ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ ЯК ІСТОРИК КРИЗОВОЇ ДОБИ

Sed mundus sine scientia regni non potest.

Pierre Rebuffi (1540).

Das Wesen des Staates und das des Menschen haben miteinander gemeinsam, dass sie sich nicht als Faktum von der geschichtlichen Erfahrung ablesen lassen.

Helmut Kuhn CDer Staat", 1967).

Публікацією y 1912 році збірної книги ”Z dziejow Ukrainy”, в якій провідне місце займала монографія ’’Станислав Михайло Кри- чевський. Участь шляхти у Великому українському повстанні під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького”,^[1] 30-літній Вячеслав Липинський звернув на себе увагу як багатообіцяючий історик України. Відгуки на цю книгу в нечисленній українській довоєнній пресі та наукових періодиках були наскрізь позитивні, навіть ентузіа- стичні. He було сумніву, що до слова прийшов молодий, великий талант, від якого можна багато очікувати на майбутнє.

Однак обставини українського національного життя та й доля молодого історика й політика склалися так, що тільки через вісім років він зміг опублікувати ще лиш одну історичну монографію п.з. ’’Україна на переломі”, що в дійсності була розширеною версією розвідки, уміщеної у вищезгаданій збірній книзі п.з. ”Dwie chwile z dziejow porewolucyjnej Ukrainy. I. U szczytu potggi” (”Два моменти з історії пореволюційної України. I. Ha вершині могутності” [див. стор. 275 цього тому]). Другої частини, тобто другої розвідки з польським заголовком: ”Na przelomie” (”На переломі”), Липинський українською мовою вже не видав. Її польський ориґінал з українським перекладом буде вміщений у 1-му томі історичних праць В. Липинського.

Отже, монографія "Україна на переломі” (далі УнП) — єдиний історичний твір, що свідчить про зрілість Липинського-історика, — залишилася його лебединою піснею в улюбленому ним історичному жанрі.

УнП є свідченням глибокої духовної кризи як самого автора, так і усього його покоління, тобто кризи загальнонаціональної.

Разом з тим УнП є віддзеркаленням великої загальноєвропейської кризи, не тільки політичної, а й, в першу чергу, духовної, зумовленої знеціненням майже усіх основних вартостей, якими на протязі століть живилася європейська людина. Цю кризу, тобто прихід усезагального нігілізму, передбачену провідними мислителями XIX століття, переживали як переможені у Першій світовій війні, так і переможці та нейтральні.

Шукаючи у ній опори, ґрунту під ногами, одні кинулися в обійми марксистських соціальних утопій, другі вхопилися за націоналістичні доктрини, від яких неважко було дійти до фашизму, треті, більш реалістичні (abbarbicati за висловом В. Парето), вкорінені у своїй землі, стали консерваторами, а якщо вони були ними якоюсь мірою вже раніше, то ще більше утвердилися у своїх переконаннях.

Пишучи на чужині у 1920 році другу версію УнП під безпосереднім враженням як національної катастрофи, так і назріваючої загальноєвропейської кризи, Липинський не міг не вщдзеркалити цього у своїй монографії.

Порівнюючи обидві версії УнП 1912 і 1920 років, не треба забувати, що, незважаючи на єдність сюжету, авторові у кожному з видань йшлося про інше. У версії 1912 року п.з. ”На вершині могутності” він бачив своє завдання так: ”Ми хотіли коротко представити історію тієї частини української шляхти, яка почала брати участь у житті своєї вітчизни пізніше, коли політичні плани Гетьмана вже виразно зарисувалися... Ми хотіли головно представити становище тієї шляхти супроти тоді найважливіших політичних актів: Переяславської і Гадяцької угод” (стор. 278). Мета, яку ставить перед собою Липинський при написанні УнП у 1920 році, є, натомість, вияснити: ”хто були і звідки брались помічники Великого Гетьмана, і в який спосіб зумів він, досі один-єдиний, запрягти всю велику, перед тим розєднану, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної, до будови власної Держави?” (стор. 7).

Отже, у першій версії 1912 року йшлося про висвітлення долі тієї частини української шляхти, яка приєдналася до українського повстання аж тоді, коли ’’ущухли хвилі революції”; натомість у центрі уваги версії 1920 року стоїть будівництво української держави в останні роки правління Богдана Хмельницького, з наголосом на процесі витворення її провідної верстви. Користуючись одним і тим самим колом фактів у тому самому історичному контексті, Липинський в обох випадках розглядає їх з різних точок зору, через що картина почасти міняється.

У першій частині цього есе, йдучи за текстом видання УнП 1920 року, насамперед розгляну п’ять проблем, які автор вперше тут сформулював, або чотири перших, і п’яту, яку автор раніше висвітлював по-іншому. У другій частині проаналізую деякі відхилення тексту 1912 року відтексту 1920 року, щоб вияснити наскільки вони віддзеркалюють зміни у світогляді автора. У третій частині намагатимуся пролити світло на етос і роль історика в добі українського національного відродження, щоб знайти масштаб для оцінки історіографічних досягнень Липинського.

...Живу болізно зі своїми думками. Вони... крутяться коло двох Bocefi, двох трагедій: трагедії суспільної, української, вона була і трагедією моєю. Іноді не розбереш, де кінчиться одно і де починається друге... Гине всею силою молодости моєї улюблена Вільна, Незалежна, Велика Україна... Гине вона, бо немає до неї істинної любови в того мерзотного сучасного українського покоління...

Вячеслав Липинський С’Щоденник", в. 22. V.1919).

1. Розгляньмо перш за все тезу Липинського, що ”на Переяславську Умову ми звикли дивитись крізь призму пізніще витвореної Переяславської Лєґенди” (УнП, стор. 24-30).

Поняття леґенди у значенні, вжитому Липинським, яке сьогодні видається цілком зрозумілим, тоді таким не було. Запропоноване ним тлумачення слова ’’леґенда” було для українців новим. He знали його донедавна й інші європейські народи, як, наприклад, англійці (див. “The Great Oxford Dictionary”) або німці (див. великий словник Ґрімма). Нове розуміння з’явилося у Франції за певної історичної ситуації, у зв’язку з виникненням культу Наполеона Бонапарте. Після його заслання на острів св. Елени тут почала поволі створюватися так звана ’’Наполеонівська леґенда”, підсилена публікацією спогадів Наполеона, які власне і служили меті її витворення. Ця ’’легенда” часом звана також ’’епопеєю”^[2] досягла згодом, після перевезення його останків до Парижа, свого першого кульмінаційного моменту. Мабуть, першим, хто у 1853 році вжив слово ’’леґенда” у новому значенні, тобто, не як ’’оповідання з життя святого”, чи просто ’’оповідання”, чи ’’незасвідчене оповідання народного, казкового характеру”, а в сенсі ’’деформованого уявою (фантазією) представлення реальних подій чи історичної особи”, був Віктор Гюґо (див.

Під впливом переосмислення ’’Наполеонівської леґенди” на зламі XIX і XX століть Жорж Сорель, Mopic Баррес і Шарль Mopac (називаю тільки найвидатніших) приходять до переконання, що ’’леґенди” чи ”міфи” мають характер формуючих суспільно-історичних сил і що вони часто є більш вагомими для ходу історії, ніж те, що відбувалося в дійсності. Що, отже, ’’видумане”, нереальне, може мати більшу вагу, ніж реальне, дійсне.^[4] їхній логічний висновок такий: якщо леґенди — чи народжені спонтанно, чи сфабриковані для загального вжитку і прийняті більшістю за сущу правду — дійсно можуть мати такий великий вплив на хід історії, то для блага суспільства, нації або партії є законним і виправданим створювати подібні леґенди, мобілізуючи таким чином маси для досягнення рятівних (з погляду міфотворців) цілей.

Але леґенди (французькі і польські автори часто не розрізняють вище з’ясованого поняття ’’леґенди” від міфу, очевидно, не безпідставно, бо ’’леґенди” це справді сучасні міфи) бувають корисними тільки для якоїсь визначеної політичної чи суспільної сили, тим часом як для іншої, з якою вона бореться, — шкідливими. Так є і з ’’Переяславською леґендою”, доводить Липинський. Будучи зброєю Москви, вона мала функцію допомогти прибрати Україну до московських рук; згодом на цю ж леґенду спиралася та частина української шляхти, яка пішла на співпрацю з Москвою і арґументом добровільного союзу здобувала і закріплювала для себе якомога більше прав і привілеїв від окупанта. У новий час її функцією стала деформація мислення українського народу, нав’язування йому фальшивої свідомості, спрямування національного розвитку мас на користь чужої, московської державності. Представлення справи в той спосіб, що Гетьман Богдан Хмельницький від самого початку намагався піддати Україну цареві, об’єднати її з Московщиною, не знаходить жодного підтвердження у фактах ані до, ані після заключения угоди.

Інтерпретація Переяславської угоди Липинським стала загальновідомою в науковому світі й викликала жваву дискусію, не закінчену й до сьогодні. Нейтральні західні історики спиняються на тому, що, безперечно, обидві сторони пов’язували з договором різні надії, по- різному його розуміючи й інтерпретуючи. Коли ж деякі російські вчені, як, наприклад, В. Я. Мякотін,^[5] продовжували обстоювати думку, що угода була безумовним актом підданства України на царську ласку і неласку, то така постановка питання доводить, що вони не зрозуміли або не схотіли прийняти до уваги арґументації Липинського. Її можна звести до того, що навіть якби вдалося довести, буцімто Хмельницький справді добровільно, — бо нічого іншого йому в даний момент не лишалося, — піддався цареві, то вирішальним є не цей ”факт”, а те, що саме українська сторона хотіла цією угодою — однією з багатьох заключених нею тоді міжнародних угод — досягти. I Липинський доводить, що все, зроблене Хмельницьким — і можна додати, його наступниками — було спрямоване на перекреслення угоди, як тільки виявилася її шкідливість для державних гетьманських планів і інтересів українського народу. Цієї арґументації, підкріпленої аналізом історичних фактів і всієї політики Гетьмана, не може серйозно заперечити, сміємо думати, жоден об’єктивний історик, хіба, що він поставить за мету, послуговуючись сумнівною діалектикою, довести, буцімто усе, що Хмельницький робив в останні роки свого життя — заклю- чаючи протимосковські союзи, приєднуючи південну Білорусію до України тощо — було скероване на зміцнення Москви.

2. Друге більше доповнення у тексті УнП (стор. 35-51) у порівнянні з текстом 1912 року містить розгляд післяпереяславської зовнішньої політики Хмельницького, спрямованої на зміцнення міжнародних позицій Української козацької держави, забезпечення і розширення її кордонів і здобуття більшого престижу для неї і для її керівника й репрезентанта Гетьмана.

Для досягнення цієї мети Хмельницький не без успіху намагається заручитися закордонною підтримкою або принаймні визнанням спадковості свого уряду, переслідуючи намір здобути для свого дідичного спадкоємця, крім гетьманського титулу, інший спадковий титул, що відповідав би європейському королівському. Гетьман

Хмельницький, який досяг свого становища завдяки власному генієві й особистим заслугам і був в очах сучасників харизматичним провідником українського народу й творцем Козацької держави, усвідомлював, що жоден виборний його наступник не зможе ані між своїми, ані між чужими здобути такого авторитету й престижу, яким був оточений він сам, ’’Богом даний” посланець Провидіння. B останні роки правління його загально вважали володарем на підставі власного права (”з Божої ласки”), незалежного ані від будь- чийого визнання, ані від вибору підвладних. Урівноважити цю особисту харизму,^[6] належну тільки Богданові Хмельницькому, міг, хоча б до певної міри, його дідичний спадкоємець, — уже не завдяки власним подвигам і заслугам (що не надавалися до порівняння), а на підставі родового, узаконеного наступництва і харизми спадковості уряду по своєму знаменитому батькові. При чому (і на цьому варто наголосити), така спадковість означала б повний переворот, дійсну революцію в поглядах як української шляхти, так і січового козацтва.

Цієї обставини Липинський спеціально не підкреслив, хоч відвів достатньо місця гідній осуду, як на його думку (з огляду на наслідки), опозиції гетьманським планам. Te, що в українських селянських масах, як і в колах православного духівництва, спадкове гетьманство мало всі шанси на популярність, подібно як їх мала королівська влада у багатьох європейських країнах, не могло урівноважити іншої обставини. Політичні українські верстви, насамперед, — як показав Липинський, — провідна верства, що сформувалася з вищого прошарку старовинного козацтва і зі шляхти, а також, не меншою мірою, січове козацтво жили зовсім іншими політичними традиціями. Це Хмельницький добре усвідомлював і з цим боровся, але був безсилим проти того, що станеться після його смерті. Лишалося покладати надію на відносно вузьке коло близьких соратників і однодумців, на те, що вони, розуміючи суть справи, після його смерті беззастережно стоятимуть на стороні його сина й захищатимуть великий задум: створення сильної Юозацької української держави, побудованої на принципі спадковості гетьманату. Зразком для цього міг служити, щоправда, тільки до певної міри, московський цар. He міг ним бути виборний, повністю залежний від маґнатів і щораз слабкіший політично, польський король.

Але, як твердить Макс Вебер,^[7] перехід від панування хари- зматичного володаря до панування спадково-харизматичного, що спирається на сам факт своєї влади, як правило, не відбувається без

боротьби. Отже, у подіях 1657 року на Україні можемо бачити дві площини гри: а) площину боротьби політично вмотивованої опозиції проти запровадження спадкової монархії (гетьманату), в якій вона вбачала кінець шляхетського республіканізму й козацької "волі”, і б) площину боротьби авторитету найближчого соратника і правої руки Гетьмана Хмельницького, якому логічно належала частина його особистої харизми, з молодим сином Гетьмана, уособленням ще не викристалізуваної належно ’’дідичної харизми” гетьманського уряду. 3 огляду на таку розстановку сил тільки величезна, подібна до батькової обдарованість його нащадка, разом із беззастережною відданістю його гурту миродайних людей, могли б, при наявності сприятливих зовнішніх обставин, вирішити — принаймні на деякий час — справу на користь ідеї старого Хмельницького.

