Тенденції у розвитку літератур
.
Картина світової літератури стає по війні значно складнішою у всіх відношеннях: за тематикою, жанрами, стилями, проблемами, регіональним представництвом. До школи так званої "старої" літератури (західноєвро-пейської чи північноамериканської) прилучаються новітня хвиля - латиноа-мериканці (Габріель Маркес, Пабло Неруда, Луїс Борхес), японці (Кобо Абе, КавабатоЯсунарі), африканці.
При яскравій строкатості умовно можна ви-ділити два основних напрями -- реалістично-традиційний та модерністич-ний. Реалізм продовжував довоєнну демократичну тенденцію в літературі, а також традицію літературного руху Опору у роки фашизму та нацизму. Тут в першу чергу слід нагадати імена французів Роже Війяна, Робера Мерля, Жана Лаффіта, німців Генріха Бьолля, Анни Зегерс, Германа Гессе. Так, Жан Лаффіт, що пройшов шлях в'язня у гітлерівських концтаборах, у книзі "Живі борються" документально розповів про людську мужність, неско-реність і віру у перемогу над фашизмом. Робер Мерль у романі "Смерть -моя професія" показує історію Німеччини першої половини XX ст. через, долю Рудольфа Ланга, що став комендантом концтабору й професійним убивцею. Романи і повісті Анни Зегерс ("Мертві залишаються молодими", "Поїзд прийшов вчасно", "Де ти був, Адаме?") розкривають драматизм33N
513
німецького суспільного життя за гітлерівського режиму. Цю ж тему у своїх художніх та публіцистичних творах продовжив Генріх Бьолль. який і був відзначений Нобелівською премією у 1956 р.
"Сердитими молодими людьми" назвали англійських письменників, що вступили до кола літератури у середині 50-х pp. їх твори містили їдкий сар-казм, різку і неприкриту критику існуючих порядків. До плеяди "сердитих" відносяться Кінслі Еміс ("Щасливчик Джим", "Це невизначене почуття"), Джон Уейн ("Поспішай униз", "Живучи тепер"), Джон Осборн ("Оглянься у гніві"). Трохи пізніше в літературу Великої Британії прийшло покоління бунтівників, яких стали називати творцями "робітничого роману".
Започат-кував цей рух роман Аллана Сіллітоу "Суботній вечір та недільний ранок". Його наслідували Сід Чаплін ("День сардини", "Можна кохати і так"). Домінували у цих романах молоді герої з середнього трудящого класу, невдово-лені життям, що займали активну громадянську позицію. Але "робітничий роман" був хоч і помітним явищем, але нетривким. У цей же час з'являється і так званий "антиколоніальний роман". Його представляють такі письмен-ники як Джеймс Олдрідж ("Дипломат", "Не хочу, щоб він помирав", "Ос-таннє вигнання"), Д.Стюарт ("Леопард у траві". "Непідходящий англієць"), Н.Льюїс ("Самотній пілігрим", "Зрима пітьма"). Та найбільшою постаттю повоєнної англійської романістики є Грем Грін. Ного романи "Тихий амери-канець", "Суть справи", "Комедіанти", "Наша людина в Гавані", "Подорож з моєю тіткою" зосереджують увагу читача на яскравих психологічних харак-теристиках героїв, що провідним питанням життя мають визначення і знай-дення його сенсу. Чарльза Персі Сноу іноді називають новим Голсуорсі за його цикл романів "Чужі та брати", який панорамно показує життя англійсь-кого суспільства 20-60-х pp.Французький реалізм репрезентують Луї Арагон, Моріс Дрюон, Ерве Базен. Творчість Луї Арагона багатогранна: поезія, проза, публіцистика, есеї-стика. По війні у кількох поетичних збірках Арагон залишився вірний пам'яті війни, руху Опору. Серед епічних творів вирізняються монументальні праці "Страсний тиждень", "Загибель всерйоз" та "Комуністи". У формі ро-динної хроніки написані романи Ерве Базена "Родина Резо", "Гадюка в кула-ку", "Смерть коня". Ерве Базен чи не першим гостро розкрив проблему по-колінь, що назрівала і вилилась у молодіжний бунт наприкінці 60-х pp. Учас-ник руху Опору Моріс Дрюон створив трилогію "Кінець людей", де викри-вав небезпеку цинізму і бездуховності у взаєминах людей. Справжня попу-лярність до Дрюона прийшла у наступні десятиліття, коли він написав серію
514
історичних романів "Прокляті королі" (1955-1977).
