Глава ІІІ ОБ’ЄДНАННЯ ВОЛИНІ
Завоювавши галицький престол, Мстислав робить розумний хід, — він улаштовує шлюб своєї дочки Анни з законним спадкоємцем Галича Данилом. Це збігається з інтересами Лешка, оскільки тепер Данило, вже поріднившись з його союзником, не ввійде в сім’ю, яка стане відвойовувати його права на галицький престол.
Лешко захопив прикордонні волинські землі, які Данило хотів повернути під свою руку і розраховував у цьому на допомогу тестя. Але Мстислав розумів хиткість свого становища в Галичі й не бажав сваритися з таким сильним союзником. Він відверто відмовив Данилу допомогти у війні з Лешком. У літописі про це говориться так: «Сину мій [Данило], через давню любов [союз] між нами, я не можу піти проти нього. Пошукай собі інших [союзників]».Проте незважаючи на те, що Галич перейшов до рук Мстислава Удатного, за наказом папи Інокентія III архієпископ Іоан Естергом проводить помазання та коронацію Колома- на. Таким чином, Данило був не першим помазаним правителем Галича. Чи можна вважати цю коронацію незаконною? Радше ні, ніж так. На момент коронації Галич не належав Коломану та його батьку, проте не минуло й року, як Андрій та Лешко вирішили помиритися і без особливих труднощів повернули Галич Коломану. Причиною такого різкого відродження союзу сватів була військова кампанія на Волині, розв'язана молодим Данилом. Він без допомоги тестя почав військові дії й здобув кілька перемог над поляками. Літопис із гордістю повідомляє нащадкам: «Данило з братом [Васильком] захопив і Берестя, і Угровеськ, і Верещин...» Данило відвоював Берестейщину та забузькі землі. Війська Лешка, прислані розгніваним польським королем для відновлення статус-кво, були гідно зустрінуті дружиною Данила. Після короткого бою поляки побігли, і Данило з воїнами «гналися за ними аж до річки Вепр», тобто до кордону. Мстислав усі- ляко відхрещувався від учинків зятя, та Лешко зрозумів, що молодий Данило — справжній син свого батька і не заспокоїться, доки не поверне своєї спадщини.
Тому він стримав оспівану літературою польську шляхетську пиху і через свого посла повідомив королю Андрію, що згоден відмовитися від своєї частини Галичини (Перемишля та Любечева, які відходили йому за Спішською угодою 1214, що передувала шлюбному союзу Коломана і Саломеї). У літописі про це йдеться так: «Не хочу частки в Галичі, але віддай Галич моєму зятеві».Примирившись з Лешком, Андрій послав до Галича угорські полки. Прославлений вояк Мстислав виявився поганим управлінцем та організатором. Звістка про те, що в прикордонній зоні відбуваються переміщення військ, вочевидь, не була сприйнята ним усерйоз. Деякі історики вважають, що в цей момент Мстислава просто не було в Галичі. Таке можливо, на той час князі наносили один одному візити з приводу весілля чи великого полювання, проте галицький воєвода нічого не зробив для оборони міста.
Угорські та польські війська з'єдналися в південно-західному районі Галичини і пішли до Перемишля. Це добре укріплене місто було здатне з легкістю витримати облогу і дочекатися приходу допомоги з Волині, але у справу вступає «п'ята колона»: літописець стверджує, що в Перемишлі «були Судиславові люди». Судислав — один з найдосвідченіших інтриганів серед галицьких бояр; на той момент він знову розігрує «угорську карту». Літопис натякає, що саме з вини прихильників Судислава була програна битва під Городком. Зазнавши поразки під Городком, Мстислав зрозумів, що йому терміново потрібна військова допомога. Проте половці, до яких він зазвичай звертався в таких ситуаціях, не зможуть прийти досить швидко, і він звертається до зятя. Данило зі своїми людьми прийшов на допомогу тестю. За твердженням літописця, він з волинською дружиною «зачинився в Галичі» і явно мав намір відстояти місто за будь-яку ціну. Коли перша група військ на чолі з Коломаном наблизилася до Галича, Данило з дружиною вийшли з міста і після важкого бою в місці, яке в літописі називається Кривавим Бродом, угорці відступили, а Данило з уцілілими воїнами повернувся за стіни Галича.
