Позовна давність у цивільному праві зарубіжних країн
Засобом забезпечення здійснення фізичними та юридичними особами їх суб’єктивного права є можливість його захисту в позовному порядку при зверненні до суду. Але реалізація суб’єктивного цивільного права в примусовому порядку, гарантованому державою, обмежується певним терміном, що встановлюється законом.
Період часу, із закінченням якого припиняється можливість примусового здійснення цивільного права за допомогою подання позову до суду, називається позовною давністю.Шститут позовної давності відповідає інтересам будь-якої держави, що зацікавлена в своєчасному здійсненні всіма суб’єктами господарської та інших видів діяльності своїх зобов’язань. Тому в юридичній науці наголошується, що зазначений інститут відповідає публічним інтересам. А це визначає особливості правового регулювання інституту позовної давності, зокрема імперативний характер його норм.
Джерела правового регулювання позовної давності різноманітні. У Франції і ФРН, наприклад, позовна давність регулюється нормами цивільних і торгових кодексів, а також нормами спеціальних законодавчих актів. У Швейцарії — нормами Цивільного кодексу і зобов’язального закону. У Великобританії замість ряду нормативно-правових актів, що регулювали позовну давність, прийнято єдиний Закон про позовну давність 1980 р. У США положення про позовну давність містяться в законах штатів, а щодо договорів ку- півлі-продажу діє норма Єдиного торгового кодексу, яка доповнюється окремими законами деяких штатів.
Тенденція до уніфікації термінів позовної давності виявляється у впровадженні особливих норм у деяких міжнародних конвенціях щодо позовної давності.
Норми про позовну давність мають імперативний характер, і сторони не можуть у договірному порядку виключити дію давності або подовжити її термін, чи іншими способами ускладнити її умови для боржника. У разі внесення до договору подібних умов вони вважаються недійсними.
Разом з тим у цивільному праві Франції, ФРН, Великобританії і США передбачається можливість встановлення сторонами в договорі скорочених термінів давності.По-різному ставляться до позовної давності в країнах правової сім’ї континентальної Європи і англо-американської системи. Якщо романо-германська система розглядає позовну давність як інститут матеріального права, то система загального права — як інститут процесуального права. Таке неоднакове розуміння цього інституту породжує досить важливі юридичні наслідки. Це означає, що за правом країн континентальної Європи арбітраж або суд зобов’язані застосовувати норми про позовну давність того права, яке підлягає застосуванню при врегулюванні відносин між сторонами за умовами договору або за колізійною нормою. Це може бути як право країни суду, де розглядається справа, так і право країни, яке передбачено в договорі.
У країнах англо-американського права арбітраж або суд, розглядаючи позовну давність як сферу процесуально-правових відносин, застосовують для її регулювання в усіх випадках норми власного національного законодавства. Це зумовлено тим, що згідно із загальноприйнятою доктриною міжнародного приватного права, стосовно питань процесуального порядку завжди підлягає застосуванню законодавство тієї країни, в якій розглядається справа, іншими словами, застосовується закон суду.
Через різноманітні договірні та деліктні підстави виникнення цивільних або господарських зобов’язань у національних системах права встановлено різні терміни позовної давності. Строки давності в правовій науці поділяються на загальні та особливі. Наприклад, у Франції передбачено три основні групи термінів позовної давності: 30 років — для всіх вимог, якщо законом у цьому випадку не передбачено інше; 5 років — для вимог за зобов’язаннями, які підлягають виконанню з певною періодичністю та у встановленому обсязі; від 6 місяців до 2 років — для вимог за зобов’язаннями, докази виконання яких можуть бути втраченими у разі встановлення триваліших строків.
У ФРН загальний термін позовної давності також становить 30 років. Поряд з тим існує система коротших строків давності. Від 6 місяців до 2 років — для деяких вимог комерсантів, зокрема, для вимог про відшкодування збитків внаслідок відсутності належної якості товару; 3 роки — для вимог про відшкодування завданої деліктом шкоди; 4 роки — для несплачених своєчасно періодичних платежів. У Швейцарії загальний термін позовної давності дорівнює 10 рокам. Для деяких вимог, зокрема, за договором роздрібної торгівлі, найму, встановлено 5-річний строк; для вимог за деліктними зобов’язаннями — один рік. У Великобританії і США також діють різні строки позовної давності залежно від підстави виникнення позову, як правило, від 4 до 12 років.
За всіма правовими системами початок закінчення термінів позовної давності визначається моментом виникнення права на позов, тобто моментом, з якого зобов’язання може бути пред’явлене для примусового виконання.