Додаток 1 Легенда про ідолів

Окрему легенду про київських ідолів знаходимо в цілій низці творів української історіографії та агіографії ранньомодернового часу. Попри відмінності, які можна бачити у представленій нижче зведеній публікації, добре видно, що вони є редакціями одного й того ж самого тексту.

Найбільш реальне пояснення такої скупої інформації приводиться у фундаментальній роботі Є. Анічкова “Язычество и Древняя Русь”: при­чиною такої низької інформативності навіть ранніх текстів, присвячених поганству і його пережиткам, є не незнайомство з ними практичних про­повідників, а зовсім інші обставини. Капища вимагали від християнина не вивчення, не занесення їх описів до християнських писань, а зни- щення^[840], забуття, але не пропаганди давніх забобонів та імен^[841]. Поган­ські божки однозначно сприймалися нашими книжниками як біси, а по­минати ім’я сатани - не є християнською чеснотою^[842].

Виникає думка: чи не призвівся такий брак літописної інформації до бажання людей наступних поколінь “розширити” повідомлення. Зна­йомство українців і особливо печерських книжників XVI-XVII ст. з лі­тописанням мало б наслідки поширення первісного літописного тексту. З іншого боку, значний інтерес ренесансної культури до античної релігії мав би зродити інший напрям дослідження - порівняння й ототожнення давніх українських ідолів з грецькими чи римськими.

Ранньомодернова українська історіографія обрала дещо інший шлях і такі зближення зустрічаються у тексті тільки іноді. Та це й зрозуміло. У ранньомодерновій Україні не зустрічаємо того хворобливого інтересу до поганства, яке було характерне для Західної Європи. Наша батьків­щина завдяки своїй православній вірі зуміла, набувши європейської ос­віти, зберегти і розвинути релігійну свідомість як підґрунтя наукової ді­яльності. Не маємо також жодних причин вважати усіх згаданих у текстах ідолів реальними поганськими божками, пам’ять про вшану­вання яких збереглась у народній традиції. То звідки ж тоді взявся новий список поганських богів? Як бачимо з наведених фрагментів з писань польських істориків (див. с. 232), - вони значно вплинули на формування тексту. Однак, про жодну тотожність тут говорити не доводиться. На нашу думку, судячи із структури тексту в найбільш поширених варіантах, він може походити із якогось повчання проти пережитків поганства, які алегорично описані у творі як ідоли.

Мансікка вважав джерелом твору Густинський літопис^[845]. Проте маючи під рукою значно більшу кількість варіантів, ніж у будь-кого, хто досліджував легенду про київських ідолів, ми не можемо вважати жоден із них першоосновою. Вірогідно, всі вони походять із спільного протог­рафа. Можна припустити, що цей протограф був твором більш пошире­ним, і містив не тільки фактичну інформацію, а й богословську частину. На можливість існування такого протографа, зокрема вказують відмінні від інших редакцій читання, які знаходимо у Синопсисі, що включають також дуже коротку, та все ж оціночну частину.

М. Гальковський відносив створення протографа тексту про ідолів до другої половини XVII ст.^[846], проте наявність даного сюжету у володи- мирівській агіографії дозволяє поглибити його історію до першої поло­вини цього століття, а можливо, й дещо далі.

Якщо припустимо можливість існування такого протографа - твору місійного, полемічного, це пояснить і причину його створення. Зрозу­міло, що цей текст не відображає даних про реальних ідолів, яким по­клонялися погани у час побутування його як основної релігії слов’ян. Не нездорова цікавість до поганських забобонів, а вповні практичні цілі ви­корінення того, що автор вважав (і, до речі, цілком справедливо) поган­ськими пережитками.

Наприклад, купальська обрядність і на сьогодні становить суттєвий пласт народних звичаїв українців і білорусів^[847], отже для проповідників XVII ст. це становило суттєву проблему. І як вони могли її ще розв’язати, як не сказавши малограмотному селянину, що він не просто розважа­ється, не просто наслідує якусь традицію, походження якої йому, мож­ливо, вже й невідоме - він робить смертний гріх, поклоняючись колись знищеному святими ідолу! Додамо до того, що в купальську обрядність деяких сіл і тепер входить не тільки пускання на воду вінків, а й пускання спеціально сплетеного великого вінка (на зразок сучасних поховальних), який має назву “Івана Купала”^[848] - ось і маємо ідола.

Підемо далі за традицією персоналізації і згадаємо “Похвиста чи Ви- хора”. “Вихтір” - так у гуцульських говірках називають “чорта, який здіймає вихор”^[849]. Навряд чи таке визначення походило з робіт київських книжників. Вірогідно, народ дійшов того сам, як і Перун перетворився на чорта “Пекуна”^[850]. Ще цілий ряд подібних прикладів наводить у своїй монографії М. Соколов^[851].

