ПЕРЕДМОВА
Звернення до конституційного права держав-членів Європейського Союзу (далі - держав-членів ЄС) свідчить про набуття ним усе більшої актуальності й значущості в державах, зовнішньополітичний вектор яких спрямований на набуття членства у цій спільноті.
Плюралізм норм права, національних (держав- членів ЄС) і наднаціональних (Європейського Союзу), є предметом двостороннього впливу, що призводить до гомогенізаційних зрушень. Під гомогенізацією тут розуміємо зростання взаємного впливу різних конституційних культур внаслідок низки фактичних передумов, як-от належне знання мов, зростання кількості досліджень досліджень, можливість доступу до зарубіжних джерел інформації за допомогою інтернет-ресурсів та розвиток особистих зв'язків між юристами різних країн задля досягнення спільних наукових цілей. Слід ураховувати дедалі інтенсивнішу інтернаціоналізацію, підвищення рівня життя населення та розвиток економіки, що неодмінно сприяє утвердженню спільних конституційних норм і розширенню зв'язків, наприклад, між членами Ради Європи, які підписали Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Європейська конвенція, Конвенція, Конвенція 1950 року), чи між членами самого Європейського Союзу. Договір про Європейський Союз 2007 року встановлює однакові вимоги для всіх його членів, а інтеграція спричинює гармонійні перетворення конституційного устрою всіх держав-членів ЄС. Пригадаймо, що згідно з ч. 3 ст. 6 Договору про Європейський Союз у консолідованій версії 2010 року «засадничими принципами Союзу є спільні принципи усіх держав-членів - свобода, демократія, пошанування прав людини та засадничих свобод, верховенство права»[1].Проте на функціональному зрізі конституційного права держав-членів ЄС позначається чимало подій. Економічна криза, що недавно прокотилася світом, не мала аналогів у ХХІ ст.
Пандемія, пов'язана з невідомою раніше інфекцією Сотій-19, анексія Криму, штучно створена міграційна криза на кордоні Білорусії з Польщею, російська агресія спочатку на Півдні та Сході України, а нині - відверта широкомасштабна війна з Україною - це випробування, які лягли на плечі народів Європи, передусім українців. Протистояти таким викликам і загрозам кожній країні поодинці - справа малорезультативна. Лише об'єднавши зусилля всіх, а йдеться, як мінімум, про 27 країн європейського континенту, можна дати відсіч відкритій експансіоністській політиці Росії.Форми міждержавного співжиття, вироблені людством, виявляються в найрізноманітніших варіаціях і способах. Можна через збройне протистояння, як це було в роки Другої світової війни, намагатися вирішувати конфлікти. Можна тривалий час не воювати на фронтах, але перебувати в стані «холодної війни» з усім світом. Можна обрати інший спосіб співжиття, який запропонували країни Європейського Союзу: відсутність кордонів для товарів, послуг і громадян, дотримання прав і свобод людини і громадянина з гарантією справедливого судового захисту, втілення на практиці принципу верховенства права, максимально тісне співвідношення між верховенством права і верховенством закону, запровадження соціальних гарантій для осіб, що їх потребують. На все це спрямована соціально-економічна доктрина європейської спільноти. До цього об'єднання не запрошують і «не заганяють», а пропонують цінності, які знаходять відгук не лише в країнах європейського континенту, а й державах Центральної та Латинської Америки.
Найближчі ініціативи Європейського Союзу дозволяють поширювати «угоди про асоціацію» значно далі від кола своїх сусідів. Ідеться про Чилі - країну, з якою Європейський Союз має відносини «асоціації» від 2002 року. Інші країни Південної та Центральної Америки також перебувають у річищі інтересів спільноти, причому тут Європейський Союз націлюється вже не на двосторонні, а на міжрегіональні угоди. Приміром, нині тривають перемовини щодо укладання подібних угод про асоціацію між Європейським Союзом та Організацією південноамериканського спільного ринку (МЕРКОСУР - Бразилія, Аргентина, Уругвай, Парагвай і Венесуела), Андської спільноти (Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу) та країнами Центральної Америки (Коста-Ріка, Сальвадор, Ґватемала, Гондурас, Нікарагуа та Панама) як спостерігачами.
Саме на підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом розраховувала Україна на саміті Україна-ЄС, що відбувся у Вільнюсі наприкінці листопада 2013 року. Проте тодішній Президент України В. Янукович в останній момент відмовився від її підписання, що вилилося в масові акції протесту в Києві та інших містах і селах України. Згодом події, що розпочалися як протести, отримали назву Революції Гідності. Перемога прозахідного політичного курсу в Україні сприяла підписанню «Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони»[2] (далі - Угода, Угода про асоціацію, Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом), що відбулося у два етапи. 21 березня 2014 року під час позачергового саміту Україна-ЄС було підписано політичну частину Угоди та Заключний акт саміту, зокрема, преамбулу, статтю 1, розділи І «Загальні принципи», ІІ «Політичний діалог і реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпе- кової політики» і VII «Інституційні, загальні та прикінцеві положення» Угоди. На саміті також було зроблено заяву щодо зобов’язань України, які випливають зі статті 8 Угоди про асоціацію щодо ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року, які будуть виконані після внесення відповідних змін до Конституції України.