В США реалістичний напрям репрезентують лауреати Нобелівської премії Ернст Хемінгуей (1952), Уільям Фолкнер (1950), Джон Стейнбек (1962).
У першому післявоєнному романі "За рікою, у затінку дерев" Е.Хем-інгуей показує руйнівну роль війни. Мова йшла про знищення людської осо-бистості. Відома повість "Старий і море" стала філософським осмисленням долі людини-борця. Це твір-притча, головна ідея якого висловлена ясно: "Людина створена не для того, щоб зазнавати поразки. Людину можна зни-щити, але не можна її перемогти". Проблеми сучасного американського сус-пільства відображені у творах Д.Стейнбека ("Море Кортеса", "Заблукалий автобус", "На схід від раю", "Зима тривоги нашої") та У.Фолкнєра (трилогія "Село", "Місто" та "Особняк"). Настрій покоління "хіпі" та "бітників" виразив у своєму романі "Над прірвою у житі" Дж.Д.Селлінджер. Головний ге-рой, зовні нічим не відмітний від інших, не може жити у злагоді з лицемірством, байдужістю, підлабузництвом. Він самотній у світі, якого не може збагнути. Твори Джона Апдайка ("Кентавр". "Ферма", "Кролику, біжи!") знаходяться на перетині реалістичного і модерністичного напрямів. В США кращим твором про другу світову війну вважають роман Н.Мейлера "Голі та мертві". Антивоєнну тему Мейлер продовжив і у наступних романах- "Ар-мія ночі" (про масовий похід 1967 р. до Пентагону проти війни у В'єтнамі), "Майямі та облога Чикаго" (про воєнні програми у передвиборній кампанії 1968 p.). Його гостру манеру відгукуватись на нагальні проблеми сучасності назвали "новим журналізмом". У післявоєнний час в США нового рівня сягає і драматургія. У п'єсах Юджша О'Ніла "Продавець льоду прийде", "Довга подорож в ніч", "Місяць для пасинків долі" створена картина розкладу колись незаперечних людських цінностей, розриву природних зв'язків між людьми. Твори О'Ніла стали еталоном серйозної драми, підготували складну психологічну драматургію Теннессі У ільямса та Артура Міллера. У п'єсах Уільямса "Скляний звіринець", "Трамвай "Бажання", "Орфей спус-кається в пекло" та ін. світ людських стосунків постає трагічним. Твори Міллера "Після гріхопадіння", "Випадок у Віші" також зосереджені на про-блемі збереження чистоти внутрішнього світу людини.Умодерністичній літературі найбільш помітним явищем були твори екзистенціалістів. Засновником екзистенціалізму є французький письменник Жан Поль Сартр (1905-1980).
Його філософське кредо досиіьясне: здійснюючи духовний вибір, людина бере на себе відповідальність за себе та інших, за долю світу в цілому. Жан Поль Сартр народився в Парижі, закінчив при:33*
515
вілейований вищий навчальний заклад Еколь Нормаль, відслужив в армії, викладав філософію в Гаврі. У 1933-1934 pp. був на стажуванні в Берліні, там познайомився з філософією Едмунда Гуссерля та Мартіна Хайдепера. У ранніх роботах "Трансцендентність Его" (1934), "Уява" (1936); "Ескіз теорії емоцій" (1939), "Уявне" (1940) Сартр розвинув вчення про нічим не детерміновану, спонтанну творчість екзистенції. Роботу над фундаментальною працею "Буття і ніщо" перервала війна. Сартр був мобілізований, в роки "дивної війни" потрапив в полон. Уміло зобразивши важке захворювання, він вийшов з табору і почав викладати філософію в одному з паризьких ліцеїв, приєднався до руху Опору. У середині 40-х pp. Сартр бере активну участь у політичному житті Франції. Намагався створити партію лівої інтелігенції, виступав проти колоніальних воєн в Алжирі та В'єтнамі. У 1964 році Сартру була присуджена премія Нобеля по літературі, але письменник відмовився її отримати.
Творчість іншого французького екзистенціаліста Альбера Камю (1913-1960) була відзначена також Нобелівською премію (1957). Дитинство Камю пройшло в передмістях Алжиру, по закінченню Алжирського університету в 1940 р. Камю переїхав до Парижу, де влаштувався працювати в одну з столичних газет. Вільний час він віддавав редагуванню рукописів, розпочатих ще у Алжирі. Серед них - трагедія "Калігула", начерки філософського есе "Міф про Сізіфа", повість "Сторонній". Остання невдовзі принесла Камю широке визнання. Трагічна окупація Франції змусила його від'їхати до Алжиру, але вже з осені 1941 р. він пристав до руху Опору. Пізніше він пояснював свій вибір так: "Просто я себе ніде більше не мислив, от і все. Я думав, і так думаю по сьогодні, що приставати на бік концтаборів не можна". У 1943-1944 pp. у нелегальній пресі з'явились його "Листи до німецького друга" - філософсько-публіцистична відповідь спробам виправдати фашистське людиноненависництво за допомогою ніцшеанських поглядів.
