Конституційні засади суспільного ладу зарубіжних країн.

Більшість конституцій, прийнятих у зарубіжних країнах до Другої світової війни, обмежувались регулюванням двох сторін суспільного життя: організації державної влади та основних прав особи.

У науковій літературі з конституційного права існують різні думки стосовно того, що вважати об'єктом такого регулювання? На думку одних учених, таким об'єктом має бути громадянське суспільство, інші науковці наполягають на розгляді засад конституційного ладу (до якого відносять і основи суспільного та державного ладу), треті - обмежуються аналізом конституційних принципів економічної, соціальної, політичної систем і державного життя суспільства. На нашу думку, найбільш продуктивний є той підхід, коли розглядаються конституційні засади різних сторін суспільного життя.

Зрозуміло, що конституційна регламентація засад суспільного ладу, його підвалин у різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У переважній більшості зарубіжних конституцій, як правило, проголошуються тільки принципи державної політики у відповідних сферах життя суспільства, які зобов'язують державу (в особі її органів, установ і посадових осіб) діяти у цих сферах певним чином. Але у ряді випадків більшість норм, які стосуються підвалин суспільства, згрупована в одному розділі.

"Загальні положення" ( гл. 1 Конституції КНР 1982 р.) чи глави про права і свободи (розділ І "Основні права" Основного Закону ФРН 1949 р.), розділ перший Конституції Російської Федерації під назвою "Основи конституційного ладу" та ін. Досить часто такі норми зосереджені у декількох розділах. У Конституції Італії це глави "Етико-соціальні відносини", "Економічні відносини", "Політичні відносини", в Конституції СРВ 1992 р. - це глави "Соціалістична Республіка В'єтнам - політична система", "Економічна система", "Культура, освіта, наука техніка”, нарешті, в Конституції Перу 1993 р. - розділи "Економічний режим", "Про особу та суспільство", "Про власність", "Аграрний режим, громади і село".

Аналіз конституційних текстів дозволяє зробити висновок про те, що окреслилась загальна тенденція розширення конституційного регулювання питань суспільного ладу.

За своїм змістом суспільний лад будь-якої країни є системою політичних, економічних, соціальних, духовних та інших відносин життєдіяльності суспільства, які передбачені й гарантовані конституцією та іншими законами.

Суспільний лад - це конкретно-історична організація суспільства, зумовлена певним рівнем розвитку виробництва, розподілу та обміну продуктів виробництва у суспільстві. Його структура складається з чотирьох основних субсистем, які самі являють собою системи суспільних відносин у відповідних сферах життя суспільства. Такими субсистемами є: а) економічні відносини; б) соціальні відносини (у вузькому розумінні цього слова); в) духовно- культурні відносини; г) політичні відносини).

З методологічної точки зору потрібно зробити застереження, що скільки не було би докладним конституційно-правове регулювання відносин, які складають суспільний лад, воно не може бути об'єктивно у конституційному праві вичерпаним.

Правове закріплення в конституції та інших законах тільки підвалин (а не всіх сторін) суспільства передбачає, що для цього використовуються в основному не докладні правила, а норми, які відрізняються високим ступенем концентрованості: норми - принципи, норми - цілі, норми - дефініції, установчі норми. Звичайно, такі норми не містять санкцій (санкції, що випливають із конституційно-правових норм, як правило, знаходяться в інших галузях права). І хоча сучасні конституції є безпосередньо діючим правом, деякі норми- принципи не підлягають примусовому виконанню судами за позовами громадян. У цьому їх принципова відмінність від схожих за змістом норм, які проголошують права і свободи.

Суспільний устрій - це історично обумовлена система суспільних відносин, яка склалася в тій чи іншій країні, тобто устрій, організація суспільства, існуючого в межах даної країни. Структура суспільного ладу включає політичну, економічну, соціальну та духовно-культурну системи. Конституції почали регулювати суспільний лад більш чи менш повно тільки в ХХ столітті - з появою тенденції соціалізації. Найбільш детально регулюється в конституціях політична система суспільства.

