Житіє святого Володимира, написане свт. Димитрієм (Тупталом)

Того ж дня успіння святого рівноапостольного великого князя київського Володимира, нареченого у святому хрещенні Василія, всієї Русі самодержця і просвітителя

Це - історія житія його, зібрана з літописця россійського преподобного Нестора Печер- ського, (скорочено), і з інших книг Руських, та інших [книг].

Великий Володимир, князь Київський і усіх Руських країн самодер­жець, був сином Святославовим, внуком Ігоревим і святої Ольги, а прав­нуком Рюрика, що вів свій рід від Августа, кесаря Римського, поклика­ного з варягів на князівство Руське. Рюрик мав престол свій у Великому Новгороді. Ігор же Рюрикович, по смерті батьковій, переніс престол до Києва, і народив од святої Ольги сина Святослава.

У Святослава ж Ігоровича було три сини: Ярополк, Олег і Володимир - не від одної жони. Поділивши між трьома синами велике князівство Руське, Святослав дав найстаршому сину Ярополку Київ, середньому Олегу - древ- лян[ську землю], наймолодшому ж Володимиру - Великий Новгород.

По смерті великого князя Свято слава, Ярополк, сидячи в Києві на престолі отчому, повстав війною на древлянського князя Олега, брата свого, і вбив його, і князівство його собі взяв. Дізнавшись про те, князь Великоновгородський Володимир злякався Ярополка, найстаршого брата свого, аби і йому того ж не сотворив, і втік за море до варягів. Ярополк же приєднав до своїх земель і Великоновгородське князівство, як до того древлянське. Але невдовзі Володимир, зібравши з варягів та інших ру­ських земель велику силу війська, пішов [війною] на Ярополка, князя Київського і вбив його, і заволодів князівством Київським та жоною бра­товою, родом грекинею. І став монархом всієї землі Руської.

І поставив ідолів у Києві на місцях високих, і поклонявся їм із жер­твами, і весь народ до ідолопоклонства прилучав. [Тих же], хто не бажав поклонятися ідолам, наказав страчувати. І вбитий був тоді блаженний Федір християнин із сином своїм Іоанном, не схотів [бо] бути ідолопок­лонником, і сина свого не дав на бісівську жертву.

Поставлені ж були Володимиром у Києві такі найголовніші ідоли: перший, головний ідол Перун, який, як вірили, був богом грому і блис­кавок, і хмар дощових. Другий - Волос, який вважався богом худоби. Третій - Позвизд чи Вихор, бог повітряної [стихії]. Четвертий - Ладо - бог веселощів. П’ятий - Купало - бог плодів земних. Шостий - Коляда - бог свята, що буває взимку. Й інші менші боги, не лише у Києві, але й по всіх землях Руської держави, [за] велінням того великого князя постав­лені, й поклонінням нечестивим були вшановані.

Таке ж ідолопоклонство і у Великому Новгороді творилося: послав бо Володимир [туди] начальствувати вуя^[835] свого Добриню воєводу, брата матері своєї. Той же, бачачи, що у Києві творить Володимир, так і там сотворив, подібних ідолів поставивши, і ті самі імена їм нарік.

Ще ж, до ідолопоклонства, й інший гріх Володимир мав, що в хти­вості плотській без утримання, немов у болоті, валявся, бо, як і давній Соломон, любив жінок дуже, і невситимий був до плотської хтивості, і мав багато жон, а ще більше - наложниць, і жив препаскудно, в ідоло- поклонському облудстві перебуваючи.

Про все житіє Володимирове, [що] перебував у невіданні Бога і в не- честивості - про братовбивство й кровопролиття, про сміливість і чисельні битви, про бісослужіння і жоношаленство його, пишеться докладно в лі­тописці святого Нестора Печерського, і в інших багатьох рукописних лі­тописаннях руських, і в друкованому Синопсисі Печерському. [Отже], хто схоче - нехай читає там. Ми ж, бажаючи житіє його написати - не яким був перш нечестивим та грішним, але яким нині є праведним і святим, не зупинимося надовго на його недобрих справах, що були спочатку - до при­йняття Святої Віри - [і] досить [того], що коротко про те згадали, аби не занадто розтягнулась [ця] історія, і нею слух цнотливий обтяжений не був.

Коли Преблагий Бог, [Котрий] не хоче смерті грішників, але бажає їхнього навернення до Життя, від превеликого і невимовного Милосердя Свого благозволив був руським землям, затемненим пітьмою ідолобі- сівства, не до кінця загинути, але світлом Святої Віри просвітленими бути, і на шлях Спасіння наставитись, обрав [Він] їм на те наставника, цього великого князя Володимира, як давнім римлянам і грекам - вели­кого царя Константина, а на початку всім народам - святого апостола Павла. Сказав бо: “Із пітьми світу возсіяти!”, [і] возсіяла у Володими- ровім серці тайним світлом зоря, і розбудив у ньому бажання пізнання Істини, і перетворив його з нечестивого ідолопоклонника на благочес- ного християнина, і гонителя (як колись Савла) на нового апостола і учи­теля русинів, котрий стільки руських народів од пекельного поглинення і вічної смерті звільнивши, привів до відродження в Життя Вічне Свя­тим Хрещенням.

