1. «Порівняльне право» чи «порівняльне правознавство»

У сучасній правовій літературі, присвяченій порівнянню різних правових систем, використовуються різноманітні терміни: «порівняльне право», «порівняльне правознавство», «компаративістика», «порівняльна юриспруденція», «порівняльне вивчення права», «порівняльний аналіз правових актів і систем», «порівняльне дослідження законодавства» та ін.

Отже, передусім, необхідно з'ясувати їхню придатність для позначення відповідних понять, а також співвідношення одне з одним, взаємозамінність, ієрархію тощо.

Передусім, потребує з'ясування коректність застосування термінів «порівняльне право» чи «порівняльне правознавство ».

Дехто з правознавців вважає термін «порівняльне право» неточним і намагається уникати, воліючи говорити не про «порівняльне право» як таке, а про «науку порівняльного права» (Р. Паунд) або про «порівняльне

правознавство» як про науку чи про відповідну галузь знань. Як зазначає Ю. Тихомиров, виходячи з триєдиного уявлення про право національне, міжнародне і наддержавне, важко знайти місце в цій системі «порівняльному праву», котре, очевидно, призначене для зіставлення названих різновидів права, не претендуючи на новий його вид. На його думку, «в науковому відношенні» до терміна і поняття «порівняльне правознавство» найближчим є поняття «компаративістика».

Разом з тим, багато хто (П. Круз, М. Богдан, К. Цвай-герт, X. Кетц, Ф. Ловсон, та ін.) термін «порівняльне право» вважає цілком прийнятним вже в силу того, що він широко використовується протягом тривалого ч'асу.

Очевидно, придатними є терміни «порівняльне право», «компаративістика», «порівняльне правознавство», оскільки перші два традиційно використовуються у західній юридичній літературі, а третій, — більшого поширення набув у «східній», соціалістичній та постсо-ціалістичній літературі.

Однак щодо змісту порівняльного права (порівняльного правознавства) також немає єдиної позиції. Тут можна виокремити три точки зору: '

1. Порівняльне правознавство ототожнюється з по

рівняльним методом (Е. Патерсон, Р. Давид);

2. Порівняльне правознавство розглядається як віднос

но самостійна галузь знань, як самостійна наукова і

навчальна дисципліна (Салей, Рабель, Райнштайн, Хол).

При цьому дехто розглядає його лише як «самостійний

напрямок правових досліджень» або як «напрямок нау

кового пошуку», скептично ставлячись до визнання по

вної самостійності порівняльного правознавства як нау

кової і навчальної дисципліни (В. Казимірчук, А. Саї-

дов, М. Ансель).

3. Компромісна точка зору, згідно якій порівняльне

правознавство розглядається і як наукова дисципліна, і

як метод. Якщо йдеться про питання «високого рівня

абстракції» (наприклад, порівняльно-правовий аналіз

правових систем, групування правових систем у єдині

правові родини) — то це «галузь наукових знань», само

стійна юридична дисципліна. Якщо ж порівняння «при-

кладного характеру», то це лише «особлива сфера наукових досліджень, що припускає широке застосування порівняльного методу» (М. Вінтертон, М. Богдан).

Оцінюючи сутність та значення порівняльного права (правознавства) на сучасному етапі, можна сказати, що воно є цілком сформованою, відносно самостійною юридичною наукою і навчальною дисципліною, яка має свій власний предмет, метод і сферу застосування, а також окреме місце у системі юридичних знань і юридичної освіти.

У порівняльного права (правознавства) є властиві лише йому риси:

1) «порівняння», що є дією, за допомогою якої ми вста

новлюємо подібність або відмінності в предметах і яви

щах дійсності. Воно є тією основою, на якій і будується

весь порівняльно-правовий аналіз;

2) комплексний характер.

