Глава ІІ ДИТЯЧІ РОКИ
Батько Данила Роман Мстиславич був знаковою постаттю в історії, недарма його прозвали Великим. Син волинського князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха.
Покійний Роман Мстиславич правив Галичем залізною рукою і стяв чимало буйних боярських голів, з приводу чого казав: «Не задушивши бджіл, меду не скуштуєш».
І залишив синам у спадок чимало ворогів як у Галичі, так і поза ним. Рюрик, щойно дізнався про смерть Романа, відразу ж скинув чернечу рясу і проголосив себе князем Київським. Він домовився з чернігівськими князями разом йти на Галич. Проте на той час у Галичі був розквартирований угорський гарнізон, присланий королем Андрієм II після зустрічі в Саноку з удовою Романа Анною. Його наявність гарантувала вірність спадкоємцям Романа з боку галицьких бояр, багато з яких були не проти здати місто Рюрику. А через рік, у 1206-му, чернігівські та смоленські князі зібралися на сейм, де було вирішено об'єднатися в Києві з Рюриком і йти разом до Галича. З іншого боку, Галич вирішив брати в облогу Лешко Білий. Анна послала по допомогу до угорського короля. Андрій піднявся з усіма своїми полками. Існує легенда, що вони з покійним Романом були добрими друзями: вони присягнулися, що якщо один з них переживе іншого, то той, хто лишиться в живих, дбатиме про сімейство покійного. В ту епоху договори були мало чого варті, навіть кровна спорідненість не рятувала від зради: брат ішов на брата, батько скидав сина. Тим не менше угорський король виступив у похід, бажаючи захистити права вдови та її синів. Проте Анна не наважилася чекати приходу угорських військ в Галичі, побоюючись віроломства бояр, і втекла з синами до Володимира-Волинського. До Галича з трьох сторін наближалися руські князі, поляки та армія короля Андрія. Зрештою, всі сторони зібралися на переговори. Внутрішні чвари вимагали швидкого повернення Андрія додому. Він уладнав ситуацію з Лешком та вирушив назад до Угорщини. Галицькі бояри розділилися на партії. Перемогло угруповання, очолюване боярином Володиславом. Цей багатий та впливовий чоловік був вигнаний з Галича Романом і жив у сіверській землі. Опальні галицькі бояри Кормильчичі були відомі як прибічники Ігоровичів. Послухавши 'їх, галицькі бояри послали за Ігоровичами і посадили в Галичі Володимира, а Романа — у Звенигороді. Не варто шукати таємних мотивів такої гарячою симпатії галицьких феодалів Ігоровичам. Все вкрай просто. У XIII столітті земельна аристократія здобула велику владу, бояри формально були під владою князя, але утримували власні дружини. Зосередження великих земельних наділів у руках бояр призвело до зменшення кількості вільних смердів (селян), та й у містах зникали традиції народного віча (збори). Зміцнілим боярам був найбільш зручним маріонетковий правитель, якого вони самі посадили на престол. Бажано до того ж, щоб він не мав ані законних прав на князювання, ані впливових прибічників, адже такого князя в будь-який момент можна вигнати втришия, якщо він почне показувати зуби.Та до тих пір, поки спадкоємці Романа були живі й вільні, бунтівні бояри почувалися, як на пороховій бочці, побоюючись союзника Анни угорського короля Андрія. Бажаючи убезпечити себе, галичани відправили до Володимира посла з пропозицією видати Володимиру Ігоровичу вдову Романову з синами. Частина володимирських бояр з обуренням відкинула погрози галичан і вимоги поставити княжити брата Володимира Святослава. Проте знайшлися й ті, хто був готовий підтримати вимоги галицьких бояр. Дізнавшись, що посла не стратили, як передбачалося, а, послухавшись впливових бояр Мстибога, Никифора і Мончука, відпустили, Анна зрозуміла, що земля знову горить у неї під ногами. Тієї ж ночі, як свідчить літопис, вона потай вибралася з міста в супроводі трьох довірених слуг: свого духівника, дядька старшого сина та годувальниці молодшого. Та чи було все так драматично? Навряд чи. У Володимирі в Анни та княжичів було достатньо вірних прихильників, і ймовірно, вона виїхала з міста так, як і личить особі її рангу — з озброєним ескортом і стягом.