Друга група польсько-угорських військ у цей час перехопила полк Мстислава, що йшов до Галича. Після сутички Мстислав був змушений відступити. І далі події розвиваються на перший погляд абсолютно нелогічно. Данило з волинською дружиною укріпився в Галичі й може обороняти його до тих пір, поки в місті не скінчаться запаси. Мстислав не може прийти до нього на допомогу швидко, але може закликати достатньо мобільних половців або дружину союзного йому місцевого князя. Але Мстислав велить Данилу покинути Галич та повертатися на Волинь. Чи міг Данило проігнорувати цю вимогу тестя? Не міг — у Галичі завжди була сильна проугорська кліка, яка не бажала підтримувати законного правителя. Мабуть, ці бояри з самого початку мали намір здати Галич, але побоювалися Мстислава і лише після його «благословення» практично вигнали Данила з Галича. А мотиви Мстислава, на жаль, очевидні: найменше він хотів, щоб зять закріпився в Галичі. Він цілком міг розраховувати вигнати звідти угорців при вдалому розкладі, а от Данило в союзі з Васильком представляв собою силу, з якою він не хотів воювати. Тому Мстислав практично допоміг загарбникам оволодіти містом, та, як завжди, намагався зберегти хорошу міну. Літопис повідомляє, що він був дуже ласкавий з зятем, коли вони зустрілися на Дністрі, похвалив його за хоробрість та щедро нагородив, після чого велів повертатися до Володимира, повідомивши, що сам він вирушає до половців вербувати союзників для нової битви за Галич.Шлюб Данила з дочкою Мстислава Анною виявився вдалим. Незабаром у них народився первісток, Іраклій. Можливо, це стало причиною того, що вдова Анна Романова раптом вирішила прийняти постриг. Втім, вона не припинила боротьби за інтереси синів, особливо старшого, Данила. У Галичі відносно спокійно правили Коломан та Саломея, Мстислав, як завжди, неспішно та ґрунтовно готувався до походу і збирав війська. Апетити угорсько-польської коаліції поширювалися і на Волинь, тому Данило зіткнувся з необхідністю захищати свої володіння від переважаючих сил.
Тоді в справу вступає мати Данила Анна — схоже, що життя в монастирі не вберегло її від мирських турбот. Як досвідчений стратег вона аналізує ситуацію і приймає єдине правильне рішення — створити проблеми Лешку на його землях, щоб тому було не до захоплення волинських угідь. Від імені Данила Анна вступила в переговори з литовськими князями й уклала з ними договір проти поляків. За сприяння Володимира литовці робили короткі вилазки на польські землі й грабували їх. Лешко не залишився в боргу, він попросив допомоги в воєводи Галича, який охоче відправив кілька каральних загонів на волинські землі, і почав переговори з Олександром, якого неодноразово наділяв землями, а потім відбирав з міркувань більшої вигоди. І Олександр знову погоджується грати на боці Лешка. А що йому ще залишалося? Своєї отчини в нього немає, і отримати місто він може, тільки служачи могутній людині, а швидше за все, зіграв роль і людський фактор: Олександр заздрив своїм двоюрідним братам, Данилу й Васильку. А від заздрості до ненависті, як відомо, один крок. Словом, Олександр збирає загони для того, щоб перешкодити Данилу прийти на допомогу Мстиславу.У 1220 році Мстислав повертається на Волинь у супроводі половецьких загонів. Він здійснив марш-кидок до Галича, не чекаючи підтримки волинських військ. Можливо, він розраховував захопити Галич, скориставшись ефектом несподіванки, але угорський воєвода Фільній (у літописах його називають Філею) знав свою справу. Напевно, розвідка доповіла йому про наближення військ Мстислава, і угорці зустріли їх неподалік від Галича у всеозброєнні. Жорстокий бій тривав кілька годин, обидві сторони зазнали серйозних утрат і залишилися на своєму: угорці сховалися за стінами міста, війська Мстислава покинули околиці Галича. Проте Мстислав не збирався відмовлятися від Галича. Навесні 1221 року він повернувся. Його війська були свіжими, настрій — рішучим і, незважаючи на те, що Галич був добре укріплений і в ньому знаходився сильний гарнізон під командуванням воєводи Фільнія, Мстислав знов не звернувся по допомогу до Данила.
