Стаття 116. Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостій­ність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держа­ви, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і гро­мадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості насе­лення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони при­роди, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і націо­нальної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочин­ністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

Змістовне наповнення компетенції Кабінету Міністрів Укра­їни знаходиться у фокусі соціально-політичних та соціально- економічних інтересів, адже воно є залежним від політично узго­дженого рішення щодо моделі форми державного правління, типу відносин державної виконавчої влади з органами місцевого само­врядування, необхідної ролі держави в економіці перехідного пе­ріоду як у періоди економічного зростання, так і в кризові періоди. За великим рахунком увазі мають підлягати також і суспільно- державні трансформаційні завдання, необхідність ефективного реагування на екологічні, демографічні, міграційні, ресурсні ви­клики і кризи тощо.

У цьому сенсі не випадково, що існуюча конфігурація компе­тенції Кабінету Міністрів України за чинної Конституції України 1996 р. стала, з одного боку, предметом трансформації внаслідок конституційної реформи 2004 р., а з іншого — предметом повер­нення до попереднього стану внаслідок рішення Конституційно­го Суду України від ЗО вересня 2010 р. № 20-рп/2010.

На жаль, названі зміни в обох напрямках були викликані в першу чергу обставинами політичної боротьби, а не проблемою підвищення ефективності державного керівництва суспільним розвитком у загальнонаціональних інтересах.

Слід також зазначити, що зміст компетенції Кабінету Міні­стрів України є продуктом певних концептуальних позицій авто­рів, що розробляли проект Конституції України в середині 90-х рр. минулого століття, і які до певної міри сьогодні можуть розгляда­тися як окремий етап розвитку конституційної доктрини. У той же час на початку другого десятиліття XXI ст., враховуючи на­слідки фінансово-економічної кризи 2008—2009 рр., прискорення процесу глобалізації, що супроводжується також загостренням цілої низки суспільно-економічних та інших проблем, безпосе­редньо зачіпаючих українське суспільство, а також враховуючи накопичений досвід державного менеджменту в умовах незалеж­ності української держави, зміст ст. 116 Конституції України сьогодні може оцінюватись до певної міри критично.

Слід зазначити, що формування законодавчої бази діяльнос­ті Кабінету Міністрів України відбувалося досить непослідовно, що також свідчить про складність проблеми та необхідність суспільно-політичної узгодженості інтересів на більш високому рівні політичного діалогу. Так, у країні за період часів незалежнос­ті до 2007 р. взагалі не було прийнято поточного закону, що мав би своїм завданням комплексно врегулювати широке коло повно­важень Уряду України. Навіть після прийняття Конституції Укра­їни у 1996 р., коли було створено конституційно-правову базу законодавчого забезпечення його діяльності, такий Закон було прийнято лише у 2007 р.

Аналіз конституційно-правових положень ст. 116 Конституції України має враховувати також і системно-структурну природу Конституції України як кодифікованого джерела норм консти­туційно-правового регулювання. Адже дійсно ціла низка функцій- повноважень Уряду України є складовою процесу його взаємодії з іншими органами державної влади і, зокрема, з Президентом України та Верховною Радою України. Таким, наприклад, є по­ложення ст. 116 Конституції України щодо розробки Кабінетом Міністрів України проекту закону «Про Державний бюджет Укра­їни», яке кореспондує, зокрема, п.

Системно-структурні зв’язки можна встановити також і між функціями-повноваженнями Кабінету Міністрів України та по­ложеннями норм Конституції України, що містяться в її розділі XI «Місцеве самоврядування», зокрема в частині реалізації міжбю- джетних відносин, реалізації органами місцевого самоврядування та делегованих повноважень, передбачених ст. 143 Конституції України тощо.

У той же час положення Конституції України, що визначають основи суспільного ладу у відповідності до розділу І «Загальні за­сади», необхідно визнати базовими, визначальними для встанов­лення змісту конституційно-правового регулювання діяльності вищих органів державної влади і, зокрема, Кабінету Міністрів України. Такими є фактично всі без винятку норми названого розділу і особливо ті, якими Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, а її най­вищою соціальною цінністю — людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Надзвичайне значення мають і принципи організації суспільного життя, такі як відповідальність держави перед людиною за свою діяльність, принцип поділу дер­жавної влади на окремі її гілки, принцип верховенства права, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, засади правового порядку в Україні, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення економічної та інформаційної безпеки як найважливіших функцій держави тощо.