Проаналізуємо конституційно-правові інститути, які відносяться до економічної системи будь-якого суспільства.

Базовим елементом економічної системи суспільства є відносини власності. Ще з часів буржуазно-демократичних революцій суспільством був усвідомлений зв'язок між економікою та свободою особи. Визнання свободи особи передбачає існування певної матеріальної бази, на якій ця свобода базується. Протягом тривалого часу її конституційна регламентація зводилася до закріплення в основних законах права приватної власності. При цьому це право розглядалося як природне право людини.

Водночас у силу вказаних вище обставин конституція будь-якої країни містить положення про власність. А.З. Георгіца зазначає, що у науковій літературі виділяють такі аспекти регламентації власності в конституціях зарубіжних країн.

A. Закріплення статусу власності без вказівки її форми. Наприклад, ч. 1 ст. 14 Основного закону ФРН проголошує: "Власність і право успадкування гарантуються". "Право власності не повинно порушуватися", - сказано у ст. 29 Конституції Японії.

Б. Можливість відчуження власності у суспільних інтересах. У переважній більшості сучасних конституцій передбачена можливість відчуження власності у суспільних інтересах. Як правило, це зроблено в досить лаконічній формі: "У передбачених законом випадках приватна власність може бути відчужена у суспільних інтересах за умов винагороди за втрати" - записано у ст. 42 Конституції Італії. Найбільш докладно це питання регламентується в Конституції Греції. В ній установлюється, що відчуження власності може здійснюватися тільки: а) з мотивів належним чином доказаної суспільної користі: б) у випадках, установлених законом; в) із попереднім повним відшкодуванням. Окрім того, в цій конституції визначені порядок обчислення розмірів відшкодування, встановлюється перелік монастирських земель, які не підлягають відчуженню.

B. Закріплення різного статусу окремих форм власності.

Різним є закріплення статусу окремих форм власності в конституціях зарубіжних країн. Так, у ст. 6 Конституції Казахстану 1995 р. державна і приватна власність захищаються однаково, жодна форма власності не володіє перевагами. Конституція Російської Федерації у п. 2 ст. 8 містить припис про те, що в Росії "визнається і захищається однаково приватна, державна, муніципальна та інші форми власності". Водночас Конституція Італії у ст. 42, визнаючи, що власність може бути державною або приватною, і що економічні блага належать державі, товариствам або приватним особам, все ж віддає перевагу приватній власності, яка "визнається і гарантується законом". У В'єтнамі конституційні норми закріплюють вирішальну роль загальнонародної та колективної власності (ст. ст. 15, 19). Разом з тим держава створює усі необхідні умови для розвитку приватнокапіталістичних підприємств (ст. 21), заохочує вкладення у в'єтнамську економіку іноземного капіталу (ст. 25).

Характерною рисою суспільної системи зарубіжних країн є плюралізм форм власності, яка має два різновиди: приватна і публічна.

Переважною формою власності є приватна (лат. ргіуаінз): приватна трудова власність, власність кооперативів, акціонерних товариств (фірми, компанії, корпорації), транснаціональних корпорацій.

Публічна (лат. рнЬІіснз - суспільний) власність своїм суб'єктом може мати державу, суб'єкт федерації, місто, громаду, політичну партію, церкву і т. ін. Приватна власність може носити як індивідуальний, так і колективний характер, а суб'єктом права цієї форми власності може виступати будь-яка фізична чи юридична особа.

Щодо акціонерної форми власності, то в розвинених країнах нею охоплено близько 80% основного капіталу і продукції, що виробляється. Завдяки акціонерним фірмам стало можливим з'єднувати фінансові ресурси принципово різних обсягів і тим самим залучати до бізнесу як тих, хто має сотню вільних доларів, так і тих, чиї кошти складають десятки й сотні мільйонів доларів. Так, у США акціями володіє понад 60% дорослого населення, у Франції кількість індивідуальних власників акцій перевищує 6 млн. чоловік, в Англії - 10 млн.