У Галицько-Волинському літописі Фільній (Філя) зображується пихатим та недалеким чоловіком, який зневажав військову тактику та зброю слов'ян, і робиться прозорий натяк, що це його й згубило. Проте причини поразки угорців були прозаїчнішими: Мстислав був чудовим тактиком, він привів відданих, добре озброєних людей і розбив угорців та поляків у полі, захопивши багато знатних бранців, у тому числі й Філю, після чого обложив Галич. Як завжди під час облоги, серед бояр утворилася опозиція, яка раптом запалала патріотичними почуттями і ненавистю до угорських іновірців. Прості ж люди завжди були раді можливості змінити владу — адже надія на краще невмируща. У літописі прямо говориться про те, що в битві брали участь не тільки воїни й городяни, а й смерди, які добивали угорців та поляків, що розбігалися з поля битви. Можливо, військам Мстислава просто відчинили ворота (у літописі цей момент чітко не прописаний, та зате дуже мальовничо зображені злигодні жителів міста). Якщо вірити літопису, то Данило зі своїми воїнами не брав безпосередньої участі в штурмі міста — коли він підійшов, місто було вже взято, а парочка малолітніх правителів була замкнена під надійною охороною.Можливо, його двоюрідний брат Олександр зміг виконати своє завдання і перехопив війська Данила, та все ж, як би там не було, вся слава і, відповідно, права на місто дісталися Мстиславу. Непрямим підтвердженням цьому може служити лютий гнів Данила: він повів свої полки на землі Олександра і спалив там все дотла. У літописі про це говориться так: «В ніч на суботу Данило і Василько розорили околиці Белза та Червена, і весь край був розграбований, боярин грабував боярина, городянин городянина, смерд смерда, так що не залишилося жодного поселення не пограбованого... Цю ніч жителі Белза назвали злою, бо ця ніч зіграла з ними злу гру — вони були розорені перед світанком». Ця історія демонструє, що Данило Галицький був людиною свого часу, і ті, хто його зображує взірцем усіх чеснот, просто ігнорують факти.
«Око за око», «зуб за зуб», «каменя на камені не залишати»... — ці цитати зі Святого Письма часто зустрічаються в руських літописах, саме на них ґрунтувалася середньовічна етика і мораль, яка й сформувала Данила Галицького. Випустивши таким чином пар, Данило повертається в Галич, очікуючи, що переможець Мстислав закріпить за ним землі Олександра. Проте Мстислав не цурався тонкої інтриги — він надає заступництво Олександру та захищає його від розлюченого зятя. Навіщо ж він це робить? Очевидно, він не бажає розлучатися зі своїм новим трофеєм — Галичем і побоюється, що зять не полишить спроб стати галицьким князем. Олександр, один з найпослідовніших супротивників Данила, буде надійним союзником. Другим його кроком стало прощення та наближення до себе багатого боярина Судислава. Його ім'я вже зустрічалося в цьому оповіданні: головний сподвижник Володислава, він пережив правління Ігоровичів, Данила, Коломана, Мстислава, знову Коломана... І от у черговий раз він падає в ноги новому господареві міста й клянеться в своїй вірності. Іронія ситуації в тому, що це Мстислав, якого він зрадив... Та суворий переможець нечувано милостивий, він прихильно приймає клятви Судислава і дає йому в управління Звенигород. Та найбільш стратегічно важливим ходом було руйнування альянсу Лешко—Андрій. Мстислав практично відразу відправляє до Угорщини малолітнього сина Андрія разом з його дружиною та наближеними, — зокрема, свободу отримав і Фільній. Лешку нічого не лишалося, окрім як піти на мирну угоду з Романовичами.Дуже швидко Данило відчув себе непроханим гостем у Галичі. Мабуть, Мстислав був людиною схильною до навіювання та параної, і боярські намовляння впали на благодатний ґрунт: він весь час підозрював Данила в намірі захопити галицький стіл, причому вважав, що зять замислив його вбивство. Проте Данило навчився реально оцінювати свої можливості й вирішив не вступати з тестем у відкрите протистояння, навпаки, він усіляко демонструє свою лояльність і покірно їде до Володимира.
