Унівсъке житіє святого Володимира1

Житіє святого і рівноапостольного великого князя київського Володимира, всієї Россії самодержця, нареченого в Святому Хрещенні Василієм, котрий охрестив всю землю Руську. Вибрано з літописця руського, преподобного Нестора Печерського

Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, отець до­брого, Котрий всім людям зичить спастися і до розуму істинного прийти, Котрий не попустив до кінця Руській нашій землі у темряві невірства і ідолопоклонства перебувати, а як батько чадолюбивий, благозволив сві­том ласки Хрещення Святого її просвітити, і до розуму істинного до піз­нання Себе правдивого у Святій Трійці славленого Бога через благовір­ного і рівноапостольного великого князя Володимира привести.

Цей святий і рівноапостольний великий князь Володимир, був сином Святославовим, також князя київського, роду варязького. Спо­чатку ідолам поклонявся вельми старанно за поконом отців своїх їх вша­новував. Батько його Святослав мав трьох синів: Олега, Ярополка і його. Ярополк по смерті батька свого княжив у Києві, Олег - у Овручі та у всьому Поліссі, а Володимир - у Великому Новгороді. Ярополк вбив брата свого Олега. Володимир, почувши, що Ярополк вбив свого брата Олега, остерігаючись, аби й йому того зрадливо не вчинив, пішов за море до варягів; а Ярополк, знаючи, що Володимир втік, взяв Великий

^Ж^ленко І.

Володимир, ставши самодержцем всього княжіння київського, по­ставив у всій землі своїй ідолів. Найперш поставив ідола Перуна най­старшого у Києві на горі, на тому місці, де тепер церква Святого Василія, і по інших місцях інших ідолів, котрих імена нижче написані, чинячи їм жертви, вшановуючи і поклоняючись їм, як богам.

города Володимир Добриню, родича свого, на своє місце послав. Той, приїхавши до Великого Новгорода, як бачив, що Володимир у Києві, так і там чинив: ставив ідолів, богами й іменами такими [ж] їх називаючи, кланятися їм і жертви приносити людей змушував.

Володимир, маючи по тому спокій з усіх боків, несамовитістю до жінок був опанований: мав шість жон: перша, Розгнідь, від котрої синів чотири: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода і двох доньок мав. Друга, грекиня, жона брата Ярополка, від якої мав Святополка, котрий потім братів своїх Гліба і Бориса забив. Третя - чехиня, від котрої мав Вишеслава; четверта - також чехиня, від якої мав Святослава і Мстис­лава. П’ята - болгариня, від якої мав Бориса і Гліба. Шостою потім була грекиня, заради якої хрестився, від котрої мав доньку Марію, - та була віддана за Казимира першого, короля польського і народила Болеслава Сміливого, котрий вбив Станіслава, біскупа краківського. Мав також і наложниць п’ятсот: 300 у Вишгороді, а 200 у сільці на Берестовім. Однак не досить йому було тих, так ще й дівчат, котрі йому сподобалися, і від чоловіків жон брав. Був бо вельми неситий на блуд, як і Соломон. А те чинив Володимир, коли ще в темряві ідоловшанування лишався, а потім, коли був просвітлений небесним світлом і пізнав правду, християнином ставши, - від того часу вже такого соромітництва і сам не чинив, й іншим забороняв та уберігав.

Пішов Володимир із військом на ляхів і міста їхні Перемишль, Чер­вень й інших багато взяв. Того ж року й в’ятичів переміг і наклав на них данину від плуга по шелягу. Року також 984 пішов Володимир на ятвяги і завоював всю землю їхню, і, прийшовши до Києва, приносив жертви ідолам. У той час християнина варяга з сином його Іоанном вбив, як про те більше в житії їхньому.

Коли ж Бог захотів набрати Собі людей нових, - послав ласку Свя­того Духа на Володимира, котрий, немов від сну, від темноти ідоловша- нування прокинувшись, до пізнання правдивого Бога прийшов, світлом правди просвітлений, святим Хрещенням в сини Божі сам себе привів і всю Руську землю нашу просвітив.