Необізнана людина могла б поставити запитання, чому Ли- пинський у версії 1920 року надає таку вагу спадковості гетьманської влади в добі Хмельниччини. Тут навряд чи можуть бути сумніви: наголошення спадковості гетьманського уряду в ситуації 1650-их років служить обґрунтуванням її конечної потреби для відбудови новітньої Української держави, підкріплює її історичною арґумен- тацією. Неусвідомлення українськими предками у 1657 році історичної необхідності спадкової гетьманської влади довело до національної катастрофи тоді і продовжує діяти сьогодні, — вважає Ли- пинський. Повторне нерозуміння її призведе вдруге — ще і ще раз — до такого ж краху, як за Хмельниччини, бо при всьому ’’ірраціоналізмі” історії, у який Липинський твердо вірив, у ній діють (і в цьому він також впевнений) сталі і незмінні соціологічні закони. Тож, якщо українці прагнуть створити власну державу, їм не лишається іншого вибору, як тільки встановити дідичну монархію. Це їхній єдиний шанс, усе інше веде до продовження серії національних катастроф, до увіковічнення бездержавного животіння.

3. Із спадковістю гетьманської влади пов’язана проблема ’’самодержавства гетьманського”, гетьманського самовладдя (УнП, стор. 105-111, 118-121 і далі). B умовах XVII століття Липинський вважає його історичною необхідністю, при цьому, однак, застерігаючи, що самовладдя (нехай і гасло Москви) було проголошене Хмельницьким на противагу ’’восточному царю”, і що його характер якісно відмінний відмосковськогосамодержавства. НаУкра- їні Хмельницькому ніколи б не вдалося здійснити його в московському варіанті, бо його піддані — це не навчені царському ”про- ізволлю” холопи, вони звикли до нормативного права, до пошани приватного володіння землею, і до прав та вольностей, що витворилися під їхнім впливом. Суть гетьманського самовладця зводиться — якщо йдеться про його політику відносно шляхти — до перетворення її у ’’верству службову, від влади Гетьмана Війська Запорожського вповні залежну” (стор. 105), що відповідало тенденціям централізації влади, яку можна тоді спостерігати у більшості західноєвропейських держав. Це питання Липинський обмірковує, до речі, не в зв’язку зі спадковістю гетьманської влади, а роздумуючи над європеїзацією України й шляхами формування провідної верстви.

Щоб зорієнтуватися у цій проблемі, зупинимося коротко над історичним корінням українського самовладця. Вчення про гармонійну єдність на землі церкви й імперії — того, що богове, і того, що імператорове — виникло у Візантії Констянтина Великого за почином Євсевія з Кайсарії (+339 p.) і розвивалося там на протязі всієї візантійської історії. Візантійці вважали не патріарха, а імператора за центральну постать християнського світу, за намісника Христа на землі (епархос), відповідального за все, що діється у його імперії, отже, також у його церкві, за втілення справедливості і любові. Євсевій пише: ”Тим чином сам Господь Бог, найвищий Правитель усього світу, обрав Констянтина на Пана і Провідника усіх людей, так що ніхто не може хвалитися, що це його Він підніс на таке становище”.^[8] Він порівнює при цьому Констянтина з богом сонця, якого ототожнював з Христом;^[9] цим порівнянням згодом постійно послуговувалися у Візантії по відношенню до своїх імператорів,^[10] його символіка увійшла до візантійського двірського ритуалу. Імператор стоїть понад законом,^[11] його влада ’’походить від Бога”, його обов’язок — наслідувати Бога (’’мімесіс ту деу”). Ось як каже констянтинопольський патріарх (1391 p.): ”Той хто не вважає себе підданим православного імператора, не може бути правовірним християнином”.^[12]

Центральне становище імператора (василевса) у Візантії знайшло вияв у релігійному, політичному і культурному житті. Тому вся візантійська література, історіографія, право проникнуті ідеєю імператорського самовладця-автократії. У сусідніх ’’варварських” державах, які запозичили від Візантії віру, культуру та політичні концепції, носієм цих ідей стала візантійська церква і — спершу візантійське, а потім і місцеве — православне духівництво. Ф. Дворнік виявив шляхи проникнення візантійських ідей до Київської Pyci через церковну проповідь, адаптацію візантійського права, перекладну літературу^[13] тощо. Зрозуміло, що самодержавну політичну ідеологію спершу розвинули у себе болгари, а згодом серби, які раніше, ніж Київська Русь зазнали впливів Візантії. Втім, Київська Русь була менш податлива на візантійські політичні впливи, бо тут діяли досить сильні варязько-дружинні і місцево-племінні традиції (віча), й, ймовірно, і хазарські впливи,^[14] які нелегко було перебороти. Тому адептами самовладдя у східних слов’ян вперше виступають суздальсько-володимирські князі, землі яких знаходилися поза кордонами первинної ’’Руської землі”, і тому, мабуть, вони не натрапили на опір власної місцевої традиції, що змогла б паралізувати самодержавні тенденції. Мотором, який спрямовував і підтримував кожного кандидата на самовладдя, було православне духівництво, точніше, його вища ієрархія, яка, сподіваючись від правовірного автократора — ’’намісника Христа на землі” — збільшення свого впливу і підтримки своїх планів, не вагалася наділити його належним авторитетом. Таким чином, коли згодом великий князь московський проголосив себе царем, це сталося за почином і підтримкою місцевого духівництва, незважаючи на протидію візантійських ієрархів.

Про те, що підтримку на становище православного самодержця України й Білорусії не тільки від православного духівництва цих територій, а й від інших православних патріархів (крім, мабуть, московського) міг би отримати відповідний кандидат із цих земель, свідчить промова єрусалимського патріарха Паїсія під час тріумфального в^тізду Хмельницького до Києва 1648 року, в якій він прирівнює Гетьмана до Констянтина Великого, що, як ’’топос”, означає автоматичну готовність визнати його автократором, зрозуміло, на противагу московському цареві. Але Хмельницький 1648 року ще не міг наважитися на такий сміливий крок.

Te, що Липинський схильний недооцінювати вплив візантійської культури, зокрема політичної ідеології на Україну і на Москву, зате спеціально наголошує на впливах татаро-монгольського ’’Сходу” в Московщині, можна, на мою думку, приписати принципові діалектики, конфронтації понять Схід-Захід у його концепції, до чого ми ще повернемося. Інтенсивність і обсяг цих візантійської і

тюрко-монгольської сфер впливів на Східну Європу були за часів Липинського і лишилися до певної міри й тепер дискусійними. Однак сьогодні годі заперечувати, що і османські турки багато своїх політичних інститутів запозичили від Візантії, тому схожість політичного устрою Московщини й Туреччини великою мірою коріниться не у взаємному наслідуванні чи спадщині тюрко-монголь- ських орд, а у спільному візантійському корінні.^[15]

Коли візьмемо це до уваги, тоді відповідь на запитання: кого міг брати за зразок Хмельницький, звідки походить той архетип самовладного володаря, який, на його думку, повинеюбув втілювати польський король, а згодом, коли це виявилося нездійсненним, самовладний український гетьман, постане в іншому світлі. Коли у березні 1649 року у Переяславі гетьман вимагав, щоб ’’король був королем” і, незалежно від того, чи порушить закон князь, чи козак, мав владу ’’врізати йому шию”, уся Європа знаходилася під величезним враженням подій в Англії, де парламент щойно наказав ’’урізати шию” королеві Карлові I (30 січня 1649 року). Уже з огляду на це навряд чи правдоподібно, щоб Хмельницькому імпонував взірець західноєвропейського монарха. Куди ймовірнішою видається можливість, що в цьому питанні Гетьман міг посередньо орієнтуватися на Візантію, а безпосередньо — на існуючий османський або московський зразок.^[16] Цей останній здогад підтверджує, сміємо думати, цитований Липинським лист Хмельницького до царя з 8 червня 1648 року, у якому він пише: ’’Зичили бихто собі самодержця господаря такого в своїй землі, яко Ваша царська велможность, православний хрестиянский цар.” Образ самодержця-автократа імпонував і козакам, якщо воєвода Кисіль міг про них писати: ”Krol to u nich divinum quid” — щось божественне, більше, ніж ’’помазаник божий”, намісник Христа на землі, як вчила православна церква. Ця візантійська політична доктрина, пристосована до нових умов у Московщині XV-XVI століття, постійно впливала на світогляд усього православного Сходу. Тому можна думати, що не тільки православна церква руських земель Речі Посполитої, а й інші прошарки православного населення, виховані під її впливом, на час своєї політичної емансипації з-під Польщі перебували у її полоні. Тим часом польський король, і до середини XVI століття скоріше відчим, ніж батьківський покровитель східної церкви, в міру наростання контрреформації ставав ще більш польським і католицьким і не міг, обмежений парламентом (сеймом) і шляхетською олігархією —якщо б навіть бажав — виконувати роль покровителя православ’я. Тож визвольна війна українського і білоруського народів мусила поставити проблему його спадкоємця, єдиновірного самовладного володаря.

Розчарований у політиці республікансько-олігархічної Речі Посполитої, зневірившись у можливості змінити польську політичну систему й перетворити короля на самодержця на зразок московського царя та, можливо, перебуваючи під впливом православної, успадкованої від Візантії політичної традиції або під впливом османського взірця, — Гетьман зрештою мусив сам наважитися стати самодержцем. У результаті йому довелося розпочати боротьбу з політичним класом створеної ним держави за перетворення своєї, для широких мас харизматичної постаті політичного вождя в єдиновладного і спадкового володаря. При цьому не треба забувати, що для вихованої в республіканських традиціях шляхти йшлося про спробу встановити, як тоді казали, ’’тиранію”, тиранське правління, тобто щось страшне і нечуване. Тенденція до абсолютизму, щоправда, як слушно твердить Липинський, проявилася тоді майже по всій Європі, але її поява супроводжувалася сильним опором шляхти, а почасти й вищих прошарків міщанства.

Безсумнівно, у Хмельницького, вихованого на волелюбних шляхетських традиціях Речі Посполитої, уявлення про характер самодержавної влади, потрібної для України, було інакшим, ніж у Московії. За приклад може служити вимога Хмельницького до польського короля, щоб той був ’’вольним”. Деякі західні історики, як, наприклад, німецька дослідниця Гедвіґ Фляйшгакер,^[17] інтерпретують цей вислів у світлі московських поглядів, тому тлумачать слова Хмельницького про королівську ’’вольность” як вимогу ’’необмеженої влади” короля (таке значення цього слова в Московщині засвідчує, наприклад, ’’Словарь русского языка XI-XVII вв.”, вып. 3, 1976). Але на Україні такого змісту це слово ніколи не мало (див. словники Славинецького, Зизанія, Беринди, ’’Словник української мови”, 1977 і ін). Тож Хмельницький не вимагає від польського короля неможливого, тобто необмеженої влади на московський зразок, а тільки прагне, щоб той перестав бути знаряддям у руках маґнатів і зміг Гарантувати приватним особам та суспільним станам і групам (отже, й козакам) повне користування їх вольностями і правами, перекресленими магнатською олігархією.

Є підстави припускати, що Гетьман Хмельницький до кінця життя не усвідомив чітко (на рівні теоретичної моделі) принципу влади, якої прагнув. Роки його панування, невпинно сповнені подіями і новими ситуаціями, вимагали таких крутих поворотів і негайних рішень, що на вироблення такої концепції не лишалося часу. Зрештою, йому, практичній людині, людині дії, не теоретику, а вродженому володареві, така концепція не була потрібна. Однак є всі підстави припускати, що він розумів її вагу для держави на випадок своєї смерті, виношуючи плани дідичного гетьманату. I дійсно, питання про характер влади (спадковий самодержець візантійського типу, дідичний монарх західного взірця, обмежений правом, точніше — правами і вольностями суспільних станів і груп, — чи, нарешті, виборний гетьман, залежний не тільки від нової провідної верстви, а й від рядового козацтва) виявилося основоположним для дальшої долі України.

Ha практиці це питання повинно було визначити розташування сил всередині України, які обстоювали ту чи іншу розв’язку. Але за існуючих політичних умов не меншої, якщо не більшої ваги набирало втручання зовнішніх сил у цю боротьбу, передусім, як швидко виявилося, найсильнішої серед них — Москви. Тому запитання, який варіант переміг би на Україні, коли б вдалося ізолювати її від сторонніх, головно московських, впливів, а тим більше запитання, яка влада була б тут найвідповіднішою, є дещо теоретичне. A втім, погодити усі існуючі на Україні політичні сили і напрямки було хіба квадратурою кола; такою ж незначною видається і можливість синтезу цих трьох моделей. Вони віддзеркалювали факт більш ніж тисячолітнього окремішнього й відмінного розвитку західної та східної Європи, а Україні, що займала серединне положення відносно обох, судилося стати полем їх вирішального двобою.

4. Ha думку Липинського, політики Богдана Хмельницького після закінчення її "автономічної” фази (у якій Гетьман ще бажав досягти порозуміння з Польщею) у післяпереяславський період, у якому він шукав шляху здобуття державного суверенітету України, не можна зрозуміти, не зваживши причин перелому, які призвели до цієї нової політики. Найважливішою причиною історик вважає ”ма- теріяльний зріст, політичне скріплення й політичну перемогу осілої військово-хліборобської верстви” козацької України над ’’степом”, конкретно — над ’’общинницькою” Запорізькою Січчю. Процес, який ніс із собою ’’перемогу плуга над степом”, Липинський називає ’’європеїзацією” України, розглядаючи його на стор. 83-91 монографії.