Найбільш відомий твір Альбера Камю "Чума" побачив світ у 1947 р. За словами самого автора, зміст "Чуми" - це боротьба європейського опору проти нацизму. У своєму щоденнику письменник записав: "За допомогою чуми я хочу передати обстановку задухи, від якої ми страждали, в якій ми тоді жили. Водночас я хочу поширити це тлумачення на існування в цілому." "Чума" - це книга про нескорених, книга про сенс життя посеред безглуздя. Коли А.Камю загинув в автомобільній катастрофі, Ж.П.Сартр, з яким вони спочатку були дуже близькі, а потім різко розійшлися, в прощальній замітці про Камю так описав його духовне обличчя і місце в житті Заходу: "Камю являв в на-шому столітті - і в суперечці проти поточної історії - сьогоднішнього спадкоємця старовинної породи тих моралістів, чия творчість є найбільш самобутньою лінією у французькій літературі. Його впертий гуманізм, вузький і чистий, суворий і чутливий, вів сумнівну у кінцевому результаті битву протії руйнівних і потворних віянь епохи. 1 тим не менше впертістю своїх "ні" він - всупереч макіавеллістам, всупереч золотому тільцю користолюбства -зміцнював в її серці моральні засади".
Ученицею Сартра вважає себе англійська письменниця Айріс Мердок. Вона зображала людину загубленою і самотньою в світі хаосу ("Замок на піску", "Дика троянда", "Сдиноріг"). Людські долі визначаються загадковим фатумом, перед яким люди немічні, все вирішує сліпа сила долі.
Співзвучною екзистенціалізму в західноєвропейській літературі була "драма абсурду". Найбільш відомі представники цієї течії румун Ежен Іонеско та ірландець Самюель Беккет. Відчуження людини від суспільства, фатальна самотність, песимізм, передчуття загибелі, марність дій та безглуздість слів персонажів - головні риси цього напрямку. Широкої популярності набули п'єси Беккета "В очікуванні Годо", "Кінець гри", "Остання стрічка". Перу Іонеско належать "Повітряний пішохід", "Урок", "Носоріг", "Корабель помирає".
На початку 60-х pp. у Франції нетривке місце посів "неороман" (або антироман).
В основі роману - приреченість: людині дано пізнати лише фрагменти, але зрозуміти істину поза її силою. Серед авторів найбільш популярною у молоді стала Франсуаза Саган. її романи "Здраствуй, смуток", "Чудові хмари", "Чи любите ви Брамса?", "Трохи сонця в холодній воді", "Ангел-охоронець" витримали кількаразові видання і були перекладені багатьма євро-пейськими мовами. "Психологічний роман" представляє також Наталі Сар-рот у творах "Портрет невідомого", "Планетарій", Золоті плоди", "Між життям і смертю".Нобелівська премія за 1999 р. була присуджена німецькому письменнику Гюнтеру Грассу за роман "Моє століття". Відомим він став ще значно раніше. Багато хто вважає, що Нобеля він заслужив відразу після виходу в світ свого першого роману "Бляшаний барабан" (1959). Народився Гюнтер Грасс у 1927 р. у Гданську в сім'ї кашубських німців. Після служби в армії та американського полону він працював гірником і водночас навчався в Академії мистецтв у Дюссельдорфі та Берліні. У другій половині 50-х pp. заробляв собі на життя як скульптор, графік і письменник спочатку в Парижі, а потім у Берліні. У 1955 р. вперше виступив з читанням своїх творів на
516
зібранні літературного об'єднання "Група 47", до якої входили найперспек-тивніші німецькі автори і яка була свого роду "арбітром" в оцінці творчості початківців. У 60-х роках письменник, як і багато інших "лівих інтелектуалів", займався політикою та брав участь у передвиборній кампанії на боці соціал-демократів та Віллі Брандта. Його роман "Під місцевим наркозом" розповідає про відповідальність інтелектуала перед суспільством. Ця ж тема розкривається і у наступному творі "Із щоденників слимака". Грасс був нагороджений багатьма преміями, серед яких премія Теодора Фонтане, медаль Александера-Маяковського, премія Георга Бюхнера.