Розділ XV Перехідні положення

/. Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чин­ності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України.

2. Верховна Рада України після прийняття Конституції Укра­їни здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією.

Чергові вибори до Верховної Ради України проводяться у березні 1998року.

3. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня 1999року.

4. Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Ка­бінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 цієї Консти­туції.

Такий указ Президента України вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винят­ком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її кон­ституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.

5. Кабінет Міністрів України формується відповідно до цієї Кон­ституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності.

6. Конституційний Суд України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності. До створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України.

7. Голови місцевих державних адміністрацій після набуття чин­ності цією Конституцією набувають статусу голів місцевих держав­них адміністрацій згідно зі статтею 118 цієї Конституції, а після обрання голів відповідних рад складають повноваження голів цих рад.

8. Сільські, селищні, міські ради та голови цих рад після набут­тя чинності Конституцією України здійснюють визначені нею по­вноваження до обрання нового складу цих рад у березні 1998року.

Районні та обласні ради, обрані до набуття чинності цією Кон­ституцією, здійснюють визначені нею повноваження до сформуван­ня нового складу цих рад відповідно до Конституції України.

Районні в містах ради та голови цих рад після набуття чиннос­ті цією Конституцією здійснюють свої повноваження відповідно до закону.

9. Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних за­конів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства — до введення в дію законів, що регу­люють діяльність державних органів щодо контролю за додержан­ням законів, та до сформування системи досудового слідства і вве­дення в дію законів, що регулюють її функціонування.

10. До прийняття законів, що визначають особливості здійснен­ня виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здій­снюють відповідні державні адміністрації.

11. Частина перша статті 99 цієї Конституції вводиться в дію після введення національної грошової одиниці — гривні.

12. Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Укра­їні відповідно до статті 125 цієї Конституції, але не довше ніж п’ять років.

Судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повно­важення згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.

Судді, повноваження яких закінчилися в день набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження протягом одного року.

13. Протягом п ’ятироків після набуття чинності цією Консти­туцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

14. Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань мож­ливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними дого­ворами України, ратифікованими Верховною Радою України.

15. Чергові вибори до Верховної Ради України після відновлення положень Конституції України в редакції від 28 червня 1996року за Рішенням Конституційного Суду України від ЗО вересня 2010року № 20-рп/2010у справі про додержання процедури внесення змін до Кон­ституції України проводяться в останню неділю жовтня 2012року.

(Розділ XV доповнено пунктом 15 згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011)

16. Чергові вибори Президента України після відновлення по­ложень Конституції України в редакції від 28 червня 1996року за Рішенням Конституційного Суду України від ЗО вересня 2010року № 20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України проводяться в останню неділю березня 2015 року.

(Розділ XVдоповнено пунктом 16згідно із Законом № 2952-УІ від 01.02.2011)

Завершальним елементом структури Конституції України є її Перехідні положення, визначені в шістнадцяти пунктах розд. XV, більшість із яких нині втратили чинність у силу своєї реалізова- ності. Разом із тим на час прийняття 28 червня 1996 р. Конститу­ції України унормування Перехідних положень було зумовлено об’єктивними причинами і забезпечувало еволюційний, безкон­фліктний характер утвердження нових інститутів конституційно­го права та юридичних механізмів їх реалізації. Перехідні поло­ження Основного Закону також забезпечували здійснення прин­ципу правонаступництва конституційного розвитку незалежної України, започаткованого із прийняттям Верховною Радою Укра­їни 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет і 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України та формуванням у 1991—1996 р. системи чинного на той час зако­нодавства.

На підставі зазначеного Перехідні положення Основного За­кону слід вважати насамперед важливим нормативно-правовим механізмом забезпечення стабільності конституційного ладу на час його визначення та на етапі приведення чинного законодав­ства у відповідність до положень нової Конституції. Іще однією важливою функцією Перехідних положень Конституції України стала мобілізація сформованого в 1991—1996 рр.

Конституційна практика утвердження перехідних і прикінцевих положень існує не лише в Україні, а й у багатьох інших державах світу. Зокрема, вони містяться в Конституції Бельгії 1831 р., Конституції Бразилії 1988 р., Конституції Греції 1975 р., Конституції Іспанії 1976 р., Конституції Італії 1947 р., Конституції Польщі 1997 р., Кон­ституції Російської Федерації 1993 р., Конституції Японії 1947 р. та ін. При цьому основними індикаторами реалізації перехідних положень традиційно вважаються: а) терміни їх дії або б) досягнення конкрет­ної мети правового регулювання, закріпленої у цих положеннях (формування певного органу державної чи муніципальної влади, запровадження національної валюти тощо).