Так, у ст. 17 Конституції України визначено пріоритетне зна­чення окремих функцій держави по відношенню до інших. Таким чином, це положення прямо стосується Кабінету Міністрів Укра­їни як вищого органу в системі органів виконавчої влади. Серед його функцій-повноважень, що перелічені у ст. 116 Основного Закону, відповідно слід виділити окремі з них як пріоритетні, зо­крема «забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності», «здійснення заходів щодо забезпечення оборо­ноздатності і національної безпеки...».

Принцип діяльності органів публічної влади та їх посадових осіб, що зафіксований у ст. 19 Конституції України, зокрема вка­зуючи на однопорядковість критеріїв законності, а саме «на під­ставі», «в межах повноважень», «та у спосіб», що передбачені Конституцією та законами України, вимагає прямого їх врахуван­ня на рівні конституційно-правового регулювання діяльності, зокрема Кабінету Міністрів України. У цьому сенсі слід виходити із необхідності комплексної урегульованості його компетенції, згідно з якою має бути прямо вказано і на перелік повноважень, і на межі їх застосування, і на способи реалізації цих повноважень. Поточний закон може деталізувати, уточнювати зміст кожного з названих типів правових інструментів, але маючи при цьому на рівні конституційного закону визначеність одночасно з усіма елементами такої «тріади». Слід зазначити, що ст. 116 Конституції України не повного мірою реалізує системно-структурні зв’язки такого роду, що висвітлює певні недоліки законодавчої техніки, що була застосованою.

Аналіз змісту положень ст. 116 Конституції України в системно- структурному аспекті передбачає його здійснення не тільки у фор­маті норм власне конституційно-правового регулювання, але й у вертикальному аспекті, оскільки реальне і детальне наповнення правового регулювання компетенції Кабінету Міністрів України, визначеного у відкритому переліку функцій-повноважень в Основ­ному Законі, отримало подальший розвиток і акцентуацію на найбільш актуальних завданнях Уряду в Законі Україні «Про Ка­бінет Міністрів України».

Переходячи до безпосереднього розгляду окремих положень ст. 116 Конституції, варто знову зупинитись на особливостях за­конодавчої техніки викладення відповідних норм. У першу чергу це стосується першого рядка зазначеної статті — «Кабінет Міні­стрів України», де законодавець не визначив змісту юридичного зв’язку між Кабінетом Міністрів України та функціональними положеннями його компетенції, що викладені далі. Адже різниця правового положення Кабінету Міністрів та різниця в правовій оцінці наслідків його діяльності або бездіяльності є досить від­чутною у випадку, якщо зафіксовано, наприклад, «Кабінет Міні­стрів України зобов’язаний» або «Кабінет Міністрів уповноваже­ний». Зрозуміло, що уповноваження та зобов’язання — це різні базові правові засоби нормативного регулювання. Законодавець, однак, уникає такої визначеності. Можна було б припустити, що така визначеність перенесена ним на рівень кожного окремого пункту ст. 116 Основного Закону, що формулює відповідні види функцій-повноважень, однак і їх розгляд не створює відчуття чіткості, юридичної коректності і відповідальності. Адже маємо цілу низку юридично аморфних словосполучень на кшталт: «за­безпечує», «вживає заходів», «спрямовує», «здійснює». Жодне з положень не вказує на завершений соціально-економічний ре­зультат діяльності Уряду, що може бути визначений та оцінений за допомогою об’єктивних критеріїв.

Проблемою законодавчої техніки є також визначеність із складовими компетенції Уряду України, що викладені у ст. 116 Основного Закону. Принципове значення має їх визначеність або як «функцій», або як «завдань», або як «основних повноважень». Чинний текст Конституції України, враховуючи зміст її п. 10 ст. 116, вказуючи на здійснення Кабінетом Міністрів України «інших функцій», дозволяє тлумачити названі складові як функції. У той же час редакція Конституції України згідно із доповнення­ми від 08.12.2004 р. передбачала у п. 10 ст. 116 текст: «здійснює інші повноваження...».