27 червня 2014 року під час засідання Ради ЄС Президент України П. Порошенко, керівництво Європейського Союзу і глави держав та урядів 28 країн підписали економічну частину Угоди - розділи III «Юстиція, свобода та безпека», IV «Торгівля і питання, пов'язані з торгівлею», V «Економічне та галузеве співробітництво» та VI «Фінансове співробітництво та положення щодо боротьби із шахрайством».
16 вересня 2014 року Верховна Рада України та Європейський Парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.
У лютому 2019 року Україна на конституційному рівні остаточно визначилася з вектором своєї зовнішньої політики. Верховна Рада України внесла зміни до Конституції України, якими закріплюється незворотність стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.
В умовах повномасштабної агресії Росії шлях України до Європейського Союзу пришвидшився. Героїчний спротив українського народу надихнув діячів Європейського Союзу на те, що 23 червня 2022 року лідери 27 держав-членів ЄС ухвалили рішення про надання Україні статусу кандидата на членство в спільноті.
Незважаючи на глибоку економічну інтеграцію, тісну і взаємовигідну співпрацю в інших сферах суспільного життя, правові системи залишаються для держав-членів ЄС самобутніми (національними). Таким ж розмаїтими постають конституції держав-членів ЄС. На Європейському континенті продовжують діяти конституції, ухвалені в ХІХ ст. (Конституція Бельгії 1831 року), з одного боку, а з другого - основні закони, ухвалені наприкінці ХХ ст. Вони символізували рух країн колишнього соціалістичного табору від комуністичної доктрини з її усуспільненням засобів виробництва до світу ринкових відносин. У такому конституційному конструюванні реалізується принцип «єдності в розмаїтті».
Нині на прикладі Європейського Союзу світ спостерігає за тим, як відбувається «еластичний» перехід від різноманітних форм фрагментарних правових систем до глобального правового простору з урахуванням здобутків національних правових систем.
Позаяк підручник підготовлено для здобувачів вищої освіти, неодмінним його компонентом є методологія конституційного права зарубіжних країн, порівняльного конституційного права та інших навчальних дисциплін. У перших параграфах підручника висвітлюються питання теоретико-правового характеру, визначаються предмет і методи конституційного права держав- членів ЄС, наголошується на його принципах, надається характеристика джерел і нормативного підґрунтя (Положення конституцій держав-членів ЄС, що використовувалися нами в тексті підручника, оформлено відповідно до норм сучасної української мови).
У наступних розділах здійснюється порівняльний аналіз конституційно-правового статусу людини, громадянина, політичних інститутів, форми державного устрою, форми правління та виборчих національних систем, що сформувалися в рамках згаданої спільноти. Прикінцеві розділи присвячено порівнянню інститутів законодавчої, виконавчої, судової та місцевої влад. Застосування такої моделі викладу навчального матеріалу дозволить здобувачам вищої освіти торувати шлях пізнання конституцій держав-членів ЄС у звичний для них спосіб опанування правових процесів і явищ для досягнення навчальних результатів.У підручнику актуалізується тематика, пов'язана з висвітленням конституційно-правового захисту прав людини і громадянина в державах-членах ЄС. Це, власне, наріжний камінь побудови спільної європейської домівки. Так, у Конституції Словенії розділ другий під назвою «Права людини і засади свободи», що складається із 51 статті, красномовно характеризує ставлення держав - нових членів ЄС до дотримання прав людини і громадянина. Це саме той дискурс, який потребує подальшого розвою в теорії та практиці українського конституціоналізму.
Важливе значення для підготовки підручника має широке використання доробку вітчизняних шкіл конституційного права, теорії держави і права, історії держави і права зарубіжних країн. Мовимо про навчальну літературу, підготовлену колективом харківських авторів за загальною редакцією О. Ріяки; про доробок донецьких науковців - посібник за редакцією В. Несчастного; перше в Україні видання, в якому конституційне право зарубіжних країн досліджується крізь призму методу правової компаративістики, знаного вченого-конституціоналіста В. Шаповала; про роботи Вчителя - професора В. Костицького; про праці вчених кафедри теорії та історії права та держави, конституційного права Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка; про науково-методологічні розвідки з порівняльного правознавства О. Кресіна та інші видання дослід- ників-компаративістів.
Для порушення і висвітлення проблем типологізації правових систем світу автори послугувалися підручниками та посібникми з теорії держави і права, підготовленими М. Мірошниченко, Л. Луць, Н. Оніщенко, Н. Пархоменко. Здійснення екскурсів у конституційно-правову минувшину стало можливим завдяки власним авторським працям, посібникам з історії держави і права зарубіжних країн В. Макарчука, Б. Тищика, А. Шевченка, О. Шевченка та багатьох інших учених. Залучалися наукові висновки й узагальнення з монографій, підручників, посібників іноземних авторів.Висловлюємо щиру вдячність рецензентам: доктору юридичних наук, професору, завідувачу кафедри конституційного права та прав людини Національної академії внутрішніх справ Б. Ка- линовському; доктору юридичних наук, професору кафедри кримінально-правових дисциплін Національного університету «Острозька академія», судді Конституційного Суду України (2006-2014 рр.) М. Колосу; доктору юридичних наук, професору, судді Конституційного суду у відставці, заслуженому юристові України М. Мельнику за слушні зауваження та цінні поради щодо рукопису підручника.
У виданні представлено матеріали авторського курсу для студентів правничого факультету Приватної Вищої школи безпеки, адміністрування і комп’ютерної техніки м. Варшава (Республіка Польща).