Витоку безапеляційного переконання про вищість культури плуга над культурою степу, яку Липинський ідентифікував з варварством, не треба далеко шукати: це переконання характерне для усіх осілих хліборобських народів.^[18] Висновки, які Липинський робить на підставі одвічної боротьби цих двох культур на Україні, набирають характерного підтексту, коли порівняємо їх із судженнями на цю ж тему польських істориків, починаючи з Кароля Шайнохи, якого Липинський високо цінував. У творі кінця 1850-их років п.з. ’’Здобутки польського плуга”^[19] Шайноха прославляє, навіть звеличує поляків за їхню наполегливу і сміливу колонізацію пустого (’’незаселеного”) й варварського Сходу, тобто за освоєння просторів України і Білорусії і здобуття їх для ’’польського плуга” й польської цивілізації. Цікаво відмітити, що той же Шайноха одночасно (1859 p.) гірко нарікає на німецький ’’Дранґ нах Остен” на польські землі, не намагаючись навіть співставити обидва явища як прояв одного й того ж процесу і відповідно їх оцінити. A втім, творцями теорії про німецьке, точніше, пруське ’’культуртреґер- ство”, перенесення західної культури й цивілізації на варварський (тобто польський) схід були такі пруські історики, як Йоган Фр. Райтемаєр, Йоган Фойґт, Гайнріх фон Трайчке^[20] і інші. Вони твердили, що пруське панування над східними ’’варварами” принесло останнім культуру, німецькі закони і порядок (“Zucht”), і тому ці східні землі, просякнуті шляхетною німецькою кров’ю, справедливо належать німцям. Подібних арґументів вживає і Кароль Шайноха та інші його земляки стосовно українсько-білоруських земель, замінюючи слова ’’німець” чи ’’прусак” словом ’’поляк”. У Липин- ського ця теза модифікується: він повертає Україну українському плугові, який у боротьбі із ’’степом” виконав роль європейської цивілізації, а роль варварів приписує ’’кочовничому елементові” — у першу чергу татарам, а далі й іншим ’’співзвучним елементам”, які ще не перейшли до хліборобського господарства, спертого на приватне землеволодіння. Кордон цих двох світів (плуга і степу) проходить у XVII столітті через Україну, і її європеїзація, а водночас питання, чия — українська чи чужа —влада зуміє реалізувати повний перехід до приватного землеволодіння, яке ”Схід” усіми силами намагається унеможливити, вирішить її дальшу долю й остаточну приналежність до того чи іншого світу.

I хоч ця схема (культурний Захід, символічно представлений плугом, і некультурний Схід, символізований степом) є очевидним спрощенням багатопланової дійсності, це не звільняє нас від обов’язку придивитися до неї ближче, і то не лише з уваги на можливі евристичні елементи, а й для того, щоб з’ясувати її концептуальну функцію у Липинського. B іншому місці я вже відзначав взаємо- протиставлення ним історичних процесів,^[21] розуміння явища у категоріях ”біле-чорне”. У таких випадках, як правило, крім стилістичної мети, яку ставили перед собою давньогрецькі мислителі і поети, це має завданням зібрати якнайширше коло прихильників одного — позитивного — табору для протиставлення другому та для боротьби за визначену мету. Якщо йдеться про ідентифікацію європейської культури з культурою ’’плуга”, то проти неї промовляє те, що культура плуга, по-перше, відома на Україні ще з неоліту, коли про жодну європейську культуру немає мови, по-друге, усі вищі культури, як, наприклад, стародавнього Китаю чи близького Сходу, а одночасно отоманської Туреччини і навіть південного Криму XVI-XVII століть були культурами плуга. He належать до явищ виключно європейського культурного ареалу і такі атрибути північно-західної ’’української культури плуга”, названі Липинським, як ’’муровані городи, церкви, монастирі й палати, школи, бібліотеки й друкарні”. їх знають і інші культури Сходу, і нерідко вони там не менш величаві. Видається штучною і спроба ідентифікувати проблему європеїзації України з якоюсь однією фазою боротьби ’’плуга” з кочовим ’’степом” (наприклад, у XVII столітті), оскільки ця боротьба тривала на Україні безперервно протягом тисячоліть.

Коли йдеться про визначення рівня ’’акультурації” України західною Європою у середині XVII століття чи про роль цього процесу для тогочасної історії України, необхідно відповісти на запитання,^[22] наскільки Україна як частина Речі Посполитої була втягнута у сферу впливів Заходу, яке місце займала вона в аґрарно- му, торговельному, культурному і політичному житті Європи І, 3 іншого боку, як позначалися європейські впливи на її торговельному, політичному, суспільному, культурному, науковому житті,^[23] яку роль відігравали тут європейські ідеї, літературні й мистецькі стилі тощо. Щоправда, цих питань Липинський на той час не міг би задовільно розв’язати, але факт, що він їх навіть не ставив, доводить, що в центрі його уваги було інше. Йшлося не про квантитативну історію, не про спробу виміряти взаємопереходи і розмежувати тяжко вловимі процеси, а про накреслення чіткої межі й зрозумілого фронту. Власне йшлося про конфронтацію:^[24] ось тут, де стоїть українська шляхта, — знаходиться Європа, на тім боці, де її супротивники, — безкультурний степ, ”Азія”, руїна держави, народу й цивілізації. Безумовно, це спрощення, але воно не позбавлене підстав. Українська шляхта XVII століття — це, поруч з міщанством, роль якого Липинський визнає, безперечно, виразник і представник Заходу. Визнати її за вирішальний чинник у боротьбі ’’плуга” зі ’’степом” означало передбачливо вилучити з історії України роль абстракту ’’Польща”, яку російські, а за ними й майже всі українські історики зробили козлом відпущення за всі ’’ухили” чи викривлення українського історичного процесу від ’’загальноросійського”.^[25] Представити роль шляхти позитивно, як головного носія європеїзації українських земель (зрозуміло, не тоді, коли шляхта стала реакційним чинником і опорою чужих держав, а лише в той час, коли вона разом із козацтвом боролася за власну українську державу), будувати на ній новий історичний синтез — це значить побачити історію України інакше, ніж досі (в народницьку добу), сприйняти Україну за частину не православного Сходу, а Європи, більше того, — поставити перед нацією інші політичні, ідеологічні й культурні цілі. Для такої переоцінки методи квантитативної історії, взагалі усі аналітичні методи з умовними, провізорними результатами й твердженнями типу ”так, але” були неспроможними.

Відтак зрозуміло, чому Липинський не підкреслює відносності своїх тез, хоч як історик-науковець він, безумовно, мусив усвідомлювати, що матеріал, на якому вони базуються, ще надто недостатній для таких далекосяжних висновків. Але темперамент політика, переконаного в слушності своїх позицій, а також у тому, що історичне минуле лишається мертвим, якщо не пов’язати його зі завданнями сьогодення, не осмислити у світлі вимог сучасності, взяли гору над обережністю науковця, який зважує кожне слово й остерігається надто категоричних поглядів, щоб ”хід науки” вже завтра не виявив їхньої хибності.

Прикладом може правити українське козацтво. Поряд з козацтвом городовим, яке займалося переважно хліборобством, існувало козацтво січове, ’’общинно-добичницьке”. Перше було, згідно з Липинським, силою позитивною, європейською, будівничою, друге — силою неґативною, руйнівною; перше створило Гетьманщину, друге — степову Запорізьку Січ, що всіляко намагалася Гетьманську козацьку державу зруйнувати. Ця ідеально-типова модель Липин- ського створена для легшої орієнтації у заплутаній українській дійсності XVII століття. За своєю природою козаки того часу, якщо вони за своїм походженням не татари (а таких тоді вже було відносно мало) — це виходці в першу чергу зі селянства, а також з міщанства і шляхти переважно західноукраїнських земель ’’культури плуга” (в розумінні Липинського). Пристосовуючись до незвичних обставин життя в степах — ми зустрічаємося тут з класичним прикладом суспільно-господарської деволюції, повернення до ранішої, давно вже пройденої фази розвитку, — вони спершу займаються дрібними промислами: рибальством, бджільництвом, полюванням тощо, тобто переходять на мисливсько-кочовий спосіб життя. Інші промишляють торгівлею і розбоєм, а згодом, по мірі просування в степ, коли створюється така можливість, — скотарством на хуторах. Врешті, внаслідок переміщення кордонів розселення вглиб Дикого Поля, на спокійніших від татар теренах козацтво повертається до хліборобства. Фази суспільної еволюції, що колись чергувались в історії (кочова, пастуша і землеробська), співіснують тепер на українській території поруч, синхронно в залежності від близькості татар і густоти селянської колонізації та сили козацького населення.^[26] Очевидно — і в цьому Липинський має

повну рацію — від того, чи вони є бродягами-добичниками, скотарями чи вже (знову) хліборобами і власниками нерухомого майна, залежить їхня психологія, а отже й світогляд, у тому числі політичний. Тут проглядається не так проблема Захід-Схід, як проблема суспільної деволюції, спричиненої кочовими в основній масі татарами, що представляли останню фазу наступу кочовників на чорноморські степи.

Намагання Липинського ідеалізувати козака-хлібороба й засудити — часто для читача традиційно навіть симпатичнішого — вільнолюбного козака-бродягу чи скотаря як руїнника, виникає з переконання, що державність, сперта на хліборобське населення та на ’’врослу в землю” шляхетську верству й репрезентована спадковим монархом, є стійкішою і тривалішою, ніж здебільшого хистка й химерна державність кочових колективів, що базується, як правило, на харизматичній постаті провідника й виборного ватажка. Цю об’єктивну історичну істину Липинський зодягає (щоб полегшити її сприйняття для мислячого неполітичними категоріями українського суспільства) в шати міфу ’’європейського плуга” і його боротьби зі степом. Таким чином, дегероїзуючи ідеалізованих предків, Липинський тим самим одночасно засуджує представників ’’ворожого табору”, виразників анархічної в його очах свободи (свободи від держави) як некультурних бунтарів, шкідливих національній ідеї.

Залишається ще вияснити, чому Липинський одній з рис європейської культури, тобто приватному володінню землею, побудованому на римському праві, приписує основоположне значення для європеїзації України. Якби римське право відігравало дійсно таку ключову роль, то це насамперед мусило б позначитися на Візантії, де його вплив був значно більший і триваліший, ніж на Заході. Ha мою думку, Липинський має на увазі дію тих чинників, які призвели на Заході до виникнення феодальних відносин і суспільно-політичного ладу, спертого на шляхті й рицарстві, оскільки Англія, наприклад, взагалі не зазнала на собі тривалого впливу римського права. Розвиток феодальних стосунків на Заході (мова йде не про соціологічний феодалізм, який можна реконструювати скрізь, а про історичний) — явище дуже складне і суперечливе, заглиблюватися в яке Липинський в рамках свого дослідження не мав змоги. Але вбачаючи у виникненні незалежної від центральної влади шляхетської верстви вирішальний чинник формування саме (і тільки) на Заході політичної свободи, що спиралась на приватну земельну власність,^[27] а разом із цим, і нового типу держави, у якій ця верства посіла ключові позиції, Липинський зводить цей факт до однієї причини: римського права. Таким чином він хоч і спрощує складну дійсність, але не помиляється щодо оцінки основоположної ваги юридично і економічно вільної, незалежної від будь-якої центральної влади шляхетської верстви для становлення феодалізму, що згодом покликав до життя станову монархію. Ця верства з часом з’явилася і на Україні, де до того не було історичного феодалізму і панували інші суспільно-політичні відносини.

5. Появі на Україні нової аристократії за часів Богдана Хмельницького Липинський присвятив уже певну увагу у версії 1912 року, а також у монографії про Кричевського.^[28] У першій версії УнП він писав, що ’’провідною ідеєю Хмельницького було...перетворення розбриканої...анархістично-ковдотієрської й для України галапасної, спольщеної шляхти української на державно пожиточну землянсько- урядничу верству” (1912, стор. 291) і що цю ідею Гетьман виношував уже в самих початках повстання, про що *свідчить його вислів: ”Wy chudzi pacholcy, co si? teraz szlacht4 chrzcicie, b?dziecie bojarami” (там же).^[29]

У версії 1920 року є теж подібно сформульована думка, що ’’перетвореня свободолюбивих анархістів: шляхтичів і козаків — сторонників ’рівности та свобід’ шляхецько-республіканської Річпос- политої і заступників запорожського народовластія ’черні низової’ — в слуг і оборонців твердого державного ладу” було ’’великим ділом” Гетьмана (стор. 111). He акцентуючи на тому, що Липинський говорить про козацьких прихильників ’’рівности і свобід”, наголошуючи вже не на створенні ’’державно пожиточної, землян- сько- (тобто шляхетсько-) урядничої верстви”, а верстви ”слуг і оборонців твердого (гетьманського) державного ладу”, відмітимо, що у центрі його уваги знаходиться не стільки саме явище, скільки спосіб чи метод витворення Гетьманом тієї нової державної аристократії, якої Україна в цих формах досі не знала.

За Хмельницького, підкреслює Липинський, полковники і сотники Запорізького війська вже не обираються на Січі ’’крикливою юрбою ’молодців’ ” на певний час, а ’’призначаються і заміняються самодержавною владою гетьманською” і залежать ’’виключно від Гетьмана, а не від влади народньої” (стор. 110). Так само від Гетьмана залежать ’’дорадчі та помічні органи, що урядують як генеральна старшина при Гетьмані, а як старшина полкова й co- тенна при кожнім полковнику і сотнику”. Прихильники старих порядків твердять, що ці ’’самодержавні” функції Гетьман присвоїв самовільно, але тому, що тільки в такий спосіб можна було збудувати сильну українську козацьку державу, Липинський вважає самовладність Хмельницького за найбільшу його заслугу перед нацією. Виникає запитання, як зумів Гетьман, маючи у розпорядженні такий проблематичний і сумнівний матеріал, як шляхта, вихована на засадах анархічної Речі Посполитої, і волелюбне козацтво, що виросло на Запоріжжі, досягти на Україні настільки радикальних змін в організації держави?