Доречно є тут коротко пом’янути й про те, як русини ще за певний час перед Володимиром, якщо й не всі, проте частково хрестилися.

По-перше, хрестився слов’яно-росський народ від святого апостола Андрія Первозванного, котрий, досягши гір Київських, благословив їх, і хрест на високому пагорбі поставивши, пророкував про будівництво града, і про Благодать Божу, котра мала засяяти в тих місцях. І скільки тоді знайшов там людей - навчив їх Святої Віри і хрестив. Також пішов і до інших руських міст, [туди] де нині Великий Новгород, і [туди], де інші знамениті гради, і всюди, скільки до Христа навернути міг, просві­тив Святим Хрещенням.

Ще раз хрестилася Русь за царствування грецького царя Василія Ма- кедона, а патріаршества ж святішого Фотія. Присланий був од них архіє­рей Михаїл. А у той час малий ще був віком князь руський Ігор Рюрико­вич, [і] управляв князівством Олег, родич і вихователь князів. [Коли ж] прийшов із Царгорода до Руської землі грецький архієрей, аби навчити Святої Віри народ невірний, забажали люди бачити спершу чудо якесь од нього.

пошкодженим. [Коли] те чудо побачили люди - чимало [з-поміж них] увірували в Христа і хрестилися.

Ще хрестилася Русь у дні великої княгині Ольги, жони великого князя Россійського Ігоря Рюриковича, матері Святославової, баби ж Во- лодимирової. Та, як написано у її житії, пішовши до Царгорода, прийняла Святу християнську віру, і наречена була у Святому Хрещенні Оленою. Повернувшись же звідтіля, багатьох у Києві та інших руських містах до Віри і Хрещення Святого привела. Проте усіх просвітити не змогла, бо й сина свого Святослава ніяк не спромоглася напутити до прийняття християнства.

Тими Хрещеннями, що були у Русі перед Володимиром, не могла по­ширитися і утвердитися Свята Віра, як через чисельні війни, так і через князів, що вдалися до нечестивого ідолопоклонства. Остаточно ж уся Русь просвітилася в дні великого князя Володимира. Той, перш сам про­світившись, шлях Спасіння істинний пізнавши, усіх на нього наставив, як образом свого благочестя, так [і] монаршим своїм велінням. Почалося ж те просвітлення так:

прославився Володимир хоробрістю, державністю і величчю царства свого більше [од] інших царів і князів у підсонячному [світі], [і] почали приходити до нього різні народи, хвалячи йому свою віру. Спочатку прийшли магометани. І запитав їх Володимир: “Яка є віра ваша?” Вони ж сказали: “Віруємо у Бога, [що] є на Небесах, [і] маємо пророка божого Магомета. Той дозволяє нам жон мати скільки хто хоче, і всілякими ра­достями плотськими насолоджуватися.

Приходили ж і від німців, і від римського папи, і від кесаря західного, і від інших князів посланці. [І] кожен оповідав про свою віру, [яка вона] є добра. Але жодна з них йому не полюбилася. Ще ж і жиди прийшли, оповідаючи [про] свою старозавітну віру, [нібито] вона - найліпша з усіх вір. І запитав Володимир: “Де є земля і царство ваше?” Вони ж казали: “Наша земля - Єрусалим і Палестина, і околиці її. Але оскільки прогні­вили Бога гріхами нашими - розсіяв нас Бог по всьому Всесвіту, а землю «а 199

нашу віддав християнам”. І каже до них Володимир: “Як [же] ви інших віри вашої навчаєте, а самі є відринуті Богом вашим?! Бо коли б любив вас Бог, то не розсіяв би вас по чужих землях. Чи ж і нам бажаєте такого розсіяння?” Те промовивши, прогнав їх зі своїх очей.

Після тих усіх прийшов до Володимира посол із дарами від царів грецьких Василія і Константина та від патріарха Царгородського Мико- лая Хрисоверга, муж надзвичайний, розумний і богодухновенний, Ки­рило Філософ. (Не той же це Кирило Філософ, котрий з Мефодієм бра­том^[836] своїм перш у хозарів, а також у Моравії Христа проповідував, і книги з грецької мови на слов’янську переклав, але інший - того ж імені. Той бо Кирило Філософ за сто років чи [й] більше перед цим був, а цей пізніше. І називається деякими історіографами не Кирилом, а Кіром). Цей Філософ Кирило (або Кір) чимало повчав Володимира про христи­янську віру, почавши від Сотворіння Світу, по всіх пророцтвах аж до Вті­лення Христового, і до прийнятого [Ним] волею страдництва та Хресної Смерті заради Спасіння людського, і до Триденного з мертвих Воскре­сіння і на Небеса Вознесіння, як про те преподобний Нестор Печерський пише [більш] докладно.