То чи такими вже вигадками були ті “мифологические басни киев­ских учених”?^[852]

Невинні українські автори XVII ст., які писали цей текст і поміщали частину його у Синопсис - всього лиш короткий нарис української істо- рії^[853] - що у безграмотній Московії не знайдеться кращого тексту на роль підручника з історії впродовж майже ста років.

Враховуючи ареал поширення твору про ідолів, він, найвірогідніше, походить із Києво-Печерської лаври чи з середовища київських книж­ників, традиційно пов’язаних із Лаврою. Отже, маємо сприймати його не як окремий вияв чиєїсь творчості, а як частину загальної лаврської місійної традиції. Ця традиція, що так ґрунтовно зростала і розвивалася у часі антиуніатської боротьби, базувалась не на порожньому місці. Впродовж століть саме Печерська обитель виступала головним фігу­рантом запровадження християнства, зокрема у Заліссі (сучасній Мос- ковії)^[855]. Ми дуже мало знаємо про ту діяльність, оскільки пізнішим за- ліським правителям не дуже подобалась реальна історія хрещення тих регіонів у XII ст., і вони прагнули “поглибити” її до часів св. Володи­мира. Чи була якась роль Лаври у знищенні таємних капищ в Україні, на зразок “Капища Світовида” - питання складніше, оскільки історіо­графія взагалі не донесла до нас жодного сліду їхнього існування, і їх­ньому виявленню завдячуємо тільки археології. Зрозуміло, що у про­цесі боротьби і за християнізацію, і за очищення християнства від поганських напластувань - “двовір’я” - мали створюватися чисельні твори. Можливо, до них належало відоме в літературі “Повчання про кари Божі”, яке відносять до творчості св. Феодосія Печерського, хоча, насправді, це є маловірогідним^[856]. Проте для нас важливо, що воно пов’язується з Києво-Печерською лаврою і навіть потрапило до лавр­ського літописного тексту, а отже є попередником (не текстуально, а ментально) легенди про ідолів. Цей зв’язок вперше відмічений В. Ман- сіккою^[857], котрий виводив походження тексту з літописних повідомлень про ідолів.

Навівши найбільшу на сьогодні підбірку варіантів оповідей про ідо­лів, ми нижче відзначимо ще деякі уваги стосовно різних особливостей її змісту.

Насамперед постає питання: наведені у творі персонажі взяті з ре­ального фольклору, хоча б і XVII ст., чи є наслідуванням польських іс­ториків. Відповідь полягатиме десь посередині. Як видно з текстів за­хідних історичних писань (див. с. 232), зв’язок між ними і твором - безперечний. Проте паралелі між поганськими пережитками у фольклорі слов’янських народів та литовців також не підлягають сумніву. Отже, можна припустити, що окремі сюжети твору дійсно відображають певні реалії народного життя. Так, наприклад, зв’язок імені Іоанна Хрестителя і поганського Купала, що в результаті дало не зовсім персоніфікованого

Окремо слід сказати про людські жертви. У непевних повідомленнях писемних пам’яток єдиним доказом існування таких обрядів є оповідь про вбивство свв. Федора й Іоанна. Ця оповідь є досить доказовою, проте із сюжету не зовсім зрозуміло, наскільки усталеними були подібні кри­ваві ритуали у східних слов’ян, чи, точніше, у даному випадку, в Русі - Центральній Україні. Звідси - багато дослідників, особливо аматорів і напіваматорів - ще у XVIII-XIX ст. вважала трагедію київських мучени­ків подією радше унікальною. Цьому сприяло й порівняння з античною історією. Як відомо, у Давньому Римі існувало два види принесення людей у жертву. Один із них, пов’язаний із поховальним ритуалом, пе-

ретворився пізніше у гладіаторські бої; другий - був справою абсолютно ^[1] Ипатьевская летопись... - Стб. 855.

виключною, і як відомо, востаннє використовувався в часі ганнібалової навали. Досить непевні повідомлення існували і стосовно людських жертв у кельтів. Це дало підставу авторам ледь не до середини XX ст. ставити під сумнів принесення у жертву людей слов’янами як систему^[859]. І вже, як водиться, цей сумнів дозволив сучасним квазіпоганам взагалі відкидати будь-які криваві жертви. Та й тепер, коли людські жертви у кельтів та давніх германців є справою доведеною^[860], ця думка важко при- вивається у середовищі дослідників європейської давнини^[861].