’’Український народ зумів добитись волі... тільки тоді, коли він знайшов для своїх змагань великого й розумного вождя [провідника]. I тільки тоді, коли цей великий вождь [провідник] зумів знайти та вибрати найкращих людей і до послуху цим людям усю націю українську прихилити” (стор. 139). ’’Величезну ролю при творенні нової аристократичної верстви відіграв особистий вплив і особистий приклад самого Гетьмана”, — пояснює Липинський, характеризуючи Хмельницького так: ”В особистім життю незвичайно скромний”, привітний і для всіх доступний, він умів ’’прищепити потребу цієї скромности новій...аристократії”. Був він самодисциплі- нований, умів, коли треба, сам слухати й поступатись, вимагаючи такого ж послуху і дисципліни від своїх помічників, за проступки проти чого карав без милосердя. Умів свою безмежну (’’фанатичну”) відданість державній українській ідеї передати всьому своєму оточенню. Був наділений незрівнянною інтеліґентністю й інтуїцією і умів як ніхто інший тонко і чутливо розуміти усіх своїх земляків: і напівдикого степового січовика, і забитого неволею селянина, і інтеліґента, і духівника: ”всіх він умів притягнути до державної й національної роботи” (стор. 139-140). Ця вибрана ним аристократія задавала ”тон політичному й культурному життю цілої нації”. Липинський знову конструює перед нами архетипічний образ правління, за якого Гетьман (монарх) творить аристократію, що наслідує його самого, а її, у свою чергу, наслідують народні маси. Окремі паралелі до цього можна знайти як на Сході (Візантія, xlii

Москва, Туреччина), так і у Франції Людовика XIV, хоч Липин- ський, очевидно, заперечив би ці паралелі, оскільки мав на увазі не охлократичну, а класократичну модель влади.

Розмірковуючи над цією дещо спрощеною моделею влади у державі Богдана Хмельницького, варто звернути увагу на певні аналогії між поглядами Липинського й іспанського філософа Ортеґи і Ґассет,^[30] який подібним же чином пояснює виникнення і функціонування аристократії. Згідно з Ортеґою, не якісь матеріальні й утилітарні чинники чи, тим більше, чисте насилля призвели до утворення сталих людських спільнот, а притягальна сила, яку мали на пересічну людину досконалі індивіди. Про це розповідають уже найдавніші народні міфи й леґенди про виникнення племен і народів і про обдарованих надлюдськими силами героїв, що їх ті чи інші племена й народи вважали за пращурів. При чому не йшлося про ідеалізацію ”a posteriori”, як вважають новітні дослідники, які в нашу матеріалістичну добу втратили розуміння цих проблем. Люди- герої будили в душах своїх сучасників величезне захоплення, вони ставали вже за життя зразками для наслідування не тому, що ’’зверху” формували суспільство, а тому, що були наділені досконалістю. їхні надзвичайні прикмети, їхня дужа життєздатність приваблювали решту, яка це відчувала. ’’Кожна глибока і сильна влада або ’кратія’ якогось індивіда над іншими коріниться в тому стихійному хвилюванні, яке викликає досконалий і міродайний індивід у людях, що його оточують. Немає й ніколи не було іншої аристократії, ніж та, яка спирається на цю духовну приваблюючу силу і яка, неначе різновид духовного Гравітаційного закону, притягає до взірцевої людини охочих навчитися.” Ортеґа додає: ’’Послух є тільки тоді природний, тривалий і певний, коли той, що підкоряється, наділив того, що наказує, внутрішньою пошаною і довір’ям^[31] і надав йому право наказувати.”

A втім зачатки цієї теорії знаходимо вже у Платона, який заохочував своїх сучасників наслідувати божество, щоб стати бого- подібним (’’гомойозіс то тгео”). Згодом церква вимагала від віруючих якомога більше уподібнюватися до (імітувати) Icyca Христа, котрий став архетипом християнського володаря.

Як бачимо, уявлення Липинського і Ортеґи про творення і вагу аристократії дуже близькі. Висловлені майже одночасно у настільки віддалених регіонах Європи, вони підкреслюють існування ситуації, що покликала їх до життя, і вказують на давнє спільне коріння духовної течії, яка їх живила і через них промовляла. Це — свідчення пекуче відчутної — принаймні, у певних суспільних і інтелектуальних колах — потреби у створенні нової або відродженні старої аристократії, яка б знову, як у давнину, продовжувала і плекала основоположні культурні, моральні й політичні вартості й ідеали, ведучи за собою деморалізовані і дезорієнтовані маси.

II

Бо людина, як та щипочка, пливе одночасно з великою могутньою хвилею життя, сьогодня вона не така, як була вчора, принаймні не на тім самім місці.

Вячеслав Липинський (Із записок, 22. V.1919, Архів Липинського).

1. Коли порівняти обидві версії УнП, виявляється, що більш ніж половина першої версії 1912 року лише з невеликими змінами увійшла до значно розширеної версії 1920 року. Саме ця спільна для обох редакцій частина дозволяє зробити висновки про переоцінку історичних фактів і подій, а також про еволюцію поглядів і світогляду Липинського за вісім років у проміжку між 1912 і 1920 роками.

Насамперед впадає в очі переміщення центру уваги і предмету дослідження з української шляхти у версії 1912 року на державу й націю у версії 1920 року. Відповідно, у першій редакції читаємо, що пропонована розвідка ”має бути тільки коментарем до поміщених вище документів, характеристикою двох переломових моментів у житті української шляхти в часах втілення в життя ідеї української державності” (стор. 278). У другій редакції 1920 року натомість вказано, що ’’дальші розділи... мають бути... історичним коментарем до [цих] двох документів, аналізом зафіксованого в них історичного факту з точки погляду державно-організацийних змагань... нації” (стор. 14).

Переглядаючи обидві версії, легко переконатися, що автор послідовно замінив термін ’’народ” (narod), вживаний у першій редакції, на поняття ’’нація”,^[32] як, наприклад, у реченні: ’’Спроба погодити... жадання визволяючого себе українського народу з трухля- чою польською державністю” (1912, стор. 281), яке у версії 1920 року звучить так: ’’Спроба погодити... визвольні змагання... української нації з претензіями здеґенерованої польської держави” (1920, стор. 17). Ha цьому прикладі помітно, наскільки різні акценти розставлені у обох випадках розповіді: там (1912) пригнічений народ вимагає від занепадаючої держави належних йому прав, тут (1920) ’’здеґене- рована” чужа держава має тільки якісь (хіба безпідставні) претензії до нації, що визволилася і стала сувереном. B іншому місці Липин- ський замінив зворот: ’’людина..., яка стояла при кермі української політики” (1912, стор. 280) на вислів: ’’людина, що стояла на чолі нації” (1920, стор. 18), або: ’’верства козацька стала найдужчою верствою в народі” (1912, стор. 287) звучить як: ’’стала... найдужчою верствою в нації” (1920, стор. 53) і т. ін.

Te, що у версії 1920 року частіше зустрічаємо поняття ’’держава” і похідні від нього, можна пояснити тим, що Липинський посилено наголошує на усьому, пов’язаному з ’’державно-організаційними змаганнями нації”. Вартим уваги є і загострення авторської арґумен- тації, що проявляється у доборі слів, заміні нейтральніших понять більш категоричними, з більшим емоційним навантаженням, часто з елементами гіперболізації. Ось декілька прикладів:

”Цей зворот, — писав Липинський 1912 року, маючи на увазі політику Гетьмана Хмельницького стосовно Польщі, — наступив наприкінці 1653 року” (стор. 281); у версії 1920 року читаємо: ’’Офіці- яльний розрив з Польщею... припав на послідні місяці 1653 року” (стор. 23). Або: ”Хан... залишив Хмельницького” (1912, стор. 282) і ”Хан... зрадив Хмельницькому” (1920, стор. 23). Або: ’’Москва... наданнями привернула... шляхту білоруську” (1912, стор. 284) і ”Мос-

ква... наданням маєтків здеморалізувала...” (1920, стор. 32). Або: ’’Москва стала помічницею Польщі” (1912, стор. 285) і ’’Москва ставала союзницею Польщі” (1920, стор. 35). Або: ’’Московські надужиття”(1912, стор.284) і ’’дикий терор... московських союзників” (1920, стор. 33); чи: ’’треба було... спертися на ті українські верстви...” (1912,CTop.287) і ’’Хмельницький... мусів спертись на тих верствах...” (1920, стор. 52). Або: ”його сина князя Януша... селяни вбили” (1912, стор. 296) і ”сина Януша...’чернь’ убила” (1920, стор. 184) та ін. Сюди належить також підкреслення величі Хмельницького, як, наприклад, у висловах: ”пише він до Хмельницького” (1912, стор. 296) — ”пише... до Гетьмана Богдана Хмельницького” (1920, стор. 184); замість: ’’Велике... чекало Гетьмана завдання” (1912, стор. 184) — ’’тяжке... ждало Великого Гетьмана завдання” (1920, стор. 55); замість: ”в останніх хвилинах панування Богдана Хмельницького” (1912, стор. 297) — ”в послідніх місяцях гетьманування Великого Богдана” (1920, стор. 188) та ін.

До іншої категорії правок належить заміна терміну ’’верства” терміном ”клас”. За цим криється, з одного боку, незвичайна популярність марксистської термінології в роки революції, а з другого — намагання Липинського надати поняттю ’’верства” державницького змісту. Візьмімо, наприклад, таку фразу з версії 1912 року (стор. 290): ”3 хвилиною...коли Гетьман вийшов на прямий шлях державної незалежності України й цілковитого розриву з Річчю Посполитою, його відношення до окремих українських верств прийняло ясний і виразний характер.” У версії 1920 року це звучить так: ”Від тієї хвилини внутрішня політика правлячої козацької верстви відносно инших класів української нації приймає національно- державний, а не козацько-класовий характер” (стор. 81). Про суть цієї політики, згідно з Липинським, промовисто свідчить те, що вона ’’ставить перед собою виразні завдання будови української козацької держави, об’єднуючої всі українські класи” (там же). Ли- пинський, отже, свідомо чинить, з точки зору історика, гріх анахронізму і вводить поняття ’’класу” для передкапіталістичного, пе- редкласового, станового суспільства XVII віку, щоб звернутися до призвичаєного до марксистської термінології сучасника зрозумілою йому мовою, а одночасно наголосити на ’’класово-об’єднуючому” характері державницько-національної політики у противагу класово- роз’єднуючого характеру соціальної революції, якою послуговувався раніше Хмельницький.

Для другої редакції УнП характерним є і те, що Липинський рідше вживає поняття ’’розвій” (тобто розвиток) і ’’еволюція”. Порівняймо, наприклад, такий уривок обох текстів: ”У дальшім розвитку ставало конечним закріплення одержаних здобутків, створен- ня на Україні... таких форм правно-державного і соціального співжиття, які б забезпечили дальший нормальний розвиток її громадян. Першим граничним стовпом цієї еволюції була Зборівська угода” (1912, стор. 279). У 1920 році: ’’Дальший розвиток подій поставив перед провідниками нації завдання дати Україні... такі прав- но-політичні форми існування, які-б окреслили її відносини до сусідів — зовні і які-б унормували її міжкласові соціяльні відносини —внутрі. Першою спробою кодифікації цих... форм, першим етапом тодішньої української державної політики була Зборівська Умова” (1920, стор. 16). Варто відзначити, що у версії 1920 року не тільки відпали поняття ’’розвиток” і ’’еволюція”, але якщо у 1912 році Липинський велику увагу приділяє ’’нормальному розвиткові громадян”, можна сказати навіть, вважає благо громадян основною або, принаймні, однією з головних вартостей, то у 1920 році на перше місце, безумовно, висувається держава (конкретно — "українська державна політика”), а забезпечення нормального розвитку громадян, про яке у тексті немає вже згадки, відступає на другий план і є, ймовірно, тільки функцією державної політики. Варте уваги і те, що Зборівська угода розглядається вже не як етап абстрактної ’’еволюції” анонімного історичного процесу (як у 1912 році), алише як етап ’’державної української політики”.

До цієї ж категорії текстових правок треба зарахувати і те, що слово ’’поступовий”, одержує негативне значення, а слово ’’реакція” — позитивне. Візьмімо таке речення: ’’Поступово-опортуністичний український рух, котрий у формі реліґійної унії хотів політично помирити українські національні домагання з тодішніми все сильні- щими, теж поступовими, шляхецько-оліґархічними, демократичними і антимонархічними, польсько-католицькими тенденціями, — викликав серед української нації надзвичайно остру, і заразом по своїй соціяльній структурі міцну й здорову, православно-монархічну реакцію” (1920, стор. 15). Як видно з цієї цитати, поняття ’’демократичний” набрало неґативного відтінку, якого не мало перед війною. Це видно, наприклад, з вислову Липинського про селянську політику Хмельницького, яку він характеризує так: ”У порівнянні з відносинами перед повстанням... засади гетьманської політики... [можна назвати] демократичними” (1912, стор. 289). Очевидно, що Липинський ці ’’демократичні засади” тоді, безумовно, схвалював.^[33]

Щодо селянської політики Хмельницького, то у 1912 році Ли- пинський так захищає Гетьмана від закидів істориків народницької школи: ”Про повне скасування підданства провідники повстання ніколи не думали. I ми сьогодні можемо жалкувати, що інакше не сталося, але звинувачувати Хмельницького в тому, що він у XVII столітті не мав і не боронив ідеї економічної емансипації селян...не маємо права...” (стор. 289). I далі: ”Не мав, на жаль, Хмельницький таких планів... і мати не міг” (там же). У версії 1920 року це місце звучить лаконічно, без висловів жалю з цього приводу: ”Не мав, та й не міг мати” (стор. 57). Te, чому Гетьман таких планів не мав, автор пояснює тепер так: ”бо забезпечені тою [Зборівською] Умовою інтереси верстви козацької, що тоді народ репрезентувала, з емансипацією селянства нічого спільного не мали й не могли мати” (стор. 58).

