’янином. Якщо так, то назва анти була поширена вже в Ill ст. Але М. Грушевський каже, що можна сумніватися, чи згаданий напис має етно­графічне означення. Одначе, коли взяти до уваги, що над Озівським морем між іншими племенами жили також і анти, що там існувало осіле життя, процвітало хліборобство, розгорталася торгівля з ’’варварами”, а між ними й зі слов’янами, то цей сумнів відпадає, бо наявність анта- слов’янина в Керчі не була якимсь незвичайним, ані неймовірним явищем. У зв'язку з вищесказаним до речі буде пригадка, що назва анти появляється щойно тоді, коли племена антського союзу почали атакувати Візантійську імперію й тим самим привернули до себе увагу візантійських письменників. До того часу південно-східні слов’яни були промовчувані представниками візантійської історіографії. Антське об’єднання напевно мусіло проіснувати якийсь довший час, скристалізуватися у етно- політичному аспекті та зорганізуватися мілітарно, заки почало атакувати Візантійську імперію. Тому згадка про антів у Ill ст. може мати своє історичне вияснення.

У зв’язку з найдавнішою згадкою про антів, насувається концепція, пов’язана з реляціями, авторами яких були античні письменники Пліній Старший і Помпоній Мела. Вони оповідають, що за їхніх часів мали жити на Підкавказзі, між Каспійським і Озівським морем, у сусідстві кіммерійців, ґеорґів і амазонок — ціссіанти. Деякі новочасні дослідники вважають, що згадані ціссіанти, хоч і виступають під спільною назвою, властиво не творили однієї етнічної групи, а два, зовсім окремі, народи: ціссів і антів. І, власне, тих підкавказьких чи кавказьких антів згадані дослідники намагаються пов’язати зі слов’янськими антами. Але ті кавказькі анти жили в околицях Кавказу, отже на схід від Озівського моря і від Дону, тобто, згідно з тодішнім поняттям, в Азії. Як відомо, згідно з Птолемеем, ріка Танаїс (Дон) творила границю між європейською й азійською Сарматією. Так отже слов’янські анти жили в Европі, на території Подніпров’я й Подністров’я. Европейські анти були слов’янами, але кавказькі анти могли бути, як припускають дослідники, черкеського походження. Тому керченську згадку про антів треба вважати найдавнішою вісткою про слов’янських антів.

У зв’язку з тим, що до антського об’єднання ґравітували політично як союзники деякі іранські племена та пізно осілі й напівосілі іраномовні, племінні групи, які могли походити зі сусідніх теренів Підкавказзя між Каспійським і Озівським морем, могло прийти до помішання понять між справжніми антами — південно-східніми слов’янами, політично-етнічним ядром антського союзу, та іранськими союзниками, які лише ґравітували до згаданого союзу. Але того роду припущення, як видається, радше не витримує критики, бо Пліній Старший жив у І ст. нашої ери (загинув під час вибуху Везувія у 79 році н. e.). І хоча він згадує про слов’ян, називаючи їх венедами, але поза тим не мав про них ніяких певніших відомостів. По-перше немає ніяких даних навіть припускати, що в І столітті нашої ери існували бодай якісь організаційні зав’язки антського об’єднання, а по- друге, якщо, теоретично беручи, навіть існували, то Пліній не міг би про них знати.

Крім того, подибуємо ще згадку про слов’янських антів у льонґо- бардських легендах і в Пасхальній хроніці. За свідоцтвом Тацита, льонґо- барди жили в І ст. н. е. на лівому березі долішньої течії ріки Лаби. На початку Vl ст. льонґобарди пересунулися на південний схід і осіли між Тисою і Дунаєм, поширюючи свою владу на Моравію і Чехію. Згодом льонґобарди поселилися за згодою візантійського цісаря, Юстиніяна, в Паннонії й Норікум. Але вони й там не залишились. Тиснені аварами, покинули й ту територію та близько 568 року рушили під проводом короля Альбоїна до Італії. Здобувши північну Італію, льонґобарди заснували там свою державу зі столицею в Павії.

Власне з часів тієї мандрівки походять і льонґобардські леґенди. Згідно з тими легендами, льонґобарди мали дійти аж до землі антів, яку в легендах названо Антаб і Антайб, а навіть панувати над антами кілька років. Згадані леґенди збереглися до наших часів в оповіданні про початки народу льонґобардів і в Павла Диякона, в його ’’Історії льонґобардів”.

В оповіданні про початки народу льонґобардів сказано, що вони жили, разом з іншими народами, яких було багато, на острові Скаданан. Льонґобарди творили найменшу групу й називалися віннілями та щойно згодом названо їх льонґобардами. Виеміґрувавши з острова Скаданан, льонґобарди прибули до країни Голяйд. Пізніше вони володіли землями Антайб і Байнайб, тобто землями антів і бурґундів. В оповіданні про початки народу льонґобардів країна антів називається Антайб (Anthaib), а в Павла Диякона Антаб (Anthab). Павло Диякон у своїй "Історії льонґобардів” стверджує насамперед, що льонґобарди були герман­ського походження й жили на острові Скандинавія. Одначе, коли той острів залюднився до тієї міри, що разом на ньому жити було неможливо, льонґобарди покинули ту батьківщину й прибули до провінції Скорінґа (Scoringa). Там побули деякий час і рушили до Мавринґії (Mauringa). Але на шляху довелося їм воювати з ассипітами, які не хотіли перепустити їх через свої землі. Лише після побіди над ассипітами льонґобарди рушили далі й прибули до Мавринґії. Але й тут вони були тільки деякий час, після чого продовжували свою мандрівку, аж прибули до країни Голянд. Також і в тій країні льонґобарди стояли короткий час, після чого володіли землями Антаб і Бурґунтайб.

Так мала б виглядати згадана мандрівка льонґобардів, у світлі льонґобардських леґенд, до яких втягнено й землі антів під назвою Антаб і Антайб.

Зовсім можливо, що льонґобарди, перебуваючи на території Угорщини, могли мати відомості про антів та їхню країну. То був уже Vl вік, коли ім'я антів було відоме, коли відбувалися напади на візантійські провінції, коли нарешті і Йордан, і Прокопій заговорили про них. Але виключена річ, щоб льонґобарди володіли антською територією, бо аж так далеко не посувалися у східньому напрямі. Вони провадили війни з ґетами й їх розгромили та володіли їхніми землями, воювали з ґепідами, але не воювали з антами, а останні ніколи льонґобардам не підкорялись. Про це говорять лише леґенди, але сама історія нічого не знає про панування льонґобардів над антами. Згадані льонґобардські леґенди використали Касіодор і Йордан. Цей останній, користуючися оповіданнями Касіодора, яке до нас не дійшло, розповідає і про антів, хоч властиво, як це випливає з його реляцій, антами не дуже то цікавився, а писав про них лише остільки, оскільки це стояло в зв’язку з історією ґотів, яку він написав. До слов’ян відноситься Йордан легковажно, а зате намагався прославити короля ґотів, Германаріха, приписуючи йому могутність і панування/над "всіми народами Скитії й Германії”, що не від­повідає історичній правді й є дуже роздмухане. Вже М. Грушевський заперечив концепцію легендарної великодержави Германаріха, вказуючи на тенденційність реляції Йордана.

Врешті прийдеться сказати кілька слів про Пасхальну хроніку. В 553 році відбувся у Константинополі 5-ий Вселенський Собор. У висліді того Собору цісар Юстиніян видав Едикт відносно принципів ортодоксійно- доктринальних напрямних віри. У тому, власне, Едикті Юстиніян назвав себе при своїй інтитуляції переможцем антів (anticus), хоч насправді ніколи ним не був.

Очевидно, ми не можемо ставити на рівні напівлеґендарних вісток про антів (якщо вони дійсно відносяться до антів — південно-східніх слов’ян­ських племен, жителів Подніпров’я й Подністров’я, а не є звичайною випадковістю подібности в багатющому матеріалі географічно — етно­графічної ономастики!) у згаданих льонґобардських легендах і в Павла Диякона з вістками візантійських письменників,базованими на історичних даних, головно на звідомленнях про взаємовідносини між Візантійською імперією і, з другої сторони — антами, які позначувалися або конфліктами, або союзами, непевними й змінливими в залежності від політичних обставин і міжплемінних коньюнктур на території південно- східньої Европи.

Досліди над антами мають уже свою історію. Зокрема в нашій науці присвячено їм особливо в останніх часах відносно багато уваги. Дехто з дослідників, напр., Дворнік, занадто "іранізує” проблему етнічного опреділення антів, відхиляючися таким чином від історичної правди. Протилежне явище подибуємо серед деяких наших кіл, діяльних на відтинку популяризації української історії, зокрема ранньої історії, часто в стилі легкої публіцистики й, як звичайно, з певною дозою патріотизму, що розходиться з елементарними засадами наукового об’єктивізму. Звичайно, фаховий дослідник ранньої історії Руси-України мусить уникати того роду тенденції, які не мають нічого спільного з наукою. Але дехто з пред­ставників нашої історичної науки попадає у другу, протилежну екстрему, дивлячися підозріло й з недовір’ям до вислідів археологічних розкопок і ранньоісторичних дослідів, як на домену не зовсім певних і віродос- тойних історичних даних. Це переважно дослідники новітньої, модерної доби, які мають інклінації дивитися на історію з позицій сучасности в стилі американізму, не стараючися розуміти глибше старіших фаз історичного процесу. До них треба зарахувати здебільшого вихованків американських університетів (хоча не всіх) і тих, які замериканізувалися у академічному аспекті. Для таких проблема антів не лише в аспекті політично-державної організації, але ще більше етногенетичної проблематики має напів- мітологічне забарвлення, бо, мовляв, ’’справжня” наука починається щойно від дослідів "фактичних” джерел — документів. Приходячи до денного порядку над того роду концепціями "модерністів”, представники старої школи нав’язують до академічної традиції доби М. Грушевського, який починає свою Історію України-Руси від палеоліту й який має своїх послі­довників на тому полі. Деякі наші науковці — колеги в Україні — продовжують в несприятливих обставинах підсовєтської дійсности те діло, включно з Брайчевським.