Повідомлення про слов’янських ідолів у писаннях польських істориків

Кромер

Також подібно одна до одної Русь і Литва, особливо селяни, звичаїв таких дотримуються, що танцюючи, руками плескають і “Ладо” повторя­ють... Ладона народи руські вшановували колись богом таким, якому владу над вдачею і справами радісними приписували, владикою будь-якого щастя його вважали, чому на хрестинах дітей своїх, на іграх, учтах, весіллях і всіх інших святах закликали його не інакше, як латиняни Гіменея, греки - Зевса чи Бахуса. Вся, отже, Русь, і до сьогодні спогад про поганство зберігаючи, особливо у весільних піснях, на весіллях Ладона величають, коли долонями об стіл, або рука в руку б’ючи, у кожному куплеті пісні Ладона оспівують... Погода, Похвист, якого Меховит повітрям, а я - непогодою називаю... Бо я сказав би, що Похвистель - це вітер чи вихор свистячий^[863].

Длугош

Відомо, що з початку своєї появи серед інших народів поляки були ідолопоклонниками і вірили у безліч богів і богинь, а саме: в Юпітера, Марса, Венеру, Плутона, Діану, Цереру, створених провинами інших пле­мен і народів, і поклонялися їм. Юпітера своєю мовою називали Ієсшею,.Марса звали Лядою,.Венеру йменували Дзидзилелою. Вони вва­жали її богинею шлюбу й просили, щоб вона дарувала їм безліч потом­ства і численних синів та доньок. Плутона прозивали Ніа. Помірність клімату, що вони своєю мовою називають Погодою, вшановувалась в них у ролі богині, яка подає благо приємного вітру; також бог життя, яку на­зивають Живьє. Діана їхньою мовою зветься Девана, а Церера Мар- жана, обидві особливо вшановуються. Для цих богів і богинь поляками побудовані святилища, створені зображення, призначені жерці й уста­новлені священні обряди, і [священні] гаї, і в головних та найбільш від­відуваних місцях влаштовують обряди і трепетну пошану; встановлено святкування з принесенням жертв, куди сходяться чоловіки й жінки з дітьми і подають своїм богам жертви й приношення худобою та грішми, а часом і бранців, захоплених у битвах. й у честь влаштовують ігри, ус­талені й встановлені у певний час року, куди із селищ та сіл до міст при­ходить безліч людей обох статей у дні, встановлені [жерцями]; ігри суп­роводжуються непристойними і розпусними піснями й діяннями, оплес­ками і проводженням часу в чуттєвих задоволеннях та ін., присвячених Венері піснях, лясканні долонями; і [учасники цих ігор], звертаючись до вищезгаданих богів і богинь, закликають у повторюваних моліннях. Об­ряди цих ігор і звичаїв поляки... до нашого часу щороку повторюють у дні Св. Трійці, і згадують свої стародавні поганські забобони щорічною грою, що називається словом їхньої мови “Череда”.^[864]

Бєльський

Поляки прийняли Віру Християнську, понищили образи бовванські, в котрих чортів вшановували замість Бога, - по містечках, по селах усіх попалили. Також всякі молільні поганські сплюндрували за едиктом чи наказом княжим. Уставивши на те день певний, тобто день 7 березня. Ті боввани, пише Меховіта, що ще бачив три таких побитих в костьолі Свя­тої Трійці в Кракові, де довго так на землі лежали.

За того ж Мешка в Кракові над Віслою, де тепер монастир жіночий Святої Агнешки, був храм поганський, з якого також Мешко наказав ви­лучити ідолів чортових, а образи Христосові різьблені вставити.

За моєї ще пам’яті був такий звичай у нас по селах, що на Білій Неділі по пості топили ідола одного, убравши сніп коноплі чи соломи в одяг людський, що все село робило там, де найближче було озеро чи калюжа. Там, зірвавши з нього одяг, волочили до води, співаючи жалібно: “Смерть віє по плоту, шукаючи клопоту” та ін.

Потім щонайшвидше додому від того місця тікали: котрий або котра тоді впала чи впав, то вважали пророцтвом, що того року помре. Звали того ідола Маржана: так би сказав, що був бог Марс, як Жеванна, Діана. А Дзідзіла - богиня Венера. А Єсса - бог Юпітер. А Ніа - бог пекельний Плутон. Тих вони за звичаєм поганським за богів вшановували, і храми їм будували, ліси посвячували, дні певні святкові встановлювали, жертви приносили і на вшанування їхнє збиралися і танці провадили. Як пише Длугош, що ще за нього, на Святки звикли були люди збиратися по селах, і чоловіки, і дівчата, і дивні танці вигадувати за волею їхньою. А звали те посполиті Стадо. Пише таке Длугош, що також у Гньозні, стояв довго храм Святої Нії. Мали ще й інших богів, як Леля і Полеля, яких дехто вважає Кастором і Поллуксом. Вшановували за Бога і тварин, погоду й непогоду, яку називали “посвистом”, і тут в Мазовії називають ще “по­свистом”. Вшановували і Перуна, особливо Русь, як і Стриба, Хорса, Мо- косса. А поморські - Радогоста, і Святовида, і Прова. Також багато інших таких спокус поганських було^[865].