Найбільш вдалою уявляється позиція законодавця, застосо­вана ним у змісті норм Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 07.10.2010 р. № 2591-УІ, якою виділено уст. 2 «Основ­ні завдання Кабінету Міністрів України», де майже ідентично, за окремим винятком, викладено зміст ст. 116 Конституції Укра­їни. (Цікаво, що і п. 10 цих статей сформульовано ідентично — «виконання інших функцій...», незважаючи, що названий Закон містить викладення «завдань», а не «функцій».) У Законі України «Про Кабінет Міністрів України» законодавець виділяє «загальні питання компетенції Кабінету Міністрів України» (ст. 19), а також «основні повноваження Кабінету Міністрів України» (ст. 20), що слід визнати більш оптимальним викладенням компетенції Уряду, враховуючи її складну ієрархізовану розбудову

За своїм обсягом ст. 116 Конституції України в десяти поло­женнях робить спробу викласти зміст компетенції Кабінету Мі­ністрів України. З одного боку, зважаючи на переважну більшість сучасних конституцій іноземних держав, такий обсяг консти­туційно-правового регулювання зазначеного питання об’єкта можна вважати достатнім. У той же час, зважаючи на нестримні трансформаційні процеси як у сфері державного регулювання економічної діяльності, так і у сфері державотворення як такого, уявляється, що Конституція України мала б встановити більш ґрунтовне регулювання суспільно-політичних та суспільно-еконо­мічних процесів. Слід додати також і необхідність сучасній кон­ституційній доктрині напрацювати доктринальне визначення ролі держави і, зокрема, її Уряду в економічній системі. Адже серед функцій-повноважень Кабінету Міністрів України, згідно із ст. 116 Основного Закону, не зазначено одну з найважливіших його функцій — здійснення державного регулювання макроеко- номічних процесів, запровадження антикризового режиму функ­ціонування національної економіки, також як і функцію реаліза­ції регіональної політики держави, важливого чинника забезпе­чення її суверенітету та територіальної цілісності тощо.

Переходячи безпосередньо до аналізу положень п. 1 ст. 116 Конституції України, слід зазначити, що цей пункт змістовно перегружено у порівнянні з іншими, адже, як уявляється, у ньому законодавець власне зафіксував призначення Уряду — здійсню­вати внутрішню та зовнішню політику держави. Разом з тим це класичне призначення виконавчої гілки державної влади в на­званому пункті знаходиться в єдиному переліку із «забезпеченням державного суверенітету та економічної самостійності України», «виконанням Конституції і законів України, актів Президента України». Таким чином, фактично у п. 1 ст. 116 Основного Закону міститься три самостійні функції (завдання) Кабінету Міністрів України, що їх, як уявляється, можна було б «рознести» по окре­мих пунктах названої статті. Так, положення про забезпечення державного суверенітету та економічної незалежності України ґрунтуються на відповідних положеннях Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Закону Української РСР

«Про економічну самостійність Української РСР». Слід зазна­чити, що як Декларація про державний суверенітет України міс­тить окремий розділ «Економічна самостійність», такі Закон «Про економічну самостійність Української РСР» у ст. 1 прямо фіксує, що забезпечення економічної самостійності Української РСР є необхідною умовою державного суверенітету України. Таким чином, між названими положеннями и. 1 ст. 116 Основного За­кону існує органічний зв’язок. Як уже зазначалося, забезпечення державного суверенітету є основною функцією всієї держави, а та­кож усіх гілок державної влади (адже не випадково, згідно із и. 1 ст. 106 Конституції України, Президент України забезпечує держав­ну незалежність, фактично ключовий політико-правовий чинник суверенітету, а згідно із ст. 102 Основного Закону Президент Укра­їни є гарантом державного суверенітету територіальної цілісності України). У тойже час зрозуміло, що основна практична діяльність держави по забезпеченню державного суверенітету в його терито­ріальному, економічному, інформаційному, екологічному, культур­ному, міжнародному та безпековому аспектах покладається саме на органи державної виконавчої влади, які за чинної Конституції спрямовуються і координуються власне Кабінетом Міністрів України.