Тут коротко про хрещення нашої Руської землі, скільки разів за чи­його правління і коли хрестилася. Як писали літописці чисельні, а особ­ливо преподобний Нестор Печерський, вперше хрестилась Русь і народ слов’янський ще від святого славного первозванного апостола Андрія: бо святий апостол, бувши в Херсоні, попрямував уверх Дніпром аж до Великого Новгорода, а прийшов на гори київські, благословив їх і хрест святий на них, там, де тепер церква Святого Симеона стоїть, поставив, пророкуючи, що на тій горі та прилеглих мало знамените і хвали Божої виповнене місто християнське бути і Віра Свята возсіяти; численних людей, котрі там жили, Віри Христової тоді святий апостол, навчивши, охрестив; а сам потім пішов Дніпром аж до Великого Новгорода, і там численних навчив Віри Христової і охрестив. Додає преподобний літо­писець Нестор, що і святий апостол Павло перебував, навчаючи і пропо­відуючи Євангеліє Христове в Місії та Іллірику, як у Діях пишеться - Місія ж і Іллірик слов’янською землею є. Потім святий апостол Павло послав слов’янам учня свого Андроніка, одного з-поміж сімдесяти апос­толів, котрий навчав і хрестив у Іллірику й Місії, тобто серед болгар, в Боснії й Моравії, де потім у Паннонії єпископом був. Вдруге хрестилася Русь року від Різдва Христового 863, за Михаїла, царя грецького, і за па­тріарха Константинопольського Фотія, від яких на прохання князів сло­венських, Святополка, Ростислава і Коцела, прислані були слов’янам і Русі навчителі Віри Христової Мефодій і Кирило, сини чоловіка знатного Льва з Солуні. Ті, дією Духа Святого склали слов’янські літери і пере­клали на слов’янську мову грецькі книги: Святе Євангеліє, Апостол та інші.

Однак всі ті хрещення чотири, що в Русі були, не вкорінилися через часті війни і князів-поган, оскільки й Ольга сина свого Святослава навернути до Віри Христової не могла. Вп’яте остаточно хрестилася Русь так само від Константинополя, за святого рівноапостольного великого князя Во­лодимира, всієї Россії самодержця, і за царів грецьких Василія і Констан­тина, і патріарха константинопольського Николи Хрисоверха, року від Різдва Христового 988, що, як наш россійський хроникар, святий Нестор свідчить, так сталося. Почали приходити до Володимира з різних країн і народів, хвалячи йому кожен свою віру. Перше прийшли магометяни. Володимир запитав їх: “Якою є їхня віра”. Вони відповіли: “Віруємо в Бога, а Магомет нам дозволяє жінок мати, скільки хто хоче, і надмірнос­тей всіляких припускатися, тільки обрізатися, свинячого м’яса не їсти і вина не пити”.

^Ж^ленко І. В. уваги, і відповів Філософу: “Подумаю і краще дізнаюсь про всі віри”. Обдарувавши Філософа, відпустив його з честю. По від’їзді святого Ки­рила зізвав Володимир всіх бояр своїх, людей мудрих і пристаркуватих, і сказав їм: “Ото приходили до мене з різних земель і різних вір люди: віри магометової, німці, жиди і римляни, хвалячи кожен свою віру. Після всіх прийшли і греки, котрі вельми дивовижні речі повідали, почавши від початку світу аж до сьогодні, понад все кажуть, що по смерті кожна людина воскресне, і якщо хто буде добре тут, на цьому світі, чинити, той у небі на віки втіхи невимовної зазнає, і радіти буде. А хто ж тут, на цьому світі, зле чинить, а хоча б і добре чинив, а не буде християнином, - той там у пеклі вічно у вогні невгасимому мучитиметься”. Сказав до нього сенат та мудрії його: “Ніколи ніхто свого не ганить, але завжди кожен своє хвалить. Однак ти, великий княже, якщо хочеш правду дізнатися, то маєш багато мудрих людей. Пошли їх по всіх землях, нехай побачать кожну віру, і як хто служить Богу. А потім, прийшовши, дадуть тобі знати про те належно”. Тієї ради послухавши, Володимир послав десять муд­рих мужів по всіх землях на вивчення вір, і як хто служить Богові. По­сланці його в різних місцях були, приглядаючись і переконуючись про віри, і хто як служить Богові. Наостанок приїхали й до Константинополя, до царів Василія і Константина, оповідаючи їм причину приїзду свого. Царі ж раді їм були і повідомили святішому патріарху Сергію про них і причину їхнього приїзду оповідали. Святіший патріарх наказав прикра­сити церкву і свято влаштував, і сам у коштовних ризах з чисельними єпископами Службу Божу відправив. Царі під час Служби Божої ввели послів до церкви. Ті, побачивши красу хвали Божої і молитви чудові, дуже здивувалися і відчували, що на небі, а не на землі стояли, бо осві­тило їх на той час сяйво небесне, і видіння бачили. Закінчивши богослу­жіння, взяли їх царі, і добре пригостивши й обдарувавши, відпустили. А коли посланці Володимирові повернулися, - знову всіх бояр і людей своїх мудрих зізвавши, наказав послам перед усіма повідати, де що ба­чили і чули; про всі віри і про служби Богові. Посланці оповіли, мовлячи: “Нам жодне богослужіння і Віра так не сподобалась, як грецька. Бо коли нас завели у церкву, де вони моляться своєму Богу і богослужіння своє відправляють, бачили там невимовну красу в їхній церкві, і співи вельми гарні для слухання, де нас усіх хмарою світлою оповило, і бачили ви­діння: здавалося нам, що не на землі, а на небі на той час стояли. І немає ніде такого серед усіх народів у церквах богослужіння і відправ, як у них.

