ПОНЯТТЯ ПРО ГІНЕКОЛОГІЮ. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ГІНЕКОЛОГІЇ МЕДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ СПІЛКУВАННЯ З ХВОРИМИ В ГІНЕКОЛОГІЇ

Гінекологія (назва походить від двох грецьких слів: gyne — жінка і lo­gos — наука) — наука, що вивчає анатомічні особливості та фізіологічні процеси, які відбуваються у статевих органах жінки від дитинства до ста­рості, та захворювання жіночих статевих органів, що виникають поза вагі­тністю і пологами.

Гінекологія як наука значно молодша за акушерство, яке є однією з найдавніших медичних дисциплін. У давні часи жінки народжували са­мостійно або з допомогою однієї зі старших жінок у родині. На наступних етапах розвитку суспільства з’явились люди, які почали професійно займа­тися лікуванням хворих. Акушерсько-гінекологічна допомога перебувала тоді виключно в руках жінок-акушерок (повитух). їхні медичні знання були примітивними, проте деонтологічні принципи — доволі високими: варто лише згадати, що, за біблійними свідченнями, баби-повитухи Шіфра і Пуа відмовилися виконати наказ царя Ірода вбивати всіх новонароджених хлоп­чиків (Кн.Внхід.І).

У цей період для навчання мистецтву медицини відкривалися медичні школи при храмах в Єгипті, Вавилоні, Індії, а пізніше — у Греції. У Ста­родавній Греції виникали нові медичні школи, з яких вийшло багато відо­мих лікарів, на острові Koc працював великий лікар Гіппократ. Його маті­р’ю була відома акушерка Фенарета. Гіппократ володів широким світо­глядом, був дуже спостережливим і мав великий досвід. У «Гіппократівсь- кому збірнику» є розділи «Про природу жінки», «Про жіночі хвороби», «Про безплідність» тощо.

У період феодалізму медицина, зокрема гінекологія, розвивалася доволі слабо. Незважаючи на це, відомий учений того часу Арибазій (325-400) займався вивченням аномалій і вперше детально описав будову жіночих статевих органів.

Визначним ученим-енциклопедистом і лікарем цього часу був Ібн-Сіна (Авіценна, 980-1037). У його відомому «Каноні лікарської науки» є розділи з питань гінекології. В XI ст.

В Україні першими лікарями були ворожбити і знахарі-відуни, обавни- ки, потворники і кудесники, в яких лікування супроводжувалося закляттями та замовляннями. Лікарське знання стало «книжним», коли Україна ввійшла в тісні зв’язки з Візантією. З’явилися вчені лічителі, або лічці. Перша лікарня була заснована за княгині Ольги при Києво-Печерському монастирі. З Ни- конівського літопису відомо, що князі й діячі церкви стали фундаторами багатьох закладів, де міг отримувати медичну допомогу простий люд. Так, Єфрем, єпископ Переяславський (XI ст.), «...зданія многа воздвиг і будови банні і врачеве і больници всім приходящим безмездне врачування іже не бисть допреже на Русі». Лічці-монахи, серед яких найвідоміші — Агапіт, Алімпій і Дем’ян Пресвітер, володіли «мудрістю книжною», знали власти­вості лікувальних рослин і безкоштовно лікували кожного, хто звертався за допомогою.

З тих часів відомі й жінки-лічці: Февронія-цілителька і дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія-Добродея (1108-1172), яка стала ві­зантійською імператрицею під іменем Зоя. Перу Євпраксії (Зої) належить перша на Русі медична книга «Алімма», написана грецькою мовою, в якій викладено і систематизовано медичні знання того часу, зокрема з гінекології.

У часи середньовіччя на території теперішньої України не було нав­чальних закладів, де готували професійних медиків, знання передавалися в сім’ях (від батьків — дітям) або в монастирях. Пізніше були засновані цехи цирульників — у Львові, Києві та Кам’янці-Подільському, де проводилась підготовка цирульників-хірургів, які уміли робити кровопускання, лікувати та перев’язувати рани. Вони вже одержували знання стосовно деяких хвороб. Цирульники надавали допомогу певним верствам міського населення, а також брали участь у військових походах, надаючи допомогу пораненим.

Перший українець, який став доктором медицини й доктором мистецтв, Юрій Дрогобич (1450-1494), «Георгій із Русі», як його називали, був рек­тором Болонського і професором Краківського університетів, учителем Ми- колая Коперника.