Та як би там не було, Анна із супутниками опинилася в складному становищі — з усіх боків були вороги. І врешті, Анна приймає ризиковане рішення — впасти в ноги Лешку Білому та просити його заступництва. А це ж був колишній союзник її покійного чоловіка, на якого той пішов війною, де й загинув, після чого Лешко приходив осаджувати Галич... Та чомусь Лешко виявляє співчуття молодій вдові. Він заявив, що з покійним Романом його розсварили намови, але в пам'ять про попередню багаторічну дружбу він зробить для Анни все. І що ж він робить? Він відправляє Данила з надійним ескортом до іншого відданого друга вдови — угорського короля — і передає йому усне послання, що готовий воювати, щоб повернути нещасним сиротам 'їх вітчизну. Цей політичний маневр Лешка можна охарактеризувати старою приказкою: «М'яко стеле, та твердо спати». Адже на ділі Лешко просто поділився заручниками з угорським королем, а Анну та Василька залишив при своєму дворі.Коли до галицького князя Володимира дійшли відомості про підготовлюваний військовий союз, він поспішив послати багаті дарунки Лешкові та Андрію, що остудило їх войовничий запал. Андрій не повів військо проти Володимира Ігоровича, Лешко ж наступного року прийшов зі своїм військом під стіни Володимира. Противники князя Святослава Ігоровича вирішили, що поляки прийшли відвойовувати для маленького Данила його отчину, та впустили їх у місто. Проте у Лешка був інший розклад: після того як його воїни пограбували жителів (звісно, не завдаючи шкоди будівлям та укріпленням), він по- кликав на князювання Олександра Всеволодовича Белзького, двоюрідного брата Данила та Василька. Белзький був вигідний Лешку тим же, чим Ігоровичі галицьким боярам — Володимир не був його отчиною, тому, незважаючи на те, що він був родичем з Романовичів, після жахливої різанини та грабежів, що вчинили в місті поляки, популярністю він не користувався. Щоб замилити очі та позбавити новоявленого володимирсько- го князя надійного тилу, Лешко віддав Белз Васильку.
Між тим, обстановка в Галичі залишалася неспокійною, за відсутності твердої руки бояри вели нескінченні чвари.
Самі Ігоровичі незабаром посварилися і почали переділ здобичі: Роман Ігорович за допомогою Святослава вигнав Володимира. Андрій розпорядився, щоб узурпатора схопили й доправили до двору. Угорський воєвода Бенедикт Бора напав на Романа в лазні, де той не зміг чинити гідного опору, відправив його до Угорщини і сам став управляти Галичем. Правління його описується як на рідкість безсоромне та аморальне. Ймовірно, саме тому Ігоровичам вдалося повернути собі владу. Цього разу вони за угодою поступилися князюванням в Галичі старшому брату Володимиру. А через якийсь час Ігоровичі, ймовірно, вступили в конфронтацію з впливовими галицькими боярами і вирішили зміцнити свою владу, усунувши призвідників смут. Серед них був і їх благодійник Володислав, і саме він своєчасно довідався про цей підступний план. Проте, якщо вірити Галицько-Волинському літопису, Ігоровичі змогли влаштувати боярам криваву лазню, хоча кількість загиблих бояр — близько п'ятисот — явно перебільшена. Сподвижники Володислава вчасно втекли з Галича. Троє галицьких бояр — Володислав, Судислав та Пилип — вирушили до Угорщини до короля Андрія. Вони нагадали йому про його обіцянку захистити права нащадків Романа, кажучи такі слова: «Дай нам отчича нашого Данила, ми підемо з ним і відберемо Галич в Ігоровичів». Андрій вважав, що час юнакові відвойовувати спадщину, і дав йому сильне військо. Заправляв опальними боярами Володислав, він умовив Данила, якому в ту пору було близько дев'яти років, скористатися нагодою і відібрати в Ігоровичів усі міста. Військо насамперед підійшло до Перемишля, де правив Святослав Ігорович. Городянам він був не милий, тому вони видали його угорцям і добровільно перейшли під руку Данила. Звенигород- ці зачинили ворота перед угорським військом і відчайдушно чинили опір, покликавши на допомогу половців. Союзниками угорців і Данила виступили дружини його братів Василька та Олександра, луцький полк і польський загін, присланий Леш- ком. Битва під стінами Звенигорода була