А в діяспорі також були й є дослідники, які являються послідовни­ками науково-дослідної лінії Грушевського, продовжуючи таким чином кращі традиції його Школи. Туди належить також недавно померший Я. Пастернак, який не вагався ствердити, що стоїть на наукових позиціях визнавання найстарших праісторичних коренів етногенетичного процесу українського народу від палеоліту через епіпалеоліт (мезоліт), а дальше епоху трипільської культури, добу Геродотової Скитії, добу антів аж до порогу державної організації Київської Руси. В тому самому дусі писав М. Чубатий, називаючи антів, у своїй праці про княжу Русь-Україну та виникнення трьох східньослов’янських націй, першими історичними предками українського народу. І хоча такий наголовок розділу про антів у вищезгаданій праці Чубатого може виявлятися на перший погляд занадто популярним, то по суті він не розбігається з історичною правдою, коли взяти до уваги самий факт, що головним етно-політичним ядром антського об’єднання були південно-східні слов’янські, тобто прото- русько-українські племена. І той саме факт дозволяє історикові іденти­фікувати антів, як ранньо-русько-українські племена, нащадків трипільців і предків українського народу. Правда, Грушевський уважав, що якоїсь сильнішої політично-державної організації анти не мали, але зате він прихилявся до погляду ідентифікування антів у етнічному аспекті як пів- денно-східніх слов’ян, отже ранньо-русько-українські племена, які взяли участь у розвоєвій племінно-етнічній базі процесу формування україн­ського народу. В часі, коли Грушевський писав третє видання першого тому своєї Історії, історична наука й археологічні досліди ще не стояли на такому поземі, як нині, й тому погляд Грушевського про слабу полі­тично-державну організацію антів вимагає певного скореґування у світлі новіших дослідів. До того ж, до речі, варто пам’ятати, що дане історичне явище треба розглядати зі становища часу й обставин, в яких воно виникло, а не з позицій сучасного дня.

Хоча анти появилися на історичній арені щойно в IV ст. н. е., це не були якісь нові племена, пришельці з інших теренів. Навпаки, це були автохтони української території, які мали за собою довговікову історію, сягаючу принайменше неолітичної доби, якщо не палеоліту. Трипільці, котрі прославилися своєю, порівнюючи, високою культурою й виробом мальованої кераміки, були їхніми предками. Анти творили в загальному етнічно об’єднану й однородну групу племен. М. Грушевський, який присвятив антському питанню багато уваги в окремій розвідці, поміщеній у ’’Записках НТШ”, а крім того на сторінках першого тому своєї Історії, висловив погляд, що антські, південно-східні слов’янські племена творили етнографічну цілість, звану в новітній добі русько-українською народністю. Цей погляд Грушевського підтверджують не лише історичні, але й археологічні дані, репрезентовані черняхівською культурою, що належить до доби антів. Як відомо, у зв’язку з вивченням історії ранніх, пів­денно-східніх слов’янських, тобто прото-русько-українських племен, на особливу увагу заслуговують пам’ятки культури полів поховань часу Ill-V ст. нашої ери, тобто пам'ятки черняхівського типу, названі від могильника, дослідженого в селі Черняхів, Київської області. На підставі дослідів поселень і могильників черняхівського типу можна дійти до висновку, що носії тієї культури стояли високо своєю економікою й культурним рівнем, прикметним для хліборобів, серед яких досить високо розвинулося ремесло. Знайдені римські монети на теренах поширення культури черня­хівського типу свідчать про розвиток торговельних відносин, як внутрі, так і назовні. Такий рівень матеріяльної й духової культури відповідає політично-мілітарному значенню антського об’єднання, а також і часові, бо доба черняхівської культури особливо (Ill-V ст.) в загальному синхро­нізується з добою існування антського об'єднання (IV-VI ст.). Відмічуючи заник культури черняхівського типу, Шовкопляс каже, що її раптове зникнення можна вияснити якимись бурхливими подіями, на які була такою багатою історія південно-східньої Европи в середині І тисячоліття нашої ери. То був час великого переселення народів і конфлікту ант­ського об’єднання з аварами, з якого анти вийшли настільки ослаблені, що це викликало цілковитий занепад їхнього союзу. Якраз час заникнення черняхівської культури покривається з добою важких політично-воєнних змагань антів з аварами. Війни мусіли мати фатальні наслідки для економіки та матеріяльної й духової культури антів, найправдоподібніших носіїв черняхівської культури. Погляд Грушевського про антів, як нащадків трипільців і предків сучасних українців, має свій глузд також в аспекті генетичного зв’язку минулих, тобто праісторичних, сучасних антській добі та майбутніх, тобто післяантських часів аж до новітньої доби — поколінь у довгому етногенетичному процесі українського народу на різних етапах процесу формування народу в антропологічному, психологічно- культурному й політичному аспекті. До того доходить ще й географічний чинник, бо територія поширення трипільської культури — Подніпров’я й Подністров’я, територія протослов’янських племен доби Геродотової Скитії й територія антів у загальному покриваються географічно зі собою. Південно-східні слов’янські племена, як предки сучасних українців, виникли з індоєвропейського населення й постійно жили на території України без якихсь радикальних перемін. Правда, на причорноморських степах жили євразійські кочові племена, переходили різні орди, але все те було проминаючим явищем. Бо одні орди витискали інших номадів, вибивали себе взаємно, тонка панівна верхівка поволі топилася в автохтон­ному, хліборобському субстраті, а решта згодом вела напівосіле й в кінці осіле життя, ґравітуючи щораз, то більше до автохтонного населення. Таким чином відбувався і приплив свіжої крови, головно зі сторони іранського етнічного елементу, що скріплювало південно-східні слов’янські сили, які й так розросталися на протязі довгих століть від Трипілля аж до доби антів. Тому візантійські письменники підкреслюють, що антів є дуже багато, численні племена, які в битвах перемагають ворога

своєю чисельністю.

Коли порівняти матеріяльну культуру антів з матеріяльною культурою Київської Руси, зокрема IX-XI ст., то видно наглядно, що культура тих пізніших часів містить у собі багато спільних елементів, спільних рис із матеріяльною культурою антів. Старі корені подніпровської культури виявилися вельми стійкими й життєздатними. Це зовсім зрозуміле. Бо культуру пізніших часів творили етнічно ті самі люди, той сам народ — нащадки антів. Згадана тяглість і безпереривність культури антів до доби Київської Руси є тепер доказаною й безсумнівною, у світлі новіших археологічних дослідів, сконфронтованих з писаними джерелами. В сучасній науці східньоевропейських народів, які найбільше зацікавлені дослідами ранньої історії Східньої Европи, перемагає погляд, що від історії антів до історії Староруської держави, тобто Київської Руси, йде безпереривна лінія розвитку. В аспекті погляду про тяглість культури антів до доби Київської Руси варто звернути увагу й на духовість, тобто релігійні вірування ранніх південно східніх слов’янських, отже прото- русько-українських племен антської доби та порівняти їх з пізнішою духовістю доби Київської Руси. Прокопій пише, що анти вірили в одного бога, творця громів і пана всього світу та складали йому в жертву воли й інші жертовні звірята. Вони почитали також ріки, німфи й інших духів, а під час складання жертви ворожили. Щоправда, Прокопій не подає, як називався той творець громів і пан усього світу, але можна сподіватися, що це був Перун пізніших часів. Не виключено, що й анти називали свого бога Перуном, лише Прокопій не подає його імени. Інші дані Прокопія про релігійні вірування антів також відповідають пізнішому станові з доби Київської Руси. Духова культура, а головно релігійні вірування — це стабільне поняття навіть в умовах євразійського номадизму. Релігія натуралістично-аґрарного стилю існувала принайменше від епохи трипільської культури, якщо не скорше, проходила свої еволюційні етапи через добу Геродотової Скитії аж до доби антів, а звідти до початків Київської Руси й дальше аж до прийняття християнства. Хоча навіть з прийняттям християнства вона ще довго існувала в духовній системі двоєвір’я у тому розумінні, що офіційною релігією було християнство, а серед широких прошарків народніх мас досить довго покутували ще залишки давніх вірувань з передкристиянської доби. Але й матеріяльна культура антської доби не заникла, лише продовжувала своє існування, хоча й у відмінному виді від попередньої, тобто культури черняхівського типу. Після лихоліття, спричиненого кочовими ордами, південна частина лісостепової полоси Середнього Подніпров’я знову оживає, заселювана південно-східніми слов’янськими племенами, які в добі етнічного катаклізму великого переселення народів заховалися у беспечніші, більш північні місця, а як стало спокійніше, знову почали заселювати південну полосу. їхня культура ідентифікується пам’ятками Vll-Vlll ст. Вона стала підставою виникнення культури Київської Руси. Як бачимо, війна з аварами послабила антську державу Те, що візантійські письменники перестали писати про антів, не мусить зараз означати, що політично- державна організація антів зовсім заникла. Це означає, в першу чергу, що анти не мали сили дальше атакувати Візантійську імперію й тим самим перестали бути предметом зацікавлення зі сторони візантійських чинників. Але елементи їхньої політично-державної організації мусіли залишитися, нехай і в дешо іншому виді. Середнє Подніпров’я, ця Полянська Земля, не зважаючи на послаблення, залишилася осередком економічного, культурного й політичного життя при наявності торго­вельних відносин з причорноморською смугою. Коли політичні умови змінилися на краще й Полянська Земля скріпилася та піднеслася економічно, вона виступила знову на політичну арену, розгорнула на ширшу скалю зовнішню й внутрішню торгівлю, стаючи етно-політичним ядром у процесі організації Русько-Української, Київської Держави. Київська Русь засяяла як політично, так і культурно на всю Східню Слов’янщину.