Гвангіні

З книги 1

Він наказав усім і кожному, зокрема у своїй державі, щоб сьомого дня місяця березня цього ж року, як вище було, спалені й внівеч обернені всі ідоли різних богів. Раніше ж творилися різні речі, а сонце, місяць, вітер, котрого звали Погвіздом, шанували як богів. Крім того, Юпітера (Jowisza), котрого вони звали Йоссою (Jossa), Плутона, котрого звали Ладоном, Цереру, котру звали Нією (Nija) і на честь котрої існував зна­менитий храм у Гнєзні, Венеру, котру звали Марженою, Діану, котру на­зивали на язичницький лад Зевонією (Ziewonia), всіх їх вшановували як богів. Також Леля і Полеля, тобто Кастопа з Поллуксом, шанували й від­давали їм почесті як Богу. Ще й донині Великопольщі, особливо по селах, люди згадують Леля і Полеля під час бенкетів. Вони мали такий звичай: як чоловіки, так і жінки, як молоді, так і старі, у святі дні оцих своїх богів, коли було шановано котрогось із них, і влаштовували на пев­них місцях ігри, танці й різні забави, особливо 25 травня і 25 червня. Такі згромадження простолюд називав стадом (stadem), а це ще поде­куди трапляється й досі по селах Литви та Русі. Почавши від провідної неділі аж до св. Іоанна Хрестителя, жінки й дівки у святі дні сходяться купами до танцю, і, співаючи свої старі пісні, часто згадують Ладона. Вони ляскають долонями й повторюють: “Ладо, Ладо” - заводять посе­ред ринку в танці широке коло, взявшись за руки, що також Русь і Литва звуть хороводом (korohodem). У Сілезії, на польському кордоні, 17 бе­резня, тобто того дня, коли ці ідоли були знищені християнами, хлоп’ята по селах і містечках за давнім звичаєм, роблять з соломи або з іншої по­ганської речі якогось ідола на кшталт жінки і обмотують його хустками. Всі сходяться докупи й тоді з гучним лясканням у долоні та форемним співом на різні голоси скидають цього ідола з мосту в річку^[866].

З книги 2

Про стародавнє литовське ідолопоклонство

До часів польського короля Владислава Ягайла з литовських князів, як ми повніше розповіли в описі польських королів, всі жителі литов­ського та жмудського народу через свої стародавні марновірства хвалили багатьох богів, або, вірніше, дияволів з колоди. А перш за все виявляли честь божеству вогню й називали його своєю мовою як святу річ Зніч (Znicz), тому в найкращих містах і місцях, призначених для цього, по­стійно він горів, а для відправлення своїх обрядів приставляли жерця з помічниками. Якщо через якийсь випадок або недбалість вогонь згасав, то цих помічників карали смертю. Цей вогонь постійно горів насамперед у Вільні - столичному місті Великого князівства Литовського, посеред замку, де зараз костьол Св. Станіслава. Так само було і в інших найголов­ніших містах. Також славили як бога Перуна, якого своєю мовою нази­вали Перкунос (Perkunos). Мали також священні озера, ліси і гаї, виявляли їм ідолопоклонську повагу, що їх не тільки рубати, а й зневажити не го­дилося, бо там жили боги. А якби котрийсь із них, учасник цієї ідолопок- лонської секти, не виявив поваги якійсь із згаданих речей, то його одразу хапав диявол, або ж йому шию чи якийсь член відривали, або ж у нього викривлялися руки. Коли ж було затемнення сонця або ж його закривали хмари, то вони думали, що сонце на них гнівалося, тому деякі приносили йому жертви, щоб ублагати сонце. Вони вважали богами також змій і ящі­рок, виявляли їм особливу пошану. Кожен господар, міщани та селянин, тримав у своєму домі змію. Змій шанували як домових божків, жертву­вали їм молоко та малих курчат. Був у всій челяді нещасливий знак, якщо в якомусь домі не було змії, або ж хто не виявив їй шанування. Такий дім часто притягував на себе нещастя або ж внівеч руйнувався. На початку жовтня, після жнив, у них завжди було урочисте свято, на яке вони з’їж- джалися до приятелів з дружинами, дітьми і усією челяддю й цілих три дні бенкетували, п’ючи і поїдаючи те, що вбили в жертву богам. Цього звичаю й нині дотримуються селяни в Жмуді і в деяких литовських та ру­ських провінціях, про що буде сказано нижче. Повертаючись з війни, вони вкидали замість жертви у священний вогонь окови та якогось одного з в’язнів, найвизначнішого мужа. Були також у лісах певні вогнища, де па­лили тіла померлих у дорогому одязі, котрим покійник найбільше корис­тувався за життя, разом з кіньми, військовим обладунком, з двома мис­ливськими псами та соколом; з померлим паном, особливо коли той був мужем знатного роду, вони у тому ж вогні приносили живцем у жертву його найвірнішого слугу. Для цього ж вони щедро обдаровували друзів цього слуги. До могил своїх близьких і дальніх родичів вони ходили з мо­локом, сиченим медом та пивом, там бенкетували й танцювали за душі померлих під звуки труб і барабанів. Цього звичаю ще й нині дотриму­ються у Жмуді, біля курляндського кордону, особливо мужики в селах^[867].