У XVI ст. епоха Відродження (Ренесанс) характеризується подальшим розвитком науки, в тому числі медицини. Нові дані аналітичних праць А. Везалія, Г. Фаллопія та ін. внесли уточнення в наукові знання про будову жіночих статевих органів і тим самим сприяли розвиткові гінекології.

У XVI-XVII ст. в Україні з’являються шпиталі та притулки для хворих і немічних, що створювалися міщанськими братствами. Рани січовиків-за- порожців гоїли в «козацькому шпиталі» Трахтемирівського монастиря. Братські притулки, шпиталі та школи утримувала, разом із міщанами, укра­їнська шляхта. Давні грамоти зберегли для нас імена жертводавців, високо­освічених українських жінок: Анастасія Гольнаська покрила видатки на переклад українською мовою та друкування Пересопницького євангелія; сестри Олена і Софія Чарторийські заснували при Пересопницькому мона­стирі шпиталь для недужих убогих та школу для селянських дітей; Гальш- ка Гулевичівна Лозка створила при Київському Богоявленському монастирі братську школу (1615) та шпиталь; Ганна Гойська обдарувала землями Почаївську Лавру; Раїна Могилянська, княгиня Вишнівецька, стала фунда­торкою Прилуцького, Ладинського, Лубенсько-Мчарського монастирів, що були на ті часи осередками національної культури, освіти та медицини.

Наприкінці XVIII століття землі України входили до складу двох імпе­рій — Російської та Австро-Угорської. Це зумовило різний розвиток медич­ної освіти та медичних закладів.

Визвольна війна українського народу, неминучі у війні поранення та спустошливі епідемії зумовили появу нових медичних структур: аптек, аптекарських городів, карантинів, шпиталів. У XVIII ст. в Єлисаветграді (нині Кіровоград) було відкрито першу в Україні медичну школу.

У середині XVIΠ століття на територіях, що входили до складу Російсь­кої імперії, створена так звана «приказна медицина» — в усіх губерніях створювались прикази громадського лікування.

Одна з перших вищих шкіл Східної Європи — Києво-Могилянська академія. Її ректор Феофан Прокопович (1681-1736), більш знаний як філо­соф та богослов, написав дисертацію з фізіології про причину нетлінності тіл печорських святих. У цій академії існували медичні класи.

Проте здобути вищу медичну освіту в ті часи можна було лише за кор­доном. Тому син полтавського священика Нестор Максимович Максимо- вич-Амбодик (1744—1812) іде в 1770 році до Страсбурзького університету і навчається там коштом «голіцинської» стипендії. Фундаторка цієї стипендії, княгиня Катерина-Смарагда Голіцина (1720-1761), за життя страждала на «делікатну жіночу неміч» і побажала позбавити інших жінок від таких страждань. Вона залишила великий спадок, на відсотки від якого здобули освіту в Страсбурзі, «славному своїм акушерством», Нестор Максимович, основоположник наукового акушерства й автор першого підручника росій­ською мовою «Мистецтво сповивання»; Олександр Шумлянський (1748- 1795), що захистив у Страсбурзькому університеті дисертацію, присвяче­ну тонкій будові нирки (капсула Шумлянського-Боумена), а потім працю­вав «градським акушером» у Москві й помер у бідності, хоч заслуги його тоді вже визнала вся Європа, а Паризька академія наук вшанувала титулом «члена-кореспондента»; відомі лікарі та науковці І. Руцький, М. Тереховсь- кий, С. Леонтович. У Лейдені (1780) захистив дисертацію на акушерську тему «Про переваги симфізіотомії перед кесаревим розтином» майбутній славетний епідеміолог, уродженець села Янівка Чернігівської губернії Данило Самойлович.

На початку XIX століття відкриваються державні лікарні у Полтаві, Кременчуці та інших губернських та повітових містах. У них поряд із ліка­рями працювали фельдшери, до допоміжної роботи залучали жінок, які не мали спеціальної освіти.

У 1805 році відкрився університет у Харкові. Акушерську клініку на 4 ліжка там було створено в 1829 році. Лише в 1862 році, коли кафедру акушерства та гінекології очолив Іван Павлович Лазаревич, клініку було розширено до 25 ліжок. Блискучий хірург І. П. Лазаревич зробив першу в Україні оваріотомію. На Лондонській виставці в 1873 році за створення «Атласу гінекологічних та акушерських інструментів» і винахід прямих акушерських щипців, які стали відомі в Європі як «російські щипці», він був нагороджений золотою медаллю. І. П. Лазаревич заснував у Харкові школу для акушерок з периферії.