Центром антської території булоСереднє Подніпров’я і воно так і зали­шилося центром етнографічної української території. Правда, в часах грізної небезпеки й безпосереднього натиску зі сторони євразійських орд населення шукало захисту й безпечніших місць, відпливаючи на захід, на територіюГаличини,абонасучасну Волинь,а також на північ,де життя було спокійніше. Але воно ніколи не виходило поза межі пізнішої етнографічно української території, яка від віків була в його посіданні. Одначе, коли небезпека минала, згадане слов’янське населення знову поверталось на залишені у часі небезпеки землі, тим більше, що слов’янські племена роз­росталися й потребували дедалі то більших теренів для заселювання. Такі відпливи зі загрожених теренів на захід і північ напевно траплялись не раз і не двічі. Все ж таки'це була своєрідна "стабільна флюктуація” південно- східніх слов’янських племен, які тактично відпливали на захід, чи північ у межах своєї території, не віддалюючися від неї. Та більші, чи менші остро­ви південно-східніх слов’янських поселень були й на теренах Причорно- морщини, як це виходить з реляцій Геродота. Русько-українські племена уличів і тиверців ще ВІХ ст. жили у степу, а їхні оселі доходили до Чорного моря. Отже згадані відпливи населення української території не були абсолютно під знаком територіальних змін, лише тимчасовим забез­печенням життя й особистої свободи. Коли врешті в XVIII ст. напади азійських орд закінчилися, українське населення колонізувало ввесь степ по Чорне море й таким чином привернуло раз назавжди стан, який існував у Vl ст., про який говорить Йордан і Прокопій.

В науці, головно західнього світу, можна стрінутися з поглядом, що, мовляв, сарматські племена, які витиснули скитів, винищили населення південно-східньої Европи. Це мало б називатися "сарматизацією” пів- денно-східньої Европи, що, одначе, не відповідає дійсності й такий погляд не виходить поза межі гіпотез. Термін "сарматизація” треба розуміти в політичному аспекті, тобто, що сармати заволоділи на якийсь час південно-східньою Европою й накинули її свою панівну назву, аналогічно це було й перед тим, у добі скитського панування. Замість "Скити” наступила "Сарматія” — термін політичний, який згодом еволюціонував до географічного поняття. Але корінне, автохтонно-хліборобське населення так і залишилося на своїх місцях, прикрите панівною назвою нового завойовника.

Одним з основних питань антської проблематики це те, що вони були слов’янами. Антів уважаємо нащадками трипільців. Коли ж трипільці були індоєвропейцями, то такими ж індоєвропейцями мусіли бути анти. Поміж індоєвропейськими етнічними групами анти належали до слов’янської групи, отже були слов’янами. Це їхнє слов’янське походження під­тверджують Йордан, Прокопій Кесарійський, Маврикій (Псевдо-Маврикій), Менандер, Теофілакт Симокатта й інші візантійські письменники. Але найясніше, найпевніше й найавторитетніше підтверджують слов’янське походження антів два перші письменники, Йордан і Прокопій. Йордан говорить про це в розділі V і в розділі XXIII своєї ’’Ґетіка”. В V розділі Йордан каже, що хоч назва слов’ян тепер зміняється з огляду на поділ на племена й зміну території осідку, то одначе вони, тобто слов’яни, називаються в основному склавинами й антами. Знову ж у розділі XXIII Йордан оповідає, що Германаріх, король Готів, розгромивши герулів, пішов походом на венетів, тобто слов’ян, які, як це виходить з оповідання на початку, або з каталогу народів, хоч і походять з одного пня, то все ж тепер прибрали собі три назви, а саме: венети, анти й склавини. Прокопій знову ж оповідає, що склавини й анти мали одно ім’я, тобто одну назву, на його думку тому, що жили розсіяно. За давніх часів вони називалися спорами. Дещо дальше Прокопій каже, що вони, анти й склавини, мають також одну мову, незвичайно варварську (слов’янську). Так писали візан­тійські письменники, сучасники антів і склавинів, які їх знали.

В другій половині XIX століття появилося заперечення слов’янського походження антів. З таким запереченням виступив московський учений, А. Кунік. Він вважає, що анти за своїм походженням насправді не були слов’янами, а тільки династами азійського (черкеського?) походження. Вони підкорили собі в Vl ст. чорноморських слов’ян і тому вони згадані в візантійських письменників також окремо від слов'ян, як болгари й руси. З того часу зчинився рух коло н$зви, чи радше довкола питання, яким справді народом були анти й з яким із сучасних народів можна їх пов’язувати? Одні дослідники приймали гіпотезу Куніка, а інші творили власні.

Досі появилося кілька гіпотез про етнічне походження антів. Одначе автори згаданих гіпотез не знайшли дотепер дійсної відповіді на дане питання, не прийшли до якогось позитивного висновку. Причиною такого стану було те, що розв’язку про етнічне походження антів шукали не там, де її можна знайти. Кунік свідомо чи несвідомо спрямував дане питання на манівці. Бо відповіді на це питання треба шукати не на Кавказі й не серед кавказьких чи інших народів, а на території України й у пов’язанні з ранньою історією українського народу. Що анти були слов'янами — слов’янського походження, це не підлягає ніякому сумніву. Навіть московські представники підсовєтської науки кажуть, що немає ніяких сумнівів відносно етнічної приналежности антів до слов’ян. Те саме каже й словенський дослідник, К. Оштір, який широко аналізує те питання й подає висновок, що слов’янське походження антів ні в кого не викликає сумніву. Антське питання органічно пов’язане з територією України й з ранньоісторичним етапом племінно-етногенетично-політичного процесу формації русько-української національної спільноти. Старшим перед- антським етапом являється стан етнічних відносин на землях України в добі Геродотової Скитії. В добі скитського панування на території України, крім властивих скитів, жило, як інформує Геродот, багато племен різного етнічного походження й різного рівня культури. Одні жили в межах скитських володінь і підлягали скитам, хоч їхня залежність обмежувалася фактично до плачення данини. Ці племена називалися скитами, хоча ні походженням, ні мовно ними не були. Вони були прикриті загальною географічно-політичною назвою, накиненою завойовником. Інші племена жили поза межами скитських володінь. Вони мали свої племінні, політичні організації з начальниками в проводі, названими Геродотом королями, що завважуємо в описі історії походу Дарія на скитів.

Поміж тими різними племенами були також слов’янські племена, які жили на даній території від віків, як автохтони. Геродот оповідає, що на неврів, яких дослідники назагал вважають слов'янським племенем, найшли з північних пустель гадюки й то в такій кількості, що вони були примушені покинути свої власні терени й шукати пристановища в інших племен. Вони переселилися до країни будинів. Це може бути доказом, що будини були того самого етнічного походження, що й неври, тобто прото- слов’янами. Здається, не буде великої помилки, коли скажемо приблизно, що лісостеп тодішньої української території, який простягався від верхів’їв Дністра й Богу до Горішнього Дінця й Дону, включно з притоками Дніпра, з правого боку Россю і Тасмином, а з лівого Сулою і Ворсклою, був уже в добі скитів заселений слов’янськими племенами. Цей стан не змінився і за сарматських часів. Якщо були навіть і якісь інші неслов’янські племена, то вони або згодом відійшли, або просто змішалися зі слов’янами, асимілювалися, втратили свою попередню етнічну індивідуальність, засвоїли собі слов'янську мову й стали слов’янами. Це можна сказати особливо відносно іранських етнічних груп, які з номадизму перейшли до напівосілого, а згодом до осілого життя, всякаючи поступово в місцевий, автохтонно-хліборобський елемент південно-східнього словянського, тоб­то прото-русько-українського субстрату. Згадані напівосілі й вчасно осілі іранські етнічні групи ґравітували політично до антського об’єднання, етно-політичним ядром якого були південно-східні слов’янські племена. Таким способом кристалізувалися у племінно-етно-політичному та культурно-психологічному аспекті при творенні льокального, а згодом і етнополітичного патріотизму південно-східні слов’янські — прото-ру- сько-українськї племена, які задля спільної оборони в добі мандрівки народів та в боротьбі зі степовиками й ґотами об’єдналися, створили союз політично-державного типу й у IV ст. нашої ери виступили на історичну арену під назвою антів.

Незацікавлення антською проблемою у передреволюційній російській науці мало свої, також і політичні, причини. Московські учені, які тягнулися в хвості царської державної політики, піддержували уряд своїми "науковими” теоріями, хоч ті теорії далеко не завжди покривалися з історичною правдою. Антське об’єднання виникло на етнографічно укра­їнських землях з усіми дальшими консеквенціями вищесказаного. Отже той факт був органічно пов’язаний з українською територією й з ранньою історією русько-українського народу. Якихнебудь слідів, зв’язків антів з етнографічно московською територією й тим самим з московським народом — не виявлено. Немає ніяких даних у історичних джерелах про те, щоб анти мали якінебудь зв’язки з тими племенами, з яких пізніше витворився московський нарід, тобто з вятичами, радимичами, ільмен­ськими слов'янськими групами й угро-фінами. Згадані племена жили по лісах далеко на півночі, відмежовані від антів непрохідними пралісами. Анти вдержували зв’язки, особливо торговельні, з іранським світом, грецькими і римськими провінціями, отже зі Сходом, Півднем і Заходом, лише не з Північчю.

І к.щи в тому, північно-східньому слов’янському світі не знайдено ніяких слідів антів, то такі сліди находяться у країнах, з якими анти мали торговельні зв’язки. Етнічні групи Кавказу були сусідами антів, а такі на­роди іранського походження, як скити й сармати, жили на чорноморських степах, отже на землях України, в сусідстві з південно-східніми, прото­слов’янськими племенами, предками антів, майже ціле перше тисячоліття до нашої ери, а дальше перші століття нашої ери. Над долішнім Доном і над Озівським морем анти були безпосередніми сусідами сарматських аланів, нащадки яких живуть і нині на Кавказі, під назвою осетинців. Анти утримували торговельні зв’язки з народами Передкавказзя. Це, можливо, дало поштовх шукати антів на Сході, серед кавказьких народів.

Чужинецькі дослідники, спираючися на наукових працях учених передреволюційної Росії, дивилися їхніми очима на давноминуле україн­ського народу. Тому коли Кунік заквестіонував погляд про слов’янське походження антів, то це мало впцив і на інших дослідників. Деякі з них прийняли гіпотезу Куніка, а інші пішли своїм шляхом і власними дослідами намагалися розв’язати проблему етнічного походження антів, шукаючи їх не на українській території й не між предками українського народу.