Назвавши деякі поняття, які Липинський у версії 1920 року або став рідше вживати, або почав надавати їм іншого емоційного забарвлення чи смислу, розгляньмо тепер декілька прикладів розбіжної інтерпретації або інакшого наголошення історичних фактів і явищ.

У першій частині цього есе вже йшлося про визначне місце, яке Липинський 1920 року присвятив династичним планам Хмельницького, а також про те, що у версії 1912 року вони тільки принагідно згадувалися. Описуючи критичне становище, в якому Гетьман опинився на початку 1654 року, автор говорить: ”У додаток захитались династичні плани Гетьмана зі смертю його улюбленого сина, вбитого у вересні під Сучавою” (1912, стор. 282). Це місце у другому виданні виглядає так: ”Що найважніще, великі монархічно-династичні замисли Гетьманські... захитались” (1920, стор. 23). Отже те, що раніше трактувалося як ’’додатковий” удар, тепер стало ’’найважливішою”, вирішальною подією.

Або таке місце з версії 1912 року: ”Сама логіка фактів щораз більше штовхала Гетьмана в напрямі рішучого розриву з державою, яка вже не надавалася до перебудови” (стор. 281). У редакції 1920 року це звучить так: ”Його [Хмельницького] велика душа мала всі дані зрозуміти, що треба розтрощити державу, в котрій його народ і він сам не міг стати... рівновартним паном” (стор. 20). Отже, по-перше, йдеться вже не про ’’розрив” з Польщею, а про необхідність її ’’розтрощити”, щоб стати паном. По-друге (що більш важливе), у першому випадку (1912 року) до ’’розриву” з Польщею Хмельницького штовхає ’’логіка фактів”, тобто об’єктивний хід подій у світлі раціональних, холодних роздумів, у другому (1920 року) — до зрозуміння необхідності (безумовно, з політичних мотивів) ’’розтрощити” Польщу Гетьмана мало призвести бажання стати ’’паном”, тобто психічний, емоційний процес. Знову, отже, зустрічаємося з радикалізацією політичних прагнень, яка черпає своє виправдання з ірраціонального, чуттєво загостреного устремління до політичного самоствердження.

Наведені приклади якоюсь мірою документують еволюцію Ли- пинського від позиції позитивістськи-раціонального аналізу історичного минулого до суджень більш волюнтаристичних, від позиції якщо й не гарячого прихильника демократії (таким Липинським ніколи не був), то в усякому разі людини, готової прийняти демократичні засади, — на позиції їх рішучого супротивника. Цей перехід можна підкреслити такою його думкою: ’’Тільки повна побіда над гнобителем або абсолютна супроти нього непримиримість дають в його очах моральну вартість і рівновартість пригнобленому” (1920, стор. 19-20). Слова ці свідчать про втрату політичної гнучкості і перехід на ідеологізовану, ба, навіть догматичну платформу. За ними може критися переконання про фактичну неможливість вести у даних обставинах політику, що в засаді полягає на шуканні компромісу. Така неможливість характерна для часів редоґматизації, символом приходу яких на сході Європи стала перемога ленінського марксизму.

Серед інших редакторських змін у тексті 1912 року читаємо: ’’Головною метою цих гетьманських планів [ідеться про плани останнього року життя Богдана Хмельницького] було: забезпечити й уґрунтувати державну незалежність України, обезвладнити Крим і відібрати загарбані Річчю Посполитою українські землі, які ще не ввійшли в склад козацької території, закресленої Зборівською угодою. Ці плани спиралися на коаліцію України, Семигорода... і Швеції — коаліцію, звернену з одного боку проти Речі Посполитої, а з другого проти Криму, і забезпечену тимчасово нейтральністю Москви” (стор. 287). У версії 1920 року це ж місце звучить так: ’’Головною метою цих планів... було: унезалежнити себе від аґресивної політики Москви; відібрати від Річпосполитої ті північно-західні українські землі, що в склад державної козацької України, визнаної і Переяславським трактатом, ще не війшли... У цю коаліцію держав уходили Швеція, Прусія, Україна, Семигород, Молдавія, Волощина й Литва. Звернена була ця коаліція безпосередньо проти Москви з одного боку, і проти Польщі та Криму з другого” (стор. 40). Наведене місце свідчить про ревізію поглядів Липинського на один із важливих аспектів закордонної політики гетьманської держави.

Про внутрішню політику Хмельницького читаємо (1912 року): ’’Важке ждало Гетьмана у цій області завдання. Бо пам’ятаймо, що, крім виразно протидержавно під цим оглядом настроєної козаччини (і шляхетських покозачених елементів), усі інші українські верстви, сильно асимільовані й деморалізовані польською державністю, тільки з трудом дали себе приклонювати до планів державного yca- мостійнення України” (стор. 288). У версії 1920 року: ’’Тяжке в тій політиці ждало Великого Гетьмана завдання. Бо треба пам’ятати, що, крім старшини повстанчої..., яка одна тільки вмісті з Гетьманом свідомо і виразно прямувала до повного...унезалежнення України, всі инші...” (стор. 55). Коли, отже, у 1912 році ’’підстави української внутрішньої політики” автор вбачає у ’’політиці соціальній, регулюючій міжкласові відносини” (стор. 287), то у 1920 році визначає їх як ’’процес тодішнього формування, консолідації і дозрівання Української Нації” (стор. 51).

Багато поправок, змін і доповнень стосується ролі непокоза- ченої шляхти в історії козацької України доби Хмельниччини: ”По Зборівській угоді, почавши від 1650 року, — читаємо у версії 1912 року, — коли хвилі народної революції вщухли, поворот землян- ської шляхти на Україну прибрав масовий характер” (стор. 293). У 1920 році Липинський пише: ”По тріумфальній зустрічі цілою нацією Гетьмана козацького у Київі і благовіщеню нової Української Держави, шляхта українська масою стала горнутись до Війська За- порожського” (стор. 96). Прокопа Верещаку у 1912 році автор характеризує так: ’’Перед повстанням... ревний ісповідник благочестія” (стор. 293). Про нього ж у 1920 році: ’’Перед повстанням... один із видатніщих представників національно-активної ’шляхти руської”’ (стор. 100). Цікаво порівняти і таке місце обох версій: ’’Поволі, шляхом кривавого і важкого досвіду переконувалася шляхта пінська, волинська і подільська, що без тісної сполуки з життям власного народу, без її повороту до опущеної вітчизни й репрезентуючого її нині Запорізького Війська не може бути на рідній Pyci ладу і по-

рядку” (1912, стор. 296). У версії 1920 року: ’’[шляхта] доходила поволі до того переконання, що без ЇЇ повороту до рідної держав- ности, без її повного обєднання з власним народом ладу і порядку бути не може” (стор. 181). A ось інше місце з редакції 1912 року: ”3 огляду на наближення рішальної розправи з польським наїздом в українських землях, що належали ще до Речі Посполитої, найбільш актуальним питанням для української політики ставало знайдення точки опору в тих землях, позбавлених козацького зачину. I в своїх розрахунках Гетьман не міг поминути шляхетської верстви. Ці нещасні, заблукані сини України...могли віддати безцінні заслуги для справи визволення свого народу” (стор. 297). Te саме у версії 1920 року: ”Готуючись до останньої розправи з польською Річпоспо- литою... [Гетьман] мусів знайти в тих землях опору для своїх широких... планів і замислів. Такою опорою могла й мусіла бу- ти...’шляхта руська’... Шляхта, якої поворот до рідної нації і держави скріплював державно-творчі українські елементи...” (стор. 186). Тут уже перед нами не ’’нещасні, заблукані сини України” (як у 1912 році), а ’’шляхта, що найбільше з посеред усіх українських верств заховала в собі стару — і державну, і національну — традицію, на якій тепер Гетьман будує свої державні, князівські, монархічні пляни” (там же). Бо серед цієї шляхти зростала в той час не лише ’’популярність того великого Гетьмана” (1912, стор. 297), а й ’’пошана до Української Держави” (1920, стор. 188).

Доведена до розпачу грабівництвом різних окупантів пінська шляхта ’’приходить чим раз більше до переконання, що позбавлена релігійного фанатизму... окупація... її братів і сусідів козаків була, без уваги на свій соціальний (селянсько-міщанський) підклад, найкращою... [і] щовелика українськареволюція — це не скороминущий козацький ’бунт’, а політичне і національне усамостійнення всієї України” — пише Липинський 1912 року (стор. 301). У версії 1920 року цемісце звучить так:”Політика польська...[і] щебільше... надії на протекцію царську збанкрутували... B результаті традицийний напрям ’руський’: одвічне тяготіння Турово-Пинської землі до старого київського державного центру... почалотепер ширитисьсеред шляхти пинської... зі стихійноювибуховоюсилою. Загальні причини політичні... і соціяльна, державна і національна еволюція... Війська Запорожського... ще дужче давали себе знати...” (стор. 210).

Ці й інші, переважно дрібні поправки, а також нерідко зовсім відмінне формулювання цілих речень і абзаців, якщо взяти до уваги їх загальну тенденцію, вказують на хід думки Липинського над осмисленням нової проблеми. Висловлюючися узагальнено, йому йшлося вже не про те, щоб показати, що українська шляхта була однією з тих сил, які формували долю України, а про те, щоб

Ii

довести, що саме вона була основоположною політичною силою. Ці акценти особливо виразно помітні на переоцінці постаті Юрія Немирича.

Між шляхтою, що під кінець життя Богдана Хмельницького приєдналася ”до вітчизняної, з руїн давньої Русі... воскреслої української державності”, важливе місце належить ’’одному з найбільш освічених її представників — київському підкоморієві Юрію He- миричу” — пише Липинський у 1912 році (стор. 299). Далі там же: ”Цей протектор аріянських академій, відомий літератор і статист, міг би стати гордістю свого народу, якби не трагічні наші політичні умови, які найкращі його молоді літа зробили для України безкорисними. Він посвятив їх повністю улюбленим аріянським ’новинкам’. Ha вчених диспутах з одновірцями пробував довгі хвилини в своїм київськім Черняхові i...y волинськім Киселині. За аріянство вів завзяту війну з всією католицькою Річчю Посполитою, за аріянство був примушений емігрувати 1646 року на кілька років за кордон” (стор. 299).^[34] Ще далі там же: ”1 не спостеріг той учений філософ, той витончений, у Парижі й Оксфорді вихований пан, як між ним і його ’в хлопів й у темну Русь’ перетвореним народом помалу виросла стіна взаємного відчуження і непорозуміння, як помалу рвалися всі нитки спільної віри і спільних замилувань, які ще його діда Андрія... зв’язували з... батьківською Русь’ю”. У 1920 році Липинський називає Юрія Немирича ’’прикладом тих творчих... сил, які, виділяв з посеред себе шляхецький стан, прилучаючись активно до українського державного і національного життя”. He повторюючи неґативної характеристики втрачених для української справи його молодечих літ, автор констатує: ’’Освітою Немирич перевищав тодішній рівень української шляхти. Своєю ’європейською’ аріянською вірою він був тісніще звязаний з найбільш європеїзованою... ’поступовою’ частиною свого стану” (стор. 193).

Як бачимо, 1912 року Липинський уболіває над відірваністю Немирича від свого народу, від рідної православної Русі, над ’’безкорисністю” для України його молодечого віку, спричиненою як загальною політичною ситуацією на Україні, так і студіями Немирича на Заході й захопленням аріянством — закиди ’’відчуження”, типові для народницького світосприймання. Інакшими очима дивиться автор на це у 1920 році, коли пише: ”Але не зважаючи на це, Юрій Немирич за весь час своєї кипучої політичної і культурної праці [так! — Л.Б.] не тільки не одійшов від свого стану, а навпаки, здобував собі серед нього чим раз більший авторитет... право на провід і репрезентацію. I тому власне його постать особливо цікава для нас. Бо цей наш визначний державний муж, пізніший творець одного з найбільшої ваги державних актів: Корсунської шведсько- української Умови і кодифікатор та вдохновитель Умови Гадяцької, не був якимось виїмковим ідеалістом-ориґіналом або здеклясо- ваним політиком-мрійником, а був визнаним репрезентантом шля- хецької верстви, який зміг пристати...до будови Української Держави тільки тоді, коли ця держава була в стані забезпечити нормальне істнування всій українській шляхті” (стор. 193-194). Отже, про ’’відчуження” Немирича від ’’рідної Русі” вже мови немає, зате Липинський підкреслює органічний зв’язок Немирича зі шляхтою, серед якої він здобув не тільки визнання і авторитет, а й право першості, а, крім того, його політичний реалізм, засвідчений намаганням забезпечити шляхті належне місце у державному житті, нарешті — його державотворчу діяльність.