Таким чином, на ґрунті різних форм власності складається ще більш різноманітна система форм господарювання. Сучасна зарубіжна економіка базується на: 1).малому і середньому бізнесі; 2) великих корпораціях;

3) державне господарювання і регулювання.

Г. Закріплення об'єктів власності у конституціях. У сучасних зарубіжних конституціях нерідко можна зустріти переліки об'єктів різних форм власності, але найчастіше -публічної. В найбільш загальній формі це зроблено у ст. 43 Конституції Італії, яка припускає можливість публічної власності "на певні підприємства або категорії підприємств, які відносяться до основних публічних служб, або до джерел енергії, або монополій, які експлуатують природні ресурси і складають предмет важливих суспільних інтересів". Основний закон ФРН у ст. 15 також допускає перехід у публічну власність "землі, природних ресурсів і засобів виробництва”. Публічна власність - це власність держави, міста, громади, політичної партії і т. ін. Відомі два способи її утворення: націоналізація (одержавлення) і за рахунок бюджету.

Важливою складовою частиною функціонування суспільного ладу будь- якої країни є її соціальна система. В науковій літературі під цим терміном розуміють єдність соціальних спільнот, об'єднань (організацій), тобто соціальну структуру суспільства та відносин між ними: відносин різних соціальних груп, праці та капіталу, міста і села, виробників і споживачів, різними етнічними групами тощо. Ці відносини можуть бути дружніми і конфліктними. Одним із найважливіших завдань держави (і це знаходить своє відображення у конституційному праві) - не дати конфліктам розростися до такої міри, яка призведе до громадянської війни і розпаду суспільства.

У конституційному праві зарубіжних країн можна знайти норми, які стосуються обох частин соціальної структури суспільства і регулюванню відносин між соціальними спільнотами. Звичайно, в різних країнах це робиться в неоднаковому обсязі, а відповідні норми містять іноді не тільки неоднаковий, але й протилежний зміст. В Конституції Португалії 1976 р. у ст. 59 йде мова про права трудящих. В основі цих приписів покладені ідеї не боротьби класів, а рівноправності людей. І навпаки, в Конституції Китаю (ст. 1) сказано, що соціальну основу держави складають два класи - робітничий клас і селянство, які знаходяться в союзі один з одним. При цьому керівна роль належить робітничому класу. Норми Конституції В'єтнаму встановлюють, які саме класи і який соціальний прошарок утворюють в'єтнамську державу, яку роль вони відіграють у ній: "Уся державна влада належить народові, основу якого складає союз робітничого класу, селянства та інтелігенції" (ст. 2). З іншого ж боку, і в Китаї, і у В'єтнамі є буржуазія - промислова, фінансова, торговельна - велика, середня, дрібна; але ці особливості не знайшли належного відображення в конституціях цих країн.

Плюралізм форм власності передбачає досить яскраву соціально-класову структуру суспільства зарубіжних країн. Під впливом науково-технічного прогресу вона стала багатошаровою. Існує три основні соціально-класові спільноти. Це особи, які працюють за наймом і складають абсолютну більшість населення кожної країни; підприємці, у середовищі яких простежується постійне збільшення кількості середніх і дрібних власників, і маргінали (лат. той, що знаходиться скраю). Останні - це піддані та громадяни, які живуть нижче межі встановленого у країні офіційного рівня забезпеченості.

Науково-технічний прогрес останніх десятиріч спричинив суттєві зміни, насамперед, у середовищі осіб найманої праці. Це виявилось у депролетаризації трудящих.

