Самопізнання як багатомірний процес становлення людства

У витоків філософської культури епохи Відродження сто- їть Данте, думка про самостійність земного призначення лю- дини лежить в основі його політичної ідеї — програми єдиної всесвітньої монархії, світської, незалежної від церкви.

Гуманізм Франческо Петрарки прокладає шлях до нової антропології, звертаючи увагу на внутрішній світ людини, і через це — до нового трактування людської гідності, місця людини у Всесвіті. Здійснення людиною свого призначення потребує не боротьби із власною природою, не переборюван- ня гріховної природи, а навпаки — слідування природі.

Втеча від світу, відмова від слідування власній природі, пе- реборювання земних спокус — все це переглянуто в системі гуманістичної моралі. Більш того, оскільки власне слідуван- ня природі проголошується головною метою і обов’язковою умовою гідного людини існування, всякий відхід від природи (тим більше — боротьби з нею) є протиприродним. Леонардо Бруні протиставляє монотонність середньовічної схоласти- ки — боротьбу шкіл і напрямків древньої філософії. Тут були стоїки, академіки, перипатетики, епікурейці, і між ними вини- кали сварки та суперечності. Власне, в існуванні у філософії боротьби напрямків і бачить гуманіст шлях до досягнення іс- тини [7, с. 34].

Гуманістична антропологія підтримує в людині діяльнісне начало, тим самим вона протистоїть як середньовічному ас- кетизму, так і гедоністичній насолоді. «Людина народжуєть- ся не для безрадісного існування в бездії, а щоб працювати над великою і грандіозною справою» [18, с. 237].

Подібний ідеал грандіозно розвинутої, досконалої особи- стості ліг в основу гуманістичної педагогіки, чинить великий вплив на розвиток педагогічної теорії і практики наступних століть і значною мірою визначив виховання декількох по- колінь європейської інтелігенції епохи Відродження.

Тисячоліттями формувалося відношення людини до себе, до своїх цінностей, до свого призначення в житті; динаміка людства переходила від одної колективної рефлексії до іншої, акумулюючи надбання та цінності епох, формуючи свідомість людини та її відношення до своєї діяльності, таким є шлях зміни особистості — в цьому і є динаміка ідентичності. Таким чином, ідентичність — багатомірний процес становлення люд- ства.

Психотерапія є дитям антропологічної революції [11, с. 23], що лежить в основі сучасної культури, як одна з найпоказові- ших її гуманітарних практик.

У психотерапії свій шлях у системі гуманітарних проблем сучасності, своя система екзистенціальних і культурних цін- ностей, що називається «внутрішніми», «особистісними»,

«суб’єктивними», «архетипічними» чи просто «психічними», які складають автономне ціннісне ядро, яке легко відрізнити. Біля нього постійно кристалізується своєрідна екзистенціаль- на прагматика психотерапії, те властиве їй багатство мотивів і цілей, звернених до психотерапевтичного процесу, до саморе- алізації, до особистісного зросту, душевно-тілесної цілісності, констатує Бьюдженталь [5, с. 7].

Навчання психотерапевтів започаткувала психоаналітич- на модель навчання. З. Фройд визнавав потребу попередньої терапії кожного психоаналітика. Цю першу психоаналітич- ну модель навчання психотерапевта З. Фройд оцінював, як можливість відкриття свого несвідомого, аналізу надавалось

меншого значення. Власне, тому він і вважав тоді, що такий вступний етап дозволить далі аналітику провести самоаналіз. Самопізнання було одним із джерел виникнення психоана- лізу. В середині 90-х років XIX століття З. Фройд приділяв значну увагу самоаналізу. В 1897 році у листах другу, ліка- рю В. Фліссу, З. Фройд багаторазово писав про те, що є сам для себе найбільш важливим пацієнтом.

У XIX сторіччі З. Фройд та К. Г. Юнг приділяли значну увагу самопізнанню та вважали, що самопізнання, включа- ючи інтерпретацію власних сновидінь, спогадів дитинства, може бути корисним та необхідним для людини (з нормаль- ною психікою), яка розвивається, проте справжній самоана- ліз у дійсності не можливий. Отримання об’єктивних знань про себе пов’язане із значними труднощами. Вони вважали, що у процесі самопізнання має бути допомога досвідченого психолога.

Проте, німецько-американський психоаналітик К. Горні вважала, що ні з теоретичного, ні з практичного поглялу не- має ніяких достатніх причин, щоб стверджувати, що самопі- знання не можливе.

Як і З. Фройд, так і К. Горні усвідомлювала труднощі са- мопізнання, пов’язані з емоційними факторами, котрі роблять людину сліпою по відношенню до неусвідомлюваних сил. К. Горні визнавала негативні моменти самопізнання, якщо його робити самоціллю, тоді воно підміняється самозвинува- ченнями та нездоровою схильністю до «самокопання». Також вона підкреслювала, що самопізнання може бути плідним, якщо воно допомагає людині розкрити свій творчий потен- ціал, стати кращим у моральному відношенні та духовно зба- гаченим. І тоді К. Горні запропонувала ідею конструктивного самоаналізу, котрий здійснюється як епізодично, так і систе- матично. Як метод самопізнання метод епізодичного самоана- лізу підходить для вирішення ситуативних проблем. Глибин- не самопізнання характеризується регулярною працею, має бути системним, і тоді воно дає гарні результати [23].

Дотримуватися наступних правил рекомендує К. Горні. По- перше, людина повинна висловити те, що дійсно відчуває, а не те, що повинна відчувати за власними стандартами або ж існу- ючою традицією. По-друге, необхідно надати своїм почуттям якомога більше свободи. Головне в аналізі — це «внутрішнє значення — усвідомлення всієї інтенсивності почуттів» [23].

Як і при спілкуванні із психологом, при самоаналізі ви- никають різні види опору, які потребують пропрацювання. Складність цієї роботи з ним (опором) може визвати бажання відмовитися від самоаналізу. Як результат, самопізнання зале- жить «від сили опору та від сили «Я», спрямованого на його подолання». Тому головною вимогою є усвідомлення того, що опір діє, техніка ж боротьби із ним у тому, щоб «спробувати його проасоціювати».

У цілому К. Горні виходить із того, що самопізнання може дати людині можливість більш повної самореалізації, роз- криття її внутрішнього потенціалу.