У 1222 році в половецьких степах з'явилися татари. Половці постаралися уникнути битви і вирішили заручитися підтримкою руських князів. Переговори вів половецький хан Котян через свого зятя, галицького князя Мстислава Удатного. Потрібно було вмовити київського князя Мстислава Романовича та чернігівського князя Мстислава Всеволодовича. Згода була досягнута не відразу, та після довгих вмовлянь Мстислава Удатного зійшлися на тому, що «краще зустріти бусурманів на половецькій землі, ніж на своїй». Кожен князь ішов на війну зі своїми союзниками, дрібнішими князями, Данило йшов разом зі своїм тестем.
Військо було величезним, проте правлячий тріумвірат Мстиславів не зміг вибрати головнокомандувача. Тому відразу почалися проблеми з субординацією. Наприклад, дружини дрібних удільних князів підпорядковувалися лише своєму сюзерену. Половецькі полки під командуванням щойно охрещеного хана Котяна вважали головнокомандувачем Мстислава Удатного. Так у безперервних чварах армія просувалася в пошуках монголів. Через кілька днів вона натрапила на розвідувальний загін і після короткого, але кровопролитного бою примусила монголів тікати, проте більше їй ніхто не траплявся. Рухаючись на схід, руська армія через два тижні вийшла на берег річки Калки, де розташувалася трьома окремими таборами, оскільки троє головнокомандувачів вирішили, що так буде краще, — чвари всередині об'єднаної армії загрожували перейти в масові сутички, щойно люди трохи відпочинуть. Було вирішено посилати розвідників, і той, хто виявить монголів, пошле вісника в два інших табори.
Мстислав Удатний особисто очолив розвідувальний загін, і саме йому вдалося виявити табір монголів. Оглянувши його, він вирішив, що чисельність супротивника невелика, і він легко розіб'є його власними силами. Повернувшись, Мстислав наказав своєму війську готуватися до виступу, а от гінців в інші табори посилати не став — ну ніяк він не міг подолати неприязні до союзників. Данило Галицький вступив у битву на чолі передового загону, проявивши велику хоробрість у бою, і війська Мстислава почали було тіснити ворога, як раптом ситуація змінилася. Монголи перегрупувалися і завдали удару по половецьким полкам, змусивши їх безладно тікати. Данило ж та Мстислав, зібравши залишки своїх воїнів, втекли до річки, де швиденько сіли в човни й переправилися на інший берег Дніпра. Ті ж човни, які їм не знадобилися, вони пробили або підпалили. Зазвичай цей вчинок в історичних документах пояснюється тим, що вони дуже боялися погоні, та швидше за все справа була в іншому: підступний Мстислав вирішив допомогти татарам розправитися зі своїми традиційними конкурентами. От як було діло: татари не стали переслідувати пораненого Данила і залишки його дружини до самої річки, а пішли слідом за половцями до табору чернігівського князя. Якщо вірити літопису, війська київського князя не надали ніякої підтримки залишкам половецьких