Звичайно, що згаданий Закон Української РСР сьогодні, на жаль, не може функціонувати в повній мірі, враховуючи радикаль­ні суспільні зміни, зокрема, у структурі власності на основні ви­робничі активи підприємств країни, на форми практичної реаліза­ції права власності Українського народу на землю, її надра, інші природні ресурси тощо. Разом з тим вступ України до СОТ, форму­вання в країні олігархічної економіки напівсировинного та аграрно­го типу, що знаходиться на архаїчному рівні третього технологічного укладу, поглиблення і поширення негативних наслідків сучасного варіанта глобалізації, в першу чергу економічної, — усе це разом ставить питання про економічну самостійність країни, її економіч­ну безпеку в абсолютно новому, загостреному аспекті. Саме тому конституційно-правова фіксація названої функції Кабінету Міні­стрів України організовано та законодавчо створює можливості для розвитку цього напряму діяльності держави.

Щодо положення и. 1 ст. 116 у Конституції України відносно забезпечення Кабінетом Міністрів України внутрішньої та зов­нішньої політики держави, то необхідно визначитись, що форму­вання та реалізація політики держави в тих чи інших напрямах є основною формою діяльності Уряду, відтак назване положення п. 1 ст. 116 має бути текстуально, змістовно та системно ув’язаним з положеннями п. З ст. 116, утворивши єдиний функціональний блок діяльності Кабінету Міністрів України. Важливо підкресли­ти, що 01.07.2010 р. Верховною Радою було прийнято Закон Укра­їни «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», що є пози­тивною практикою створення механізму реалізації названого конституційно-правового положення.

Повертаючись до п. 1 ст. 116 Конституції України, а саме до виконання Кабінетом Міністрів України Конституції і законів України, актів Президента України, слід зазначити, що вимога додержання конституційної законності та верховенства права до­статньо чітко визначена у розділі І Конституції України «Основні засади», зокрема у статтях 1,8, 19 тощо. Що ж стосується вимоги виконання Кабінетом Міністрів України актів Президента Укра­їни, то враховуючи реальний склад конституційних повноважень останнього щодо формування, складу, змісту діяльності та відпо­відальності Уряду України, така вимога виглядає цілком логічною. Проблемою залишається лише конституційно-правовий дисба­ланс між реальними повноваженнями Президента України щодо діяльності Кабінету Міністрів України, усієї системи органів дер­жавної виконавчої влади та відсутністю формального закріплення його домінуючої статусної ролі в цій системі.

Пункт 2 ст. 116 Конституції України фіксує «вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина» як окре­му функцію Уряду України. Як уявляється, мова все ж таки має йти про принцип діяльності Кабінету Міністрів України, причому в будь-якому його напрямі при реалізації будь-якого повноважен­ня. Ураховуючи наявну фіксацію в Конституції України положень ст. З щодо найвищих соціальних цінностей та змісту і спрямова­ності діяльності держави, а також окремий розділ Основного За­кону, присвячений правам, свободам і обов’язкам людини і гро­мадянина, уявляється, що зміст п. 2 має бути винесено за межі ст. 116 Конституції України. В усякому разі додаткова фіксація серед функцій Уряду положення про забезпечення прав і свобод людини і громадянина не створює додаткових гарантій додержан­ня та забезпечення цих самих прав та свобод. Можливо, доціль­ним було б у цьому контексті додати до п. 2 ст. 116 Конституції України речення такого змісту: «системні і масові порушення прав людини в процесі реалізації Кабінетом Міністрів України своїх функцій є підставою визнання його діяльності незадовільною та припинення його повноважень Президентом України або прий­няття Верховною Радою України резолюції недовіри з наступною його відставкою».

Пункт 3 ст. 116 Конституції України фіксує функцію Кабіне­ту Міністрів України по забезпеченню проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природоко­ристування. Слід визнати це положення одним з основних у ком­петенції Уряду України, адже воно закріплює основну правову форму його впливу на суспільно-економічний розвиток країни.