Одним із дослідників, котрі прийняли гіпотезу Куніка, був А. Вірт. Він уважав антів черкеським народом і говорив про державу черкеських антів, яка стала жертвою гунського завоювання, а після смерти Аттилі й упадку гунів пережила свій розквіт. Часи великого розквіту тих черкеських антів припадають, за словами Вірта, приблизно на роки 460 до 550, тобто на часи від упадку гунськрї держави до воєн з аварами.

Також і А. Ольрік ототожнює антів з черкесами. Він стоїть на становищі, що анти Йордана й черкеси, то один і той самий народ. У далекому минулому країна черкесів простягалася від Кавказу далеко на північ, а різні джерела доводять, що черкеси довгий час доходили до самого Озівського моря. Вони називали себе "адиґе”, а по греко- кавказькому ^Атіхе”, або "Антіхе”. У Птолемея ця назва появляється у формі "Антікай”, як назва племені по обох сторонах річки Кубань. Рам’я ріки Кубань, що впадає до Озівського моря, називалося у часах до нашої ери Антикітіс (Страбон). Годі сказати чи згадана назва річки мала якийсь зв’язок з назвою народу. Черкеси мали жити на цілому східньому побережжі Озівського моря ще під кінець середньовіччя. Вони в своїх героїчних піснях називані постійно антами. Також під назвою анти черкесів знали їхні сусіди.

В згаданих героїчних піснях, що їх зібрав Шора Бермурсій, оповідається також про війни ґотів з черкесами й про поразку, що її зазнали черкеси від ґотів. У тій війні мав згинути черкеський король Баксан, його сім синів і 80 начальників. Як бачимо з наведеного, впадає у вічі подібність до поразки антів, про яку оповідає Йордан. Вкінці Ольрік наводить, що в черкесів давні предмети називаються антськими. До погляду Ольріка приєднався Ґ. Шутте.

Відмінного погляду є Н. Жупаніч. Він ототожнює антів з андами, одним із кавказьких племен. Первісно андійці, отже анти, мали жити далеко на сході й значно пізніше прибули на захід і поселилися на Кавказі. Ціссіанті, про яких згадують уже в І ст. н. е. Пліній Старший і Помпоній Мела, не творили одного народу, а два народи, ціссів і антів. Помпоній Мела льокалізує ціссіантів у сусідстві кіммерійців, ахаїв, ґеорґіїв, керкетів, тобто черкесів. Якщо так, то ціссіантів треба б шукати на Кавказі. Відносно антів, то Помпоній Мела й Пліній Старший льокалізують їх у сусідстві ціссів, керкетів, амазонів і Гирканського моря (Каспійського моря). Тому, каже Жупаніч, місце осідку антів для І ст. н. е. треба шукати не між Дністром і Дніпром, а на схід від Озівського моря, тобто в околицях Кавказу. Отже, згідно з поглядом Жупаніча, Кавказ мав би бути батьків­щиною антів. Анти були споріднені з кавказькими племенами, бо ж вони самі були одним з тих кавказьких племен і говорили своєю племінною мовою. Але в відношенні до слов’ян ці кавказькі анти були зовсім чужим народом та не знали їхньої мови, звичаїв, бо з ними ніколи не зустрічалися і не стикалися. Лише згодом, коли вони рушили на захід та перейшли Дін і Дніпро, зустрілися зі слов’янами. Але, зустрівшися зі слов’янами, ці кав­казькі анти змішалися з ними, асимілювалися. Вони прийняли їхню мову й звичаї, а зі свого боку накинули слов’янам свою владу й зорганізували їм політично-державне об’єднання, яке в часі наїзду гунів було таке сильне, що під проводом свого короля Боза могло змірятися з войовничими східніми ґотами. Позатим ці кавказькі анти накинули південно-східнім слов’янським племенам також і свою назву, яку ті останні присвоїли собі й стали називатися антами. Ці кавказькі анти, каже дальше Жупаніч, відіграли важливу ролю у політичному житті слов'ян, але в національному аспекті їхнє значення не було замітне. Вони змішалися зі слов’янами, загубили свою етнічну індивідуальність, позбулися своєї мови й цілковито зіслов’янізувалися, передаючи слов’янам тільки свою племінну назву й зорганізовану ними державу. Ясно, що серед таких умов Прокопій міг уже впевнено говорити й твердити, саме в половині Vl століття, що слов’яни й анти говорять однією мовою.

Так представляється за Жупанічем справа антів у етнічному аспекті. Щодо назви й її походження Жупаніч перед тим, заки висловив свій погляд, наводив думки інших. Згідно з поглядами згадуваних Жупанічем інших авторів, назву анти можна виводити від слов’янського ”атін”, що ма­ло б означати ’’великий чоловік”. Була також думка, щоб виводити назву антів від німецького ”enz”, або англосакського ”еп(”, що мало б означати ’’велетень”. Із свого боку Жупаніч каже, що назву анти дасться вияснити кабардинсько-черкеським словом ”анд” — народ. Так отже Жупаніч пов’язує слов’янських антів з андами й каже, що вони живуть на Кавказі ще й тепер на тому місці, де жили дві тисячі років тому.

Вернадський, знову, є тієї думки, що анти могли б бути ототожнені з одною етнічною групою сарматів, а саме з одним з аланських племен, предками сучасних осетинців, які живуть на Кавказі. В китайських джерелах говориться, що за давніх часів десь у сучасному Казахстані існувала країна ”Ан - тс - ай”. Також і нарід, що жив у тій країні, називався Ан-тс- ай. Були це номади. Вернадський гадає, що назва Ан-тс-ай взята можливо з тохарської мови, що мало б означати рівнину. Тобто назва походить від того, що народ жив на рівнині, або у степу. Слово Ан-тс-ай перекладачі читають по-різному: Ан-тс-ай, Ан-тсат, Яньцай.

Протягом довгого часу народ Ан-тс-ай поширив свої володіння далеко на захід, а за династії Ган змінив назву своєї крани Ан-тс-ай на Аланія. З тією зміною назви країни наступила також зміна назви народу, який став називатися аланами. Згідно з поглядом Вернадського, античні пись­менники перекладали слово Ан-тсай двояким способом: Птолемей перекладав слово Ан-тсай на аси (асайой), а Пліній Старший на анті (анти).

В розшуках за новими теренами для випасу скоту савромати-сармати почали натискати зі сходу на скитів та витісняти їх з наддонських областей і Подніпров’я, внаслідок чого скитам залишився в кінці лише Крим. Головну ролю у витісненні скитів та завоюванні північного При­чорномор’я у Il ст. до н. е. відіграли племена язиґів і роксолянів. Останніми мали бути алани, які осіли над Долішнім Доном і на Північному Кавказі.

Вернадський врешті-решт приходить до висновку, що анти були одним із племен аланів. Одначе тому, що маємо найвиразніше під­твердження Йордана й Прокопія, що анти в своїй масі були слов'янами й говорили слов’янською мовою, треба прийняти єдино можливу розв'язку питання, а саме, що анти були слов’янським народом, яким правила сарматська панівна верхівка. Але в іншій своїй праці (Kievan Russia) Вернадський не твердить так рішуче й самопевно, що алани володіли слов’янськими антами, а тільки: ’’Мабуть панівна верства антів була алан- ського походження”.

В своїй праці про початки Руси Вернадський каже, що в осередку Евразії, на території між Алтайськими горами й Кавказом, жили від непам’ятних часів індоєвропейські народи. Після еміґрації арійців до Ірану й Індії, а найбільше до Европи зі західніх груп індоєвропейської спільноти, на центральній євразійській території залишилися ще дві великі групи ін­доєвропейців, а саме аланська и тохарська. Аланська мова збереглась у осетинців, а тохарська належить до північноіранської групи, індо­європейської родини. Багато географічних і особистих назв, пов’язаних з територією Руси, походить від аланів. Це й навело на думку, що зовнішні клани або зовнішні племена аланів називалися антами.

За'часів скито-сарматського періоду, що тривав приблизно від 700 р. до н. е. аж до 200 р. н. е., західньою Евразією управляли народи чи етнічні групи, котрі говорили іранською (аланською) мовою. Скити правили західньою Евразією від 700 р. до н. е. до около 200 до н. е., а відтак сармати. Не може бути, каже Вернадський, ніякого сумніву, що в часі скито-сарматського періоду кілька слов’янських груп жило в західній Евразії, включно з причорноморськими степами. Венеди були предками західніх слов’ян. Предки південних і східніх слов’ян жили за римського періоду на території, якою правили сармати. В Vl ст. н. е. візантійські письменники знають східніх (тобто південно-східніх) слов’ян під назвою анти. Ця назва нагадує нам назву анти римських письменників, Помпонія Мели й Плінія, які писали в І столітті нашої ери. Фактично їхня назва була ціссіанти.