З книги 4

Про стародавнє ідолопоклонство прусів

Року Божого 503 ульмігери, або ті старі пруси, будучи язичниками, обрали собі спершу єдиновладним паном якогось Прутена. Цей ставився до них дуже приязно, влаштовував для них великі учти, і завдяки цьому він їх поневолив і став їхнім королем. Від цього Прутена деякі виводять назву Пруської землі. Цей же Прутенус (Prutenus), або як його інші звуть, Брутенус, коли укріпився добре на престолі й дожив до похилого віку, вже не хотів нічого іншого робити, тільки спокійно дочекатися кінця свого життя; він посадив на своє місце рідного брата Венедута (Wene- duta), а сам став патріархом, і його почали звати Кірі Кіріейто (Kiri Kiri- eito), тобто: наш пан є найпершим після богів. Усупереч його волі ми не можемо наважитися нічого розпочати, бо він - фортуна і щастя наших богів. Через це ми все мусимо чинити за його волею. Цим іменем стали потім називати всіх, хто посідав престол. З плином часу прості люди стали звати своїх найвищих жерців Криве Кривейто (Krywe Kryweito), тобто: наш пан близько; і так шанували цього Криве Кривейто, що всі слухали його наказів. Врешті, коли він через свого слугу посилав свій знак або свій посох, то пруси тоді були готові на все. Вважали, що кожна душа померлої людини мала йти повз його будинок і якимись знаками означала свій шлях. Тому до нього приходили навіть з далеких країв, пи­таючи про померлого, якщо померлий показувався йому; цей же Криве Кривейто, не бачивши померлого за життя, детально описував його зов­нішність, вбрання і звичаї; цим він здобув собі серед усіх велику славу. Йому віддавали завжди третю частину трофеїв і здобичі, коли прибували з війни. Ось така міць диявольська і людська сліпота, що йому вірили як найправдивішій речі, особливо тоді, коли вони ще не мали світла Божого Слова, коли вони замість Творця поклонялися творінням Його, причому не тільки тим, що були на небі, як-от: сонце, місяць, зірки, а й мерзен­ному гаду, зміям і жабам. Найвищому жерцю і своїм богам вони побуду­вали по одному будинку і храм, і житло; побудували його дуже гарно і коштовно під великим дубом і назвали цей будинок Ромове на честь того, що, як я вже сказав, вони були прибульцями з Риму. Всі рішуче збунту­валися і поклялися, що не будуть підданими і покірними жодній людині, за винятком самого свого князя Кірвейкірвейта (Kirweikirweitowi); а також у тому, що вони не будуть мати інших богів, крім трьох своїх: Па- толла (Patolla), Патрімпа (Patrimpa) і Перкуна (Perkuna), оцих трьох обі­цяли шанувати, поклонятися їм і приносити їм жертву. Цей великий, тов­стий і жахливий дуб, де сатана мав свої брехливі вигадки та своїх ідолів, оці язичники вважали святим, а до того ж через чортівську справу він за­вжди зеленів і взимку, і влітку, а його крона була надзвичайно великою; був він буйний, коренистий, широкий, стійкий і неушкоджений анітрохи, мав таке густе гілля і листя, що ніякий дощ чи сніг не міг пробитися крізь них. Біля цього місця була завжди дуже гарна шовкова завіса завдовжки вісім ліктів і стільки ж завширшки. Жоден не міг увійти до цього житла, хіба що сам Кірвейкірвейто та найвищі вейделоти (weydelotom), тобто по-нашому храмові слуги, вітрікуси. Коли ж хто прийде шанувати богів і поклонитися їм, принести жертви, тоді ці вейделоти відхиляли завісу, що можна було побачити цих ідолів.