А тому віруємо, що правдивою є їхня Вір і правдивий Бог з тими лише людьми живе”. Сказали бояри Володимиру: “Коли б Віра грецька не була правдива, то баба твоя Ольга б не увірувала, бо була жінкою дуже муд­рою”.

Так Володимир, Віру святу грецьку, немов свічу на світильнику по­бачивши і зрозумівши, що вона найправдивішою є, сказав: “Що вчиню? Піду в землю їхню і візьму міста їхні, і знайду там вчителів”. Як замис­лив - так і вчинив. Зібравши військо велике, пішов до Таврики, яку тепер Перекопом називають. Ту місцевість і Херсон завоювавши, послав до царів, просячи собі сестру їхню Анну за жону. Вони відповіли: “Немає у християн такого звичаю, аби за нехрещених віддавали. Якщо охрес­тишся, то не тільки це, але й більше, тобто Царство Небесне одержиш”. Володимир відповів: “Вже я давно вподобав Віру вашу, коли ще послів моїх посилав. Пришліть тоді єпископа, і я охрещуся”. Добру новину по- чуваши, царі намовляли сестру свою, аби йшла за Володимира. Та хоча й не хотіла, однак беручи до уваги спасіння такого великого народу і спо­кій вітчизни своєї, погодилась. Отже поїхала царівна з великою кількістю князів грецьких і єпископом до Херсона. Куди приїхавши, тоді була про­ведена до палацу замку херсонського. На той час раптово Володимир осліп і почав уже шкодувати про Віру Святу, думаючи, що то його боги поганські покарали. Але царівна послала до нього, мовлячи: “Якщо хочеш бачити, хрестися. Інакше не буде. Якщо охрестишся - то не тільки тілесної, а й душевної сліпоти позбудешся, і ще більше - Царства Небес­ного дідичем станеш”.

І він сказав: “Коли так дійсно станеться, то так зрозумію, що Віра християнська є правдивою, і Бог їхній понад всіх богів”. І наказав хрес­тити себе. А коли єпископ його почав хрестити, сталося знаменне диво: бо як тільки ступив Володимир до святої купелі, - цієї ж миті, мов луска з очей його спала і став бачити, як і раніше, і жодного болю не відчував, ніби ніколи на очі не хворів, за що славив Бога у Святій Трійці Єдиного, мовлячи: “Нині пізнав правдивого Бога”. У Святому Хрещенні дано йому ім’я Василій. Володимир, бувши просвітленим, душею і тілом радів, що бачить, численні з-поміж бояр його хрестилися.

Влаштувавши весілля за звичаєм, Володимир взяв благословення і митрополита Михаїла від святішого патріарха Сергія Царгородського, поїхав до Києва. Коли приїхав - люд посполитий з радістю великою його вітав. Привіз також тоді з собою до Києва і мощі святого священномуче- a 185 ь

ника Климента й учня його Агафангела, й інших немало, образи, книги, ризи й інше начиння церковне, священиків, дияконів, іноків, дяків і різ­них ремісників з Греції. Потім призначив день всьому посполитству для Хрещення Святого, і наказав по всьому місту Києву вигукувати, мовлячи: “Якщо не буде у той і той час на ріці Почайні, багатий чи убогий, старий чи молодий, невільник чи вільний, - той буде Господу Ісусу Христу, Богу правдивому і мені ворогом”. Люди, те чувши, йшли всі в назначений час на ріку Почайну, де коли вже зібралося дуже багато обох статей різного віку людей, і сам Володимир з усім грецьким духовенством туди прибув. І наказав увійти старшим у воду глибше, малим - де мілкіше, а свяще­никам, при березі стоячи, їх хрестити. Священики хрестили їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, кожному з них даючи окремі імена і молитви хрестильні над ними читаючи. Того ж дня сам митрополит Михаїл всіх дванадцяти синів Володимирових, котрих від різних жон мав, окремо в криниці охрестив, і від того часу ту криницю над Дніпром, де вони хрес­тилися, і понині Хрещатиком кияни називають.