Цього реалізму Немирича не бачив Липинський 1912 року, пишучи: ”Тому [Немирич] здивувався, коли кривавий рік 1648 поставив перед ним нагу дійсність, коли під ударами народної революції в ніщо розсипалися аріянські академії, коли рухнула ця вся містерна будова, побудована на піску, а його...доля аж над Вислу занесла” (стор. 299). B іншому місці про нього ж: ”1 той давній опозиціоніст, ворог нетолерантного правління Речі Посполитої сьогодні, поруч з іншою українською шляхтою благає Річ Посполиту о поміч, кидається на всі боки як риба, яку хвиля... викинула... на берег... [згодом] починає шукати порятунку деінде: з дисидентською братією... намагається ввести Ракочія напольський трон,посередни- чить між ним і українським Гетьманом... у цей спосібвступаючи в зносини з повстанським табором і тоді вперше пізнаючи свій народ. Від тієї хвилини помалу остигає його первісний запал до боротьби, щезає охо[т]ка залізом приборкувати ’бунтівників’, що мутять йому спокій. Він прилучається до угодової політики Кисіля... [Ще згодом], зражений повністю до польської політики... удається на службу до шведського короля, а коли пов’язані з цим надії також підводять [він] кидає врешті... тиняння по чужих таборах, повертається до ’східної благочестивої віри’ своїх батьків і... подається на Чигиринський двір під владу гетьманську” (там же). Як бачимо, у версії 1912 року Липинський змальовує Юрія Немирича як архетип відірваного від свого народу, відчуженого від його життя й культури мрійника-інтеліґента, що втратив ґрунт під ногами, а потім шляхом випробувань і гіркого досвіду повертається нарешті в лоно батьківщини. Неважко розпізнати в цьому образі всі типові прикмети

Iiii

народницького міфу відчуженого, а потім розкаяного і прощеного ’’блудного сина”.

Іншими очима бачить постать Немирича і його еволюцію автор у 1920 році. Щоб унаочнити це, дозволю собі процитувати ще один довший уривок. Від хвилини, коли Юрія Немирича захопила ’’колонізаційна гарячка” (отже, від 1643 року — див. ВЛТ, т. 2, стор. 279), він збагнув, що ”від урегулювання політичних відносин України до Польщі і від наладженя державного ладу внутрі самої України стала залежати його доля, як і доля всеї української шляхти. Отже не диво, що виключно політичній діяльності і боротьбі за новий лад для свого краю віддає [він] з того часу всю свою енерґію” (стор. 196). Ha ’’початках повстання... Немирич, як і більшість української шляхти, вірить у можливість реформ і переміни ладу в Річпосполитій”, згодом виступає ’’посередником між Ракочієм і Богданом Хмельницьким”. Врешті, ”коли по довгій еволюції і включеню в себе державно-творчих, культурних, національ- но-свідомих елєментів, козаччина зі збунтованої проти Річпоспо- литої військово-добичницької безнаціональної касти перетворилась в державно-національну аристократичну верству, то зникли... ті перепони, які шляхту українську від козацької України відділяли. B Державі і Нації Українській, раз вони повстали, мусіло знайтись місце для орґанічно з українською землею і українською нацією звязаної шляхецької верстви, і тому приїзд Юрія Немирича до Чигрина в початку 1657 p. не був якимсь надзвичайним випадком, а нормальним явищем, яке завершеня процесу формування Держави і орґанічного сполученя всіх частин Української Нації собою знаменувало” (стор. 196-200).

Отже, з перспективи 1920 року всі ’’хитання” Немирича є не наслідком його відчуженості від власного народу (як у 1912 році), а тільки, так би мовити, побічним результатом хибної, ба, навіть катастрофічної політики Богдана Хмельницького. 3 хвилини, коли Гетьман ступив на правильний шлях повного унезалежнення України, на шлях державницької політики, Немирич, який чекав лише на створення такого міцного ладу на Україні, разом зі своєю верствою, котра ще не повністю денаціоналізувалась, приєднується до національно-державного будівництва. Про ’’відчуженість” Немирича від ’’народу” уже не йдеться, бо, по-перше, Немирич ніколи не втрачав зв’язку з українською шляхтою, навпаки, виступав як її авторитетний представник, а, по-друге, сам цей факт, як і його культурна, а головно — державницька діяльність, висувають його в ряди міро- дайних, взірцевих людей. Відтак мова йде не про пристосування до ’’народу”, а, навпаки, — про наслідування народом взірцевих осіб.

”Хоч позиція ’боярів’, — писав Липинський у 1912 році (стор. 293) про роль, яку Хмельницький визначив шляхті в козацькій

Iiv державі, — мусила видаватись жахливою цим вихованцям ’золотої свободи’ й шляхетського розперезання, але вдачі більш енергійні й сумлінні воліли таки основну зміну у своєму суспільному становищі, ніж безчинне вичікування.” Через вісім років Липинський бачив проблему переходу української шляхти на сторону Гетьмана інакше: ”Ті, у кого терпцю не стало вислухувати підозріння й обвинувачування польські; кому соромно було ждати пасивно перемоги Річ- посполитої, ті, хто глибину перевороту українського зрозумів і побачив, що в хаосі й пеклі революції родиться на їх батьківській землі новий лад, для них від старого ладу Річпосполитої близчий і рідніщий...стали дбати самі про себе” (1920, стор. 96), перейшовши в лави будівничих цього нового ладу.

Як бачимо, у 1912 році Липинський цілком усвідомлює, що перехід шляхти до українського повстанчого табору вимагав пожертви становими інтересами, більше того — інтересами політичними. Ha це могли наважитися тільки ті, котрі не мали вже чого втрачати або були міцно зв’язані з козацтвом. Якщо у 1920 році він пише, що новий лад на батьківській землі був для шляхти ”від старого ладу Речі Посполитої ближчий і рідніший” (що, очевидно, суперечить сказаному ним же раніше), то це передбачає дві можливості: 1) або значна частина шляхти пережила повну духовну ’’метаною”, тобто зміну світогляду, і з верстви анархічної, ’’розперезаної” стала верствою службовою, державотворчою, слухняною гетьманській волі (психологічно це мало вірогідне, і такому явищу не легко знайти паралелі в історії),^[35] 2) або той новий лад, який шляхта допомагає будувати на своїй землі, не такий уже далекий від старого ладу Речі Посполитої, а скоріше ’’ближчий і рідніший”, бо побудований власними українськими силами. Але в такому випадку між розглянутими вище планами Богдана Хмельницького і цією шляхтою та козацтвом невдовзі мало прийти до рішучої сутички.^[36]

Мною не керувала історична амбіція. Я занадто добре знав, що історики можуть добре писати тільки про людей свого типу. I як мій тип загине на Україні, то згадки про нього (якщо вони будуть) будуть мати такий самий карикатуральний характер, як козацькі драми, писані сучасною невоюючою... інтелігенцією. Вячеслав Липинський (3 нотаток до автобіографії, Архів Липинсъкого, сер. X, 38).

1. Якщо порівняння двох історичних праць про будь-яку історичну подію чи постать виявляє між ними суттєві розходження, як, наприклад, у випадку двох версій УнП щодо трактування постаті Юрія Немирича, коли в читача може скластися навіть враження, що йдеться про двох різних персонажів зі спільними біографічними рисами, то для неісторика логічно виникне запитання: котра ж із версій відповідає правді, а котра ні, або котра з них є більш ’’правдивою”? Це запитання тісно пов’язане зі запитанням про ’’правдивість” історичної науки і насправді зводиться до того, наскільки історія є об’єктивною наукою і як відмежувати її, наприклад, від політики, від літописання (анналістики) і взагалі від усякого ’’оповідання”. Адже для неісторика слово ’’історія” часто й досі асоціюється з оповіданням про щось, а не з точною наукою. Пригадаймо, що ще Аристотель вважав історію за щось протилежне науці, за свідчення про тих чи інших осіб або одноразові, неповторні події випадкового характеру, що не підлягають законам, і тому не можуть бути предметом наукового дослідження.

Щоб з’ясувати наскільки ’’правдивим” може бути історичний твір — результат праці історика, треба спершу замислитися, наскільки можливим є відтворення минулого взагалі.

Ti, хто вважає завдання історика відносно нескладним, зводять його в основному до ’’правильного”, тобто адекватного відтворення минулих подій. Роль історика з їхньої точки зору — це бути по суті своєрідним дзеркалом, зверненим у минуле, показуючи, ”як насправді було”.

Тут не місце критикувати філософські підстави такого розуміння історіографії. Досить зауважити, що ’’дійсність” і пишучого ці слова, і кожного з читачів різноманітна й неповторна, що її якість

міняється у залежності від багатьох чинників, і що проминула дійсність безповторно щезає, ’’неначе б її ніколи не було”, як співають у пісні. Te, що лишилося від того, що існувало вчора чи хвилиною раніше, — це не більше, ніж випадкові сліди на зразок випаленої папіроски в попільничці чи знаку заболоченого черевика на підлозі, що нагадують про вчорашню розмову з приятелем. A передусім — це слід у свідомості, пам’ять про те, що трапилося, яка не дозволяє вважати його за сон чи вимисел. Так і для історії вирішальними є свідомість, пам’ять і фантазія — фантазія тому, що ”детектив”-історик на підставі недопалка, слідів на підлозі тощо, може встановити, що розмова дійсно відбулася, часто навіть зробити далекосяжні про неї висновки.

Проте історія якісно і кількісно є чимось цілком іншим, ніж проминула дійсність, тобто історичне минуле. Як би докладно не фіксувалася у моїй пам’яті історія дружби з моїм покійним другом, однак це ніколи не буде тим самим, чим була ця дружба насправді, у її живій реальності. Це ”a potentiori” однаково стосується і набагато складніших подій чи історичних процесів. Як можна — в уяві чи на папері — ’’віддзеркалити” чи реконструювати те, що на протязі років і століть робили, чим жили, про що думали і мріяли мільйони людей? Ta й хто схотів би, хто зміг би таку реконструкцію — якби вона була можливою — ці мільйони-мільярди заповнених нею книжок читати? I навіщо? Зрозуміло, що у випадку з модерною історією, коли ми стикаємося буквально з тисячами тон збережених свідчень, історик мусить провести колосальний відбір фактів. Коли ж ідеться про давноминулі часи, йому доводиться на підставі небагатьох уцілілих решток робити далекосяжні логічні висновки, щоб зрозуміти, що вони говорять про минуле і як його осмислити. Історія, отже, — це не реконструкція минулого ”яким воно було насправді”, а духовний процес, у якому історик, на підставі аналогій з пережитим і обдуманим, намагається осмислити конкретні, ключові в його розумінні постаті чи події минулого. Писати історію — значить відбирати і, селекціонуючи, шукати у збережених залишках минулого відповіді на запитання, які історика цікавлять. Вирішальну роль при цьому відіграють роздуми про причини, якими історик пов’язує уламки минулого в причинний ланцюг. Відтак основним для його праці є зв’язати усі безчисленні ланцюги причин і наслідків в єдиний, логічно узгоджений потік розповіді.

Щоб зрозуміти різницю між минулим — минулою дійсністю — й історією, треба взяти до уваги й те, що історик знає про минуле більше, ніж могла знати про нього тогочасна людина, бо йому відоме майбутнє цього минулого. Крім того, історик розглядає минуле з різних перспектив, з решток свідчень багатьох сучасників, і

Ivii

тому він розуміє його ширше, ніж будь-хто зі свідків-сучасників. Минуле для нього — це не те єдине середовище, у якому судилося жити людині того часу; він живе в іншім середовищі, у своїй власній теперішності, а заняття історією є для нього свого роду інтелектуальним спортом, який збагачує його життя новим виміром настільки, що люди чи суспільства, які б не цікавилися своєю історією або, принаймні, не спиралися на власні історичні традиції, перетворилися б на істот одновимірних, тобто втратили б суттєву складну частку людської подоби.

Але якщо історія є витвором людської свідомості, людської пам’яті, то в чому полягає різниця між історичною колективною свідомістю, яка лягла в основу традицій кожного людського колективу (подібно до того, як кожний індивід живе пам’яттю про своє минуле), і свідомим продуктом осмислення минулих подій — науковою історіографією. Вище вже говорилося, що колективна свідомість, невід’ємним елементом якої є історичні леґенди, не є об’єктивною: вона фіксує минуле не таким, яким воно було насправді, а таким, яким воно лишилося в уяві даного колективу. Відомо, як швидко людина схильна забувати неприємне, перебільшуючи пережите колись приємне, чи не пам’ятати про поразки, а перебільшувати, ба, навіть вигадувати успіхи, де їх і не було. Тож чи історик, навіть з найкращими намірами, не робить того самого з минулим, що й людські спільноти, хіба не маніпулює ним, хоча б і декларував власну об’єктивну ”науковість”? Але якщо історик не в змозі бути дійсно об’єктивним, то виходить, що справді наукової історії не може існувати, а відтак сама ’’історія” є, як твердив уже Вольтер, тільки одним із жанрів оповідання, написаного з дидактичною метою.^[37]

Годі заперечувати, що історик може маніпулювати історією. Незаперечне й те, що писати її об’єктивно — це не легке завдання, проте, як на нашу думку, все таки можливе до виконання. Проілюструймо цю думку на прикладі. Кожна людина особливо цінує справедливість, вважаючи її за наріжний камінь людського співжиття. Імануїл Кант висловив це через афоризм: ”Fiat iustitia, pereat mundus” — ”Хай восторжествує справедливість, навіть якби [через це] мав загинути світ”. Щоб забезпечити функціонування принципів справедливості в суспільному житті, вже в старовину виникла професія юристів. Але той, хто зробив би з цього висновок, що існування судів і адвокатів Гарантує торжество справедливості, або що кожний адвокат мету свого життя бачить у забезпеченні тріумфу справедливості, був би надто великим ідеалістом. 3 іншого боку, висновок про те, що розв’язати будь-яку справу справедливо чи винести справедливий вирок є неможливо взагалі, був би надто песимістичним. Як і в сюжеті з об’єктивністю історика, тут ідеться про здійснення нерідко важкого, але не неможливого постулату.

Історики, як і представники інших професій, на протязі віків служили своїм хлібодавцям або, в нашу добу, працювали (й працюють) на суспільне замовлення. До їхнього завдання входило постачати історичне обґрунтування діям суверена, на службі котрого вони перебували, звеличувати його рід і його подвиги. Згодом, коли місце суверена зайняла нація або держава, історику належало обґрунтовувати їхні претензії й виховувати гордість за національне минуле.