Володимир же, те почувши, зітхнув, і каже: “Блаженні оці, що ста­нуть праворуч; горе ж тим, що будуть ліворуч”. І каже йому Філософ:

“Якщо й ти, царю, припиниш лихі справи [творити] та приймеш Святе Хрещення - праворуч стояти сподобився. Коли [ж] у нечестивості [й далі] перебуватимеш - твоє місце ліворуч буде”. Володимир же вислухав сказане Філософом, і, роздумуючи, каже: “Зачекаю ще трохи, доки до­кладніше дізнаюся про усі віри”. І обдарувавши Філософа та тих, [що були] з ним, відпустив їх із честю до Царгорода.

Коли ж пішов грецький Філософ, зізвав Володимир усіх своїх бояр та старійшин, і каже їм: “Ось приходили до мене різних народів мудра- гелі: від магометан, і німців, і римлян, і жидів, і від інших народів, хва­лячи кожен свою віру. Після всіх прийшли і греки, і розповідали більше від інших чимало дивовижного про свою віру, оповідаючи діяння, що були в піднебесному [світі] від початку світу [і] аж до сьогодні. І кажуть: має бути інший вік та інше життя, і що по смерті всі люди воскреснуть. І коли хто щось добре у цьому віці зробив був, той у майбутньому раді­тиме, живучи безсмертним життям. А грішники повік мучитимуться”. І сказали до нього бояри його та старійшини: “Ніхто ніколи свого не га­нить, а лише хвалить. Ти ж, великий княже, коли хочеш достеменніше істину пізнати - маєш [на те] безліч людей мудрих. [От і] пошли, най­ліпших серед них до різних земель та народів, щоб побачили і дізналися [про] кожну віру, і як хто служить Богу своєму. А потім, повернувшись, розкажуть [вони] тобі й нам про все докладно й досконало, як само­видці”. Такої поради Володимир послухався, [і] послав мужів розумних та розсудливих до різних земель подивитися віри й служби [Божі] кож­ного народу і племені. Вони ж, пройшовши багато країн і царств, прий­шли наостанок і до Царгорода, і оповіли царям грецьким Василію і Кон­стантину причину приходу свого. Царі ж зраділи й негайно святішому патріархові про них звістили. Патріарх же повелів прикрасити церкву, і сотворив свято, і одягнувся у найдорожчі святительські шати з багатьма єпископами і священиками, і звершив Божественну Літургію. Прийшли ж на Літургію [і] царі з посланими від Володимира. І завівши їх у церкву, поставили на такому місці, звідки їм було зручно все бачити й чути. Вони ж, осягаючи зором невимовну Хвали Божої красу, якої ніде ніколи не ба­чили, і чуючи милозвучні голоси церковних піснеспівів, яких ніколи не чули, дивувалися дуже, і відчували себе не на землі, а на Небесах. Осяяло бо їх у той час Сяйво Небесне і були ніби не в собі від радості духовної, якою виповнилось тоді їхнє серце. По здійсненні ж Божественної Літургії царі та патріарх послів тих руських вшанували добре учтою, і дарами a 201 ь

багатьма вдовольнивши, відпустили. І коли до Володимира поверну­лися - знову Володимир зізвав бояр своїх та старійшин, і велів, аби по­сланці, що повернулися, оповіли привселюдно, що де бачили й чули. Ті ж почали оповідати все по порядку про віру кожного народу, і про служби їхні. Але всім, хто чув, не сподобалися ті віри. По тому почали оповідати, що у греків бачили. “Коли прийшли, - кажуть, - до Царгорода - ввели нас греки у церкву свою, де вони Богу своєму служать - бачили [ми] там таку красу і славу, [що] її мовою нашою описати не можна. Одяг ієреїв їхніх чудесний, і служіння чин дуже достойний, і предстояння всіх людей благоговійне. Спів же настільки милозвучний, якого ніде не чули. І охо­пила нас якась радість, і не відчували [самі] себе, не розуміли - на землі чи на небесах є. І немає такої краси та преславного Богохвалення, як у греків, в усьому піднебесному [світі]. Тому віруємо, що істинна є Віра їхня і лише з тими людьми живе Бог істинний”.

І кажуть бояри Володимиру: “Якби Віра грецька не була доброю та істинною, то не прийняла б твоя баба Ольга тієї Віри, була бо жона дуже премудра”.