Аналізуючи нормативний зміст коментованого розд. XV «Пере­хідні положення» Конституції України в цілому, слід виділити такі види суспільних відносин, що регулюються його пунктами: 1) пов’язані з подальшою дією чинного на час прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України законодавства; 2) пов’язані з тимчасовим об­меженням конституційних прав і свобод людини; 3) такі, що ви­значали підстави, строки і порядок формування органів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а та­кож обсяг їх повноважень після прийняття Основного Закону; 4) такі, що передбачали запровадження національної грошової валюти; 5) пов’язані з правовим режимом використання існуючих військових баз на території України; 6) пов’язані із строком діяль­ності органів влади у зв’язку із відновленням дії Конституції в ре­дакції від 28.06.1996 р.

Очевидно, що перший блок питань Перехідних положень стосувався визначення режиму верховенства права, верховенства Конституції України і законності. Із прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України постала проблема забезпечення дієвості частини другої ст. 8 цієї Конституції, яка встановила принцип верховенства Основного Закону в системі національного зако­нодавства і визначила, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні від­повідати їй. Адже значна частина чинного на той час законодав­ства не відповідала положенням Конституції України. Разом із тим, приймаючи Конституцію України, Верховна Рада України була зобов’язана забезпечити належний режим поступального реформування системи законодавства з метою приведення його у відповідність із Основним Законом.

Задля досягнення визначеної мети законодавець унормував у и. 1 розд. XV Конституції України аксіоматичне правове поло­ження про те, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Основним Законом, є чинними у частині, що не суперечить йому. Таким чином, коментоване положення розд. XV чітко встановило межу легітимності системи чинного на час прий­няття Конституції України законодавства: ті закони та інші нормативно-правові акти, які відповідали Основному Закону, зберігали свою чинність, а ті, які суперечили Основному Закону, мали бути приведеними у відповідність до конституційних по­ложень, або ж втратити чинність.

Утім втрата чинності законом чи іншим правовим актом могла відбутися виключно внаслідок визнання їх спеціально уповно­важеним органом неконституційними. Натомість на день прий­няття Основного Закону Конституційний Суд України, який згідно зі ст. 147 Конституції України є єдиним органом конститу­ційної юрисдикції в Україні та вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіцій-

не тлумачення Конституції та законів України, іще не був сфор­мований. До його створення тлумачення законів згідно з п.

До прийняття Конституції України 1996 р., котра утвердила президентсько-парламентську форму правління та закріпила не лише принцип поділу влади, а й систему стримувань і противаг між гілками влади, Президент України мав значні повноваження щодо здійснення своїх владних функцій, видаючи укази із різних питань суспільного та державного життя. Із прийняттям у 1996 р. Конституції України нормотворча діяльність Президента України отримала свою чітку предметну компетенцію, визначену в части­ні першій ст. 106 Основного Закону. До того ж ст. 92 Конституції України визначила вичерпний перелік питань, які визначаються чи встановлюються законами України, а делегування законодав­чих повноважень суперечило змісту конституційного принципу поділу влади у державі.

Водночас п. 4 Перехідних положень зберігав за Президентом України на три роки право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не урегульованих законом, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому ст. 93 Конституції України. Відповідні укази Президента України мали спеціальний правовий режим набуття чинності. Передбачалося, що коли протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю голосів від її конституційного складу, відповідний указ Президента України вступав в силу і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань. Таким чином, на тим­часовий період запроваджувалася практика конкурентної нормо- творчості у сфері економічної політики держави. Нерідко укази Президента України підміняли собою відповідні закони України. Утім ця міра була вимушеною з огляду на потребу оперативного

ПОЗ регулювання суспільно-економічних питань на тлі масштабних кризових явищ у національній економіці. У 1999 р. Президент України втратив право видавати такі укази.

Важливий блок Перехідних положень Основного Закону стосується визначення правового тимчасового режиму обмежен­ня конституційних прав і свобод людини. Так, п. 13 розд. XV встановлює, що упродовж п’яти років з дня прийняття Консти­туції України зберігається існуючий до цього порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи. Натомість частина друга ст. 29 та ст. ЗО Конституції України, які узгоджуються зі статтями 5, 6 та ін. Єв­ропейської конвенції з прав людини, ратифікованої Україною, встановлюють, що ніхто не може бути заарештований, або трима­тися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тіль­ки на підставах та в порядку, встановлених законом, а також га­рантують недоторканність житла і не допускають проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку не інакше як за вмотивованим рішенням суду. Зміст наведеного конституційного положення посилює конституційні гарантії особи та її житла та приводить їх у відповідність до євро­пейських стандартів у сфері особистих прав і свобод людини.