Того роду комбінації й припущення мають на меті виказати, що слов’янськими антами володіли алани й що вони творили над ними панівну верхівку. Так звана "аланська розв’язка” антського питання є знаменна, як бачимо, більше чи менше подібними до себе варіянтами, спільним зна­менником яких є погляд, що алани були творцями антського об’єднання Алани були кочовиками, жили у степу, займалися скотарством, а поза тим війнами й розбоями. Слов’янські анти, предки літописних русько-україн­ських племен, щоправда, були сусідами іранських етнічних груп, але в основному жили на лісостепу, тобто на північ від степової полоси, були осілими племенами, займалися хліборобством та були відмежовані від скитів, сарматів, а в тому й від аланів. Крім торговельних зв’язків, пів­денно-східні слов'яни не були ближче пов’язані з іранцями, що одначе не означає, що в антській добі деякі іранські етнічні групи, напівосілі й вчасно осілі, не ґравітували політично до антського об’єднання й не були з ним іак чи інакше пов’язані. Але це наближення прийшло аж у перших сюліттях нашої ери. В кожному разі, в реляціях Геродотової Скитії ми не подибуємо виразніших слідів якогось ближчого пов'язання протослов’ян­ських племен з Іранцями. Правда, так звані "скити-орачі" й "скити-земле- дільці” (найправдоподібніше протослов’янські племена, висунені більше на південь і прикриті загальною назвою завойовника) були в межах скит­ського панування, але їхня залежність від скитів обмежувалася у загальному до плачення данини. Свого роду екстремістом на полі ”алан- ської розв’язки” антської проблеми є Зураєв, осетинець з походження, який взагалі виключає південно-східні слов’янські племена з антського об’єднання, вважаючи, що згадане об’єднання творили самі аланські племена. Ми не думаємо, що таке цілковите ігнорування історичних джерел, як Йордан, Прокопій з Kecapii й інші, належить до наукового об’єктивізму. Зураєв у свому іранському патріотизмі мабуть задалеко зайшов. Але, зрештою, його публікація і так є дуже проблематичної наукової вартости, тому немає сенсу присвячувати її більше уваги. Йордан і Прокопій виразно говорять, що анти це східні слов’яни, які говорять слов’янською мовою. Твердження, що Прокопій помішав ’’іранських” антів зі слов’янами, напевно виходить поза рямці академічної дискусії. Прокопій з Kecapii жив у часах правління візантійського імператора Юстиніяна І і стояв близько до цісарського двору й армії. Він був дорадником визначного візантійського полководця Велізарія, отже був добре обізнаний зі справами закордонної політики й мав можливість докладніше запізнатися з різними народами й етно-племінними групами, з якими доводилося мати зв’язки, чи стикатися візантійським чинникам як мирним шляхом, так і в умовах збройних конфліктів з ними. Анти загрожували цілости Візантійської імперії, і це, самозрозуміло, змушувало ромеїв поцікавитися ними ближче, що бачимо наглядно в ’’Стратегіконі” Псевдо- Маврикія, де є подана навіть воєнна тактика, як поступати й воювати з антами на випадок воєнних зударів з ними. ’’Стратегікон” Псевдо-Маврикія являється цінним історичним джерелом для пізнання обставин і народів, з якими довелося Візантійській імперії бути в конфлікті. Анти раз були в союзі з Візантією, то знову воювали проти неї; деякі анти бували на військовій службі у Візантії й воювали під проводом Велізарія по стороні візантійців. Тому аргумент, що Прокопій не знав добре, хто були анти й якого етнічного походження, не може бути поважно трактованим при академічній дискусії над антським питанням. Прокопій, як історичне джерело, що визначається знанням тодішних обставин і написане в дусі об’єктивізму й здорового критицизму, має особливе значення для дослідника тієї доби.

Коли б навіть, теоретично беручи, антське об’єднання й було очолюване тонкою іранською верхівкою, в даному випадку аланського походження, то це аж ніяк не змінює суті справи. Бо антське об’єднання знаходилося на території України, основними його силами були південно- східні слов’янські, тобто прото-русько-українські племена, які творили ранню історію Руси-України. Згадана тонка панівна верхівка аланів напевно в скорому часі послов’янщилася, затратила свою давню етнічну ідентичність, прийнял^а мову й культуру південно-східніх слов’ян, а в дальшій консеквенції/й льокально-територіяльний патріотизм, отже тим самим стала органічною частиною південно-східніх слов’ян — прото- русько-українських племен. В такому випадку єдиним вислідом, що залишився по аланах, була б сама назва антів. Вищеподана аргументація також промовляє за тим, щоб і у тому новому варіянті "аланської розв’язки” антської проблеми включити історію антського об’єднання до ранньої історії Руси-України, як її невід'ємну частину, органічно пов’язану з цілим контекстом ранньо-історичного процесу на землях України. Обставини тодішньої доби промовляють за тим, що деякі іранські, чи може радше іранського походження, етнічні групи тяготіли політично, або були пов’язані воєнним союзом з антським об’єднанням. Не виключено, що іранський елемент був заступлений також і в політичній верхівці того ж об’єднання, але ж основною масою, племінно-етнічною підставою, а в дальшій консеквенції й основним етно-політично-державним ядром антського об’єднання були південно-східні слов’янські племена, наслідниками яких є уже наші літописні племена. У схрещуванні різних гіпотетично-спекулятивних міркувань довкола проблеми антського об’єднання можна натрапити й на деякі сліди пов’язування антів з кельтами, що, одначе, не відповідає історичному реалізмові тодішньої доби. Найправдоподібніше кельти не жили на території України, можливо, за вийнятком Закарпаття. Знахідки кельтських виробів на землях України, ті нібито сліди кельтизму на українських землях, це лише доказ торговельних зв’язків населення території України зі Заходом. Кельтські вироби були імпортовані головно зі Закарпаття. Територія України з давен-давна була тереном, на якому перехрещувалися культурні впливи Сходу, Заходу й Півдня. Тому немає нічого дивного, що на землях України подибуємо сліди кельтської культури імпортованого походження. Але від того роду "кельтизмів” на українських землях до концепції пов’язування кельтів з антами — це дуже далекий і непевний шлях. Припущення, що в географічній ономастиці, а в тому й у назвах деяких річок можуть бути сліди кельтської мови, є більш чим непевне й мабуть ближче до міту, чим до історії, тим більше, що, як уже сказано, кельти, за виключенням Закарпаття, не жили на території України.

В нашій праці ми не раз підкреслювали, що антами називаємо пів­денно-східніх слов’ян. Та не так дивляться на ту справу московські історики, зокрема історики давньої, передреволюційної школи, які бачуть в антах не лише південно-східню групу слов’янських племен, а всіх східніх слов’ян. Отже під поняття антів, крім прото-русько-українських племен, підтягають згадані московські історики також і прото-московські й прото- білоруські племена, тобто ті північні чи північно-східні племена, з яких згодом формувався московський і білоруський народи. Поґодін каже, що Йордан знає антів над луком Чорного моря між Дністром і Дніпром, а Прокопій говорить про безчисленні племена антів, що живуть на північ від Озівського моря. Його слова, мовляв, дають запоруку, що колонізація слов’ян досягла вже в половині Vl ст. Дону. А якщо так, то в антах, мовляв, можна бачити предків усієї східньої галузі слов’янства, а не лише південно-східніх, тобто прото-русько-українських племен. При цьому Поґодін закинув М. Грушевському, що ним нібито керувало патріотичне бажання почати історію України з можливо давніх часів, отже від антської доби.

Одначе тексти Йордана й Прокопія, які себе доповнюють, тобто говорять про одних і тих самих антів, не промовляють за тезою Поґодіна. Йордан каже, що анти, найхоробріші з-поміж слов’ян, живуть над луком Чорного моря між Дністром і Дніпром, а Прокопій знову подає, що на північ від утургурів, тобто на північ від Озівського моря, живуть незлічимі народи (племена) антів. Отже ні Йордан, ні Прокопій не роблять навіть якогось натяку, що вони думають про якесь ширше коло слов’янських племен. Навпаки, з їхніх реляцій виходить ясно, що вони мають на думці лише племена антів. Територію від Дністра аж до областей Дону на сході заселювали й контролювали політично племена антів, тобто племена південно-східніх слов’ян, без ніякої участи Півночі, відгородженої від Півдня широкою смугою майже непрохідних пралісів. Як не як, а в даному випадку має щось до сказання антропогеографія, яка рішучо заперечує, щоби населення північно-східньої Европи могло брати участь компактними масами в колонізації Подоння у тому часі. Коли б там, тобто в областях Дону, були ще й інші племена від антів, то треба більше, чим сподіватися, що Йордан або Прокопій були, б за всіми правдо- подібностями про це знали й про них згадали. Це торкається особливо Прокопія, не лише історика, але й представника візантійського політичного й мілітарного світа, в інтересі якого було як слід орієнту­ватися у етно-політичних обставинах тодішнього слов’янського світу, що загрожував Візантійській імперії. Якраз хитрі ромеї, тобто греки, старалися панувати над тодішньою політичною ситуацією знанням обставин і застосовуванням до них відповідної стратегії, що й показує згадуваний вище твір Псевдо-Маврикія — "Стратегікон".

Що слов’янська колонізація досягнула в Vl ст. н. е., а можливо й скорше, берегів Долішнього Дону, це може, як здається, відповідати історичній правді. Але тими слов’янами, котрі ту колонізацію перевели, могли бути південно-східні слов’яни, отже антські племена. Це під­тверджують не тільки Йордан і Прокопій, але також і Менандер, згадуючи про воєнний зудар аварів з антами десь в областях Долішнього Дону.

Процес колонізації південних і північних слов’ян у тій добі мав різні напрямки. І так слов’янські племена, що жили на південь від згаданих вище непрохідних пралісів, прямували на південь у напрямі Чорного й Озівського морів, тобто в напрямі причорноморських степів. Знову ж племена, що жили на північ від тієї ж непрохідної лісової полоси, пряму­вали на північ, на землі балтів, і на північний схід — на землі угрофінів. Такий був приблизно напрям колонізаційних рухів і експансій слов'ян­ських племен у тій добі. Згадана лісова полоса була причиною, що поміж південно-східніми й північно-східніми племенами слов’ян не було ніяких зв’язків впродовж довгих століть, як завважує Платонов. Про цю непрохідну полосу пралісів згадує Хвойка й Ростовцев. До речі буде при­гадати, що й представники совєтської історіографії не погоджуються з поглядом утотожнювання антів з південно-східніми слов’янами, тобто прото-русько-українськими племенами, й не вважають антського союзу незаперечною частиною виключно ранньої історії Руси-України. Одним із представників московських істориків совєтської науки, які дотримуються казенного погляду "спільности” усіх східніх слов’ян в аспекті як приналежности до антського союзу, так і згодом до Київської Руси (очевидно, зі "старшим братом" на чолі!) являється П. Н. Третьяков, автор змодифікованих варіянтів збанкрутованих у світлі наукового об’єктивізму поґодінських концепцій.