У той же час слід зауважити, що для забезпечення проведення тієї чи іншої політики вона спочатку має бути сформованою, отримати об’єктивацію власного змісту у відкритих для широко­го загалу документах і лише після цього виникає необхідність її забезпечення за рахунок застосування організаційних, економіч­них, правових та інших засобів. У цьому сенсі забезпечення дер­жавної політики, передбачене у п. З ст. 116 Конституції України, має попередньо включати повноваження — обов’язок Уряду фор­мувати політику держави по визначених сферах та напрямах суспільно-економічного розвитку. Необхідно звернути увагу, що законодавець у змісті коментованої норми пішов шляхом визна­чення кількох конкретних напрямів державної політики, керую­чись власним усвідомленням їх актуальності. У той же час, виходя­чи із системного характеру сфери суспільних відносин та кореспон­дуючим їх типам окремим видам державної політики, цілком слушним було б спочатку розподілити політику держави на базові групи — економічну, соціальну, екологічну, культурну тощо, а після цього визначитись із найбільш важливими напрямами в кожній з таких груп на сучасному етапі суспільно-економічного розвитку країни. Чіткість та обґрунтованість такої диференціації має на меті не тільки наступну систематизацію засобів державного управ­ління, але значною мірою і розбудову структури органів державної виконавчої влади, що власне і призначені безпосередньо реалізо­вувати визначену політику держави у відповідній сфері. Слід за­значити, що в Конституції України органічно пов’язані, але не тотожні поняття часто-густо використовуються синонімічно. Так, ст. 92 Конституції України серед об’єктів законодавчого регулю­вання називає бюджетну систему, систему оподаткування, фінан­совий, грошовий, кредитний та інвестиційний ринки. Відтак, п. З ст. 116 Конституції України системі оподаткування протиставляє податкову політику, фінансовому ринку — фінансову політику, ін­вестиційному ринку — інвестиційну політику, у той же час залиша­ючи бюджетну систему без бюджетної політики, проте з функцією Уряду, згідно із п. 6 ст. 116 Конституції України щодо розробки про­екту закону про Державний бюджет України та забезпечення його виконання тощо. Грошовому і кредитному ринкам не кореспондує відповідно грошова або кредитна політика Уряду.

Слід визнати, що положення п. З ст. 116 Конституції України в цілому мають несистемний і дещо застарілий характер, не до­зволяють визначити оптимальне функціональне призначення Кабінету Міністрів України і тому фактично поступаються по­точному законодавству за ступенем застосування. У цьому сенсі слід вказати, що Господарський кодекс України у ст. 9 визначив, що у сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політи­ку, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому. Пункт 4 цієї ж статті Господарського кодек­су України встановлює, що правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і со­ціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах ді­яльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах еконо­мічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також від­повідних законодавчих актах.

Перелік основних напрямів економічної політики держави викладено у ст. 10 Господарського кодексу України, серед яких зазначені: структурно-галузева, інвестиційна, амортизаційна, інституційних перетворень, цінова, антимонопольно-конкурентна, бюджетна, податкова, грошово-кредитна, валютна, зовнішньо­економічна, екологічна, захисту прав споживачів, зарплати та доходів населення, зайнятості, соціального захисту та соціально­го забезпечення.

Очевидно, що цей перелік більш точно визначає завдання Уряду щодо розвитку економічної і соціальної сфер країни. Мож­ливо тому в Законі України «Про Кабінет Міністрів України» за­конодавець врахував необхідність викладення більш сучасного підходу до систематики державної політики. Важливо зазначити, що у ст. 19 названого Закону законодавець цілком слушно спро­бував визначити основні сфери державного управління, а вже у ст. 20 сформував більш детальний у порівнянні із конституційно- правовим регулюванням перелік напрямів державної політики, зокрема розподілив їх на сфери: економіки і фінансів; соціальну сферу; сферу правової політики; сферу зовнішньої політики; на­ціональної безпеки і обороноздатності. Не можна стверджувати, що в цьому питанні досягнута прийнятна ясність, але поточне законодавство напрацювало цілу низку підходів та конкретного нормативного матеріалу, закладаючи базу, що може бути викорис­таною для подальшого вдосконалення конституційно-правового забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України.

Доцільним було б на рівні конституційної доктрини визна­читись із органічним правовим зв’язком у діяльності Уряду між сферами державного управління, відповідними видами держав­ної політики та формами і засобами її реалізації, включаючи державні програми, застосування засобів державного регулю­вання, державної підтримки, протидії негативним тенденціям у розвитку відповідних суспільно-економічних відносин тощо. Системне відображення названого кола функціональних зобо­в’язань Уряду з необхідністю досягнення запрограмованих суспільно-економічних результатів слугувало б новим етапом конституційно-правового забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України.