Високий рівень розвитку виробничих сил у розвинених країнах на основі новітніх досягнень науки й техніки, впровадження кібернетики, комп'ютеризація виробництва та освіти, прорив у сфері мікроелектроніки, впровадження енергозберігаючих і маловитратних технологій, використання роботів тощо призвели до падіння попиту на некваліфіковану ("сині комірці") і збільшили попит на кваліфіковану ("білі комірці") робочу силу. Внаслідок цього з середовища трудящих сформувався новий "середній клас" (адекватні назви - "середні верстви", "білі комірці"). Сьогодні середні верстви становлять близько 70% осіб, що працюють за наймом, і постійно поповнюються "синіми комірцями". В основному - це кваліфіковані працівники із середньою, а часто й вищою освітою; інженерно-технічні фахівці широкого профілю; науковий і проектно-конструкторський персонал, менеджери ("золоті комірці") і т. ін. У США та Великій Британії кількість інженерно-технічних працівників і менеджерів уже зрівнялася з кількістю працівників різних кваліфікацій.

Середній прошарок зарубіжних країн виконує нині головну функцію не тільки на виробництві, а й у суспільстві. Він виступає основним охоронцем існуючих суспільних відносин, носієм пануючої ідеології, усіх цінностей, створених в суспільстві вільного підприємництва. Можна сказати, що середній клас є гарантом стабільності суспільства, його опорою. Відповідно змінилася й політична роль трудящих. Висновок марксизму про те, що капіталізм сам по собі створює могильника в особі пролетаріату, не підтвердився, а пристосовування цієї системи до нових умов виявилося досить ефективним.

Щодо великих підприємців, то їх кількість незначна. Проте прибутки обернено пропорційні їх чисельності. Так, у США 60% доходів у 1991 р. припадало всього на 1% сімей.

Паралельно зі змінами соціальної структури суспільства, зростанням кількості власників і в цілому життєвого рівня населення простежується тенденція до маргіналізації окремих верств суспільства. Маргінали, їх чисельне зростання - це результат соціальної нерівності, притаманної як розвиненим державам, так і тим, що розвиваються. Це наслідок хвороби, якої ще не вдалося позбутися жодній соціальній системі. Маргінали - це особлива соціальна група зі своїми соціальними інтересами у пошуках роботи, житла, матеріальної чи медичної допомоги і т. ін. До неї належать і безробітні, іммігранти, старі люди, що не мають пенсії, одинокі люди, багатодітні сім'ї, представники національних меншостей. Для них характерний низький рівень освіти (часто неграмотність), погані житлові умови, недоїдання, хитке соціальне становище, залежність від системи соціального забезпечення. Саме тому середовище маргіналів є благодатною основою для всілякого роду кримінальних структур та екстремістських рухів. За даними американської газети "Нью-Йорк таймс" від 12 жовтня 1992 р. у США нараховується 35,7 млн. (14,2%) маргіналів. У країнах ЄЕС кількість маргіналів також значна - близько 30 млн. чоловік. Тільки у Великій Британії 11 млн. чоловік належать до прошарку бідних, 30% мешканців Іспанії перебувають за межею бідності.

Водночас треба зауважити, що у конституціях і нормах конституційного права демократичних держав є намагання виключити або звести до мінімуму невиправдані соціальні відмінності, соціальні конфлікти, скоротити межу між багатством і бідністю. Про це свідчить аналіз ст. 20 Основного Закону ФРН, ст. 2 Конституції Франції, ст. З Конституції Італії, преамбула, а також статті 40, 50 Конституції Іспанії, статті 49, 50, 51

Конституції Болгарії та ін.

Третім компонентом суспільного ладу є політична система суспільства - цілісна й упорядкована сукупність державних і недержавних інститутів, відносин і принципів, що покладені в основу політичного життя конкретної країни і беруть участь у ньому.

У демократичному суспільстві політичне життя здебільшого зосереджене у державі, але у ньому беруть участь і недержавні інститути, наприклад політичні партії, підприємницькі структури, засоби масової інформації і т. ін. Останні мають бути певним чином визнані й повинні набути офіційного статусу. Щодо кримінальних, мафіозних та інших кланових організацій і угруповань - не інституційних, нелегальних, - то вони до так званої політичної системи не входять, хоча нерідко (особливо за авторитарних режимів) вплив на політичне життя чинять. Отже, структурними елементами політичної системи є:

1) держава в особі всіх трьох гілок влади зверху донизу; 2) політичні партії, підприємницькі структури, профспілки, різноманітні асоціації (антивоєнні, екологічні, громадської думки); 3) засоби масової інформації (так звана четверта гілка влади); 4) церква.