навальною, її можна назвати розміном фігур: обидві сторони зазнали приблизно однакових утрат, і захисники знову сховалися за стінами. Проте нападникам пощастило взяти в полон звенигородського князя Романа Ігоровича, який не наважився залишатися в обложеному місті й вирушив до Києва просити допомоги у князя Всеволода Святославича. Після полону князя городяни вступили в переговори і, врешті-решт, здали місто. Тепер шлях молодого спадкоємця пролягав до Галича. Чутки про військові успіхи Данила дійшли до галицького князя, більше того, настрої в місті були не на його користь. Криваві дні правління батька Данила забулися, і народ із захопленням чекав появи спадкоємця. Володимир Ігорович утік разом зі своїми прихильниками, і Данило безперешкодно в'їхав у місто. Бояри, здавалося, забули колишні чвари і посадили Данила на батьківський стіл у соборній церкві Св. Богородиці, так само одностайно вони вирішили стратити полонених Ігоровичів, хоча таке поводження зі знатними бранцями було не заведено. У руських літописах ніде не згадується про публічну розправу васалів над князем, це суперечило не тільки традиції — знатних бранців використовували для шантажу чи отримання викупу, — але й феодальній етиці. Навіть відоме своєю могутністю новгородське боярство не допускало смертовбивства князів, обмежуючись вигнанням невгодного правителя. Важко зрозуміти логіку галицьких бояр, можливо, вони хотіли продемонструвати угорському королю, що противники молодого князя Данила мертві й немає сенсу тримати в Галичі великий гарнізон. Амбіційний Володислав Кормильчич хотів бути регентом при малолітньому князі, тому коли з Белза прибула його мати, щоб правити від імені сина, як було домовлено між королем Андрієм та боярами, 'їй було сказано, що Данило забув її за роки, проведені при угорському дворі. Мабуть, Анна швидко змогла відновити свій вплив на сина, і прибічники Володислава вирішили вигнати її з Галича. Під час розставання Данило плакав, а коли один із сподвижників Володислава, Олександр, взяв його коня за вузду, щоб відвести від матері, то він вихопив меча і вдарив його, заявивши, що поїде разом з матір'ю. І тоді Анна проявляє істинно візантійську далекоглядність — вона відбирає у сина меч, віддає його Олександру, який не постраждав (хлопчик лише трохи поранив його коня) і велить Данилу залишатися на батьківському престолі. Сама ж вона ненадовго заїжджає в Белз до молодшого сина, а потім мчить до свого заступника угорського короля. Андрій, як завжди, стає на її бік, змовляється з володимирськи- ми боярами і приводить до Галича велике військо. Володислав та його найближчий сподвижник Судислав були схоплені й кинуті до в'язниці. Здається, що от він — кінець кар'єри авантюриста Володислава Кормильчича, зрадника та заколотника. Але ж ні, чомусь відданий лицар Анни, угорський король Андрій дозволяє Судиславу викупити себе з полону за величезну суму, а Володислава забирає з собою до Угорщини. Між тим брати Володислава, Яволд та Ярополк, які втекли в Пересоп- ницю, змовилися з тамтешнім князем Мстиславом і переконали його піти з ними на Галич, де, очевидно, цього разу Андрій не залишив достатньо військ для захисту юного Данила. Галицькі бояри практично відразу відкрито приймають сторону Мстислава, що є непрямим підтвердженням того, що в Галичі не було відданих Анні військ. Цього разу вони виганяють не лише Анну, але й Данила. Анні нічого іншого не лишається, окрім як тікати до Угорщини. Чому ж вона не повернулася в володіння молодшого сина в Белз? Інший її союзник, польський король Лешко, вирішив, що в Белзі повинен сидіти його ставленик. Він надав допомогу володимирському князю Олександру в облозі Белзу. Так Василько втратив Белз і перебрався з відданими йому людьми в Кам'янець.У цей час Володислав Кормильчич повертається в Галич з благословенням короля Андрія правити від його імені. Чому раптом король відпускає давнього ворога своєї підопічної? Можливо, Володислав зробив йому пропозицію, від якої Андрій не зміг відмовитися: наприклад, переконав його, що підготує обстановку в Галичі до того, щоб на престол попросили самого Андрія чи його сина.