Тоді Володимир [в якому] діяла Благодать Святого Духа, почав по­троху просвітлювати розум свій, і пізнавати правдиву Християнську Віру, і бажати її. Але оскільки нікого не було при ньому такого, хто б привів його швидше до здійснення наміченої справи, [бо] всі бояри й радники темрявою нечестивості затемнені були, [то] через те прибави­лось увірування і Хрещення його до певного часу, доки придумав раду собі, щоб піти на грецьку землю війною й зайняти міста їхні, і [таким чином] набути вчителів християнських, які б його на Віру наставили. Зібрав силу війська, [і] пішов до Таврії (яка нині Перекопом назива­ється), і взяв перш Кафу, град грецький. Також прийшов під Херсон, стольний землі тої град, що стояв на березі Євксинського Понту. Біля нього ж велика пристань [для] кораблів. І обліг град той, і здобував його сильно немалий час, і не міг взяти, бо був міцний [той] град, і військо грецьке в ньому мужньо проти [нападників] боролось. І сказав Володи­мир херсонянам, аби вони покорилися йому волею, якщо хочуть набути у нього милості. Якщо ж ні - то під містом їхнім і до трьох років стоя­тиме, доки візьме, і тоді не буде їм помилування. Але херсоняни не по­слухались слів його, хоча й нестатки мали у граді, бо вже шість місяців були в облозі, й мали обмаль потрібного. Божий же промисел [Котрий], несповідимими шляхами вбачаючи користь не лише для греків, але й для всього россійського народу, влаштував, щоб Херсон-град покорився Володимиру. Що й було так: протопоп херсонський Анастас написав на стрілі до Володимира таке: “Царю Володимире! [Якщо] хочеш взяти град - шукай із східного боку в землі труби, якими питна вода тече до града. Коли їх перетнеш і віднімеш у міста воду - легко покоряться тобі, спрагою змучені”. Так на стрілі написавши, протопоп напнув лука, і пус­тив її до шатра Володимирового. І впала стріла перед шатром, і відразу ж її узрівши, підняли, і побачивши на ній грецький напис, до Володи­мира принесли. І покликаний був грецької мови товмач. І прочитавши писання, повелів Володимир старанно шукати у землі із східного боку тих труб водяних. І, знайшовши, перетяв їх, і не було води у місті. І зне­могли від спраги люди, [і] тоді, попри бажання, покорилися Володимиру. І взяв Володимир град Херсон, [і] увійшов до нього урочисто, людям не сотворивши жодного зла чи образи.

По взятті Херсона та всієї Таврики, послав Володимир до царів грецьких, кажучи: “Оце взяв славний град ваш Херсон і всю землю Тав­ридську. Чув же, що маєте сестру, дівчину красну, [то] дайте мені її за жону. Якщо ж не схочете мені дати її - сотворю вашому Царгороду те, що сотворив Херсону”. Отримавши таке Володимирове послання, царі грецькі були в немалій печалі, - сестра бо їхня на ім’я Анна не хотіла йти за поганина. [А] безлічі руських військових сил та хоробрості Воло- димирової боялися греки. І відписали до нього царі так: “Не належить нам, християнам, віддати сестру нашу [за того], хто в нечестивій вірі пе­ребуває. Якщо ж її [за жону] мати хочеш - то відречися від твоїх ідолів, і увіруй, як і ми, у Христа Істинного Бога та прийми Святе Хрещення. Тоді безборонно набудеш собі у супружництво сестру нашу, і з нами, як єдиновірець, у любові перебуватимеш, а, до того ж, набудеш і Царства Небесного”. Отримавши таку відповідь грецьких царів, Володимир знову послав до них, кажучи: “Полюбилася мені Віра ваша з того часу, коли послані мною вивчати різні віри, побувавши у вас, повернулися до нас і розповіли докладно, що Віра ваша є кращою від усіх вір, і служіння, яким служите Богу вашому, переважає [служби] інших народів. Тому хочу при­йняти Віру вашу. Ви ж пошліть до мене єпископа, аби мене хрестив, і самі з сестрою вашою прийдіть до нас, або сестру пошліть мені в суп- ружництво. Я ж поверну вам Херсон з усією Таврикою”. Отримавши таку добру вість, царі грецькі зраділи радістю великою і вмовляли сестру піти за Володимира, з молінням кажучи: “Змилуйся над царством хрис­тиянським! Якщо бо не підеш за нього, то не перестане він полонити землю нашу, і страшимося, щоб не сотворив Царгороду [того ж], що [й] Херсону. Якщо ж заради тебе Володимир хреститься, і тобою наверне Господь до Себе землю Руську, а грецьку від тяжких і частих битв та навал руських звільнить - вічну славу і безсмертне блаженство мати будеш”. Царівна ж Анна, хоч і не хотіла, проте, подумавши про спасіння такого [великого] народу Россійського, що до Бога навернутися бажає, а ще ж і батьківщині своїй, Грецькому царству, миру зичачи, зглянулась на прохання і пораду братів своїх, і каже із сльозами: “Воля Господня та буде!” І послали її царі морем на кораблях, з архієреєм, із священиками і зі знатними боярами.