З метою привласнення антського періоду й згодом доби Київської Руси до історії московського народу й згодом Російської імперії Поґодін говорить про якусь напівмітичну, нібито спільну "східньорусскую” галузь слов’янства, частиною якої мали б бути українці. Але ж така ’’восточнорусская ветвь” слов’янства історично ніколи не існувала. Назва Русь, яка стала назвою народу над Дніпром, а також назвою державної організації з Києвом — столицею (Київська Русь, Русь,Руська Земля), була південно-східньо-слов’янського походження, чого не можуть заперечити навіть підсовєтські історики та що знайшло свій вислів і в совєтській енциклопедії ("Большая Советская Энциклопедия”, вид. 2-ге, під гаслом ’’Русь”). Говорячи про народ рос - рус, Псевдо-Захарія подає, що той народ живе в сусідстві з амазонками, тобто десь приблизно на теренах між долішнім бігом Дону й північно-західнім побережжям Озівського моря, де льокалізовано напівмітичних амазонок (чи радше амазонів, соціяльний лад яких міг визначатися пізніми залишками матріархату). Якщо згаданий ’’народ рос, чи рус” був західнім сусідом амазонок, то його треба льокалізувати десь приблизно на теренах долішнього бігу Дніпра, що може відповідати території антів. Очевидно, того роду комбінації, ще й до того з пов’язанням напівмітичних, чи фантастично-екзотичних амазонок, мусять бути трактовані дуже обережно дослідником, щоб не зійти зі шляху історично-реального підходу до тодішніх етно-політичних обставин південно-східньої Европи. Та в даному випадку не так важливо, що згадувана вже Геродотом амазонологія набрала з часом ще більше стилю фантастично-екзотичного, літературного жанру, яким пізніші історики прикрашували свої твори, очевидно, зі шкодою для їхньої історичної вартости. Важливе саме те, що згаданих амазонок льокалізовано в античній добі приблизно в областях Долішнього Дону (а може трохи на захід, в полосі північного побережжя Меотиди, тобто Озівського моря). До речі буде пригадати, що на підставі оповідання Геродота савромати-сармати виникли зі змішання молодого скитського покоління з амазонками. Тому амазонок льокалізовано десь між територією Геродотової Скитії й, з другої сторони, областями поселень савроматів-сармагів, котрі в добі Геродота знаходилися за Доном. Саме на захід від областей, у яких льокалізовано давніше амазонок, лежала територія, що належала до антських володінь. Коли ж Псевдо-Захарія подає, що "нарід рос-рус” мав жити в сусідстві амазонок, то треба б розуміти, з згаданий нарід був західнім сусідом амазонок, бо на схід від них жили савромати-сармати. А якщо ”рос-рус” був західнім сусідом, то це відноситься до населення антської території. В кожному разі, назва Русь пов’язана з предками українського народу й їхньою територією, а рішуче не з фіно-московською Північчю. Лише далеко пізніше московські чинники привласнили собі назву Русь і першу історичну добу русько-українського народу — добу Київської Руси.

Фактично назва Русь відносилася початково тільки до Полянської Землі, між Дніпром на сході, Россю на півдні й Ірпенем на півночі. Терени поза Полянською Землею не охоплювалися назвою Русь. Були це землі, як каже Константин Порфірородний поза Руссю. Північні, московські землі, за Суздальським літописом — були вилучені з-під поняття руських земель. Що більше, у згаданому літописі сказано, що суздальці й ростовці були невдоволені й нарікали, бо київські князі обсаджували їхні землі руськими дружинниками, які були наслані з Русі.

Так отже твердження Поґодіна, що існувала якась "східньорусская галузь слов’янства”, яка охоплювала українські, білоруські й московські племена, не має за собою історичних основ і є подиктоване політичними тенденціями в інтересах великодержавно-російської рації. Подібне явище подибуємо й серед представників підсовєтської історіографії, які нав’язують до великодержавницьких традицій передреволюційної, московської у етнічному, а російської у політично-імперіяльному розумінні, історичної науки.

Шахматов у загальному є того самого поляду, що й Поґодін. Він бачить у антах предків усього східнього слов’янства — "всего вообще русского племени”. Шахматов твердить, що розпад "русского племени” наступив пізніше від появи антів у "південній Росії”, як результат його розселення саме з тих територій, що згідно з Йорданом і Прокопієм були зайняті антами. Тому в останніх він бачить предків усього взагалі "русского племени”. Але вже літописець Нестор не визнавав спільного походження русько-українських і московських племен, тобто походження південно-східніх і північно-східніх слов’янських племен із одного спільного кореня, з якоїсь напівміТичної праруської народности. Навпаки, Нестор каже, що племена вятичів і радимичів, з яких пізніше з домішкою фінської крови виник московський нарід, походять ”от Ляхов”. Дехто з істориків пояснює той вислів Нестора так, що вятичі й радимичі прибули десь у V — Vl ст. з пограниччя західньослов’янських земель, при чому вятичі осіли в верхів’ях ріки Оки та її приток, а радимичі в басейні ріки Сожу, лівобережної притоки Дніпра. Але Шахматов є цілковито іншої думки. Він твердить, що вятичі Нестора — це не справжні, пізніші історичні вятичі IX-XIct., а поляки, ляцьке населення, яке в своїй колонізаційній дії — експансії на схід — рпинилося над ріками Сожом й Окою і там осіло. Справжні вятичі, каже Шахматов, були тим східньоруським племенем, яке сиділо в басейні Дону, відірване від дніпрянських співродичів, й тяжіло до іншого, ніж вони, світу. Нестор, каже дальше Шахматов, знає вятичів уже на Оці. Вятичі на Оці — це були нові поселенці в тій полосі, які поглинули старе ляцьке населення. Переказ про польське походження був природно перенесений на вятичів, коли ті останні появилися на Оці й осіли між ляхами. За концепцією Шахматова вятичі прибули з Прикарпаття над Дон, перебували там довший час і аж наприкінці X або протягом Xl ст. покинули свої оселі над Доном і переселилися в басейні Оки, куди їх привели течії Дінця і південні притоки Оки.

На доказ того, що вятичі Нестора мали бути справді ляхами, тобто предками поляків, Шахматов наводить, як приклад, рязанців. За його твердженням, рязанці зберегли у своїй мові, а властиво говорі, такі мовні особливості, що їх легко підтягнути під впливи поляків. Отже рязанці, на думку Шахматова, мали бути тими вятичами, що за Нестором походили ”от Ляхов”, належали до польсько-балтицької групи та осіли над Горішньою Окою й її притоками.

Але коли б воно так дійсно було, як каже Шахматов, тобто коли б справді вятичі прибули з Прикарпаття над Дон, там сиділи довший час і аж наприкінці X або в Xl ст. переселилися у верхів’я Оки, то Нестор напев­но про те знав би і написав би. Вятичі творили сильну племінну групу й їх­нє переселення не могло відбутися непомітно, щоб про те ніхто не знав. Наприкінці X і з початком Xl ст. панував у Русі-Україні Володимир Великий, події за його панування записані й відомі, отже відомо було б і про переселення вятичів. Всі ті припущення є тільки доказом, що москов­ським дослідникам не був відомий стан етнічного заселення тодішнього Подніпров'я і просторів на північний схід від нього. Вони думали, що пів­нічні й північно-східні простори були заселені литовцями й угрофінами, з виключенням слов’ян. Ці останні мали з’явитися у верхів’ях Дніпра й верхів’ях Оки щойно в половині першого тисячоліття н. е., або й пізніше, та, мовляв, мали прибути туди не зі заходу, а з півдня. З боєм, а можливо й зовсім без бою, слов’яни зайняли слабо заселені лісові простори й на тих просторах поселилися настало, поширюючи згодом свою колонізаційну дію-експансію на північ і на північний схід, на території, заселені головно фінами. Скільки в тих припущеннях і гіпотетичних комбінаціях науки, а скільки політики — нелегко сказати. Але анти не для всіх істориків були предками ’’всего вообще русского племени”, як казав Шахматов. Чеський учений, Любор Нідерле, бачить у антах не все східне слов’янство, а тільки групу південно-східніх слов’янських племен. Спираючись на текст Йордана, Нідерле твердить, що анти жили тільки між Дністром і Дніпром та що їхнім центром була Волинь. Нідерле не взяв до уваги тексту Прокопія, в якому виразно сказано, що на північ від Озівського моря і на захід від Дону живе безчисленний народ антів. Також Спіцин розглядає антів, як південно-східню групу слов’янських племен. Навіть Третьяков, який обстоює ідею східньослов’янської спільности головно в питанні походження Київської Руси, каже, що анти Прокопія Кесарійського — це племена Подністров’я і Середнього Подніпров’я, активні учасники боротьби з Готами, слов’янський племінний союз, який постав тоді, коли північні області вже давно були слов’янськими. Поширювати назву антів на всі східньослов’янські племена абсолютно нема ніяких підстав. Той же Третьяков каже також, що північні слов’янські племена, які жили в вер­хів’ях Дніпра або басейні Долішньої Висли, без сумніву були поза межами антського й склавинського союзів.

До тієї групи треба зарахувати ще й Рибакова. Він у своїй праці ’’Анты и Киевская Русь” каже, що антські племена сиділи в тій частині Східньої Европи, яка свого часу була зайнята скитами. Північна межа антів, каже Рибаков, збігається приблизно з північною межею скитських городищ і курганів. Природно, що наявність такого поділу відрізняла історичний процес у антів від такого ж історичного процесу в більш пів­нічних племен.

Ясно, що тими північними племенами, на території яких не було скит­ських городищ і курганів, були слов’янські племена, які жили в верхів’ях Дніпра, над річкою Сожом і над Горішньою Окою та її притоками. Отже ті племена не належали до групи антів і не входили до складу їхнього союзу. Це були зовсім інші племена, які не мали нічого спільного з антською групою. Вони мали свою окрему культуру, яка різнилася від культури антів. Підтверджує це також Юшков. Він каже, що, згідно з Рибаковим, основним ядром території антів було Середнє Подніпров’я від Прип’яті до порогів з теренами допливів Псла, Сули й Ворскли. З того виходило б, що значна частина території, яка згодом була зайнята племенами східнього слов’янства (дреговичами, кривичами, радимичами, вятичами, ільмен­ськими словенами, а можливо й карпатськими племенами), не входила до складу території антів.

