Суб’єкти цивільного права Фізичні особи

Як правило, суб’єктами цивільного права є фізичні і юридичні особи. Основні елементи правового статусу громадян як суб’єктів цивільного права — правоздатність і дієздатність, а також місце проживання.

У найбільш узагальненому вигляді правоздатність — це здатність особи мати цивільні права й обов’язки. Законодавство різних країн, визначаючи моменти виникнення та припинення правоздатності, як правило, пов’язує їх з народженням і смертю людини. Наприклад, відповідно до німецького ЦК правоздатність людини виникає з моменту закінчення народження. Але тут постає запитання, що вважати моментом закінчення народження, тобто коли дитина вважається народженою. В різних країнах цей момент визначається по-різному. Наприклад, в Іспанії дитина вважається народженою і наділяється цивільною правоздатністю, якщо має людське тіло і проживе 24 години з моменту відокремлення від материнського організму. В інших країнах факт народження пов’язується із відокремленням плоду від матері. Як виняток, в особливих випадках, зазвичай пов’язаних із питаннями спадкування, правоздатністю може бути наділена ще ненароджена дитина.

За загальним правилом, правоздатність припиняється зі смертю особи. На відміну від народження, факт смерті встановити іноді буває досить складно, тому законодавство передбачає різні ситуації. Наприклад, якщо смерть настала в результаті нещасного випадку, але місце перебування тіла невідоме, хоча сам факт смерті не викликає сумніву, запис про смерть до книги посімейного запису вноситься на підставі свідчень певних органів і це називається оголошеною смертю. В деяких країнах для визнання людини померлою за певних обставин потрібне рішення суду. Нині виникають проблеми із визначенням моменту смерті людини через операції, пов’язані з пересадкою органів, коли, наприклад, людина підключена до медичних апаратів і її життя підтримується штучно.

Крім загальної правоздатності, існує поняття спеціальної правоздатності, яка виникає за інших обставин. Наприклад, шлюбна правоздатність настає у разі досягнення особою певного віку, який в кожній країні встановлюється по-різному. Наприклад, в деяких латиноамериканських країнах шлюбна правоздатність для чоловіків настає з 14 років, а для жінок — з 12 років, у Франції — для жінок з 15 років, у Великобританії — і для жінок, і для чоловіків — з 16 років. А в окремих провінціях Канади для чоловіків встановлений вік досягнення шлюбної правоздатності 19 років. У деяких випадках законодавство передбачає можливість зниження віку досягнення шлюбної правоздатності.

Дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати будь- яких цивільних прав і обов’язків. У деяких країнах дієздатність поділяють на угодоздатність (тобто, здатність укладати та виконувати договори та будь-які інші угоди) і деліктоздатність (здатність відшкодовувати заподіяну шкоду). У багатьох країнах виокремлюють повну, часткову та обмежену дієздатність. Повною дієздатністю наділені особи, які досягли, як правило, повноліття, що в різних країнах настає у різному віці. Цей вік коливається від 18 років (наприклад, у Франції, Великобританії) до 21 року (Німеччина, Італія, деякі штати США).

В окремих країнах існує інститут емансипації, або звільнення від батьківської влади. За загальним правилом таке звільнення відбувається після досягнення особою повноліття, але емансипація можлива і в меншому віці. Наприклад, у разі взяття шлюбу або з дозволу осіб, які мають батьківську владу, або за рішенням суду. Така можливість передбачена, зокрема, цивільними кодексами Франції, Іспанії та деяких інших країн. ЦК Іспанії надає можливість емансипації неповнолітньому, наприклад, у тому разі, коли він залишається з одним із батьків, а той бере новий шлюб. Якщо суд дає дозвіл, то емансипований неповнолітній прирівнюється до повнолітнього за винятком деяких випадків.

Частковою дієздатністю, як правило, наділені неповнолітні особи. Слід зазначити, що в деяких країнах частково дієздатні та обмежено дієздатні особи взагалі належать до категорії недієздатних. Так, ЦК Японії вважає недієздатними неповнолітніх осіб, осіб, які визнані недієздатними за рішенням суду, а також тих, хто має якісь фізичні вади, такі як сліпота, глухота тощо. В США недієздатними є також неповнолітні, душевнохворі, а також особи, які перебувають у стані сп’яніння.

Особу можуть обмежити або позбавити дієздатності з різних причин. Зокрема, ЦК ФРН передбачає позбавлення дієздатності осіб, які внаслідок душевної хвороби або слабкого розуму не можуть піклуватися про себе, чи осіб, які своїм марнотратством ставлять себе та свою сім’ю в скрутне матеріальне становище тощо. Позбавлений дієздатності або обмежений у ній не лише втрачає здатність самостійно укладати угоди, а й не може без дозволу законного представника визначити або змінити своє місце проживання. Подібними є підстави позбавлення дієздатності й у Французькому ЦК.

Важливим елементом правового статусу фізичних осіб є їх місце проживання. Не випадково, наприклад, у ЦК Японії наголошується, що місце проживання є “основою життя” людини. Разом з тим юридичне визначення поняття “місце проживання особи” не є однозначним. Поді місце проживання визначається не лише за місцем постійного проживання особи, а й за місцеперебуванням його основного майна або навіть за місцем роботи. Законодавство окремих країн, зокрема ФРН, Японії, Чалії та інших, визнає кілька місць проживання. Так, § 7 німецького ЦК передбачає, що особа, яка постійно проживає в будь-якому місці, визнається такою, що має місце проживання в цьому місці, а також особа може мати місце проживання одночасно в кількох місцях.