Досягши Херсона, зустрінута була зі славою й до палати царської введена. У цей час, за кілька днів до прибуття царівни, Володимир за­хворів на очі, і посліп. І почав сумніватися у Святій Вірі та Хрещенні, і тривожачись про себе, казав: “Боги руські розгнівались на мене, бо хочу залишити їх і іншу віру прийняти, і через те сліпоти покарання на мене наслали”. Царівна ж послала до нього, кажучи: “Коли хочеш здо­ровим бути, і бачити очима - негайно прийми Святе Хрещення, бо інакше сліпоти своєї не позбудешся. Якщо ж хрестишся - то не лише від сліпоти тілесної, але водночас і душевної звільнишся”. Почувши це, Володимир відповів: “Коли істинним виявиться сказане, то з того пізнаю, що великим є Бог Християнський”. І одразу покликавши єпис­копа, просив Святого Хрещення. Єпископ же перше огласив його й про Святу Віру належно повчив, а по тому в церкві Святої Софії, що була посеред града, хрестив, і нарік йому ім’я Василій. Було ж при Хрещенні його чудо, подібне до того, яке сталось у Дамасці з Савлом, [котрий] Церкву Божу переслідував і від сяючого небесного світла у дорозі по- сліп. Коли ж Володимир, сліпий на очі, увійшов до святої купелі, а єпископ, за чином Хрещення, возложив на нього руку - зразу ж спала з очей його сліпота, як луска, і прозрів, і прославив Бога, Який привів його до Істинної Віри, і дякував Христу Господу, радіючи і веселячись. Те чудо бачивши, бояри його й військо хрестилися. І була радість ве­лика русинам та грекам, а найбільше - святим янголам на Небесах. Адже радіють ті за єдиного грішника, який кається. Наскільки ж зра­діли, і славу в Вишніх Богу о співали за такі численні душі, що Бога піз­нали?!

Здійснилося Хрещення Володимирове і бояр його, і воїнів у Херсо­несі, в літо буття світу 6497, Втілення ж Бога Слова в літо 988. По Хре­щенні приведена була [до] Володимира на обручення царівна Анна, сес­тра грецьких царів. І був вінчаний із нею невдовзі законним шлюбом. І повернувши грекам Херсон з усією Таврикою, і мир з ними утвердивши, повернувся до своєї землі. Взяв же з собою архієрея Михаїла, котрий прийшов із Царгорода з царівною, і був він першим митрополитом всієї Русі (не той же це Михаїл, про якого вище згадував, що Євангеліє у во­гонь поклав та незгорілу з вогню взяв, увірувавши чимало народу; але цей - того ж імені, наступного часу. Від того бо першого Михаїла до цього, другого, пройшло літ сто і більше). Ще ж, із архієреєм, взяв Во­лодимир із Херсона і священиків багатьох, і кліриків, і монахів. Взяв же звідти і мощі святого священномученика Климента, Папи Римського, й учня його Фіва^[837], й святі ікони, і книги, і всяке начиння церковне. Взяв же і того Анастаса протопопа, який стрілою навчив його, як узяти Хер- сон-град.

І прийшов Володимир до Києва із радістю великою, славлячи Христа Бога. І зразу ж почав піклуватися про просвітлення стольного града свого Києва та всієї Руської держави своєї.

Спочатку велів Володимир хрестити синів своїх, яких мав дванадця­теро від різних жон: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода - від Рох- міди, княжни Полоцької; Святополка - від грекині, жони братової; Ви- шеслава - від княжни-чехині; Святослава і Станіслава - від другої чехині; Бориса і Гліба - від болгарки; Брячислава і Судислава - від якоїсь іншої. І хрещені були митрополитом Михаїлом в одному джерелі (не було церкви у Києві по розореннях попередніх). Джерело ж те [є] в горі над Дніпром, [і] з того часу назване Хрещатиком.

Також послав проповідників по всьому місту, наказуючи, щоб ранком зібралися всі на ріку (Почайну, [що] від Дніпра текла і знову в Дніпро впадала) старі й молоді, великі й малі, багаті й убогі, чоловічої статі та жіночої. Якщо кого не знайдуть у той час на ріці, той Богу і Великому князю буде противником.

І [як] настав ранок - прийшов сам князь із боярами на ріку, і архієрей із ним, і усі священики. І зібралося все місто до ріки: всякого чину і віку, і обох статей [люду] безліч, на тому місці, де нині церква святих страс- тотерпців Бориса і Гліба. І наказано було їм, одяг знявши, зайти у воду - окремо чоловікам, окремо жінкам. Старшим - у глибші місця, малим же - біля берега. І стояли у воді одні - до шиї, інші - до пояса, роздяг­нувшись наполовину. Священики ж у ієрейських шатах стояли при березі на дошках, спеціально для того встановлених, читаючи над народом мо-

^Ж^ленко І. В. литви, які належать для Хрещення, та імена їм називали, кожній групі окремо - ім’я одне. І наказували їм тричі опуститися у воду, самі ж за­кликали над ними ім’я Святої Трійці, яке вимовляти належить за чином Хрещення. І так охрещений був увесь люд київський літа буття світу 7497. Втілення ж Бога Слова літа 989, вдруге ж по Хрещенні Володими- ровому. Дивлячись на Хрещення стількох людей, радів святий Володи­мир духом. І звівши очі до Небес, і руки здійнявши, каже: “Господи Боже, [Котрий] сотворив Небо і Землю! Помилуй новохрещених людей Твоїх, і дай їм по-справжньому пізнати Тебе, Бога Істинного, і утверди їх у пра­вославній вірі. І мені поможи проти видимих і невидимих ворогів. І про- слави в руських землях Ім’я Твоє Пресвяте”.