Крім цієї тенденційної ’’заанґажованоР’ історіографії, яку нерідко вважають не справжньою історією, а тільки політикою чи національною педагогією, при зародженні відповідних умов уже в давнину помічаємо ’’справжніх” істориків, що заклали підвалини під становлення історії як науки, — Геродота, Фукідіда чи Тацита, — істориків, які намагалися об’єктивно пізнати минуле, сенс своєї праці бачили в історичнім пізнанні ”Sine іга et studio” (як казав Тацит); вони теж, очевидно, часом помилялися, але їхні помилки належать до якісно іншої категорії.

Історик, як і кожна людина, може помилятися, але йому не вільно пристосовувати минуле до власних, чужих цьому минулому, цілей. Він не повинен, описуючи мету й ідеали, за які йшла боротьба у минулому, використовувати історичні джерела як резервуар, у якому можна вишукувати лише те, що корисне для його намірів, і замовчувати свідчення, котрі йому не на руку, препаруючи й висвітлюючи їх відповідно до політичної мети чи поставленого перед собою виховного завдання. Особисті симпатії історика до окремих постатей, рухів, напрямків минулого не мають неґативно позначатися на його об’єктивності, на безогляднім прагненні пізнати правду. Історик мусить усвідомлювати, що в житті завжди точиться боротьба двох партій, двох напрямків, один з яких перемагає. I якщо він ставиться серйозно до свого завдання, то повинен цю боротьбу відтворити: і героїв, і їхніх супротивників, з котрими герої борються, знаючи, що саме цій боротьбі вони завдячують своїм місцем у історії. Той, хто ідеалізує одних, знецінюючи або навіть замовчуючи роль інших, не тільки ставить під сумнів значення прославлюваних ним осіб, а й показує власне нерозуміння історичного процесу, суті подій, про виявлення якої має йтися. Пара- фразовуючи слова Геґеля, історик мусить, пишучи історію, нама-

Iix

гатися бути одночасно обома борцями, обома воюючими сторонами, а, крім того, ще й самою боротьбою. Розуміти, тим більше возвеличувати тільки одну сторону — значить самому замкнути собі ворота до осмислення минулого.^[38]

Ось тут ми стикаємося з однією з суттєвих відмінностей між істориком і політиком. Політик намагається скрізь знайти прихильників своєї політики, тому змушений і своїх супротивників, і історичні обставини й течії, на які вони спираються, зображати у темних кольорах, запобігаючи можливому переходу своїх (у тому числі потенційних) прибічників на бік супротивника. Історикові цього робити не вільно під загрозою того, що замість справжньої історії він напише хіба лише політичний памфлет.

2. Вячеслав Липинський виріс і прожив майже усе своє життя в оточенні, яке на завдання історика дивилося інакше, ніж я його представив.^[39] Історика у ті часи на Сході Європи (про Захід, де обставини тоді були вже дещо іншими, у цьому контексті немає потреби говорити) вважали перш за все важливим борцем на суспільній і політичній ниві, ’’діячем”. Суспільний (чи політичний) діяч у слов’ян, головно поляків і росіян, з яких українці брали зразок, — це людина, що безкорисливо, з почуттям громадського обов’язку, бореться за ’’народне щастя”, за соціальну і політичну справедливість, вбачаючи у цій боротьбі сенс свого життя. Отже, діячі — це переконані борці, первісно оборонці простого люду, згодом — його окремих прошарків, класів, партій. Функція суспільного чи політичного діяча уже по суті своїй виключала схильність до об’єктивізму як несумісного з роспалом боротьби за ’’народне щастя”, перемогу пролетаріату тощо. Об’єктивізм не знаходив жодної підтримки ні в лавах інтеліґенції, ні, тим більше, серед народних мас, оскільки послаблював би прагнення боротися за визволення, а, отже, був для діяча надмірною розкішшю. Тож майже усі польські історики цієї доби були одночасно й політиками і рідко цінували науковий об’єктивізм, підміняючи його то патріотичною ’’інтуїцією”, то історичним ’’відчуттям” (як, наприклад, Станіслав Закшевський), то відверто заявляючи, що досягти об’єктивності неможливо (як, наприклад, Шимон Аскеназі).^[40] Більш консервативні історики, пред-

ставники так званої Краківської школи, бачили своє завдання у політично-виховній площині: показати, які національні помилки, які вади польського державного устрою довели до розвалу Речі Посполитої і до втрати національної самостійності. Вони вважали, що такий ’’іспит совісті”, тобто усвідомлення і засвоєння своїх помилок польським суспільством, призведе до радикальних змін у системі мислення й поведінки, до переоцінки вартостей, яку рахували за конечну передумову ’’суспільної направи”, повернення політичної самостійності.^[41]

У росіян у цей же час теж спостерігаємо перевагу істориків- діячів, істориків-педагогів і істориків-політиків, які вважали себе борцями за народне щастя і визволення від ярма царизму (зрозуміло, поруч з істориками, слугами царизму, захисниками самодержавної царської влади).^[42] Українська історична наука, яка робила тоді ж свої перші кроки в Галичині, а після революції 1904/1905 років — і на Східній Україні, своїми початками завдячує саме цій суспільній категорії діячів.

З’ясувавши в загальних рисах завдання історика, як його розуміємо ми тепер і як його розуміли раніше, можемо краще зрозуміти й оцінити постать Вячеслава Липинського.

Народжений у 1882 році, виходець із вже незрозумілого для нашої тогочасної інтелігенції шляхетського світу, Липинський виріс на Україні й змалку почував себе українцем, але не українофілом, як багато його ровесників, тобто, він не втрачав шляхетських переконань і не приставав ні до ’’народу”, ні до ’’інтеліґенціГ’, а прагнув стати виразником інтересів шляхетської верстви. Як людина наскрізь політична, він намагався з одного боку втягати свою верству до українського руху, а з другого — пробудити її до політичного життя й зробити з неї ту політичну силу, якою вона була в давнину. При цьому Липинський виходив із переконання, що цього можна досягнути лише тоді, коли Україна, земля, на якій шляхта живе як суспільний клас, стане незалежною державою з власною провідною верствою. Для досягнення цього українська шляхта мусить стати тією політичною силою, яка, разом і в співпраці з іншими політичними силами, у першу чергу — українською інтеліґенцією, очолить українську визвольну боротьбу. Цій меті Липинський присвятив початкові роки своєї громадсько-політичної праці, у чому виявив себе, очевидно, теж як суспільно-політичний діяч. Його історичні твори мали на меті пробуджувати, — передусім, серед полонізованої української шляхти — розуміння її українського політичного минулого, розтлумачувати, що головний сенс її існування полягає не у плеканні ’’традицій Яреми” (Вишневецького) чи у виконанні ролі польського форпосту на українському Сході, а в служінні інтересам українського народу, серед якого й за рахунок якого вона живе. 3 цього виникає, що її майбутнє щільно пов’язане лише з Україною і українським рухом; і якщо вона хоче знову стати не чужинцем-колонізатором без жодного впливу на майбутню долю своєї землі, а політичним класом, то мусить очолити політичну боротьбу за її незалежність.

Вибух Першої світової війни, революція, створення Центральної Ради, проголошення Української держави, повалення Ради і виникнення гетьманської Держави знаменували стадії активної участі Липинського в українському державному будівництві. Призначення його (гетьманом Павлом Скоропадським) українським послом у Відні, одночасно з дальшим розвитком подій на Україні, прискорили політичну еволюцію історика. Його довоєнні симпатії територіального характеру, пошуки платформи для співпраці й політичного компромісу з іншими українськими політичними силами втрачають — в його очах — право на існування через політичні катаклізми, відверту боротьбу більшовиків за владу, а з другого боку — через демагогію, безхребетність і моральне банкрутство української інтеліґенції. Ha думку Липинського, українська інтелігенція в особах своїх провідників перестала бути ймовірним партнером для справжніх самостійників, а українські маси, за винятком заможніших прошарків хліборобського класу, виявили себе елементом руїнницьким, незрілим до будування української державності. Тому єдиною політичною надійною силою, на яку міг би покластися український державник, став український монархізм: тільки дідичний Гетьман, що спирається на володіючий землею хліборобський клас, очолений землевласницькою шляхтою, був, є і буде єдино зацікавленим у виникненні суверенної Української держави; тільки в їхні руки можна віддати провід національної боротьби, тільки вони здатні її завершити, від їх організованості залежить, чи постане і коли постане Українська держава.

Перед лицем і під впливом шоку, спричиненого крахом української визвольної боротьби і провалом молодої української державності, пише Липинський у 1920 році нову, розширену версію УнП, на цей раз уже не для полонізованої української шляхти, тому не польською, а українською мовою, щоб усім зацікавленим і перекона- ним у реальності майбутнього політичного життя України показати, як у XVII столітті гетьман Богдан Хмельницький зумів у дуже важких зовнішніх і внутрішніх обставинах вибороти і збудувати українську державу, і як ця держава після його смерті, через невиконання його заповіту, стала жертвою внутрішньої соціальної і політичної боротьби. Наголошуючи а) на вирішальній ролі Гетьмана у створенні і правильному функціонуванні держави, і б) на не менш вирішальній ролі землевласницької шляхти, як головної, крім козацької старшини, частини провідної верстви, без якої створення і функціонування державного апарату неможливе, Липинський відстоює тезу про необхідність служіння, тобто підкорення провідної верстви державі, репрезентованій Гетьманом (монархом), і засуджує анархістську неслухняність, недисциплінованість і вузько еґоїстичні інтереси багатьох представників тодішніх вищих станів, що передусім і стало причиною національної катастрофи.

Очевидно, Липинському йшлося про те, щоб показати своїм сучасникам, немов у дзеркалі, їхні власні помилки і промахи, їхню анархістську недисциплінованість, недостатню любов до батьківщини, надмірний еґоїзм, які виявилися дійсними причинами краху нової спроби створення української держави. Враження від читання УнП повинні були змусити читачів проіспитувати власну совість, а далі призвести до каяття у власних політичних гріхах і до висновків, до зміни характеру дій і, в кінцевому підсумку — до політичного об’єднання підпрапором Гетьмана.

Усвідомивши зв’язок Липинського-історика з Липинським-по- літиком, мусимо, враховуючи сказане вище про правдивість історика і про його об’єктивність, зробити йому закид, що він був перш за все політиком і використовував історію для власних політичних цілей у відповідності з афоризмом: ’’Historia est magistra vitae”. Проте, висловивши таке тяжке звинувачення, ми зобов’язані дослідити, наскільки воно виправдане.

3. Зацікавленість Липинського українською історією, перш за все історією своєї власної верстви, української шляхти, була давньою, тривалою, глибокою. Хоч він ніколи не вивчав історії в університеті і був у цій галузі самоуком, проте став визнаним фахівцем у згаданому питанні.^[43] Досліджуючи минуле свого рідного краю, головно добу XVI-XVIII століть, Липинський прийшов до переконання про визначну роль шляхти у державному й національному житті тих часів. Вивчаючи історію української революції 1648 року, він встановив і довів, що і в цьому повстанні, котре раніше розцінювалося в історіографії як свого роду селянська жа- керія, українська шляхта взяла чималу участь, і що згодом, при створенні української козацької держави, її роль ще збільшилася. Це утвердило Липинського у переконанні, що без провідної верстви — а нею на Україні, як і скрізь у Європі, протягом століть була шляхта, — а також без монарха-гетьмана (це останнє судження Липинського можливо дещо пізнішого походження) не можна збудувати держави. Як бачимо, Липинський, осмислюючи минуле, зробив із решток історичних фактів конкретні висновки, саме такі, які, до речі, перед ним робило багато різних мислителів та істориків. Образ історії, відтворений Липинським, можна назвати однобічним у тому розумінні, що він бачив минуле під певним кутом зору. Сам автор був цілком свідомий того, що ґенералізує свій кут бачення, не раз визнаючи це й сам (про що може свідчити, зокрема, епіграф до цієї частини есе). Але він не опускався до неправди, яка б не відповідала фактам, а факти якраз підтверджують вирішальну роль шляхти у досліджувану добу, так само як і вирішальну роль монархів у виникненні держав.

Визнавши за історичний постулат, що шляхта (тобто кожна політична провідна верства, якщо вона сумлінно виконує свою політичну функцію) і сильна спадкова монархічна влада Гарантують існування та розвиток держав, а їхня відсутність чи занепад ведуть до втрати державності і національної катастрофи — як у випадку Польщі і України, — Липинський проголосив це історично-соціологічним законом, що в добу позитивізму й процвітання марксизму цілком зрозуміле. У своїй правоті його переконали, безсумнівно, і твори різних мислителів, істориків та соціологів, як, наприклад, уже згаданих істориків так званої Краківської школи або ж Вільфредо Парето, котрий вважав відкритий ним феномен ’’кругообігу еліт” — на противагу Марксовій ’’боротьбі класів” — основоположним фактором соціального і політичного життя.^[44] Взагалі, починаючи з XVIII століття й Французької революції, відколи стара шляхта стала втрачати своє значення, а монархічний принцип був підданий сумніву, проблема політичної і духовної еліти щораз дужче опановувала думку мислителів, які почали, зрештою, вважати її кардинальною або однією з найважливіших проблем сучасності, пов’язуючи її з наростанням глибокої європейської духовної кризи. Вище

вже згадувалося про іспанського філософа Ортеґу і Ґассет, котрий присвятив цьому питанню особливо багато уваги. Однак чільною постаттю доби, яка найбільше зусиль доклала як аналізові, так і боротьбі з нігілізмом, був німецький філософ Фрідріх Ніцше. Для глибокого розуміння філософського аспекту елітарної концепції історії (фальшиве тлумачення якої призвело світ до Другої світової війни), а також щоб мати змогу правильно оцінити позицію Ли- пинського, у тому числі його намагання створити нову українську аристократію, доцільно коротко зупинитися на філософській концепції аристократії, сформульованій Ніцше.