По Святому Хрещенні молився Господу Богу святий Володимир так: “Боже, Котрий сотворив небо і землю, зглянься на новохрещених цих Твоїх людей: дай їм, Господи, істинно пізнати Тебе, Бога правдивого; утверди їх в православній вірі, і мені допоможи, аби звитяжив як види­мих, так і невидимих усіх ворогів, амінь!” Потім негайно послав Воло­димир по всіх містах і селах хрестити всіх, які де були в його державі. А якби хто хреститися не хотів - на таких кару, як на неслухняних, на­кладав. Наказав також ідолів палити, розбивати, і божниці до землі плюндрувати, а на тих місцях церкви святі ставити. А найперше сам по­ставив церкву в Києві на честь Пресвятої Богородиці царським коштом, на яку і десятину з усієї землі своєї сказав давати. Ту і тепер називають Десятинною.

Тут згадаємо про ідолів, котрих вони мали за богів, не тому, щоб варті були згадки, але щоб дізналися, якою сліпотою ідоловшанування на той час диявол осліпив був людей, і до якого шаленства приводив і облуди, що не тільки не знали правдивого Бога, а ще й бездушним німим речам, людьми створеним, честь, належну Богові, віддавали. Першим з-поміж них був бог Перун, з дерева зроблений в образ людини. Голова у нього була срібна, а вуса - золоті. У того камінь був у руках вельми ясний. Перед ним вогонь завше горів. А якби сталося так, що через недогляд попа їхнього, що служить, вогонь згаснув, такого без будь-якого виклю-

чення, як ворога бога свого вбивали. Другий бог - Волос, бидлячий. Тре­тій - Позвизд, інші його звали Похвист, а деякі і Вихором його називали; того вважали богом повітря, погоди і непогоди. Четвертий бог - Ладо. Той, як вірили, був богом весілля, втіхи і всякого веселого проведення часу. Тому жертви приносили ті, хто мав женитися, аби з його допомогою весілля добре і життя в любові мати. Того Лада по деяких місцях і до сьогодні на весіллях, руками плещучи, або об стіл б’ючи, “Ладо-Ладо” співаючи, в піснях своїх часто його поминають. П’ятий - Купало, котрого вважали богом врожаю. Тому також шалені й обмануті подяки і жертви приносили на початку жнив. Того то Купалу бога, або, радше, біса, по деяких місцях і тепер поминають, а особливо - у навечір’я різдва святого Іоанна Предтечі таким чином: увечері зібравшись, юнаки й дівчата пле­туть собі вінки із зілля різного, які кладуть на голову і опоясуються ними; також розводять вогонь і беруться за руки, і навколо вогню того скачуть, співаючи пісні, в яких часто поминають Купала. А потім через вогонь перестрибують, бісу тому Купалі в жертву себе самих приносять. Багато й інших вигадок бісівських бридких на той час на тих зібраннях чинять, що неслушно й писати. Деякі з них криницям, озерам за щедрість вро­жаю приносили, а часом у жертву і людей топили. Те і тепер божевільні у деяких місцях чинять: під час знаменного свята Воскресіння Христо­вого молодь обох статей, зібравшись і взявши людину, вкидають у воду. І трапляється за сприяння тих “богів”, тобто бісів, що вкинутий у воду або об дерево, або об камінь розбивається і вмирає, або утопає. А в інших місцях не вкидають у воду, але тільки обливають водою, чим однак тому ж бісу жертву приносять. Шостий - Коляда, котрому свято велике влаш­товували 24 грудня. А як Різдвом Христовим і святим Хрещенням про­світлені [були] й ідоли погинули, однак же деякі шаленці пам’ять біса Коляди й тепер чинять: почавши від самого Різдва Христового впродовж усіх свят, сходячись, пісні співають, у яких [хоча] і про Різдво Христове поминають, але більше біса Коляду вихваляють. Там також на зібраннях своїх Тура й інші бридкі речі вигадують, чого не варто і писати. Не до­сить також було шаленим людям тих богів, і ще їх мали багато, котрим імена є такі: Хорс, Дажб, Мокша, Стрибог, Семаргл.