По хрещенні ж народу негайно велів Володимир скинути ідолів, та храми ідольські аж до фундаментів розоряти. Найголовнішого ідола Пе­руна, звелів прив’язати коневі за опаш^[838], і тягти з гори до Дніпра. І при­ставив мужів дванадцятеро, щоб тягнутого ідола палицями били. Це ж зробив [не тому], ніби відчуває ідол якийсь біль, [бо] є дерев’яним, без­душним і чуттів не має; але аби більше безчестити біса. І притягши до берега, вкинули до Дніпра. І наказав [Володимир] ніде не підпускати ідола того до берега, доки мине пороги, які є у нижній [течії] Дніпра. Нижче ж порогів прибили його вітер та хвиля до однієї гори великої, котра й донині Перуновою називається.

Оповідається ж і те у давніх (писаннях - ? - І. Ж.), що якогось ідола іншого вірні, вхопивши, тягли до Дніпра, щоб втопити його, а інші не­щадно кілками били його; біс [же] в ідолі, ніби біль від биття відчуваючи, кричав сильно. І вкинутий був у Дніпро. Коли [ж] плив вниз [за течією], люди, затемнені невір’ям, йдучи берегом за ідолом, плакали за ним і звали, кажучи: “Видибай, пане наш, боже, видибай!” Що означає: “Ви­пливи і на берег вийди”. Ідол же той - біс рухав ним - видибав на берег там, де нині монастир Видубицький. Але коли невірні хотіли взяти ідола, вірні, прийшовши, прив’язали до нього камінь, і знову в ріку кинувши, утопили. А місце, на яке видибав був ідол, з того часу прозване було Ви- дибичі. Нині ж називається Видубичами.

І всі інші ідоли [згідно] з велінням великого князя знищені були, [і] одні - у воду, інші ж у вогонь кинуті. Нерозумні ж з-поміж киян, бачачи богів давніх знищення й погибель, плакали за ними і ридали. Мислячі ж казали: “Розумний є князь і бояри його, [і] знають, котрий Бог є ліпшим.

Бо, якби добрі були ці боги - не веліли б нищити їх, ні брали б іншої віри. Краще - обрали. Гірше - відкинули!”

По знищенні ж ідолів і по розоренні ідольських храмів велів Воло­димир на тих місцях будувати святі церкви. Спочатку побудував церкву Святого Спаса. На тому [ж] місці, де був ідол Перун, також церкву Свя­того Василія Великого [збудував], бо й сам у Хрещенні Святому Василієм названий був. Й інших церков безліч повсюдно набудував.

Найбільше ж старався сотворити церкву кам’яну на честь Пресвятої Богородиці, яка пізніше названа була Десятинною. Її ж нині, по розоренні Батиєвому, частину лише деяку можна бачити, в якій повсякдень здійс­нюються Служби. Та Церква переважала всі церкви Києва, створені за днів Володимирових. [Була бо] найбільшою і найліпшою, грецькими пре­мудрими майстрами побудована та всякими прикрасами прикрашена. Побудувавши її, увійшов Володимир під час освячення, і (як же [і] давній Соломон у Єрусалимській, ним створеній церкві) помолився Богові, ка­жучи: “Господи Боже! Поглянь з Небес і бач, і відвідай виноград Свій, який насадила Десниця Твоя, і оброби його. Поглянь на цих нових Твоїх людей, чиї серця навернув на розум, [аби] пізнали Тебе, Істинного Бога. Поглянь і на церкву цю, яку сотворив недостойний раб Твій в Ім’я Пре- непорочної Матері, [Котра] народила Тебе, Пріснодіви Богородиці. І коли хто з вірою і щирістю помолиться у церкві цій - почуй молитву його - відпусти всякий гріх йому і [те] корисне, про що попросить, подай, мо­литвами Пречистої Богородиці”. Помолившись же належно, Володимир каже: “Ось від усього майна і від усіх міст моїх даю десяту частину на цю Пречистої Богородиці церкву!” Те сказавши, затвердив писанням і клятву наклав на нащадків, щоб ніхто [не] відважився відняти дане святій церкві. З того часу прозвана була церква та Десятинною. Вручив же цер­кву ту вищезгаданому протопопу Анастасу, якого привів із Херсона. І мощі святого Климента, Папи Римського, вніс до неї, і всіляке церковне дорогоцінне начиння, із Херсона принесене, сюди віддав.

Подбав же і про книжне навчання синів своїх, а при них і боярських дітей безліч звелів навчати письма грецького і глаголичного (названого нині руським), приставивши до них вчителів досвідчених. Ще ж і [у] простих людей отрочат повелів брати в науку книжну. Матері ж неро­зумні плакали за дітьми своїми, як за мертвими.

Не лише Київ, а і всю державу свою світлом Віри Святої просвітити бажаючи, Володимир послав до всіх міст руських хрестити народи, [а] на [тих], хто не хотів хреститися, більшу данину накладав.

І жив Володимир боговгідно й праведно, змінивши давні свої звичаї, які мав у нечесті, наставлений на велике добродійництво чесною суп­ружницею своєю царівною Анною, з якою жив по закону християн­ському. Інших же своїх жон, яких мав перед Хрещенням, багатством за­безпечивши, відпустив, давши їм волю, щоб кожна, якщо хоче, за іншого мужа вийшла.

