4. Функції порівняльного правознавства

Не викликає сумніву твердження, що при визначенні функцій порівняльного правознавства слід виходити з його складності, множини аспектів і функцій, оскільки очевидно, що наука жодної країни не може розвиватися лише на основі інформації, отриманої в рамках власної правової системи (К Цвайгерт, X.

Але саме тому розгляд функцій компаративістики потребує з'ясування співвідношення функцій порівняльного правознавства і національного права.

Існують різні думки щодо того, як взаємозалежні і взаємодіють між собою порівняльне правознавство і національне право, який характер їхніх взаємин. Одні автори стверджують, що порівняльне правознавство і національне право мають однаковий статус і відповідно виконувані ними функції мають рівнозначний характер. Інші вважають, що в одних своїх функціональних проявах порівняльне правознавство стосовно національного права має цілком самостійний, рівнозначний характер, тоді як в інших — виконує допоміжні функції.

Самостійний характер порівняльного правознавства виявляється, зокрема, тоді, коли здійснюються функція виявлення і дослідження подібності і розходження порівнюваних правових систем, а також функція розгляду загальних тенденцій правового життя тих народів, правові системи яких стали предметом дослідження (П. Емі-неску). В усіх інших випадках порівняльне правознавство у функціональному плані виступає стосовно національного права як допоміжна дисципліна.

У цьому можна переконатися, аналізуючи сутність функцій національного права.

1). Функції національного права, виступаючи у формально-юридичному змісті як основні напрямки його впливу на суспільні відносини, мають у своїй основі не якісь абстрактні, а цілком визначені національні цінності. Звісно, національна система права має відображати поряд з національними і «загальнолюдські», глобальні по своїй природі, цінності. Такі цінності тісно пов'язані і переплітаються між собою, однак домінуючу роль незмінно виконують функції національного права стосовно загальнолюдських цінностей.

2). В основі функцій національного права, на відміну від функцій компаративістики, завжди лежать не за-

18

гальні по своїй природі і характеру міжнаціональні цілі й інтереси, а цілком конкретні національні цілі й інтереси. Звісно, національні цілі й інтереси «закладаються» не тільки в сутність, зміст і соціальне призначення функцій національного права. Вони знаходять своє визначене відображеная й у функціях компаративістики, бо інакше практична значимість порівняльного правознавства для кожного окремого суспільства і держави втратила б усякий сенс. Однак вони не грають при цьому визначальної ролі.

3). Функції національного права безпосередньо пов'язані з національним суспільством і державою, мають прямий вплив на це суспільство і державу. Стосовно своїх держави і суспільства національне право завжди виступає, насамперед, як регулятор суспільних відносин. Воно регулює сформовані в суспільстві економічні, політичні й інші відносини. Право закріплює існуючий у тій чи іншій країні державний і суспільний лад.

В цьому полягає одна з його функцій і призначення. Встановлюючи права та обов'язки сторін (громадян, посадових осіб, громадських і державних організацій), національне право забезпечує певний порядок у суспільстві і державі, створює юридичні передумови для його діяльності й ефективності. Саме тому кожна держава прагне не тільки до видання законів та інших правових актів, що відповідають його інтересам, але й до їхнього точного здійснення.

4) Поряд з цим, національне право у суспільстві і державі виконує виховну роль, що проявляється в тім, що закон спирається не тільки на державний примус, але й на переконання. Право має розвивати в людях почуття справедливості, добра, порядності, на чому наголошувалося ще давньоримськими правознавцями, які визначали право «як мистецтво доброго й справедливого (адекватного). Свого часу Цицерон зазначав, що «закону властиво також і прагнення переконувати, а не лише примушувати силою і погрозами».

Розглянувши особливості і деякі з функцій національного права, звернемося тепер до функцій компаративістики, насамперед, до тих, що не викликають сумніву у своїй значимості при визначенні напрямків впливу порівняльного права на суспільне і міждержавне життя.

19

Головною функцією порівняльного правознавства визначають розширення сфери пізнання.