Існує ще й третя група дослідників, які обмежують антів тільки до племен, що жили над Долішнім Дніпром і Дністром. Нащадками тих пів­денних, причорноморських антів мали бути русько-українські племена уличів і тиверців, про яких говориться у Початковому літописі. Згадана група вчених вилучає з групи антів і позбавляє назви антів усі південно­слов’янські племена, що жили на обширах лісостепу. До тієї групи вчених належать Соловйов, Срезневсы«ий, Шафарик і Спіцин. Останній намагався прилучити до групи тих обмежених антів ще й сіверян. На його думку, уличі, тиверці й сіверяни творили саме ту обмежену групу антів.

Однак як не існують історичні дані, щоб втягнути до групи антів північно-східні слов’янські племена, так теж нема підстав обмежувати їхній склад до двох чи трьох племен, а їхню територію лише до причорно­морської смуги й то лише на захід від Дніпра. Йордан і Прокопій досить ясно й докладно визначили територію антського заселення й тому не бачимо об’єктивних підстав до сумніву і застережень. Згадані пись­менники жили й писали в Vl ст., отже — як сучасники антського об’єднання — Mycijfin мати досить точні й вірні відомості. Коли б антське об'єднання обмежувалося до двох-трьох племен, то найправдоподібніше Прокопій не зміг би написати про "безчисленні племена антів”. Візантій­ські чинники мусіли добре орієнтуватися відносно чисельности й сили "варварських” племен антського об’єднання, бо це лежало в їхніх життєвих інтересах і політиці збереження імперії.

Одначе, згадані теорії й гіпотетичні комбінації, з підкладом панмоска- лізму в етнічному й панрусизму в політично-імперському аспекті, та всякі поширення чи обмежування племінного союзу антів зазнають удару також і з боку археології. Вона заперечує комбінації Поґодіна й Шахматова та інших, і силою нагромаджених доказів, коли вже не безпосередньо, то посередньо, підтверджує реляції Йордана й Прокопія.

Десь у Il тисячолітті до н. е. знаходимо вже північно-східні слов’янські племена, поселені в верхів’ях Дніпра, інших над Сожом, ще інших у верхів’ях Оки й її приток, доходячи на півночі до басейну Горішньої Волги. Південну межу їхнього поселення на захід від Дніпра творила лісова смуга на північ від ріки Прип’яті, а на схід від Дніпра така ж лісова смуга й болота на північ від ріки Десни, а дальше на схід у напрямі Оки й Дону. Правда, Третьяков зараховує до території заселення північно-східніх слов’янських племен також і басейн Десни, але археологічні пам’ятки, що він їх сам же наводить, свідчать проти того й доводять, що басейн Десни належав до Півдня й не був заселений північно-східніми слов’янськими племенами. Городища, житла й могильні споруди над Десною різнятся від городищ, жител і могильних споруд над Окою й Горішнім Дніпром. Також і знахідки, що їх виявлено при розкопах городищ над Десною, не зустрі­чаються на півночі від Десни. А на півдні вони знані в великій кількості на городищах лісостепу, зокрема в Більському городищі. Знайдено й інші предмети, відомі на півдні, а незнані на півночі. Населення території з північно-східніми слов’янськими племенами, що осіли в верхів’ях Дніпра, над Окою і в басейні Горішньої Волги, жило на городищах, розташованих на берегах річок, переважно на важко доступних, підвищених місцях. Ті городища були укріплені високими земельними валами й ровами. Своїм зовнішнім виглядом і розміром вони мало різнилися від укріплених осель лужицьких племен із басейну Висли. Але існувала велика різниця між тими північними, лісовими городищами й, з другої сторони, південними, що находилися у смузі лісостепу. Північні, лісові городища були малі розміром і примітивні, а південні були просторі й кращого вигляду. На північних лісових городищах, що творили оселі, знаходилися житла-пів- землянки зі стінами, обкладеними деревом, а на півдні, в басейні Десни були також півземлянки, але з глинобитими стінами. На північних городищах було звичайно по 10-20 жител, в яких жило 100-200 людей. В житлах були камінні огнища, хоч були також і глиняні. Зустрічаються й печі. Ті городища є наявним доказом, що їх населення прийшло зі заходу, а не з півдня. Вони походять з І тисячоліття до н. е. та з І тисячоліття н. е., але коли вони появилися, цього напевно сказати неможливо. Третьяков каже, що Існують деякі підстави припускати, що давні городища в лісовій смузі Східньої Европи появилися ще скоріше, ніж у добі бронзи, на переломі Il й І тисячоліття до н. е. Населення тих північних, лісових городищ займалося примітивним хліборобством і скотарством. Але також ловецтво й рибальство становили важливу галузь зайняття й прожитку. Спосіб життя є однородний на всій території північно-східніх племен. Це зовсім зрозуміле. На тій території жило постійно одно й те саме населення, яке при своєму патріярхальному, родовому ладі зберегло давній спосіб життя, давню свою культуру й традицію. На півдні на переломі старої й нової ери та в перших століттях нової ери настали важливі зміни внаслідок великого переселення народів, але ті зміни не захопили північних земель, тих лісових просторів, що їх заселювали північно-східні слов’янські племена. Тут залишилося все по-давньому. Оселі північно-слов’янських племен зберегли характер городищ ще й у І тисячолітті н. е. Звичайно, ці городища були розташовані компактними групами, по 3-4 оселі разом, і належали до одного роду, об'єднаного спільною територією.

Похоронним обрядом у південно-східніх слов’ян було тілопалення й тілохоронення. При паленні рештки спалених тіл ховали на полях поховань, званих також полями поховальних урн. Це були могили без земельних насипів, в яких ховано рештки недопалених кісток, звичайно в глиняних урнах, покладених на дно ями. На півночі, в самих верхів’ях Дніпра, на верхній Оці, у верхів’ях Західньої Двини, а також у басейнах озер Ільменського й Чудського існувало поховання іншого типу, а саме кургани з рештками тілопалення. На заході цієї території були поширені довгі кургани, з довгими насипами, а на сході, тобто в східніх районах — були круглі кургани, в середині яких знаходилися останки спалених тіл. У верхів’ях Волги існували в оселях хатки-домики померлих, як це показали розкопи городища в селі Березняки.

У верхів’ях Дніпра, а дальше у верхів’ях Оки й Волги жили нащадки праслов’ян північно-східньої групи, які зі заходу емігрували на північний схід Европи. Нащадками тих праслов’ян північно-східньої групи були також, як виявляють археологічні досліди, вятичі й радимичі. Але це не були племена Нестора, які мали виводитися ”от Ляхов”, ані не були теж емігранти з півдня, як твердить Шахматов, а прямі нащадки праслов’ян, котрі осіли в верхів’ях Дніпра, н*ад Сожем і в верхів'ях Оки. Отже вони були автохтонами на території, яку займали від давен-давна й на якій жили, відділені від південно-східніх слов’янських племен непрохідними пралі­сами, болотами, мочарами й озерами.

Вятичі жили в верхів’ях Оки та її приток. Археологи знаходять сліди їхнього перебування також і у верхів’ях Дону. Якщо так, то вони поширили смугу своїх поселень на Горішній Дон притоками, і то як притоками Оки, так і Дону. Притока Дону Тиха Сосна своєю горішньою течією на­ближається до верхів’їв Оки. В кожному разі вони зайшли туди з півночі, а не з півдня. На території вятичів знаходиться велика кількість слов'ян­ських городищ і курганів, що їх археологи визнали вятицькими. Вятичі й

радимичі витворили свої власні культури, які відрізнялися від культури антів. Деяку схожість із культурою вятичів добачають археологи в культурі сіверян, які жили на Лівобережжі над лівобережними притоками Дніпра, Десною та її притоками — Сулою, Пслом і Ворсклою. Цей їхній погляд мали б підтверджувати досліджені городища у верхів’ях Десни. Одначе треба мати на увазі, що сіверяни жили не тільки в лісостеповій смузі, але також і по лісах над Горішньою Десною та її горішніми притоками, хоч і Сейм був покритий лісами. Літописець Нестор оповідає, що сіверяни жили в лісі, як усякий звір, і їли всяку нечистоту. Відомо також, що культура сіверян стояла далеко нижче від культури племен Подніпров’я. Верхів’я Десни й її горішніх приток були наближені до верхів’їв Оки та її горішніх приток. У верхів’ях Оки жили вятичі. Умови життя вятичів і сіверян, головно тих, які жили над Горішньою Десною і її горішніми притоками, не дуже різнилися між собою. Нестор каже, що й вятичі жили по лісах, мов звірі, і з’їдали всяку нечистоту. За більш-менш однакових умов життя могла витворитися до певної міри коли вже не така сама, то в кожному разі наближена до себе матеріяльна культура. Отже будовано подібні городища, житла й ховано небіжчиків за подібним обрядом. Треба мати на увазі й те, що ріка Болтва, ліва притока Десни, творила торговельний шлях у напрямі Оки, тож якісь зв’язки між вятичами й сіверянами могли скорше чи пізніше витворитися. Але всього цього не вистачає й не може бути достатнім доказом, що сіверяни належали до групи північно-східніх слов’янських племен, а не до південно-східніх. Сама природа творила тут кордон і відділяла сіверян від вятичів і радимичів у тому розумінні, що сіверяни, без огляду на нижчий культурний рівень, все ж таки тяготіли більше до Півдня, чим до Півночі, бо ж земля сіверян була відтята від північних і північно-східніх земель. На північному заході землю сіверян від землі радимичів відділяли, як каже Самоквасов, непрохідні й пустельні області боліт Перистого й Замглая та лісові області середньої течії Снова й Ваги, в яких нема городищ і курганних кладовищ. На півночі багниста й лісова область джерел Утечі, Ельни й Дубни відділяла оселі сіверян від південних осель землі вятичів. На східній межі сіверської землі з лівої сторони рік Судості й Десни простягалася незаселена простора смуга землі до сіверських городищ, що знаходилися у межах областей рік Клени й Сейму.

