1. Поняття порівняльного правознавства

На сучасному етапі розвитку юридичної науки необхідність осмислення місця і ролі порівняльного правознавства в системі юридичних наук незаперечна. Для успішної реалізації цього завдання важливе значення має розроблення загальнотеоретичних основ порівняльного правознавства, а саме, визначення його статусу, об'єкта, предмета, методології і структури цієї наукової і навчальної дисципліни.

Поняття «порівняльне правознавство» має міждисциплінарний комплексний характер, оскільки воно включає все різноманіття права в його геоправовому аспекті.

У сучасній юридичній літературі для позначення поняття «порівняльне правознавство» використовуються різні терміни: «порівняльне право», «компаративістика», «юридична компаративістика», «порівняльна юриспруденція» та ін.

М.М. Марченко відзначає, що терміни «порівняльне право» і «порівняльне правознавство» можна використовувати як рівнозначні, оскільки головне полягає не в самій назві, а в опосередковуваному нею змісті, який вкладається в той чи інший

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

термін, в його безпосередньому призначенні1. При цьому термін «порівняльне» має універсальний характер. Проте, на думку Ю.О. Тихомирова, термін «порівняльне право» не є цілком адекватним змісту наукової дисципліни, оскільки немає такого різновиду права, як порівняльне правознавство2 (як система правових норм, що регулює суспільні відносини, оскільки «порівняльне правознавство» передбачає порівняльне вивчення різноманітних правових систем).

Як відомо, визначення єдиної назви для позначення будь-якої наукової дисципліни, тобто термінологічна уніфікація, сприяє зміцненню її самостійного статусу.

Основними питаннями, з яких розгортається полеміка, є такі: що слід розуміти під «порівняльним правознавством», яка специфіка його методологічного інструментарію; сфера його застосування; співвідношення порівняльного правознавства з іншими юридичними дисциплінами.

У правовій літературі, присвяченій проблемам порівняльного правознавства, існують різні точки зору на його природу, іноді полярні, взаємовиключні.

1 Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения: Учебник. — М.: Городец,

2002. - С. 17.

2 Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. — М.: НОРМА, 1996.

— С. 30.

науки, а також дозволяє повніше виявити і вивчити різноманіття

правової реальності.

Якщо згрупувати численні погляди на природу порівняльного правознавства, то можна вийти на декілька основних точок

зору.

Згідно з першою точкою зору, порівняльне правознавство розглядається як комплексний науковий метод, тобто сукупність наукових прийомів пізнання закономірностей розвитку правових систем, що не має самостійного предмета (К- Осакве).

Друга точка зору зводиться до того, що порівняльне право-знавство розглядається як самостійна наука, що має свій предмет і методи (Ю.О. Тихомиров, К. Цвайгерт і X. Кьотц).

Для третьої точки зору характерне бачення порівняльного правознавства як допоміжної дисципліни в рамках теорії держави і права і синонімічної загальній теорії права (В.М. Сирих).

Згідно із четвертою точкою зору, порівняльне правознавство доцільно розглядати у двох аспектах: як науковий метод дослідження, універсальний для всіх галузей юридичної науки, і як систему наукових знань про сучасні правові системи на основі широкого застосування порівняльного методу (А.А.

певної науки1.

На думку В.О. Туманова, розгляд порівняльного правознавства повинен бути заснований не на основі альтернативності — або метод, або наука2, а на розгляді його у двох аспектах: з одного боку — як наукового методу дослідження, який активно застосовується практично в усіх галузях юридичної науки, а з іншого

1 Ансель М. Методологические проблемы сравнительного права // Очерки

сравнительного права: Сб. ст. — М.: Прогресс, 1981. — С. 43.

2 Туманов В. А. Вступительная статья // Сравнительное правоведение:

Сб. статей. — М.: Прогресс, 1978. — С. 12.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

боку — широке застосування цього методу призвело до формування системи наукових знань про сучасні правові системи, до появи складного саморегулюючого механізму, орієнтованого на досягнення нових, обґрунтованих знань про закономірності виникнення, функціонування і розвитку правових систем. У першому випадку порівняльне правознавство виконує функцію методу порівняння різних правових систем1.

Отже, найважливішим моментом у визначенні природи порівняльного правознавства є співвідношення понять «порівняльний метод» і «порівняльне правознавство».

На думку К- Осакве, порівняльне правознавство є своєрідним науковим методом — саме порівняльним методом аналітичного вивчення права, що не має самостійного предмета, оскільки він визначається порівнюваною галуззю права. Так, наприклад, предметом порівняльного цивільного права є цивільне право, в той час, як предметом порівняльного конституційного права — конституційне право2.

Таким чином, якщо в першому випадку К- Осакве розглядає порівняльне правознавство як спосіб мислення, який передбачає існування власного методологічного інструментарію, певних стадій, необхідних для порівняльно-правового аналізу, і певних логічних операцій, необхідних для успішного порівняльно-правового дослідження, то в другому випадку — як систему мислення, що більше тяжіє до визнання порівняльного правознавства як науки, а не наукового методу.

Прихильники визнання порівняльного правознавства як методу також уважають, що порівняльний метод у рамках порівняльного правознавства застосовується до об'єктів, що належать до різних

1 Порівняльне правознавство: Підручник / В.Д. Ткаченко, СП. Погребняк,

Д.В. Лук'янов; За заг. ред. В.Д. Ткаченко. — X.: Право, 2003. — С 3-4.