Саме тому положення п. 4 ст. 116 Конституції України слід сприймати саме в контексті однієї з правових форм реалізації державної політики по окремих її напрямах. Ця конституційно- правова норма фіксує, що Кабінет Міністрів України розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково- технічного, соціального і культурного розвитку України. Механізм реалізації цієї норми закладено Господарським кодексом України, зокрема ст. 9 та ст. 11, в яких визначається прогнозування та пла­нування економічного і соціального розвитку як форма реалізації державою економічної політики. Більш детально зміст п. 4 ст. 116 Конституції України розкривається через правовий механізм, що встановлено Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку Укра­їни». Цим Законом передбачено порядок розроблення таких про­грам, їх види, окремі змістовні аспекти тощо. У цілому слід ви­знати, що цей напрям діяльності Уряду потребує суттєвого вдо­сконалення і в процедурному, і в змістовному аспектах, а також в аспектах відповідальності за ефективність не тільки тих програм, що приймались діючим Урядом, але і його попередниками. У зміс­ті п. 5 ст. 116 Конституції України об’єднано два окремих поло­ження, достатньо автономних за своїм змістом і природою. Пер­ше — «забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності», що частково ґрунтується на положенні ст. 13 Конституції України, відповідно до якого «держава забезпечує захист усіх суб’єктів права власності і господарювання», друге — «здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону», що утворює окрему, надзвичайно важливу функцію Уряду. Таким чином, що­найменше останнє положення п. 5 ст. 116 Конституції України має зайняти окреме місце в закріпленні системи функцій Уряду. Забезпечення ж рівних умов розвитку всіх форм власності скорі­ше є принципом діяльності, аніж його функціональним завдан­ням. Слід звернути увагу також і на проблемну визначеність щодо розвитку саме форм власності. Коректніше було б вказати на роз­виток суб’єктів господарювання різних форм власності. Слід та­кож визнати, що назване положення має більше ідеологічне навантаження, ніж юридичне. Разом з тим практична діяльність держави у сфері економічного розвитку передбачає запроваджен­ня спеціальних режимів господарювання, що фактично можуть створювати окремі переваги, наприклад, суб’єктам приватного малого бізнесу, в аграрній сфері, у сфері оборонно-промислового комплексу, представленого переважно державними підприємства­ми тощо. Саме тому важливо забезпечити не математичну рівність умов розвитку суб’єктів господарювання різних форм власності, а максимально можливі для кожного з них умови розвитку як такого.

Що стосується положення про «здійснення управління об’єк­тами державної власності відповідно до закону», то слід визнати надзвичайно низьку ефективність цієї норми. По-перше, вона має диспозитивно-констатуючий характер і хоча і закріплює важливу функцію держави, але робить це з відсиланням до поточного за­кону, яким мають визначатися всі змістовні аспекти реалізації названої функції. Це, однак, вихолощує юридичне значення ана­лізованої норми. Слід зазначити також, що назване положення не містить будь-яких посилань на суспільно-економічну резуль­тативність такого управління. Конституційно-правову прогалину в цьому контексті утворюють відносини з приватизації та репри­ватизації і націоналізації, що за своїм суспільним значенням одно­значно претендують на рівень конституційно-правового регулю­вання. Адже зміст ст. 17 Конституції України щодо економічної безпеки можна аналізувати в контексті її забезпечення і за рахунок збереження за визначеними кількісними та якісними параметра­ми державного сектору економіки. Разом з тим названі консти­туційно-правові норми не завадили здійсненню неправової за змістом і наслідками і тотальної за своїми масштабами привати­зації державного майна.

Суміжним із цим питанням слід також визнати питання пра­вового механізму реалізації права власності Українського народу на землю, надра, водні та інші природні ресурси тощо. Адже згід­но із ст. 13 Конституції України «від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади...». Логічно було б у межах ст. 116 Конституції України визначити повнова­ження та порядок реалізації Кабінетом Міністрів України прав власності Українського народу на зазначені об’єкти.