Усі згадані інститути утворюють механізм здійснення політичної влади, дають уявлення про структуру політичної організації суспільства. Функціональний аналіз політичної системи, тобто дослідження принципів і норм, що лежать в основі утворення, діяльності і взаємовідносин названих структур, розкриває особливості політичного режиму країни. І структурна, і функціональна сторони політичної системи більшою чи меншою мірою регулюються нормами конституційного права.

Політична система кожної конкретної країни визначається соціальним ладом суспільства, формою правління і характером політичного режиму. Це доволі гнучка субстанція, здатна або формувати суспільство, згуртоване єдністю інтересів, держави і народу (наприклад, у Швейцарії), або тільки спричиняти і примножувати конфлікти між ними (Ірак, КНДР та ін.).

Основи суспільного ладу зарубіжних країн як конституційно-правовий інститут неодмінно включають також сферу духовно-культурних (ідеологічних) відносин. Духовно-культурні відносини у суспільстві - це відносини між: людьми, їх об'єднаннями, державою і суспільством у цілому з приводу духовно- культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, установ (загальноосвітніх, наукових, культурних, інформаційних, релігійних, тощо), за допомогою яких реалізуються ці відносини

Водночас держава зацікавлена у створенні умов для оптимального розвитку духовно-культурної (ідеологічної) сфери особи. З цієї метою вона встановлює найважливіші принципи, на базі яких забезпечується доступність отримання духовно-культурних благ якомога більшістю населення країни.

Хоча і досить рідко, але у конституційному законодавстві окремих країн можна знайти норми, які регулюють ставлення держави до різного роду предметів матеріальної культури (пам'ятників, творів мистецтва, книг, ікон тощо). В Конституції Греції 1975 р. (п. 3 ст. 3) можна знайти таку норму: "текст священного Писання зберігається незмінним. Офіційний переклад його будь- якою іншою мовою без дозволу Автокефальної Церкви Греції та Великої Константинопольської Церкви Христової забороняється". Відповідні норми про деякі святині релігії зафіксовані в конституційному законодавстві Бутану та Непалу.

Часто конституції зарубіжних країн містять припис, що ніяке віросповідання не має державного характеру (ст. 16 Конституції Іспанії).

Водночас у ряді демократичних країн існує державна релігія, державна церква. Так. у Великобританії главою держави може бути тільки особа, яка належить до англіканської протестантської церкви, у Швеції - до лютеранської, у Сирії - що сповідує іслам. У Данії державною є лютеранська церква. В конституціях Болгарії (ст. 12). Греції (ст. 1) пануючою релігією є східноправославне віросповідання. Проголошення певної церкви державною тягне за собою її підтримку із державного бюджету, призначення вищих священиків главою держави. Тут акти державної церкви (реєстрація шлюбів, народжень тощо) мають офіційне значення. У школах можуть навчати державній релігії у рамках обов'язкових або факультативних програм. Релігійні символи використовуються під час інавгурації глави держави, відкриття сесій парламенту (молитва), при свідченні у судовому засіданні.

Водночас буває й таке, коли все життя суспільства сковане релігійними догмами. У державах із залишками напівфеодальних пережитків (Іран, Саудівська Аравія, Катар, ОАЕ, Оман та ін.) вимагається дотримання "священних книг", і релігійне вільнодумство не тільки не допускається, але й може жорстоко каратися. Так, в Ірані засудили до страти британського автора книги "Сатанинські вірші" С. Рушді за образу пророка Мухаммеда і Корану. В деяких арабських країнах діє навіть спеціальна поліція моралі, яка слідкує за дотриманням обрядів і б'є батогами тих "неправовірних" мусульман, які під час молитви займаються іншими справами.

ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ.

Отже, у конституціях зарубіжних країн закріплена структура суспільного ладу, котра включає політичну, економічну, соціальну та духовно-культурну системи.