У 1842 році при Кирилівських богадільнях у Києві створено першу фельдшерську школу.

Важливою віхою у розвитку сестринської справи стала Кримська війна (1853-1856). Ідея залучення сестер милосердя до допомоги пораненим належить видатному вченому М. І. Пирогову і ним же була реалізована. Роль жінок у догляді за хворими одержала незаперечне визнання. Після війни почалась професійна підготовка медичних сестер для догляду за хворими в шпиталях і в мирний час. У 1870 році у Києві відкрито військово- фельдшерську школу, а в 1877 році — курси медичних сестер.

Становлення сестринської справи в Західній Україні проходило дещо інакше, внаслідок особливостей соціально-економічного розвитку Австро- Угорської імперії та впливу Західної Європи.

У 1773 році відкрився Львівський акушерський колегіум, де навчались особи обох статей віком від 21 до ЗО років. Навчання тривало 1-3 роки. Крім того, при колегіумі існували курси прискореної підготовки акушерок. Навчання в колегіумі було безкоштовним, слухачі перебували на повному

Нестор Максимович Максимович-Амбодик (1744-1812)

Іван Павлович Лазаревич (1829-1902)

утриманні землевласників.

Одним із найперших закладів освіти в Європі був медичний факультет Львівського університету, відкритий у 1661 році. Кафедра акушерства і гіне­кології почала функціонувати у 1898 році. Першим її завідувачем був про­фесор Адам Марс. Було створено акушерсько-гінекологічну клініку на 118 ліжок. Науковці кафедри займались вивченням проблем злоякісних пухлин та безплідності. Потім кафедру очолювали професори А. Соловій та К. Бо- жинський. На початкових стадіях становлення медичного факультету до Львова приїхали науковці з Кракова, Відня та інших міст. З часом Львів став джерелом кадрів викладачів для новоорганізованих медичних факуль­тетів у Варшаві, Вільнюсі та Познані.

Серед незаслужено забутих імен — доктор Щасний-Сельський. Після закінчення Віденського університету в 1882 році він спеціалізувався у кра­щих гінекологічних клініках Відня, а потім очолив відділ жіночих недуг у Львівській міській лікарні. Працюючи заступником голови створеної у 1893 році математично-природописно-лікарської секції Наукового товарист­ва ім. Т. Г. Шевченка у Львові, що прирівнювалося до статусу Національної академії наук, він започаткував вихід у світ україномовної гінекологічної літератури, завдяки чому українська національна наука піднялася до рівня цивілізованих європейських країн. Його робота «До механіки нормальних і патологічних змін положення материці» була першою працею, опубліко­ваною українською мовою у спеціалізованому науковому збірнику. Він на­писав 11 статей, кожна з яких була вагомою та актуальною.

У 1870 році на території Західної України організацією медичної до­помоги населенню почала займатися крайова рада здоров’я. У цей період у Львові відкрили акушерські курси, засновницею яких була поміщиця Яблонська. На курси зараховували неписьменних сільських жінок. Навчання тривало 3 місяці.

У 1895 році при загальній лікарні у Львові було створено школу ме­дичних сестер. Її фінансували Крайовий відділ здоров’я та Товариство Чер­воного Хреста. До цього в клініках одного з найстаріших університетів Євро­пи —Львівського—медичними сестрами працювали черниці, рівень медич­ної підготовки яких був недостатнім. Іноді вони не мали елементарних на­вичок догляду за хворими.

У цей період більша частина України входила до складу Російської ім­перії, тому розвиток медицини в Україні був тісно пов’язаний із розвитком медицини в Росії.

У Києві при університеті св. Володимира, створеному в 1834 році, ме­дичний факультет відкрили в 1841 році. Кафедру акушерства та гінекології було створено в 1843 році. Основоположником кафедри був професор І. П. Кримаренков, якого змінив знаменитий акушер О. П. Матвеев (1816— 1882). Саме О. П. Матвеев запропонував метод профілактики гонобленореї шляхом закапування очей новонароджених 2% розчином азотнокислого срібла. При клініці він організував школу для акушерок і написав для них спеціальний посібник, який витримав три видання. З 1847 по 1883 рік було підготовлено 1280 акушерок.