Це пов'язано з тим, що розширення зв'язків між різними країнами наприкінці XIX — на початку XX ст. і нагромадження першого позитивного досвіду у галузі порівняльного правознавства стимулювали компаративістів цих країн до подальшого вивчення порівняльного права. їхня активність у цьому напрямку особливо була помітна після І Міжнародного конгресу порівняльного права, проведеного в Парижі в 1900 р. Перша світова війна і пов'язана з нею ворожість щодо одне одного перешкоджали запровадженню в університетські навчальні плани курсів порівняльного правознавства. Однак вже в 20-30-і рр. ситуація почала змінюватися. Р. Паунд у 1934 р., відзначаючи тенденції у цій галузі, заявив, що, на його думку, у майбутньому викладання права буде засноване на порівняльно-правовому методі: викладач має постійно на конкретних прикладах показувати студенту, що «жодна з національних правових систем, ніяка доктрина, концепція, норма чи конструкція не можуть запропонувати адекватного рішення проблем, які постійно виникають у повсякденному житті». Друга світова війна наклала негативний відбиток на розвиток порівняльного правознавства та його освітніх функцій, значною мірою загальмувавши їхній розвиток. Однак вже незабаром після закінчення війни тенденції розвитку компаративістики були у зв'язку з прагненням до створення уніфікованого «європейського права». Поміж функцій, що мають практичне значення, називають отримання результатів порівняльно-правових досліджень, як матеріалу для законодавця, як інструмен-

20

та для тлумачення законодавства; забезпечення належного рівня юридичної освіти; сприяння уніфікації права (К.

Характеризуючи функції компаративістики, слід враховувати основні тенденції їхнього розвитку. Наприклад, те, що за останні роки порівняльне правознавство стало «більш професійним» у порівнянні з колишніми роками в сенсі свого розвитку на більш глибокій професійній основі і залучення більш широкого кола фахівців, що займаються винятково його проблемами. Воно стало також «більш комерціалізованим і індустріалізованим» (М. Марченко). Порівняльне правознавство тепер усе активніше проникає з чисто інтелектуальної сфери застосування у сферу прикладну. З області науки й освіти воно у повоєнний період перейшло у галузі комерції та індустрії, слугуючи важливим джерелом інформації для бізнесменів, політиків, урядовців тощо стосовно світових правових систем.

Поряд з названими уявленнями про функції порівняльного правознавства, їхніх видах і тенденціях розвитку вони розглядаються і в інших значеннях.

Наприклад, виокремлюється прогностична функція, як своєрідний засіб зближення законодавства різних країн з погляду «загальної сполучної ланки між юристами різних країн, що прагнуть зрозуміти і бути зрозумілими, а також сприяти зміцненню і розвитку мирних відносин між народами.

Досить розповсюдженими є спроби використання порівняльного аналізу для розвитку національного права, як інструмента національної юридичної техніки (П. Емінеску).

Крім того, компаративістика виступає як засіб пізнання різних правових систем, як своєрідна основа «теоретичної юриспруденції», нарешті, як чинник взаєморозуміння, що допомагає «зрозуміти світогляд інших і пояснити наші власні погляди, організувати в області права те мирне і по можливості гармонічне співіснування, що є необхідною умовою співіснування і прогресу нашої цивілізації» (Р. Давид)

Певну роль порівняльне правознавство має зіграти в стимулюванні процесів конвергенції різних правових і політичних систем. Теорія конвергенції, будучи дуже популярною в 60—80-і роки в академічних і ліберально

21

І

налаштованих політичних колах, була орієнтована на зближення різних по своєму типі і характеру політичних і правових систем.

З розвалом СРСР і тієї системи, що називали соціалістичною, ситуація у світі, а разом з нею й орієнтація теорій конвергенції в сфері права й в інших областях докорінно змінилися. Це проявилося, насамперед, у тім, що замість ідеї зближення різнотипних систем, усе більше місце стали займати положення про можливості зближення однотипних, але приналежних до різних правових «родин» систем. Наприклад, питання про можливість і практичну необхідність зближення англосаксонської правової родини з континентальними родинами права. Ставлення прихильників теорії конвергенції в нових умовах до постсоціалістичних систем визначається тим, що ці країни ходом подій були виведені за межі процесів конвергенції. Це викликало різко негативну реакцію багатьох російських правознавців (М. Марченко, В. Синюков), котрі вважають, що таким чином Захід демонструє свої переваги і здійснює тиск на колишні соціалістичні країни.

Перед тим, як перейти до порівняльного аналізу європейських правових систем, необхідно визначитися у головних поняттях, пов'язаних з цією сферою, оскільки від того, як трактуються той чи інший юридичний термін і поняття, який зміст вкладається в них, багато в чому залежить і результат окремих порівняльно-правових досліджень, і доля порівняльного правознавства в цілому.