Разом із тим після прийняття Основного Закону Українська держава об’єктивно не могла одномоментно, без проведення системних реформ законодавства у сфері кримінального процесу, судоустрою та судочинства, а також без комплексної модернізації правових засад діяльності правоохоронних органів забезпечити неухильну реалізацію відповідних особистих прав і свобод люди­ни, гарантованих Конституцією України. Натомість за п’ять років, установлених п. 13 розд. XV Основного Закону, Україна проде­монструвала спроможність реалізації та гарантування відповідних конституційних прав і свобод людини, що дозволяє стверджувати про реалізацію відповідного змістовного блоку коментованих Перехідних положень.

Третій, найбільш значний блок питань, урегульованих Пере­хідними положеннями Конституції України, визначив підстави, строки і порядок формування органів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також обсяг їх повноважень після прийняття Основного Закону. Це дозволило уникнути неузгодженості та політико-правових конфліктів, пов’язаних із конституційно-правовим статусом та повноважністю обраних чи призначених до прийняття Конституції України ор­ганів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх по­садових осіб.

Щонайперше Верховна Рада України чітко визначила, що з 28 червня 1996 р. вона здійснює повноваження, визначені у ст. 85 та ін. Конституції України, а також установила, що чергові вибори до парламенту відбудуться в березні 1998 р. Тобто в терміни, передбачені частиною першою ст. 77 Основ­ного Закону. Таким чином, Верховна Рада України 2-го скли­кання (1994—1998 рр.) отримала чітке визначення кола і тер­міну своїх повноважень, а п. 2 Перехідних положень був пов­ністю реалізованим.

Пункт 3 Перехідних положень, у його системному зв’язку з пунктом 4, передбачав, що повноваження Президента України, встановлені Законом України «Про Президента України» після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України зберігаються до нових чергових президентських виборів у 1999 р. У жовтні 1999 р., відповідно до частини п’ятої ст. 103 Основного Закону, були про­ведені чергові вибори глави держави, перемогу в другому турі на яких здобув Л. Д. Кучма.

Кабінет Міністрів України, згідно з п. 5 коментованих Пере­хідних положень, мав бути сформованим у тримісячний термін після прийняття Основного Закону відповідно до змісту його ст. 114, яка передбачає, що Президент України призначає Прем’єр- міністра України за згодою більш ніж половини народних депу­татів України від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається главою держави за поданням глави Уряду України. Коментований пункт також був реалізованим у 1996 р.

Слід зазначити, що коментовані Перехідні положення стосу­валися не лише вищих і центральних органів виконавчої влади, а й місцевих державних адміністрацій. Так, п. 7 розд. XV Консти­туції України встановлював, що голови місцевих державних адмі­ністрацій після набуття чинності Конституцією України набува­ють статусу голів місцевих державних адміністрацій, визначеного ст. 118 Конституції України, а після обрання голів місцевих рад складають повноваження голів цих рад. Тим самим законодавець не тільки спростовував закріплену в ст. 46 Конституційного До­говору 1995 р. недемократичну практику, коли Президент України призначав голів місцевих державних адміністрацій, які були одно­часно головами місцевих рад, а й забезпечував дієвість ст. 7 Кон­ституції України, яка визнавала та гарантувала місцеве самовря­дування в Україні та його відокремлене, самостійне існування від системи органів державної влади.

На реалізацію положення коментованого п. 7 обрання голів районних і обласних рад, згідно з п. 11 Перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р., завершилося упродовж двох місяців після набрання чинності відповідним Законом. Таким чином, п. 7 розд. XV Конституції України був реалізований за рік після прийняття Основного Закону.

Пункт 6 Перехідних положень про формування Конституцій­ного Суду України упродовж трьох місяців після прийняття Кон­ституції України, як уже зазначалося попередньо, був реалізова­ний вчасно та у повному обсязі ще в 1996 р.

Пункт 9 коментованих Перехідних положень передбачав ре­форму прокуратури, до проведення якої прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за до­держанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства. Остання мала здійснюватися прокуратурою до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Нескладно помітити, що визначені в п. 9 розд. XV Конституції України повноваження та функції прокура­тури на перехідний період не передбачені ст. 121 Основного За­кону, яка визначає вичерпне коло завдань і функцій прокуратури. Разом із тим позбавлення прокуратури функцій і повноважень, визначених у п. 9 Перехідних положень, мало б негативні наслід­ки для правопорядку та законності в Україні.