До першої жони своєї Рохміди, доньки Рогволда, князя Полоцького, котра була йому любіша від інших, на початку свого з Херсона повер­нення послав, кажучи: “Я прийняв віру і Закон Християнський, і нале­жить мені одну мати жону, яку нині взяв у християн. Ти ж обери собі з вельмож моїх кого хочеш, і видам тебе за нього”. Вона ж відповіла: “Чи одному тобі треба Небесного Царства? Мені ж не треба? До того ж, бувши княгинею, як можу стерпіти бути рабою у слуги твого? Не хочу за іншого мужа, але молю: уневісти мене Христові Твоєму!” [Коли] це говорила, сидів у той час при ній син її Ярослав, кульгавий від народ­ження свого. Той, коли почув слова такі від матері своєї, подякував Богові у думках за добре бажання її, і відразу ж здоровим став, і почав ходити, бо до того не міг ходити. Володимир же особливо зрадів: за Рохмідину ревність до Христа, і за сина Ярослава, що зцілився ногами. І по при­йнятті Хрещення Рохміда пострижена була у святий янгольський образ іноцтва. Ім’я ж їй було названо - Анастасія.

Потім послав Володимир до Царгорода до святішого патріарха, яким тоді став Сергій, просячи його, аби прислав до нього архієреїв та ієреїв, оскільки жатва є велика, працівників же мало. Багато бо руських городів вимагали просвітлення. Людей же здатних до духовного чину серед русів було ще недостатньо - недавно бо серед них книжне навчання [поширю­ватися] почало. Прислав найсвятіший патріарх Сергій з греків єпископа Іоакима Херсонянина та інших єпископів разом із ним; і пресвітерів чи­мало.

Прийнявши єпископів, які прийшли до нього, Володимир пішов із ними в землю слов’янську, в країну Заліську, у землю Ростовську та Суз­дальську. І поставив над рікою Клязьмою град, і назвав його [за] першим своїм іменем - Володимиром, і побудував у ньому церкву Пречистої Бо­городиці, і велів хрестити людей усюди, і церкви мурувати, і дав їм єпис­копа. Звідти пішов до Ростова, збудував церкву дерев’яну, і дав [їм] єпис­копа. Потім до Великого Новгорода пішов, і посадив у ньому Іоакима херсонянина архієпископом. Той архієпископ зруйнував там ідола Пе­руна, що був подібний до Київського, і велів, прив’язавши, тягти до ріки Волхова. Інших же мужів приставив ідола тягнутого, палицями бити, на більшу наругу демону. Демон же, що жив у ідолі, почав голосно, ніби дуже боліло [йому], кричати: “Ой леле! Ой леле! Горе! Горе [мені], що потрапив до рук немилостивих цих людей, котрі мене вчора за бога мали, нині ж стільки мені зла принесли! Ой леле! Ой леле!” Люди ж притягли його, б’ючи, на міст, [і] вкинули в ріку Волхов, і відразу ж на глибину опустився. І невдовзі спливши, з’явився з вод і проти течії по­плив. Один же чоловік із народу кинув у нього палицею. А ідол, ту па­лицю взявши, кинув на міст, і вдарив декількох з-поміж тих, хто в безум­стві своєму жаліли за ним, і знову закричавши, занурився і зник із шумом.

Володимир же святий в інші держави своєї великі міста, пройшовши, і всюди народи хрестивши, й церкви збудувавши, єпископів та пресвіте­рів жити влаштувавши, і велику користь всій землі Руській зробивши, повернувся до Києва, стольного града свого. І розділив землю Руську на дванадцять княжінь [та й роздав] дванадцяти синам своїм. По-перше, найстаршого сина свого Вишеслава посадив у Великому Новгороді; Ізяс- лава - у Полоцьку; Святополка - у Турові; Ярослава - у Ростові. [Коли] ж помер Вишеслав у Великому Новгороді, на його місце привів із Рос­това Ярослава, а в Ростові посадив Бориса; Гліба ж - у Муромі; Свято­слава - у древлянах; Всеволода - у Володимирі; Мстислава - у Тмутара- кані; Станіслава - у Смоленську; Брячислава - на Волині, у Луцьку; Судислава - у Пскові. І заповів їм триматися життя в любові та злагоді, і не ображати один одного, не переступати кордонів [земель], кожному відведених, але всім вдовольнятися уділом свого князівства. Не менше ж наказував і те, щоб кожен у князівстві своєму помножував славу Христа Бога, і закликав [до] Спасіння душ людських, невірних до віри приводячи, та церкви будуючи. Для того кожному дав єпископа та прес­вітерів.

І так те зробивши, і на княжіння їх розіславши, сам перебував у Києві, вже старим бувши, пильнуючи добрих справ, церкви й монастирі будуючи та прикрашаючи, і милостиню неоскудну всім подаючи, і тра­пези багаті на дворі своєму для старців часто влаштовуючи. А котрі були недужими, [і] не могли дійти [до] двору княжого - тим на возах всілякий харч та питво посилав. Мав же мир і любов з навколишніми державами: з Польською, з Угорською і з Чеською, припинивши ворожнечу. З одними лише печенігами мав битися, але перемагав (як і давній Константин) су­противних Силою Ісуса Христа.