загонів та чернігівцям — вони укріпилися в своєму таборі, чекаючи приходу ворога. Як говориться в легендах, татари хитрістю змогли знищити киян: вони вступили в переговори й пообіцяли, що не проллють і краплі руської крові, якщо воїни складуть зброю і вийдуть з-за укріплень. Своїх обіцянок монголи дотримали, правда, досить своєрідним чином: знатних воїнів поклали під дошки і шкури, по яких переможці прогнали коней, а потім сіли на них бенкетувати; прості ж дружинники були взяті в рабство. Битву на Калці можна вважати ганебною сторінкою в руській історії, тоді загинуло близько 10—12 тисяч людей, вціліла лише одна десята всього війська. Якби Мстислав Удатний був менш везучим — Данило міг би втілити свою мрію і стати галицьким князем, але тесть вийшов з битви без єдиної подряпини. Більше того, його ставлення до зятя змінилось, він став більш підозрілим, адже героїзм Данила під час битви прославив його по всіх руських землях, а от дії самого Мстислава, швидше за все, ні в кого не викликали захвату. Не бажаючи дратувати тестя, Данило почав відбудовувати укріплення в місті Холм. Але Мстислав ставав усе підозріливішим і уважно прислухався до слів свого повіреного Олександра Белзького. А той постійно торочив, що Данило планує в союзі з киянами або поляками силою повернути собі галицький стіл. Олександр Белзький спровокував Мстислава почати війну (!) з зятем, і приблизно в 1224—1225 роках війська Мстислава в союзі з половцями, Олександром і київським князем Володимиром Рюриковичем пішли на Волинь. Данило та Василько вступили в союз з Лешком Польським та провели кілька вдалих військових операцій. Відтіснивши війська Мстислава, Данило з польськими загонами вторгся на галицькі землі й спустошив околиці Любечева. Цю землю він вважав своєю по праву, проте середньовічна етика цілком дозволяла вести боротьбу за своє таким способом. Не бажаючи затяжної війни з Мстиславом, Лешко запропонував почати переговори, під час яких Данило зміг виправдатися і всю провину за конфлікт поклали на Олександра. Сам Олександр найбільше постраждав у цій усобиці: війська Романовичів розорили його землі та викрали практично всю худобу. Цікавим моментом у довгій війні братів є згадка в Галицько-Волинському літописі про те, що після прилюдного примирення тесть запропонував Данилу забрати землі Олександра, але той відмовився: «...Але він [Данило], люблячи брата свого, не взяв його волості, і всі його за це похвалили». Чесно кажучи, виглядає це сумнівно, адже, висловлюючись простою мовою, Олександр уже мав би в печінках сидіти у Романовичів. Швидше за все такої пропозиції і не було, оскільки примирення тестя з зятем відбулося під тиском обставин і явно носило формальний характер. Однак це зайвий раз нагадує нам про те, що літописи не є достовірними в усіх дрібницях, і, щоб відновити справжню картину, потрібно користуватися якомога більшою кількістю джерел.