2 Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах: Общая и Особенная части:

Учеб.-практ. пособие. — М.: Дело, 2002. — С. 20.

3 Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах: Общая и Особенная части:

Учеб.-практ. пособие. — М.: Дело, 2002. — С. 48.

галузей права, і це позбавляє його (порівняльне правознавство) власного предмета.

У такому разі, якщо дотримуватись вищезгаданій логіці, то застосування соціологічного методу, який активно використовується при розробленні практично всіх галузей юридичної науки, ставить під сумнів існування такої науки, як соціологія права.

І. Сабо критично ставився до розгляду порівняльного правознавства як «лише методу», оскільки така позиція — результат прагнення до того, щоб порівняльний метод охопив усі галузі юридичної науки, претензія створити за допомогою цього методу шляхом порівняння правових систем єдине світове право. Він справедливо вважав, що порівняльне правознавство набагато значніше простого методу, це — «цілий рух».

Але необхідно відзначити, що І.

На цьому акцентує увагу А.Х. Саїдов, який відзначає, що порівняльне правознавство не можна розуміти тільки як певний метод дослідження, про що свідчить нагромаджений порівняльно-правовий матеріал. В той же час сталого розуміння змісту поняття «порівняльне правознавство» поки що немає2.

Таким чином, порівняльне правознавство є досить молодою юридичною наукою. Його поява викликана необхідністю узагальнення й осмислення сукупності знань, зумовлених процесами суспільного розвитку. Одне з основних призначень порівняльного правознавства — це пошук шляхів і можливостей гармонійного співіснування правових систем сучасності зі збереженням національної правової своєрідності.

Порівняльне правознавство як самостійний науковий напрям розширює можливості проведення порівняльно-правових досліджень. Водночас, як вивчення зарубіжного права пов'язане з дослідженням тільки однієї правової системи без її порівняння з іншими, то порівняльне правознавство аналізує дві або більше

1 Сабо И. Теоретические проблемы сравнительного правоведения // Сравнитель

ное правоведение: Сб. статей / Отв. ред. В.А. Туманов. — М.: Прогресс, 1978. — С. 60,65.

2 Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы

современности): Учебник / Под ред. В. А. Туманова. — М.: Юристъ, 2000. — С. 25.

10

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

11

правових систем, шляхом зіставлення різних аспектів із метою виявлення властивостей, що сприяє розширенню кола правових явищ, що вивчаються.

Як самостійна юридична наука, порівняльне правознавство викликане до життя необхідністю вирішення глобальних проблем, що стоять перед людством. Цьому сприяє вивчення права в його загальному і особливому проявах, порівняння правових систем, аналіз шляхів зближення національних законодавств, що набувають дедалі більшого значення.

Порівняльне правознавство є системою знань нового рівня, що передбачає розгляд багатьох аспектів співіснування різних правових реалій, виходячи за рамки національних правових систем. Порівняльне правознавство відображає також новий «шар» структури правової культури, покликаний сприяти гармонійному співіснуванню різних правових систем, визнанню рівного статусу диференційованих і недиференційованих правових систем, подоланню упередженого ставлення до різних правових проявів і коректному дослідженню різних правових реалій у рамках правової панорами світу.

Порівняльне правознавство досліджує основні правові системи, визначає їх місце і значення в правовій панорамі світу, виявляє особливості функціонування міжнародного, наднаціонального і національного права з метою виявлення їх спільних і відмітних рис, прогнозує їх подальший розвиток, а також вивчає шляхи вирішення загальнолюдських проблем у рамках різних правових систем.

Таким чином, порівняльне правознавство як наука переживає період трансформації і самоідентифікації, викликаний, як уже наголошувалося, з одного боку, необхідністю визначення його місця в системі юридичних наук, а з іншого — глобальними змінами у світі.

формами споглядання і мислення. Звідси випливає, що не поняття запозичені з досвіду, а можливість досвіду зумовлена категоріями розуму. Останні застосовуються до предметів, тобто мають право на об'єктивне значення, тому що вони, по суті, самі створюють досвід і предмети пізнання1.

Як відомо, поняття «об'єкт» і «предмет» науки не є тотожними. Поняття об'єкта науки є ширшим, ніж поняття її предмета. Об'єкт може бути і, як правило, є спільним для ряду наук, тоді як предмет однієї науки не може збігатися з предметом іншої науки.

Універсальним об'єктом правової науки виступає правова реальність. Цікаво, що якщо для філософів правова реальність є деяким єдиним цілим і відображає цілісність самого права (хоча в правовій реальності філософи виділяють його структуру в динамічному і статичному аспектах2), то для юристів правова реальність, як загальний об'єкт правової науки, є не монолітною, однорідною, а достатньо різноманітною. Наприклад, правова реальність, що відображає рівень правової свідомості, різняться від правової реальності, що відбивається у сфері правозастосування, не говорячи вже про правову реальність у сфері правової поведінки.

На думку О.Ф. Скакун, правова реальність — багаторівнева система правових засобів і явищ, що функціонує в усіх її структурних зв'язках із соціальною сферою держави, яка є антропо-логічною основою і простором права. Правова реальність — це всі прояви правового життя суспільства (колективних і індивідуальних суб'єктів права): юридична діяльність і її результати (правотворчі, правозастосовні та інші акти), правопорушення і юридична відповідальність, правове мислення, правове вчення, деформації правової свідомості (правовий нігілізм, правова демагогія) та інші, тобто всі правові елементи — ті, що впорядковані, й ті, що перебувають на стадії упорядкування (хаотичні)3.