Слід зазначити, що суттєве змістовне розширення обсягу положення п. 5 ст. 116 Конституції України дозволило б активі­зувати питання про кодифікацію законодавства у сфері управ­ління державним сектором економіки, яке сьогодні представле­не цілою низкою достатньо розрізнених законів України, зо­крема «Про оренду державного і комунального майна», «Про управління об’єктами державної власності», «Про передачу об’єктів права державної і комунальної власності», «Про хол­дингові компанії в Україні», і звичайно ж Господарським кодек­сом України та іншими законами і підзаконними нормативно- правовими актами.

Достатньо чітко, хоча, можливо, і занадто лаконічно сфор­мульовані в п. 6 ст. 116 Конституції України функції Уряду Укра­їни щодо розробки проекту закону про Державний бюджет Укра­їни і забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подачі Верховній Раді України звіту про його виконання. Слід зазначити, що названій нормі кореспондує положення п. 4 ст. 85 Конституції України, згідно з яким Верховна Рада здійснює контроль за виконанням цього бюджету і приймає відповідні рішення щодо звіту Уряду про його виконання.

За законодавчою технікою, що притаманна авторам Консти­туції України, назване положення, як і інші, позбавлене вказівок на суспільну ефективність реалізації тих чи інших функцій або повноважень, зокрема, Кабінету Міністрів України. Фактично всі питання бюджетного процесу, конфігурації міжбюджетних від­носин перенесені на рівень Бюджетного кодексу України. У той же час доцільним, як уявляється, на рівні конституційно-правового регулювання було б визначитись з інтересами суб’єктів міжбю­джетних відносин, критеріями допустимості складання та подан­ня на розгляд дефіцитних бюджетів, меж таких дефіцитів тощо. У цьому випадку утворюються можливості для задіяння Консти­туційного Суду України, що дозволило б уникати загострення конфліктів, що з часом накопичуються між суб’єктами консти­туційно-правових відносин.

У пункті 7 ст. 116 Конституції України на Кабінет Міністрів покладено здійснення заходів щодо забезпечення обороноздат­ності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю. Слід знову зазначити, що названий пункт перевантажено низкою самостійних і достатньо різноха­рактерних функцій Уряду. Разом з тим заходи по забезпеченню обороноздатності і національної безпеки, згідно із чинним законо­давством, можуть реалізуватись як у звичайному режимі діяльності Уряду, інших органів державної виконавчої влади, так і в особли­вий період, зокрема в умовах воєнного або надзвичайного стану, введення мобілізації тощо.

Слід зазначити, що введення в країні стану загальної або часткової мобілізації, воєнного, надзвичайного стану та оголо­шення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації врегульовано в Конституції України серед повноважень Президента України — пп. 19, 20, 21 ст. 106 та повноважень Верховної Ради України — п. 31 ст. 85. Разом з тим законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про оборону України», «Про правовий режим надзвичайного ста­ну», «Про правовий режим воєнного стану», «Про зону над­звичайної екологічної ситуації» на Кабінет Міністрів України покладено цілу низку екстраординарних функцій, в тому числі і таких, реалізація яких може призводити до обмеження прав і свобод людини і громадянина у відповідності до ст. 64 Кон­ституції України. Відтак, виконання таких функцій та повно­важень повинно знайти окреме закріплення в межах ст. 116 Конституції України.

Положення п. 7 ст. 116 Конституції України фіксує функцію Уряду України щодо організації і забезпечення здійснення зовніш­ньоекономічної діяльності України, митної справи. За змістом зрозуміло, що мова йде про забезпечення Кабінетом Міністрів організаційного та правового режимів, у тому числі і на рівні між­народного правового регулювання, для ефективного здійснення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України та їх інозем­ними контрагентами відповідних договірних зобов’язань. В окре­мих випадках держава Україна також може бути суб’єктом зовніш­ньоекономічної діяльності, тим не менше в п. 8 коректніше було б записати «організовує і забезпечує сприятливі умови та правовий режим для здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання України та їх іноземних контрагентів».

Положення п. 9 ст. 116 Конституції України деталізовано в змісті ст. 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» щодо повноважень Кабінету Міністрів України у відносинах з ор­ганами виконавчої влади. Як уявляється, de Lege ferenda ці по­ложення у повному обсязі доцільно було б інкорпорувати до тек­сту ст. 116 Конституції України.