Глава IV БОРОТЬБА ЗА ГАЛИЧ

Після смерті Мстислава брати Романовичі виявилися практично оточені ворогами. Галич успадкував королевич Андрій, який опирався на потужну боярську кліку. У Пінську князем сидів Ростислав, який хотів отримати частину земель Мстислава Удатного, зокрема, він намагався захопити Чарто- рийськ, але Данило зміг укріпитися в ньому.

Для боротьби з Данилом Володимир Рюрикович уклав договір зі старими союзниками покійного Мстислава — по­ловцями. У союзі з Котяном та Михайлом Всеволодовичем Чернігівським Володимир обложив Кам'янець зі схвалення галицького князя Андрія, бояри якого, на чолі з Судиславом, обіцяли надати допомогу проти Данила. Сам Данило міг розраховувати лише на поляків, але до їх приходу він зміг домовитися з половцями. Половецькі воїни не любили брати участь в облозі міст, тому пропозиція Данила пограбувати галицькі землі, що знаходяться під протекторатом Андрія, і відразу ж забратися геть здалася їм привабливою. Після того як Котян відокремився від обложників, інші союзники пере­сварилися й відступили в свої володіння. А Данило та Ва­силько зібрали велике військо поляків і рушили до Києва. Їм назустріч вийшли посли від київського та чернігівського князів з пропозицією миру: Данило цю пропозицію прийняв. Його військовий союз із поляками був вигідним для обох сторін: Данило виступив на боці Конрада, брата покійного Лешка, і брав участь в облозі та взятті Каліша.

Данило був не просто одним з войовничих князів — фа­хівці з даного періоду відзначають, що він був реформатором традиційної кінної дружини. Дитячі поневіряння Данила, ймовірно, розширили його світогляд, і він розумів, що так­тика Мстислава Удатного — забезпечувати безпеку своїх володінь за допомогою найманих половецьких військ — не найкраща. Половці погано підкорялися наказам, не хотіли брати участі в довгих облогах і легко кидалися навтьоки, а що найнеприємніше — вони досить часто грабували землі свого ж наймача. Данило ж хотів створити регулярне, добре навчене військо, але тут виникало фінансове питання, адже кінний дружинник у повному озброєнні коштував недешево. Саме тому дружина князя в період феодальної роздробле­ності була збірною командою з його особистих дружинників та загонів, які знаходилися на прогодуванні бояр. Данило прийняв просте рішення, він став розширювати свою армію за рахунок піхоти. «Пішці» набиралися здебільшого з горо­дян, це були молодші сини ремісників та торговців, які не могли розраховувати на отримання в спадщину крамниці чи кузні. Безумовно, добре екіпірована, навчена й мобільна піхота перевершувала за боєздатністю народне ополчення. Піхотинці були озброєні, залежно від достатку, списами, рогатинами, метальними дротиками (сулицями), луками і навіть невеликими арбалетами (рожанцями). Такі воїни би­лися пліч-о-пліч з кінними дружинниками, і часто саме пі­хота вирішувала результат сутички. Данило постійно вдоско­налював і захисне спорядження. Після битви на Калці він зрозумів, що від монгольських лучників треба захищати не тільки людей, а й коней. Так у Данила з'явився спеціальний «кінний обладунок» з твердих шкіряних пластин. Словом, князь не переставав удосконалювати зброю та обладунки своїх воїнів.

Отже, князь не полишив своїх намірів повернутися в Галич, і дуже ймовірно, що у нього там були свої інформато­ри. Коли він з дружиною стояв в Угровську, відпочиваючи після польського походу, йому прислали вісточку з Галича. В ній повідомлялося, що Судислав з більшою частиною своїх людей пішов у Пониззя і Данилу слід поспішити й зайняти місто. З цього можна зробити висновок, що королевич Анд­рій, якому на той час мало бути близько двадцяти років, не мав реальної влади і не міг організувати оборону міста. Да­нило вирушив у похід до Галича, а одного зі своїх довірених воєначальників, Дем'яна, послав назустріч Судиславу, щоб не допустити його повернення в Галич. На жаль, хитрий боярин з невеликою дружиною просто вислизнув від чима­лого війська Дем'яна і помчав у Галич. На третю добу вночі Данило з дружиною підійшов до Галича, проте ворота міста були замкнені. Дружинники зруйнували маєток Судислава за міськими стінами і, якщо вірити Галицько-Волинському літопису, до того перепилися та об'їлися, що Данило вирішив стати табором на іншому березі річки, побоюючись нічної вилазки захисників міста. У той час річка була вкрита льодом, на якому помірялися силами прибульці та угорці, які вийшли з міста, але різке потепління зробило лід ненадійним. Вночі городяни підпалили міст — це діяння приписується згаду­ваному вище боярину Сем'юнку, давньому ворогу Данила. Дем'ян, який підійшов тоді з великим військом, був змушений зупинитися в таборі Данила, бо крига ставала все більш крих­кою. Вранці, коли підійшов Володимир Інгварович з дружи­ною, настрій у таборі Данила був найвойовничішим. Тисяць­кий Дем'ян і Мирослав привели до нього декількох галицьких бояр, які перейшли на його бік. Проте переважаючі сили прибульців залишалися на іншому березі, і, можливо, Дани­ло був би змушений відкласти цю добре сплановану операцію, якби не велика удача: на щастя, вогонь на мосту швидко згас, і по обгорілих колодах можна було переправитися на інший берег.