Після чергової сутички з тестем Данило повернувся в Холм. Звичайно, він розраховував на Галич, проте розумів, що не може воювати з тестем з багатьох причин. Поки у Данила було чимало справ і на Волині, він робив усе, щоб об'єднати волинські землі під своєю рукою. Близько 1226 року помер давній союзник Романовичів луцький князь Мстислав Німий, він заповів Данилу опікунство над землями і своїм сином Іваном. Невдовзі помер і хлопчик, і Данило вступив у сутичку з пінськими князями за спадщину Німого. У 1227 році він захопив луцькі землі разом з Пересопницькою волостю і фактично об'єднав Волинь. Коли Мстислав залишився в Галичі в оточенні бояр, яких він майже не міг контролювати, він не покликав до себе Данила, хоча це було єдиною можливістю приборкати землевласників, які геть розперезалися. У літописах згадується, що Мстислав став стрімко марніти й за три-чотири роки перетворився на немічного старця. Можливо, це було викликано природними причинами, а може, лікар (знахар) «постарався», адже майже все життєзабезпечення Галича знаходилося в руках Судислава та його кліки. Позбавлений прибічників, Мстислав не становив небезпеки для бояр, тим не менше кліка Судислава вирішила його позбутися. Вороги побоювалися, що Мстислав вирішить-таки примиритися з зятем і тоді боярській вольниці прийде кінець. Для цього штаб Судислава розробив блискучу багатоходову інтригу. Один із бояр, Жирослав, заявив, що Мстислав замислив згубити їх та відданих їм дружинників. У літописі про це говориться так: «Обманщик Жирослав сказав галицьким боярам: “Мстислав іде в степ і хоче віддати нас на заклання тестю своєму Котяну”». Мстислав виправдовувався як міг, навіть проявив характер і вигнав Жирослава. Тим не менше в оточенні інтриганів він почувався некомфортно. На допомогу, звісно, прийшов Су- дислав, він нагадав Мстиславу про те, що за умовами союзу з угорцями пора укладати шлюбну угоду між дочкою Мстислава та сином короля Андрія. Судислав радив поквапитися, стверджуючи, що правління королевича буде номінальним, а заступництво угорського короля стримуватиме Данила в його прагненні сісти на галицький стіл. Мстислав погодився на цю угоду. Андрій спочатку отримав від тестя Перемишль — у шлюбному договорі було зазначено, що він є спадкоємцем Мстислава і отримує галицький стіл після його смерті. Проте король Андрій не хотів чекати смерті Мстислава, він почав вести таємні переговори з проугорською клікою Галича з Судиславом на чолі. Один зі знаних галицьких бояр — Се- м'юнко Рудий звернувся до угорців від імені жителів Галича. Король Андрій в союзі з поляками спішно виступив у похід. Не дивлячись на переважаючі сили нападників, похід складався невдало. Угорці змогли взяти Тихомль і Теребовлю, проте добре укріплений Кременець виявився їм не по зубах. Коли небезпека нависла безпосередньо над Галичем, Мстислав нарешті схаменувся і послав гінця до Данила. Звісно, Данило зібрав військо і рушив у галицькі землі. Перед лицем небезпеки втратити землі, які він вважав своїми, Данило не став згадувати тестю його постійне дворушництво. З'єднавшись з військом Мстислава біля Звенигорода, він вступив у бій з угорським військом. Це була славна битва, угорські війська були зім'яті натиском дружинників і побігли. Данило і Мстислав кинулися навздогін і, ймовірно, могли б полонити багато угорців, але в справу знову вступає всюдисущий Судислав. Найближчий радник Мстислава гаряче нашіптує йому на вухо, нагадуючи про те, що Данило скористається ситуацією й відбере Галич, а королевич практично нешкідливий, і, згідно з договором, Мстислав володітиме Галичем аж до смерті. І сталося нечуване — Мстислав відіслав Данила і, можна сказати, відкрив ворота перед щойно переможеним супротивником. Майже відразу галицькі бояри роблять переворот на користь угорського королевича Андрія. Мстислав не став чинити опір — схоже, його здоров'я, а може, й розум були в жалюгідному стані. Він віддав Галич королевичу Андрію і в 1227 році оселився в Торчеську. Незважаючи на всі недружні кроки з боку тестя, Данило до кінця залишався вірним йому. У Галицько-Волинському літописі недвозначно сказано, що перед смертю Мстислав розкаявся і бажав загладити свою провину перед зятем. Мовляв, вимагав покликати до себе Данила з тим, щоб передати йому владу, та підступний Судислав не допустив цього. Проте все це припущення, можливо, середньовічні літописці, подібно до деяких сучасних колег, хотіли створити привабливіший імідж своїм героям. Мстислав Удатний помер у 1228 році, ненабагато переживши Лешка Польського.