Анна приїздить до угорського двору, де її зустрічають з пошаною, а Володислав у той же час прямує до Галича. Мстислав Пересопницький не став чекати повернення Володи- слава і втік. Чому? Чи ж не дав Андрій воїнів колишньому узурпатору? Можливо, та швидше за все обстановку в Галичі загострили брати Володислава та віддані йому бояри. Так, Володислав у 1213 році знову став правити в Галичі, проте літописці вказують, що він дійсно визнавав владу угорського короля, у всякому разі, формально. Проте княжіння боярина було небезпечною авантюрою, воно підривало основи феодальної ієрархії й створювало небезпечний прецедент. Можливо, далекоглядний Андрій розумів, що в будь-який зручний для себе момент він може «відновити справедливість», і цю акцію підтримають інші правителі.
Не отримавши допомоги від Андрія, Анна з сином їде на уклін до Лешка. Проте в Польщі все повторюється: Лешко не бажає повертати Васильку Белз і захищати права Данила в Галичі. У західній пригодницькій літературі Анна зображена як слов'янська Клеопатра, яка завдяки своїй привабливості змогла змусити двох могутніх людей свого часу — Андрія і Лешка — захистити інтереси її синів. Літописи тих часів скупі на описи, та є й факти на користь цієї теорії. По-перше, сумнівне походження княгині Романової — важко припустити, що Роман, який знаходився на піку своєї політичної кар'єри, відмовився б від можливості династичного шлюбу заради дівчини, яка не була б вродливою. Якщо взяти 1197 рік за дату початку зв'язку Анни та Романа, то приблизною датою її народження міг бути 1178 (чи 1179 або 1180) рік, тобто у рік смерті Романа 'їй було близько двадцяти чотирьох років — пік розквіту привабливості. Вигнання ж Данила з Галича відбулося в 1212 році; Анні тоді було близько тридцяти років. У цьому віці, висловлюючись мовою бульварної преси, вона вже «виходила в тираж», і, можливо, саме тому ні Лешко, ні Андрій не збиралися чимось жертвувати заради її інтересів. Тому Анна разом з Данилом була змушена повернутися в скромний маєток Василька в Кам'янець.
Галич недовго залишався в спокої — Лешку Польському не сподобалося, що Андрій зміг зробити галицькі землі сферою свого впливу. Він охоче відгукнувся на пропозицію пе- ресопницького князя пограбувати галицькі землі й спробувати взяти місто. Збірним загонам Лешка і Мстислава разом з військом Романовичів вдалося здолати галицьке військо в полі, проте обложити місто вони не наважилися, ймовірно, побоюючись приходу військ угорського короля. Розграбувавши підконтрольні Андрію землі, Лешко вирішив зробити реверанс у бік спадкоємців Романа, щоб заручитися їх лояльністю. Він зажадав від Олександра, володимирського князя, щоб той віддав Романовичам два міста — Тихомль і Перемишль. Анні довелося задовольнитися цим, хоча вона не втрачала надію повернути синам Володимир.
Тим часом король Андрій, дізнавшись про спустошення Галицької волості, яку вважав своєю, почав збирати війська для походу проти Лешка Польського. Та в плани Лешка не входив повномасштабний конфлікт. Він послав на переговори свого воєводу Пакослава з такими словами: «Не годиться бояринові княжити в Галичі, але візьми краще дочку мою за сина свого Коломана і посади його там».