Цей дуб був поділений на три частини. В одній частині з правого боку пруси зберігали свого бога, якого звали Перкунас, тобто по-нашому Перун. На його честь постійно палили багаття вдень і вночі, і так само як і їхні сусіди, литва і жмудь, вони палили дубове дерево. Для цього призначалися вейделоти, тобто вітрікуси, найсвятішим обов’язком яких було пильнувати, щоб цей святий вогонь ніколи не згас. А якби через якусь необережність вогнище б згасло, то вітрікус розплачувався за це своїм життям, про що ми вже писали у другій книзі в описі Литви. А з цього знати, що язичники не хотіли своїм богам належно віддавати мо­литви. Нам же з цього наука, щоб ми не ставилися ліниво до важливих Господніх справ. Другу частину того дуба тримав язичницький бог Па- тримпос, тобто бог рідних. Латинці отих родинних богів звуть бог пена­тів (Dij penates). Цей ідол був схожий на мідного змія, що уздовж звива­ється. Через це кожен місцевий мешканець, як у Литві і Жмуді, держав у себе живого змія і годував його молоком. На третьому розі цього дуба стояв третій ідол диявольський, котрого звали Пателло. На його честь кожен тримав удома голову померлої людини.

Не досить було прусам цих трьох ідолів, тому, мало їм довіряючи, зробили ще й інших. Цим іншим ідолам вони віддавали пошану як богам і всюди, де росли дуби, або в дубових гаях, приносили їм жертви. Оче­видно, що пруси скільки мали речей, стільки ж мали богів та оборонців. Мали вони ще трьох богів: одного звали по-своєму Вуршайто (Wur- schaito), і це ніби був бог рухомих речей, якого вони дуже шанували, від­давали йому в опіку коней, волів, корів, овець, кіз, свиней та іншу худобу. Іншого звали Шнайбрато (Schneibrato), його вважали найголовнішим над гусьми, курми, качками, павами, голубами та іншим домашнім птаством. Третього ж звали Гурхо (Hurchem), і він був головним над придатними для їжі речами, тобто над збіжжям і всім поживним для людей. Про інше мерзенне ідолопоклонство і не згадую. Раніше цей люд був темний, брид­кий, не знав (належних) звичаїв і був геть неписьменний. Для них було неймовірним, коли б хто сказав, що людина людині може відкрити своє серце і волю на папері. Їхній напій - це вода, розведена свіжим медом, та кобиляче молоко. Однак вони були дуже люб’язні і щедрі до прибуль­ців і чужих людей, виказуючи їм велику честь, чинили для них багато доброго, наскільки були спроможні.

У своїй хроніці Марцін Муриній (Muryniusz) розповідає й про інші їхні язичницькі свята і забобони, а ми, теж коротеньку хроніку тут зіб­равши, подаємо зацікавленим.

Про свята прусів-язичників і про інші їхні забобони

Старі пруси-язичники відзначали свято Пашвіта (Paschuita) - бога або швидше диявола, якикй жив, як вони вважали, під кущем бузини, що було у їх великій пошані. Також шанували парстуки (parstuki) як його янголят. І зазвичай влаштовували на його честь вечерю в гумнах. А здійснивши язичницькі церемонії і зачинивши за собою двері, залишали їм цей харч, а ті парстуки нібито мали це опівночі з’їдати. На другий день язичники дивилися, якої страви зникло найбільше, і вважали, що саме на неї буде врожай. Цей звичай ще іноді трапляється в Курляндії, Інфляндії, Самбій- ській або Судавській землі, навіть і за Торунем, що найдивовижніше, цей звичай ще не забутий; і біля Хойніків, Каменя, Семпельборка це бузинове дерево бережуть, запевняючи, що під ним живуть якісь дивні фантастичні істоти. Їх звуть краснолюдками - гномами і кажуть, що вони вночі, коли світить місяць, показуються людям, особливо хворим. Про них кажуть, що вони зростом не вищі ліктя, також і те, що вони у невдячних людей забирали збіжжя з гумен і носили тим, котрі того хотіли.