Наступник О. П. Матвеева, Георгій Єрмолайович Рейн, впроваджував у практику асептику та антисептику, успішно здійснив 18 оваріотомій, був організатором Київського акушерсько-гінекологічного товариства. Академік Г. Є. Рейн, завідувач кафедри акушерства Київського університету, органі­зував 8-місячні курси для сільських бабок-повитух, а після 1900 року Київсь­ка акушерська університетська клініка розпочала підготовку повитух першо­го та другого розрядів при акушерському відділенні Олександрівської лікарні (тепер лікарня № 14) та Товаристві надання допомоги бідним роділлям.

Велику роботу щодо організації пологових будинків в Україні провів професор Г. Ф. Писемський (1862-1937). За його ініціативою було відкри­то перший колгоспний пологовий будинок, першу жіночу консультацію в Києві, створено перші палати патології вагітних, у керованій ним клініці було вперше здійснено переливання крові.

Вагомий внесок у розвиток акушерської та гінекологічної науки та прак­тики зробив професор П. М. Буйко (1895-1943). У1933 році він очолив Київ­ський інститут охорони материнства і дитинства та був його директором до 1938 року. З 1938 року — професор кафедри акушерства Київського медін­ституту. Його наукові праці були присвячені вивченню пологового травма­тизму та лікуванню міхурово-піхвових нориць. Як лікар і громадянин, про­фесор П. М. Буйко під час Великої Вітчизняної війни очолив медико-санітарну

Адам Марс

(1851-1918)

Олександр Юдимович JIyp’є (1897-1958)

частину партизанського загону, був схоплений фашистами і спалений жив­цем. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а його ім’ям названо Київський інститут охорони материнства і дитинства (тепер Інститут педіатрії, акушерства та гінекології AMH України).

Завдяки самовідданій праці лікарів-організаторів медичної допомоги в 50-ті роки в Україні стаціонарною родопоміччю було охоплено майже 100% жінок у містах і 70-80% —- у селах. Потреба в сільських пологових будинках зменшилася, їх поступово почали закривати, профілактичну до­помогу взяли на себе фельдшерсько-акушерські пункти, а стаціонарне ліку­вання хворі із сільської місцевості отримували в центральних районних та дільничних лікарнях.

У повоєнні роки з ініціативи О. Ю. Лур’є, який очолював кафедру аку­шерства та гінекології Київського медичного інституту, було запроваджено метод масових профілактичних онкооглядів жінок, що завдяки ранній діагностиці дало змогу зменшити кількість випадків задавненого раку жіно­чих статевих органів; організовано відділ із продовження життя хворих на рак. Позитивну роль відіграли збільшення кількості ліжок оперативної гі­некології та об’єднання консультацій для жінок з пологовими будинками і гінекологічними стаціонарами в єдиний лікувально-профілактичний заклад. Ці заходи сприяли кращій організації обслуговування вагітних, роділь і по­родіть, гінекологічних хворих, підвищенню кваліфікації лікарів.

Кафедру акушерства і гінекології Київського державного медичного інституту’ очолював тривалий час всесвітньовідомий учений, член-корес- пондент АМН, професор М. С. Бакшеєв (1911-1974). Головними напрямка­ми його наукової діяльності були фізіологія і патологія скоротливої діяль­ності матки, гестози, гіпоксія плода й асфіксія новонароджених, онкогінеко-

Микола Сергійович

Бакшеев (1911-1974)

Іван Іванович Грищенко (1897-1983)

логія, маткові кровотечі. За книгу «Маткові кровотечі» М.С. Бакшеев удос­тоєний Державної премії ім. В.Ф. Снєгірьова. З 1959 року і до кінця своїх днів він був головним акушером-гінекологом України.

Керівником кафедри акушерства і гінекології Харківського державного медичного інституту довгий час був заслужений діяч науки і техніки CPCP₅ професор 1.1. Грищенко (1897-1983). Він приділяв велику увагу коригую­чим операціям при аномаліях розвитку статевих органів, сечовим і киш­ковим норицям та іншим формам патології.

З 1945 до 1979 року науково-дослідний інститут педіатрії, акушерства і гінекології очолював талановитий вчений О.Г. Пап. Багато років свого жит­тя він присвятив питанням удосконалення організації акушерсько-гінеко­логічної допомоги в Україні, підготовці висококваліфікованих кадрів, його численні учні нині завідують кафедрами акушерства та гінекології медичних ВНЗ. О.Г. Пап є автором понад 150 наукових праць, присвячених актуальним питанням акушерства та гінекології.