На сьогодні п. 9 коментованих Перехідних положень залиша­ється одним із нереалізованих до кінця пунктів розд. XV Кон­ституції України. Очевидно, що реформування прокуратури пов’язане не лише із прийняттям нового Закону України «Про

прокуратуру», а й з удосконаленням усього чинного кримінально- процесуального законодавства. Водночас реалізацію цього пунк­ту не можна вважати «простроченою» через відсутність чітких темпоральних параметрів реформування прокуратури, що не за­перечує нагальність такої реформи.

Пункт 12 Перехідних положень встановив, що Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України не довше ніж п’ять років після прийняття Основного Закону мають здійснювати свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування на засадах територіальності та спеціалізації системи судів загальної юрисдикції, визначеної ст. 125 Конституції Укра­їни. Судді судів загальної юрисдикції, обрані чи призначені на посади до набуття чинності Конституцією України, продовжува­ли здійснювати свої повноваження до закінчення строку, на який вони обирались чи призначались. Натомість судді, чиї повнова­ження закінчувалися в 1996 р., продовжували їх виконання про­тягом одного року.

Розділ VIII «Правосуддя» Конституції України утверджував не лише нову систему судів загальної юрисдикції, а й нову філо­софію правосуддя, яка не могла бути реалізованою у стислі тер­міни відразу після прийняття Основного Закону. Для її реалізації законодавець відвів п’ятирічний перехідний період, упродовж якого та у подальші роки була здійснена так звана «Мала судова реформа» (2001 р.), прийнятий Закон України «Про судоустрій України» (2002 р.), створена система господарських і адміністра­тивних спеціалізованих судів, а у 2010 р. започаткована розбудова системи спеціалізованих судів у цивільних і кримінальних справах. У 2010 р. був прийнятий Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який започаткував нову судову реформу, реалізація якої дозволить удосконалити систему судів загальної юрисдикції в Україні.

Коментований блок Перехідних положень приділяв належну увагу й порядку функціонування органів місцевого самоврядуван­ня, обраних до набуття чинності Конституцією України 1996 р., на період до сформування їх нового складу в порядку, встановле­ному ст. 141 та ін. Основного Закону. Так, частина перша п. 8 розд. XV Конституції України встановила, що сільські, селищні, міські ради і голови цих рад здійснюють визначені у ст. 143 Основ­

но?

ного Закону повноваження до обрання нового складу цих рад на чергових виборах у березні 1998 р. Із прийняттям Закону України «Про місцеве самоврядування» та після виборів 1998 р. інститут голів сільських, селищних і міських рад був скасований. Члени територіальних громад почали обирати місцеві ради і сільських, селищних, міських голів. Така модель місцевого самоврядування відповідала європейським стандартам у сфері місцевого само­врядування.

Районні та обласні ради, обрані до прийняття Конституції України, продовжували здійснювати визначені в ній повноважен­ня до сформування нового складу цих рад, а районні в містах ради і голови цих рад здійснювали свої повноваження відповідно до закону. Надалі рішення про утворення та неутворення районних у місті рад Закон України «Про місцеве самоврядування» відніс до компетенції територіальних громад міста.

Пункт 10 Перехідних положень передбачав, що до прийняття законів, які визначають особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі відповідно до ст. 118 Конституції України, продовжують здійснювати відповідні державні адміністра­ції. Зміст зазначеного положення зумовлений тим, що ст. 133 Основного Закону закріплює за цими містами спеціальний статус. На виконання цього пункту 15 січня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про столицю України — місто-герой Київ», який у 2010 р. зазнав серйозних змін. Натомість закон про місто Севастополь до цього часу не ухвалений.

Четвертий змістовний блок коментованих Перехідних поло­жень стосується запровадження національної грошової одиниці — гривні. Так, п. 11 розд. XV Конституції України встановлює, що частина перша ст. 99 Основного Закону — «Грошовою одиницею України є гривня» — вводиться в дію після введення гривні. На реалізацію цього пункту Перехідних положень Президент Украї­ни видав Указ від 25 серпня 1996 р. № 762 «Про грошову реформу в Україні», ст. 1 якого зобов’язувала провести в Україні починаючи з 2 вересня 1996 р. грошову реформу — введення в обіг визначеної Конституцією національної валюти, якою є гривня та її сота час­тина — копійка. Таким чином, п. 11 коментованих Перехідних положень був реалізований через два місяці після прийняття Конституції України.