Наприкінці жовтня вони віддають честь богу Земнику (Ziemnikowi), сходячи в гурт, як і нині ще дехто, виконуючи церемонії давніх язичників. Я тут стисло скажу про них, щоб читач побачив, наскільки поганими є старі звички. Зібравши до гумен збіжжя, мешканці кількох сіл сходяться на свято. Коли ж зійдуться господарі з дружинами, дітьми і слугами, то застеляють стіл сіном, а другий покривають убрусом, кладуть хліба і ставлять чотири кухлі пива. Потім приводять теля і теличку, барана і вівцю, козла і козу і з кожного роду домашніх тварин самця і самицю, так само і з птахів. Там їхній ксьондз-чарівник, простий селянин, про­мовивши свої байки, вдаряє києм когось із цих тварин, а потім всі б’ють киями, офіруючи їх Земнику, своєму дияволу, дякуючи йому за те, що він зберіг їх від усього злого. З цієї жертви готують страви, а перш ніж сядуть за стіл і почнуть їсти, по всіх кутках віщун розкидає їх як жертву своєму Земнику. Вони їдять і п’ють, трублячи в довгі труби, доки не вп’ються. У Курляндії і в Інфляндії ще багато цього баламутства; у Прусії ж, в Самбії та біля Інстремборга, Рагнети та ін. Вони мають своє свято, котре звуть Пергрубі (Pergrubi). Зібравшись із кількох сіл, вони зсипають солод на пиво, йдуть до якогось великого будинку, там їх вуршальт (wur- schalt), чарівник, взявши великий гарнець пива, підносить догори і мо­литься до бога Пергрубіуса, кажучи: “O Wepsposie Dewe Musu Pergru­bios”, тобто “О всемогутній боже наш Пергрубіус. Дякуємо, що відігнавши зиму, повертаєш нам літо, і просимо, щоб дав нам врожайний рік”. Потім бере зубами коновку з пивом, а випивши пиво, кидає коновку через себе, не торкаючись її руками. Старший же цього села вхопить її, і, якнайшвидше наливши пива, ставить на стіл. Взявши ж кухоль, вур- шальт просить Перкунаса, або Перуна, щоб той відвернув громи, град та ін., також взявши в зуби кухоль пива, п’є на його честь. Потім всі п’ють і так чинять честь, п’ючи по кухлю пива, Швайтиксу (Swaytyxowi), богу світла, задля погоди, Пільвіту (Pilwitowi) - щоб зібрати добрий врожай збіжжя, та іншим богам, бо їх мають 15, кожного разу беручи по кухлю пива в зуби. А селяни потім за ними, виючи, ніби вовки, співають на їхню честь пісні. А якщо буде поганий врожай, то це приписують своїм гріхам. Молять, однак, Аушлявіуса (Auschlawiusza), бога хворих і немічних, щоб попросив про милість для них своїх богів. Там у Зудавені, Самланді се­ляни ходять, ніби колядуючи, один раз на рік збирати гроші, хліб та інші речі, що потім продають. А за ці гроші купують козла або бика, а якщо грошей вистачає, то й обох купують. Потім їхній піп (wurachaitos), вдяг­нувши вінець на голову, кладе руку на козла або на бика і просить ви­щезгаданих богів, щоб вони вдячно прийняли від нього цю жертву. Взявши козла чи бика за роги, ведуть його до гумна; всі селяни підніма­ють його догори, а піп-вуршальт, підпоясавшись рушником, вдруге при- кликує всіх богів, кажучи: “Це є жертва, гідна хвали, заповідана нашими батьками, щоб ми втішили гнів своїх богів”. Потім він обходить довкола тричі, шепчучи, доки цього козла не заріжуть і не проллють кров на землю та не націдять її у якусь фляжку. Нею потім вуршальт окроплює людей, а решту кожен з них бере потрохи додому в горнятку. Цим вони окроплюють худобу так, як нас звичайно свяченою водою. Цього бика або козла, порубавши на шматки, варять, а селянство, сидячи біля вели­кого вогнища, виє, дмучи у дерев’яні труби. Жінки їхні приносять їм не печені пляцки. Вони, взявши їх по одній, подають через вогонь один од­ному доти, доки ті не спечуться. Потім їх їдять і п’ють, виючи і ходячи впродовж цілої ночі. Ранком рештки цієї вечері виносять на перехрестя доріг і закопують глибоко в землю, щоб ані пес, ані якийсь інший звір не зміг їх дістати, а потім розходяться. Тут я закінчую опис цих забобонів і пропускаю дуже багато інших баламутств, чуючи про які, побожний читач мусить подивуватися їхньому засліпленню і дякувати Господу Богу з тими, котрих Він вирвав з такої великої темряви.

З книги 5

Майже вся ця земля після всесвітнього потопу ошуканих бісами через зраду губителів людських душ безбожним поганством, поклонінням бага­тьом фальшивим богам і порожнім диявольським забобонам була опано­вана, і цим (сатана) прагнув придушити віру в справжнього Бога. Отже, одні віддавали належні Богу почесті померлим людям заради їх заслуг, до- бродійств та особливих і знаменитих їхніх вчинків. Другі вважали богами злих духів, проклятих дияволів, будучи обмануті вигаданими дивами й фальшивими чудами, котрими засліплювали людські очі. Врешті, інші від­давали належну Богові хвалу зміям, ящіркам, жабам і різним бестіям, а також вирубаним, намальованим, створеним людськими руками ідолам. Це було, поки ще не показалися на світ з неба Спасителя нашого Ісуса Христа, справжнього Бога і людини, милість і світлість Його Святого Єван­гелія, ніби найясніше сонце, і не розігнали цю земну нікчемну темряву^[868].