У Київському медичному інституті, а потім в Інституті педіатрії, аку­шерства та гінекології AMH України заступником директора з наукової ро­боти працював член-кореспондент AMH України, професор О.Т. Михайлен­ко (1933-1995). Це був надзвичайно обдарований науковець із широким ко­лом зацікавлень, відомий учений-клініцист, безмежно доброзичлива, чуйна людина, яка щедро дарувала свій талант, знання, величезний досвід молодим науковцям. Він займався вивченням фізіології та патології скоротливої функції матки під час пологів, патогенезу маткових кровотеч у послідовому та ранньо­му післяпологовому періодах, перинатально!’ патології плода при різній аку­шерській патології. Написав і видав багато корисних для акушерів-гінеко- логів підручників та монографій. Омелян Трохимович створив школу, з якої

вийшли видатні науковці, що посідають ряд керівних посад у практичній охороні здоров’я, а також працюють на науково-педагогічній ниві.

Вагомий внесок у справу охорони здоров’я матері та дитини робить член-кореспондент AMH України, професор Б. М. Венцківський. Він поєд­нує роботу завідувача кафедри акушерства та гінекології Національного медичного університету з роботою на посаді Президента Всеукраїнської асоціації акушерів-гінекологів України. Завдяки його організаторським здібностям і невтомній праці вдається в сучасних скрутних економічних умовах утримувати на належному рівні організацію акушерсько-гінеколог­ічної допомоги в Україні.

Талановитий науковець, організатор і педагог, академік HAH України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат ряду державних іменних премій, професор В. І. Грищенко живе і працює в м. Харкові. Він є завіду­вачем кафедри акушерства і гінекології Харківського державного медичного університету й одночасно директором Інституту проблем кріобіології та кріомедицини HAH України. Його наукова діяльність у галузі гінекології та кріобіології є багатогранною.

Багато років життя, праці віддав навчанню студентів та лікарів, надав висококваліфіковану допомогу вагітним і хворим жінкам відомий науковець, член-кореспондент AMH України, Росії, HAH України, почесний член ряду зарубіжних наукових товариств акушерів-гінекологів, професор Л. В. Тимо­шенко. Його наукові здобутки знайшли відображення в ряді журнальних статей, підручників і монографій. Напрями наукових досліджень Л. В. Тимо- шенка різноманітні в усіх галузях акушерства і гінекології: слабкість поло­гової діяльності, гестози, кровотечі, невиношування та переношування ва­гітності, гінекологічна ендокринологія тощо. Професор Л. В. Тимошенко

підготував чимало докторів і кандидатів наук із спеціальності «Акушер­ство та гінекологія».

Вагомий внесок у розвиток акушерсько-гінекологічної науки зробила член-кореспондент AMH України, професор Г. К. Степанківська. Вона ви­дала ряд монографій, підручників, за якими навчаються студенти і лікарі, опублікувала багато статей у журналах. Напрями її наукових досліджень у гінекології доволі широкі. Вони охоплюють майже всі розділи цієї науки. Галина Костянтинівна Степанківська користується шаною і повагою серед фахівців України. Вона багато років була головою Республіканського нау­кового товариства акушерів-гінекологів України. І сьогодні професор Галина Костянтинівна Степанківська працює в Українському національному медич­ному університеті.

В Інституті педіатрії, акушерства та гінекології AMH України працює відомий науковець, академік УАН НП, професор Я. П. Сольський, автор численних підручників і монографій. Напрям його наукових досліджень — запальні захворювання жіночих статевих органів. Тривалий період він був головним акушером-гінекологом України і зробив значний внесок у розви­ток охорони здоров’я матері та дитини.

В Одеському медичному університеті кафедру акушерства і гінекології очолює талановитий учений, ректор університету, академік AMH України, доктор медичних наук, професор В. М. Запорожан. Він є автором багатьох монографій з актуальних питань акушерства та гінекології, підручників для студентів та лікарів-інтернів.

У зв’язку із запровадженням в Україні неперервної вищої освіти чотирьох рівнів з’явилися навчальні заклади І-П рівнів акредитації нового типу: коледжі, почали відкриватися факультети сестринської справи в медич­них університетах та академіях, де готують фахівців за спеціальностями: «акушерська справа», «лікувальна справа». Іншим став підхід до суті фаху. Створено нові стандарти, теорії та моделі.