Сіверяни були автохтонами на своїй землі. Вони відомі з часів антського періоду й за всією вірогідністю входили до складу антського союзу. їхні торговельні, а також до певної міри й культурні зв’язки в’язали їх із Півднем. Також і їхня колонізаційна експансія була спрямована на Південь, а не на Північ. Етнічно сіверяни стояли ближче до полян, ніж до вятичів.

З вище наведеного випливає ясний висновок. Археологія показує, що північна й північно-східня група слов’янських племен була зовсім окремою слов’янською групою, яка витворилася з праслов’ян. Племена, які входили до тієї групи (вятичі, радимичі, кривичі, дреговичі й ільменські словени), жили своїм власним, окремим життям і різнилися від групи південно- східніх слов’янських племен походженням, культурою і побутом, а також і поховальним обрядом. У північних племен існував поховальний обряд тільки з тілопаленням, а на півдні було практиковане, поруч тілопалення, також і тілохоронення у могилу. Колонізаційна експансія північно-слов’ян­ських племен ішла на північ і північний схід, а південно-східніх слов’ян­ських племен поступала на південь, у напрямі Чорного й Озівського морів.

Отже південно-східня група слов’янських племен, виступаюча під назвою анти, творила зовсім окрему, в соціо-етно-культурному й полі­тичному аспекті, самостійну групу та не належала з північно-східніми слов’янськими (чи радше угро-фіно-слов’янськими) племенами до якоїсь напівмітичної "восточно-русской” галузі слов’янства, бо така ’’восточно- русска” галузь історично ніколи не існувала впродовж пра- й ранньо- історичних часів.

Деякі дослідники є тієї думки, що назва анти — це виключно політична назва. Кунік і Вернадський добачували в антах династів, які панували над південно-східніми слов’янськими племенами. Польський дослідник По- тканьскі думав, що під назвою анти треба розуміти найскорше якийсь політичний союз кількох племен. М. Грушевський вважав, що наші вістки про антів представляють їх у стадії повної політичної аморфности. В даному випадку важко погодитися з Грушевським. Проблема антів, як правдоподібно етнічної групи племен, має уже свою історію дослідів. Ми вже вище сказали, що до антського об’єднання мусіли політично ґравіту- вати деякі іранські раніше осілі й напівосілі етнічні групи, або бути в мілітарному союзі з антами. Все ж таки, в протилежності до вищеподаного погляду Грушевського, до речі буде сказати, що анти творили політичний союз державного типу, про що буде мова далі. Правда, тоді, коли Грушев­ський висловив даний погляд, стан історичних наук стояв на багато нижче від сучасного в обличчі розвитку допоміжних дисциплін історії, а в тому й досягнень археологічних дослідів. У зв’язку з вищеподаним варто ще раз наголосити, що назва анти була назвою південно-східніх слов’янських, тобто прото-русько-українських, племен, а одночасно назвою їхнього політично-державного об’єднання. Такий погляд базується на реляціях візантійських письменників та на дослідах реальних етно-політичних обставин тодішньої доби в контексті ранньоісторичного процесу на землях України на межі між античною й ранньосередньовічною добою.

ПЕРВІСНА ТЕРИТОРІЯ АНТІВ

Йордан і Прокопій визначили територію антів, отже територію ант­ського заселення, над луком Чорного моря й на північ від Озівського моря, від Дністра на заході й через Дніпро до Долішнього Дону на сході. Але це був терито^іяльний стан антів у Vl ст. н. е., тобто в часі, коли згадані письменники жили й писали свої історичні праці. Перед появою антів на історичній арені, тобто майже до кінця IV ст. н. е., стан антської території був інший, отже пересунений дальше на північ. Визначивши прабатьківщину слов’ян у загальному, М. Грушевський каже, що предків українського народу належить умістити в південно-східній частині пра­слов’янської території, себто на теренах середнього Дніпра, під умовою, що правильно була означена територія слов’янської прабатьківщини. На цій території український народ був би автохтоном. Томашівський пересуває територію прабатьківщини українського народу більше на захід від Дніпра. Він твердить, що історичний резервуар пра-українського етносу знаходився над річками — на Горішнім і Середнім Дністрі, Горішнім Пруті й Бузі, Горині, Случі, Тетереві й Ірпені. І, врешті, Холмський каже, що прабатьківщина українського народу, тобто землі, на яких жили наші предки в найдавніші часи, простягалася приблизно від Середньої Висли по Горішній Дінець і охоплювала Холмщину, Галичину, Волинь, Полісся й Київщину. За південну межу суцільно заселеної території можна прийняти сучасну лінію: Коломия, Вінниця, Черкаси й Суми. Це мала б бути лісова й лісостепова смуга. На південь від тієї лінії у степову смугу людність вклинювалась тільки островами, доходячи в деяких місцях аж до моря. Д. Дорошенко поділяє відносно пра­батьківщини слов’ян погляд Нідерле. Він каже, що згідно з думкою Нідерле передісторичну колиску слов’ян треба шукати на території від Середньої Висли на схід до Дніпра й басейну Десни, а дальше від Карпат­ських гір на північ до білоруського Могилева. Отже східня частина того простору, басейн Прип’яті, Середнього Дніпра й Десни мав би бути пра­батьківщиною східніх слов’ян.

Немає сумніву, що прабатьківщиною предків українського народу, тобто територією антів перед їхньою колонізаційною експансією на південь у напрямі Чорного моря (що наступило наприкінці IV ст. після відходу ґотів і гунів на захід, а властиво після упадку гунської держави зі смертю Аттилі), був передусім лісостеп. Крім цього, до батьківщини антів треба, можливо, зарахувати ще й вузьку, південну, сумежну з лісостепом, лісову смугу, а на півдні ті етнічні клини у степу, про які говорить Холмський. Це була в основному територія розселення антів. Галичина, Західня й Північна Волинь та Холмщина були переважно покриті лісами з просторими безлісними прогалинами. Підкарпаття та Закарпаття анти заселили щойно після відходу словенів-склавинів на Балканський пів­острів. Зовсім можливо, а навіть правдоподібно, що по них залишилася назва "хорвати”, — нею охрестив літописець Нестор русько-українське плем'я, яке жило на Підкарпатті. Північну межу антського заселення на захід від Дніпра творила ріка Прип’ять. На схід від Дніпра північну границю антських поселень творили лісові пущі й болота на вододілі Десни й Сожу, а дальше багниста й лісова область джерел Утечі, Ельни й Дубни, на північному сході вододіл Десни й її приток та Оки й її приток і пж до Дону, а з півдня безмежний степ. Про якусь стабільну границю на півдні не могло бути й мови. Лісостепова людність посувалася на південь

у напрямі степу, наскільки це було можливе з огляду на несприятливі степові умови життя, а саме нестача води, а головно з огляду на небез­пеку зі сторони степовиків, які провадили там номадне життя, займаючись скотарством, полюванням і грабунками-нападами на осіле населення. Предки пізніших русько-українських племен могли посуватися на південь тільки долинами річок і балками. Можливо, що вони доходили й до моря, але це могло бути в околицях Озівського моря, бо там жило осіле населення, яке займалося хліборобством. В загальному у степу жило здебільшого кочове населення.

Вся територія південної України, тобто простори на північ від Чорного моря, а також і Озівського, була степова. Той безмежний степ простягався від Дунаю на заході до кінцевих просторів Европи на сході, а перевалив­шись через Уральсько-Каспійський перевал, знову поширювався й котився у глибину Азії, до самої Манджурії. І саме той безмежний євразійський степ, який на додаток ніколи не був безлюдним, бо по ньому кочували різні степові орди та менші етнічні групи скотарської культури, які не гордили степовим розбишацтвом, — відтинав антів від культурного світу та його осередків. Зв’язки з культурними країнами відбувалися часто через загрожені степовими номадами терени. Дніпро був тою кому­нікаційною лінією, водною маґістралею, яка лучила територію Середнього Подніпров’я з причорноморською полосою, а дальше зі середземноморським світом. Можливість безпосередніх зв’язків з культурним Півднем була радше над Долішнім Доном і Озівським морем, де існувало в ширшому засягу осіле й торговельне життя. Не виключене, що там, над Долішнім Доном, у східній полосі Озівського моря, жили й південно-східні слов’янські племена в сусідстві з племенами іранського походження — скитами, а згодом і сарматами. Згідно з оповіданням Менандра, саме там мала відбутися битва антів з аварами. В даному випадку доречно буде пригадати й реляцію Прокопія, який згадує про озеро (Озівське море), що лучиться з Понтом Евксіном (Чорним морем). Дальше він каже, що народи, які там сидять, називалися колись кімме­рійцями (тобто в добі до приходу скитів), а тепер носять назву утигурів. А за ними на північ живуть безчисленні племена антів.

Варто зазначити, що, хоча й»західньою межею території антського поселення над луком Чорного моря можна вважати ріку Дністер, то антські політичні впливи мусіли сягати ще дальше на південний захід, можливо десь аж до Дунаю, бо на південь від Дунаю починалася сфера політичних впливів Візантії. З реляцій візантійських письменників виходить недвозначно, що анти входили в конфлікт із Візантією тоді, коли переходили ріку Дунай і тим самим входили на терен візантїйських посілостей. В такому випадку можна б продовжити територію політичних впливів антів від Дунаю, вздовж побережжя Чорного й Озівського морів аж приблизно десь до теренів правобережжя Долішнього Дону. Такий простір каже дослідникові відкинути концепцію складу антського об'єднання з двох-трьох племен, які напевно но змогли б контролювати 70

політично такий великий простір — від Дунаю до Дону. В даному випадку реляція Прокопія про "безчисленні племена антів” покривається з геогра­фічним опреділенням етно-політичної сфери не лише самого розселення південно-східніх слов’янських, тобто прото-русько-українських, племен, але й контролі в політично-мілітарному аспекті безпосередньо аж до границь візантійських посілостей над Дунаєм. У світлі вищеподаного можна ще краще зрозуміти зацікавлення видатних ромейських чинників антами, як потенційними противниками у відношенні до Візантійської імперії, проти яких належить стосувати тактику, як політичну, так і мілі­тарну, подану в "Стратегіконі” Псевдо — Маврикія.