Пропозиція Андрію сподобалося, по суті справи, він із самого початку планував посадити на галицький трон сина, тепер же статус нового галицького князя підкріплювався дружиною з могутнього клану. Незважаючи на те, що Коломану було всього шість років, а дочці Лешка Саломеї близько трьох, після недовгих переговорів весілля відбулося. Новоспечені родичі домовилися поділити галицькі угіддя, проігнорувавши інтереси як Данила, який в той час перебував при польському дворі, так і фактичного правителя Галича Володислава. За договором Лешку дісталася західна частина галицьких земель. У літописі про цей договір говориться так: «Король [Андрій] посадив сина свого в Галичі, а Лешку дав Перемишль, а Пако- славу Любечів». Фактичним правителем Галича ставав, звісно ж, король Андрій. Бажаючи закріпити за собою галицькі землі, Андрій відразу ж робить реверанс у бік папи Інокен- тія III — у Галич були запрошені латинські священнослужителі на чолі з єпископом. Так почалася підготовка до унії галицької церкви з Римською католицькою церквою.
А що ж Володислав? На жаль, його спіткала доля багатьох шукачів удачі. Потреба в ньому відпала, а вчасно забратися з Галича йому завадив страх за дітей. Андрій звелів схопити узурпатора і заточити в темницю. Цього разу ніхто не виручив Володислава, він став незручним навіть власній рідні — вони побоювалися, що новий князь стратить їх, припускаючи, що вони допомагатимуть опальному правителю. Як свідчить Галицько-Волинський літопис, невдовзі він помер, можливо, насильницькою смертю.
Новий союз став причиною чергового переділу земель. Лешка турбував зміцнілий у Володимирі Олександр, і він раптом згадав про зневажені права Данила на отчину. Користуючись підтримкою свого зятя та його могутнього батька, він зажадав від Олександра повернути Володимир Данилу. Олександр нічого не міг протиставити Лешку та Андрію і був змушений підкоритися, а Лешко при цьому «відновленні справедливості» отримав у своє володіння Перемишль — адже тепер Данило княжитиме в Володимирі.
Здається, що Галич назавжди був утрачений для Данила, адже в Коломані були зацікавлені два могутніх гравці. Та тут свати раптом розсварилися. Можливих причин цього стільки, що не варто навіть робити припущення. Результатом цієї сварки стало позбавлення Лешка його галицьких володінь, Перемишля та Любечева. Істинно польська гордість Лешка штовхнула його на крайні заходи: не маючи можливості самостійно позбавити зятя Галича, він покликав на допомогу новгородського князя Мстислава Удатного. У 1215 році Андрій та Коломан повертаються до Угорщини. Але Мстислав не поспішав остаточно залишати Новгород заради захоплення Галича. Проте коли в 1217 році київський князь Володимир Рюрикович підтримав його домагання на Галич, він вирішив виступити в похід. Мстислав з'явився разом зі своєю дружиною і з'єднався з Леш- ком. Невеликий угорський гарнізон не зміг би вистояти проти війська Мстислава — йому була потрібна допомога. Проте король Андрій з більшою частиною війська був у Палестині, брав участь у Хрестовому поході. Тоді Судислав звернувся до Данила з пропозицією допомогти їм відбитися від Мстислава. Нагородою за це було б повернення галицького столу. Але, як свідчить літопис, Данило не встиг зі своєю дружиною дістатися до Галича. У будь-якої людини, хоч трохи знайомої з географією, виникають обґрунтовані сумніви: адже від Володимира-Волин- ського до Галича набагато ближче, ніж від Новгорода, тим паче Мстислав не поспішав і прибув до Галича на початку 1219 року. Логічно припустити, що вісімнадцятирічний Данило тверезо оцінював свої сили і не бажав протистояти прославленому воїну Мстиславу Удатному та його переважаючій армії.