Головним предметом звинувачень, пред’явлених Ніцше своїй добі, було всевладне панування ’’моралі невільників”, тобто моралі пересічної людини, що взялася перебудовувати світ згідно зі засадами ’’рівності”, тобто вищості мас над кращими, більш обдарованими і більш шляхетними індивідами, на чому побудована і загальна схема соціалізму. Панування ’’моралі невільників”, а заразом і типу людини, котра проводить її у життя, над типом людини вищої, є злом не тільки тому, що це пригнічує вищих людей і зводить нанівець найкращі людські можливості, що лише тоді розвиваються, коли індивіди з меншими здібностями служать більш обдарованим і ставлять їх собі за зразок для наслідування й власного вдосконалення. При суцільному пануванні ’’моралі невільників” немає місця моральному вдосконаленню, оскільки критерієм і ідеалом часу стає ’’убогий духом”, що дбає виключно про своє благополучне животіння в матеріальному достатку. B історичній перспективі, згідно з Ніцше, перший період занепаду ’’моралі панів” почався з падінням грецько-римської старовини. Відроджена згодом в епоху Ренесансу, ця мораль знову, починаючи з XVIII століття, стала занепадати, поступаючись ’’моралі невільників” і гаслам загальної рівності. Ніцше закликає до нової переоцінки цінностей, яка дала б можливість майбутній аристократії духу розвинути новий, необхідний для добра всього людства тип людини, що прагнутиме до самовдосконалення і витворення нових цінностей. Ця нова аристократія відрізнятиметься від старої в деяких важливих пунктах: колишнє безумне зухвальство (очайдушна відвага) має збагатитися розвинутою пригніченими верствами витонченою духовністю й увагою до інших; давнє нехтування стражданнями мусить поступитися умінню терпіти, що стане ознакою нового аристократа й своєрідним каталізатором, який дасть нагоду втілити в життя найвищі людські можливості. ’’Надлюдина” нової аристократії перебуватиме в стані вольової напруженості між енерґійним просуненням свого становища і своїх бажань, та усвідомленням їх однобічності, оскільки знатиме, що мусить уміти діяти рішуче, хоч на світі немає абсолютного

Ixv

добра, бо дійсність — це суміш протиборних ’’жадоб до влади” (“М achtwillen”).^[45]

Ніцшеанська концепція ’’надлюдини” виникла як противага марксистсько-соціалістичній концепції ’’надсуспільства”, тієї модерної утопії, яка обіцяє усім якомога повніше задоволення потреб і здійснення вселюдського щастя, а насправді веде до тотального панування елітарної організації; яка з пафосом проповідує загальну рівність, а на практиці безоглядно втілює в життя всеохоплюючу — крім керівної охлократії — неволю; яка свідомо замовчує або заперечує те, що в дійсності в суспільно-політичному житті ми завжди маємо справу з боротьбою взаємно протиборних сил —’’жадоб до влади”, за термінологією Ніцше. Зрозуміти цю, для всіх ідеалістів і мрійників гірку правду, — це означає не тільки зробити важливий крок до осмислення сучасного й минулого (що до певної міри дає можливість здійснити марксистська теорія ’’боротьби класів”), а й усвідомити, що протиборство різних суспільних сил, політичних напрямків і вартостей є необхідною передумовою існування політичної свободи, яка може розвинутися тільки там, де ці сили певною мірою взаємно нейтралізуються, творять певну рівновагу і тим самим лишають місце для свободи, а там, де усе вирішує єдина ’’партія”, немає і не може бути свободи.

Було б помилкою на тій підставі, що Липинський неодноразово висловлюється проти анархічного поняття свободи (у розумінні свободи як права кожної людини робити те, що їй заманеться), думати, що він недооцінював або навіть заперечував важливість справжньої свободи. Мати свободу — не суперечить (у його розумінні) добровільному підпорядкуванню авторитетові ’’кращого”, котрий більше знає або ліпше будь-що уміє і заслужив на те, щоб його слухали, брали з нього приклад. Дійсно вільним є лише той, хто вміє добровільно підкорятися. He менш помилково було б бачити в Липинському (як і в Ніцше) прибічника однопартійної, тоталітарної системи. Проти цього свідчать не тільки його довоєнна суспільно- політична діяльність і принципи територіалізму, які він обстоював,^[46] а й пізніша боротьба з тоталітарними політичними напрямками, починаючи від більшовизму і кінчаючи фашизмом. Концепція держави і нації, висунута Липинським, не передбачає ліквідації інших партій і суспільних організацій чи підкорення їх однопартійній диктатурі. Перед лицем тотального панування на Україні лівих ідеологій

(зумовленого слабкістю чи навіть відсутністю провідної верстви), Липинський хоче зміцнити й організувати консервативні, державницькі елементи нації, будучи переконаним, що без цього українці не тільки залишаться народом бездержавним, а й що чужинецька тоталітарна охлократична довготривала диктатура остаточно знищить їхнє національне існування. Липинський не мав ілюзій щодо того, наскільки важким до здійснення було намічене ним завдання, хоч, можна припускати, це стало йому цілком ясно тільки з часом. Через декілька років після закінчення УнП він занотовує: ”Доти, доки не витвориться у нас раса панів, яка захистить Україну ззовні і поборе українського хама внутрі, — про українську націю не може бути мови. Витворитись такій расі незвичайно трудно. Безодня жертв і посвяти лежить на її шляху”.^[47]

Особисті переживання, жаль за змарнованими політичними можливостями й аналіз національної катастрофи 1917-1919-их років призвели Липинського до нових висновків також щодо причин української бездержавності в минулому, показали в інакшому світлі різні проблеми історії України часів Богдана Хмельницького, поглибили його розуміння процесу створення козацької держави і причин її занепаду. Закид, що Липинський інтерпретує події XVII століття у світлі трагедії визвольної боротьби 1917-1920-их років, не підриває його об’єктивності як історика, бо історик, як і кожна людина, виробляє категорії свого мислення і розуміння минулого на підставі власного досвіду зі сучасних йому подій, шляхом аналогій і осмислення намагаючись зрозуміти минуле. Тому поглиблене новим досвідом розуміння сучасності мусить вести до поглиблення розуміння минулого. Тож Липинському можна робити закид не у деформованій інтерпретації минулого, а хіба у тому, що він не розширив достатньо кола своїх джерел на інші історичні періоди й на інші народи, і тому, як і з огляду на можливі недоліки його методу, висновки автора бувають передчасними, у них не до кінця враховані всі моменти, що свідчили б проти запропонованої ним інтерпретації.

Такі закиди у кожному конкретному випадку треба обгрунтувати, тобто дати вірніше пояснення поставленим під сумнів процесам чи подіям. Так, інколи, про що я згадував у першій частині есе, можна говорити про підхід, який належало б визначити як ’’скорочену перспективу”: пишучи УнП для широкого читача, Липинський часом надто сумарно інтерпретує суть явища, про яке йдеться, свідомо відсуваючи на бік обов’язкові для наукової праці застереження і надто безапеляційно обстоюючи свої висновки.

Інший закид, який можна зробити Липинському-історикові, це те, що він не дотримався в УнП принципу ”sine іга et studio”, тобто не був достатньо об’єктивним, займаючи чітко зацікавлену позицію, з якої то як суворий суддя, то як грізний прокурор судив і звинувачував своїх сучасників і пращурів за злочини і провини, вчинені проти української держави і нації. Однак було б помилкою або тільки частковою правдою приписувати це його симпатіям політичного діяча-гетьманця. Вирішальну роль відігравало те, що Липин- ський був переконаний, ніби йому науково раз на завжди вдалося вияснити причини українських політичних програшів і бездержавності, і тому він почував себе не просто цілком вправді, але морально зобов’язаним — не лише як історик і політик, а як громадянин — поширювати (можна навіть сказати: проповідувати) відкриту ним істину, пояснювати суспільні й політичні наслідки тієї чи іншої поведінки окремих осіб, цілих груп або й верств-класів у політичному житті, їх конструктивний чи деструктивний вплив на державу, вказуючи шляхи виходу зі стану національної катастрофи, яка трапилася через їхню провину.

У зв’язку з цим треба коротко розглянути феномен, який дозволяє глибше зрозуміти Липинеького. Західноєвропейський історик, пишучи історичну працю, усвідомлює, що вона представляє сьогоднішній стан вивчення даного питання і що його висновки мають тимчасовий характер, бо вже завтра, можливо, відкриються нові, невідомі досі факти чи методи, які спричинять їх ревізію. Таке розуміння не тільки історії, а й науки взагалі, тобто усвідомлення її тимчасової, відносної, безперервно модифікованої природи, натрапляло й натрапляє на сході Європи, що не звільнилася досі з-під впливу релігійного світогляду (констатуючи це, не роблю висновку про якісну ’’відсталість”, оскільки вважаю так званий ’’поступ” за річ умовну, що може означати і рух вперед, і ’’поступ назад”), на великі психологічні перепони. Поняття істини тут ще тісно переплетене 3 образом вічної незмінної ’’святої істини”, що має, безсумнівно, релігійне походження. Через це і наукова правда, починаючи з часів, коли віра в науку почала витісняти віру в Бога, теж мусила набрати характеру абсолютного закону, абсолютної правди, оскільки правда відносна, умовна не могла б викликати до себе жодної довіри.

I коли Липинський неодноразово і наполегливо висловлює думку про те, що його мислення, його спосіб бачення світу не є ориґіналь- ним чи надуманим, а відповідає світогляду шляхетської верстви, до якої він належить, то це не означає, що він визнає відносність своїх висновків, тим самим допускаючи право на існування інших, навіть почасти виправданих точок зору різних верст населення, кожна з яких не є безумовно вірною або, що означала б те саме, кожна з яких несе в собі певну долю правди. Ці його вислови треба скоріше

lxviii

розглядати за аналогією до відомої тези Карла Маркса про пролетаріат і розуміти так, що шляхта, будучи немовби еманацією політичного виміру історії, лише одна спроможна бачити все, що стосується держави — як її будівничий, — з відповідної, єдино правильної перспективи, а тому усі інші можливі перспективи є неполітичними, отже фальшивими. Крім того (що не менше важливо), розуміння людей, серед яких жив і діяв Липинський, підказувало йому психологічну необхідність звертатися до своїх читачів зрозумілою їм мовою, не давати ’’каміння замість хліба”, лише ту духовну поживу, якої вони очікують від мудріших за себе, коли читають їхні книжки, тобто доступну і зрозумілу правду, котра може стати дороговказом для дій. Про це може свідчити хоч би така його нотатка: ”Я чую в своїй душі постійно голос суспільного лікаря. Зі совістю такого лікаря і з любови до України я шукав і шукаю шляхів, які ведуть до джерел життя нації, і шляхів, що ведуть до її смерти. I я намагався ставити орієнтаційні таблиці на цих шляхах”.^[48] Така позиція не дозволяла наголошувати на відносності відкритих ним законів суспільного і політичного життя, користуючись обмежуючими частками на зразок ”якщо”, ”може” тощо.

Спробуймо зробити висновки зі сказаного.

Якщо певні сталі зв’язки у причинній тканині дійсності з неодмінною закономірністю завжди і всюди ведуть до витворення, розвитку й падіння держав (називаю тільки одну область політичної дійсності, яка знаходилася у центрі уваги Липинського), то зрозумівши їх механізм, можна не лише встановити головних спри- чинників усіх етапів процесу в минулому, а й визначити, від чого залежить доля держав на майбутнє. Таке знання, даючи нам ключ до розуміння майбутнього, дозволяє разом з тим на нього впливати. I ось у таких обставинах пасивний об’єктивізм історика-спосте- рігача був би морально безвідповідальним. Натомість єдино моральним поводженням, з точки зору громадянина і патріота, є боротьба за провід у політичному житті, яка при досягненні мети дала б змогу скерувати майбутнє у відповідне, корисне для нації і держави річище. Це означає планувати майбутнє, яке згодом має перерости у плановану історію. 3 другого боку, це Гарантує єдність пізнання і пізнаного, означаючи, що ’’правдива” історіографія перестає бути омріяним ідеалом історика, а перетворюється на явище ідентичне об’єктивному історичному процесу, у якому діють відкриті істориком закономірності.

У цих обставинах розмежування між істориком, вихователем і політиком є наскрізь фальшиве. Об’єктивність історика і його намагання встановити ’’правдиву” історію Гарантовані тим, що він збагнув її історично-соціологічну закономірність і показав, як вона формувала події, про які мова. Отже, ніщо не суперечить, навпаки, усе свідчить на користь того, щоб він був одночасно істориком- вихователем, поширював розуміння історичної закономірності, викривав безглуздість опору цій закономірності, пропагував і пояснював, куди слід іти і хто саме засуджений історичним процесом помирати на ’’смітнику історіГ’, розтлумачував залежність і причинні зв’язки між формами політичної організації і політичними акціями та історичними процесами, наприклад, поведінкою політичної верстви й розвитком (чи падінням) держави. Ніщо, врешті, не суперечить тому, щоб історик був одночасно політиком і активно, як політичний діяч, намагався скерувати хід подій у належному напрямі.

Ця тенденція на сході Європи (в її основі багато причин, деякі з них ми згадували вище) після перемоги більшовизму призвела до виникнення там історіографії ’’нового типу”, уже неодноразово проаналізованої. Однак Липинський, людина наскрізь релігійна, консервативна, а при тому справжній український патріот, пішов іншим шляхом і залишив творчу спадщину, якою український народ справді гордиться і яка донині не втратила актуальності.

Лев P. Білас

Ixx