А Володимир, охрестивши землю Руську, всіх ідолів з великим без­честям плюндрував, палив, у воду кидав. Найперше Перуна, як стар­шого, наказав, прив’язавши до хвоста кінського, волочити з гори до Дніпра і приставив мужів дванадцять, щоб його, як тягнутимуть, били «а 187

киями. Те чинив не тому, ніби дерево те могло чути, але щоб більше без­честя бісу вчинити, і насміятися з того, хто людей ошукував і обманю­вав. А приволікши до берега, наказав вкинути його у Дніпро. Наказав також, щоб його ніде до берега не підпускали, аж доки мине пороги. І там, нижче порогів, приплів до однієї гори високої, яку й тепер Перуном називають. А на тому місті, де був ідол Перун, наказав Володимир по­ставити церкву на честь святого Василія Великого. І інших усіх ідолів наказав кидати - одних у вогонь, а інших у воду, і святилища до ґрунту плюндрувати. І не припинив, доки всіх ідолів не викорінив. Святий Во­лодимир, викорінивши ідоловшанування, Віру святу поширюючи, на тих місцях, де святилища були, церкви святі будувати наказав. Благо­честя помножуючи, міста неподалік від Києва над ріками Десною, Ос­тром, Трубежем, Сулою заснував. На той час місто над рікою Стугною збудував і назвав його своїм іменем хрестильним - Василів, те тепер Ва­сильковом називають.

Знову послав святий Володимир до Царгорода, до святішого патрі­арха Сергія, просячи, аби прислав йому ще більше єпископів. І прислав йому святіший патріарх єпископів трьох: Іоакима, Феодора, Фому. З тими пішов Володимир у повіт Суздальський і Ростовський, і заклав там місто над рікою Клязьмою, і назвав його першим своїм іменем: Володимир. Поставив там церкву на честь Пресвятої Богородиці, і дав їм єпископа Феодора.

А звідтіль пішов до Ростова і там, сплюндрувавши ідолів, і на тих місцях поставивши церкви, дав їм єпископа Фому. А потім пішов до Ве­ликого Новгорода і там ідола Перуна, прив’язавши, наказав волочити до ріки і волоченого бити киями. Біс, який в тому ідолі сидів, не міг терпіти того посміховиська, почав жалісливо голосно кричати: “Біда, біда мені, що потрапив до рук немилостивих людей, котрі недавно мене, мов Бога, шанували, а тепер таку наругу незносну чинять. Що б далі мав чинити - не знаю”. Притягши його на міст, вкинули в ріку.

Повернувшись до Києва, святий Володимир поділив панство своє, Руську землю, на дванадцять княжінь, і посадив на них дванадцять синів своїх, яких мав від різних жон. Спочатку старшого сина свого Вишеслава посадив у Великому Новгороді, Ізяслава - у Полоцьку, Святополка - у Турові, Ярослава по смерті Вишеславовій - у Новгороді, Бориса - у Рос­тові, Гліба - у Муромі, Святослава - у Деревах, Всеволода - у Володи­мирі, Мстислава - у Тмутаракані, Станіслава - у Смоленську, Брячи- слава - у Луцьку, Судислава - у Пскові, з якими послав і священиків, на­казуючи синам своїм, аби кожен з-поміж них по своїх володіннях нака­зував Віри Християнської навчати і хрестити людей в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, а ідолів і святилища знищувати, і з ґрунту вивертати. А на тих місцях церкви святі ставити. Той наказ його з пильністю всі сини його виконали.

Коли вже святий Володимир з поміччю Всемогутнього Бога всіх ідо­лів і святилища по всій Россії викорінив, а церков святих багато набуду­вав, і Віру Святу добре прищепив, також і шпиталів немало для убогих та недужих нафундував, і належними дарунками й фундаціями їх обда­рував. По великих цнотах своїх у спокої Господу Богу дух свій близько року 1016 віддав, мовлячи з псаломником: “У руки Твої, Боже мій, пере­даю дух мій”. І так по земному царстві до Небесного відійшов царству­вати. Скільки років від різдва свого святий Володимир жив, літописець не повідомляє, тільки княжив літ тридцять п’ять, в ідолопоклонстві кня­жив літ вісім, а охрестившись - двадцять сім. Тіло його святе покладене у Києві в церкві Пресвятої Богородиці Десятинній, у гробі мармуровому, з великими почестями і з жалем всезагальним, як по батькові і помічнику в Спасінні; на честь у Святій Трійці єдиному Богу, Отцю і Сину і Святому Духу, котрому належить всіляка слава і поклоніння нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.