П ’ятий змістовний блок Перехідних положень пов’язаний із правовим режимом використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних вій­ськових формувань. Згідно зі змістом п. 14 розд. XV Конституції України, відповідний правовий режим визначається міжнародни­ми договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 9 Конституції). При цьому тим­часовий характер перебування іноземних військових формувань та існуючих військових баз на території України зумовлюється змістом частини сьомої ст. 17 Основного Закону, яка забороняє створення та функціонування на території України будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

Виходячи із принципів державного суверенітету та територі­альної цілісності, Україна може встановити будь-який порядок перебування на її території іноземних військових формувань і ви­користання ними раніше створених військових баз за умови, що такий правопорядок не суперечитиме міжнародному праву і, зо­крема, міжнародним зобов’язанням України.

На сьогодні єдиною військовою базою, створеною до прий­няття Конституції України, на якій постійно перебувають іно­земні військові формування, є база Чорноморського флоту Росій­ської Федерації в Україні, дислокована в м. Севастополь. 28 травня 1997 р. між Україною та Російською Федерацією було укладено міжнародний договір про параметри поділу Чорноморського флоту та про взаємні розрахунки, пов’язані з цим поділом, який дозволяв перебування Чорноморського флоту Російської Феде­рації в Україні на 25 років, до 28 травня 2017 р. 21 квітня 2010 р. Україна та Російська Федерація продовжили дію міжнародного договору від 28 травня 1997 р. іще на 25 років до 28 травня 2017 р. з наступним автоматичним продовженням на наступні 5 років. Цей міжнародний договір був ратифікований Верховною Радою України в установленому порядку Законом України від 27 квітня 2010 р. Таким чином, п. 14 коментованих Перехідних положень залишається одним із небагатьох, що донині зберігає свою акту­альність.

Завершальний шостий блок Перехідних положень Основно­го Закону стосується встановлення дати проведення чергових виборів глави держави і парламенту після прийняття Рішення Конституційного Суду України від ЗО вересня 2010 р. № 20-рп щодо визнання неконституційним Закону України № 2222-IV та відновлення чинності Конституції України у редакції від 28 черв­ня 1996 р.

Після відновлення чинності Конституції України у редакції від 28 червня 1996 р. виникли певні правові колізії, пов’язані зі строками повноважень Верховної Ради України VI скликання та обраного в 2010 р. Президента України В. Ф. Януковича, а також із часом проведення наступних чергових виборів народних депу­татів і глави держави в Україні. З метою подолання відповідних правових колізій Верховна Рада України прийняла в порядку, встановленому розд. XIII Конституції України, Закон України № 2952-УІ «Про внесення змін до Конституції України щодо про­ведення чергових виборів народних депутатів України, Президен­та України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», яким були внесені зміни до статей 76,77,136,141 та до розд. XV «Пере­хідні положення» Конституції України.

Статті 76, 77, 136,141 Конституції України уніфікували стро­ки повноважень представницьких органів державної влади і ор­ганів місцевого самоврядування — Верховної Ради України, Пре­зидента України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, які віднині обираються на 5 років. Але, оскільки народні депутати України і Президент України, на відміну від місцевих рад і сільських, се­лищних, міських голів, обиралися задовго до відновлення 30 ве­ресня 2010 р. Конституції України у редакції від 28 червня 1996 р., виникла об’єктивна необхідність чітко і однозначно визначити час проведення чергових виборів парламентаріїв і глави держави у Перехідних положеннях Конституції України.

Закон № 2952-УІ «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських го­лів» доповнив розд. XV «Перехідні положення» Конституції Укра­їни двома новими пунктами 15 і 16, в яких чітко встановив дату проведення наступних виборів Верховної Ради України — остання неділя жовтня 2012 р., а також Президента України — остання не­діля березня 2015 р.

Отже, коментований розд. XV «Перехідні положення» Кон­ституції України у переважній більшості своїх положень залиша­ється на сьогодні реалізованим. Водночас у світовій практиці немає однозначних теоретичних і законодавчих підходів щодо подальшого існування реалізованих перехідних положень. Вони залишаються нормативним свідченням складності та неоднознач­ності національного конституційного процесу після прийняття 28 червня 1996 р. Основного Закону. Аналіз цих Положень до­зволяє зрозуміти витоки і сутність тих чи інших інститутів кон­ституційного права, а відтак — і закономірності та тенденції їх подальшого розвитку в незалежній Україні.