Настільки ж був милостивий та милосердний святий Володимир, що й поганих людей, страти достойних, не поспішав губити, хоча б і за ве­лику вину. Тому помножилися були розбійники, злодії та інші, що різне зло робили. І каже митрополит із старцями до Володимира: “Чому, княже, поганих не караєш?” Він же каже: “Боюся гріха!” Митрополит же і старці кажуть: “Ти - поставлений є від Бога властитель на покарання поганим, на милість [до] добрих. Належить тобі карати злих із розсліду­ванням. Якщо бо коли не караєш поганих, то знай, що [тим] добрим зло приносиш, бо через твоє недбальство помножуються погані на нещастя добрим. Але погуби поганих, щоб добрі в мирі жили”.

За цього великого князя прийшов вперше до Києва преподобний отець наш Антоній із Святої Афонської гори, [і] вселився до печери Ва­рязької над Дніпром недалеко [від] Берестовського урочища.

По тому приблизилась блаженна смерть святого Володимира. Але перш дружина його велика княгиня Анна, царівна грецька, [що] призвід­ницею була просвітлення всієї землі Руської і стількох незліченних душ людських Спасіння, за три роки до його [по] смерті преставилась Гос­поду.

Невдовзі перед своїм до Бога відшестям Володимир святий покликав до себе сина свого Бориса, бо любий [він] був йому більше від інших. У той час прилучилося і Святополку прийти до Києва. І звіщено було Во­лодимиру, що печеніги йдуть на Русь. А оскільки сам Володимир не міг піти проти печенігів, - хворий бо вже був, - тому послав замість себе сина Бориса з усією військовою силою. І почав день від дня знемагати тілом. А Святополк не йшов із Києва, чекаючи, чи то пак, бажаючи смерті батькової. І похворівши днів чимало, і все, що [перед] смертю христи­янською належить, здійснивши, у доброму сповіданні [Віри] передав Во­лодимир праведну свою душу в руки Божі, місяця липня в п’ятнадцятий день, в літо буття світу 6523 (за хронологією святого Нестора, літописця Печерського). Втілення ж Бога Слова - 1015. Так помер святий великий князь Володимир, названий у Святому Хрещенні Василієм, пробувши на великому князівстві київському (прийшовши з Великого Новгорода) тридцять п’ять років, перед Хрещенням - вісім літ; по Хрещенні - двад­цять сім літ і кілька місяців. На двадцять восьмий же рік помер.

Зрадів властолюбивий Святополк смерті батьковій, бажаючи захо­пити престол великокнязівський, але спочатку таїв смерть його. Та втаїти не зміг, [і] приніс до церкви Пречистої Богородиці Десятинної. І зійшлися всі кияни, і [жителі] навколишні до чесного його тіла, духовні та мирські, плачучи й ридаючи, як за батьком своїм, і заступником [в] Спасінні. І здійснили йому поховання славне, і в тій же церкві, створеній ним, у гробі мармуровому поклали. Також і пам’ять його святкування встано­вили, як рівноапостольного, [що] всю землю Руську просвітив Святим Хрещенням. Коли бо хто одного грішника наверне від облуди, і зведе до чеснот від недостойного, буде як Вуста Божі. Наскільки ж більше [той], хто скількох грішників [із] народів, що Бога не знали, від клятого облуд- ства ідольського до Бога навернув, і з недостойних достойних зробив, ніби Вустами Божими ставши, і до святих прилучитися у Царстві Христа Бога нашого.

Йому ж з Отцем і Святим Духом, честь, слава, почесті й шанування, нині й повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Котрого літа преставився Володимир святий - [у тому] не згодні літописці. Місяцеслови Московський та Київський кажуть, що в літо буття світу 6524 (Втілення Христового - 1016). Синопсис Печерський друкований, згідно з польським літописом преставлення Володимирове відносить [до] літа 6525, Різдва Христового - 1017. А святий Нестор Печерський пише, що року 6523 (Втілення Божого 1015). 1 є найдосто­вірнішим Несторове літописання, бо підтверджується всіма [джере­лами]. І пишеться про святого Бориса (історію його страдництва опи­сано місяця травня в другий день), що по смерті батька його Володимира святого, того ж літа вбитий був, місяця липня, 24 дня не­дільного. Якщо 24 липня тоді було неділею, то в той рік було вруцеліто θτ^τ

, літера Пасхалії Т, і від Створення Світу рік 6523 (Втілення ж - 1015). Коли б не в той рік було убієння святого Бориса, то не припало б число липневе двадцять четверте на неділю. Бо по тому літу була лі­тера пасхальна І, вруцеліто З, а двадцять четверте число було вівтор­ком, а не неділею. Також і в попередній рік те число було не неділею, але середою. А тому святий Нестор ближчий від інших до істини.