М. Стрийковський^[869]

...Але наші - сармати, поляки, русичі, литва, пруси - оті шаленства старі наслідували, котрих непристойних забобонів у тих країнах північ­них довше від інших дотримувалися, через вроджену суворість і звірячу жорстокість, через що в тім краї приходити апостолам і їхнім посланцям тяжко було з наукою Євангельською. А оскільки наші предки були в ті часи народом войовничим, що весь свій вік у рицарських справах про­водили, - не дискутували про релігію. Первісно тоді поляки, поморці, мазури тих найголовніших богів мали: Йовіша, котрого вони звали Єсса^[870], того вшановували, як всемогутнього і подавцю всього доброго. Плутона також, бога пекельного, котрого звали Ніа, вшановували увечері. Просили у нього по смерті кращого місця в пеклі і дощів або заспокоєння непогоди, котрого найбільше капище було, як свідчить Длугош, у Гнєз- дні. Церера - богиня землі - дарувальниця всякого збіжжя, яку вони звали Маржана. Тої, як пише Винцент Кадлубек, біскуп краківський, пер­ший хронікар Польщі, було великим накладом збудоване капище, де їй на хвалу десятину всякого збіжжя по жнивах у жертву приносили, про­сячи на наступний рік доброго врожаю. Венеру, богиню любові, звали Зізілія. Їй молилися заради плоду, і всіляких розкошів тілесних від неї чекали. Діану, богиню ловів, своєю мовою звали Зівонія або Дзіванна. Кастора також і Полукса, римських божків, вшановували, називаючи Лелем і Полелем, що ще й до сьогодні у мазурів і поляків на учтах, коли підіп’ють, явно чуємо, коли Лелюм-Полелом викрикують. Вшановували і матір Лелеву і Полельову Леду... А звичай мали чоловіки й жінки, старі й молоді, на свята тих богів своїх до одного місця для танців і забав інших [збиратися], те зібрання купалом звали 25 дня травня і 25 серпня, що ще до наших часів у Русі й у Литві збереглося; бо скоро по тижні Проводної аж до Іоанна Хрестителя жінки і панни на танці до гурту схо­дяться, там, узявшись за руки “Ладо, ладо і ладо моя” повторюють, спі­ваючи на спомин Леди чи Ладони, матері Кастора і Поллукса, хоча прості люди не знають, звідки той звичай пішов. Також ті гойдалки дивні, для святого Петра, і вечори святі по Різдві Божому, - все від стародавніх за­бобонів поганських пішло, оскільки того і в Турках сам власними очима бачив, року 1575, грудня, і якраз коли у нас Средопостя велике.

Вшановували ще поляки вітер за бога, якого називали Живе, також Погода, бога ясних і погодних днів, як те чув Меховіус від предків своїх.

Вшановували також іншого вітру - Похвиста, котрий, як Меховіус пише (але Кромер Похвиста непогодою вважає), ще й досі мазури По- хвистом звуть. До того ж, коли такий вітер сильний ставався, падали і кликали.

Вшановували, крім того, і руські богів, тобто Перуна, Стриба, Мо- косса, Хорсума й інших, котрим був Володимир, монарх усієї Русі, син Свінтославів від наложниці, чинив жертви за братів побитих, у Києві дуже багато капищ збудував й ідолів по горах навколишніх наставив, а найбільше Перунові, богові грому, хмар і блискавок (якого найбільше шанували) найоздобленішого виставив. Поставлений на горі, був із де­рева майстерно вирізаний, голова його - із срібла, вуха - із золота, в руці тримав камінь на кшталт перуна палаючого. Йому на честь і хвалу вогонь з дуба [палили], який вічним названо, служителі, для того приставлені, палили. Якби, через не пильність сторожів коли згас - таких на горло ка­рано, чого також литва, жмудь і старі пруси дотримувалися.

Подібним до того був образ Перуна, у Новгороді поставлений і з ве­ликою запопадливістю як бог вшанований, на тому місці, де нині є мо­настир християнський, Перунським названий. Потім, коли Віру христи­янську русичі всі згідно з грецьким обрядом прийняли за Володимира Святославовича року від сотворіння світу (за Руським рахунком) 6497, а від [Різдва] Христового 980, як ми про те вище написали, одразу ж того ідола з мосту в ріку Волхов вкинули, як хроніки руські й Герберштейн з них fol. 74 Commentariis rerum Moschoviticarum свідчить...^[871]