ня в тому, що порівняльне право (правознавство), не зво

диться тільки до порівняння суто правових норм, галу

зей та інститутів, котрі належать до різних правових

систем, а охоплює собою середовище, що їх оточує (істо

ричне, національне, культурне тощо). Тому воно має ек

лектичний характер у тім сенсі, що черпає свої основні

риси з низки юридичних і неюридичних дисциплін, виз

наючи важливість взаємин між правом і його нормами, з

одного боку, та історією, філософією і культурою — з іншо

го. Кожна правова система являє собою вираження (відоб

раження) духу народу, що її породив, і разом з тим є

результатом впливу на нього численних історичних

подій, що формують національний світогляд, характер і

менталітет. У зв'язку з цим неможливо глибоко і все

бічно пізнати порівнювані правові норми, галузі чи інсти

тути, що виникли і розвилися в різних історичних, на

ціональних, культурних, політичних і ідеологічних умо

вах, без глибокого розуміння й врахування особливостей

середовища, що їх оточувало і оточує. Дане положення

стало загальновизнаним лише в останні роки. Раніше

домінував або суто юридичний підхід (догматичний

аналіз норм права та інститутів), або історико-юридич-

ний підхід (у процесі проведення порівняльних дослід

жень в області держави і права основна увага акценту

валася насамперед на розгляді історичної природи й

особливостей процесу розвитку правових систем та інсти-

тутів). Пізніше — наприкінці XIX— першій половині XX ст. — вони були доповнені соціологічним, культурологічним та іншими підходами;

3) носить не внутрішньодержавний, а міжнаціональний характер, зорієнтоване на вивчення не стільки проблем усередині кожної національної системи права, скільки на аналіз міжнаціональних проблем, що лежать у площині порівняльного аналізу різних систем права. Звісно, знання порівнюваних систем права є основою порівняльного правознавства. Однак це не означає, що воно має характер вивчення зарубіжного права, оскільки одержання і застосування отриманих правових знань мають переважно міжсистемний і міжнаціональний характер.

Слід також звернути увагу і на таку небезпеку спрощеного підходу до розуміння порівняльного правознавства, як трактування його у сенсі порівняння лише законодавчих актів у різних правових системах.

Такий підхід нерідко застосовується західними авторами, що прагнуть пізнати національне право, а разом з тим і порівняльне правознавство, не тільки з погляду його нормативності, але і з погляду його взаємозв'язку з іншими явищами, інститутами та інституціями, його місця і ролі в навколишньому юридичному середовищі.

І хоча чимало компаративістів продовжують головним чином досліджувати еволюцію правових норм, але останнім часом усе більше компаративістів приходить до висновку, що для глибокого і різнобічного порівняльного аналізу слід брати до уваги не тільки норми національного права, але і супутні їм компоненти — правову культуру, правову сферу, правовий процес, правовідносини, суб'єкти правових відносин, правову ідеологію тощо, тобто те, що у сукупності складає більш широку категорію «правова система», до якої вони входять разом з власне правом. Тому досліджує компаративістика не «право різних країн», а «різні правові системи», взяті у тому чи іншому аспекті.

З врахуванням сказаного порівняльне право (порівняльне правознавство, компаративістика) може бути

8

визначене як галузь юридичної науки, що, використовуючи порівняльний метод, досліджує різні правові системи, взяті у тому чи іншому аспекті, з метою теоретичного аналізу подібностей та відмінностей між ними і визначення на цій основі характеру, тенденцій і перспектив їхнього розвитку.

В залежності від мети, напрямків та предмета дослідження визначається структура компаративістики.

1). З врахуванням того, що предметом порівняння можуть бути правові системи у процесі їхнього сторичного розвитку або взяті у статиці, варто розрізняти «вертикальне» та «горизонтальне» порівняльне правознавство або ж історичну та догматичну компаративістику.

2). Враховуючи методологію, мету та завдання дослідження, можна виокремити «загальну» (загальнотеоретичну) та спеціальну галузеву компаративістику. Остання, у свою чергу, поділяється на порівняльну ци-вілістику, порівняльну адміністративістику тощо.

3). В залежності від сфери права може йтися про «порівняльне правознавство ^компаративістику^ у сфері приватного права» та «порівняльне правознавство (компаративістику) у сфері публічного права».

Можлива й інша структуралізація порівняльного права (наприклад, враховуючи ту обставину, що предметом порівняння є право, як елемент цивілізації, або право, як сукупність юридичних норм, можна говорити про «цивілізаційно-правову компаративістику» або про «нормативістську компаративістику»). Проте, оскільки детальна класифікація не є нашим завданням, обмежимося згадкою про складові частини, наведені вище.