Отож у 1230 році Данило досяг своєї мети: у віці двадця­ти восьми років він відвоював те, що вважав своїм по пра­ву, — Галич. Та угорці не захотіли втрачати галицькі землі, король зібрав величезне військо і поспішно виступив в похід, щоб Данило не встиг укріпитися в Галичі. Син Андрія, Бела, зібрав велике військо і повів його через Карпати. Не бажаю­чи втрачати час, він ризикнув зробити марш-кидок у дощо­вий сезон. Перехід був важким, коні грузли в болоті й було втрачено багато коней та поклажі. З великими труднощами дісталися вони до Галича. Згідно з літописом, армія була ве­личезною і набагато перевершувала сили захисників міста, тому Данило, залишивши в місті Дем'яна, вирушив на пере­говори з поляками та половецьким ханом Котяном. Угорці обложили Галич, вимагаючи негайної капітуляції, проте у присутності Дем'яна бояри проявили похвальну відданість і одностайно відмовилися впустити загарбників. Угорський посол, під'їхавши до міста, голосно повідомив галичанам: «Люди галицькі! Вам велить сказати великий король угор­ський: не слухайтеся Дем'яна; нехай Данило не сподівається на Бога і свої сили. Стільки країн здолав наш король, і не вистоїть проти нього Галич!» Та Данило вже підходив до Галича з великим військом, і Дем'ян зміг не допустити зради серед бояр. Подальші події спростовують відомий вислів Наполеона про те, що Бог завжди на боці сильної армії.

Щасливий порятунок від угорського війська не гаранту­вав новоспеченому князю спокій. Галицькі бояри воліли бути під номінальною владою слабохарактерного угорського ко­ролевича і отримувати зиск з можливості переходити від одного князя до іншого. Данило, кажучи сучасною мовою, «почав закручувати гайки», і це спровокувало змови серед бояр. Найбільш небезпечним ворогом Данила був його дво­юрідний брат Олександр Белзький, який, як і раніше, був готовий підтримати кожного, хто хотів напасти на Данила та Василька. Саме до Олександра звернулися галицькі бояри на чолі з якимось Пилипом з пропозицією організувати вбив­ство Данила, після чого Олександр зміг би зайняти галицький престол. Бояри поводилися з Романовичами настільки не­шанобливо, аж одного разу на бенкеті якийсь «жартівник» залив обличчя Данила вином. І Данило стерпів це! Вбивство Галицького мало відбутися в резиденції Пилипа, куди Дани­ла запросили на бенкет та переговори. Потім стався такий випадок: Василько під час застілля з галицькими боярами, під час жартівливої суперечки, направив на одного з них меч, звинувачуючи його в недостатній відданості Данилу. Той же, званий в літописі «слугою королівським», злякавшись, схо­пився за щит. Після цього з Галича втекло кілька бояр. Данило та Василько дуже здивувалися з цього, але не змогли здога­датися, чому ті так вчинили. А все було просто: як кажуть, у страху очі великі. Бояри Молибоговичі, підбурювані Олек­сандром Белзьким, змовилися влаштувати пожежу і в ме­тушні вбити Романовичів, а потім сказати, що ті загинули в вогні.

Мабуть, Данило усвідомив, який хисткий його престол, більша частина його людей була перекуплена боярами, і лише Дем'ян, Мирослав та декілька простих дружинників залиши­лися вірні йому. Врешті, він вирішив позбутися свого дав­нього ворога — Олександра і викурити його з Перемишля. Бояри не хотіли підтримувати Данила, але середній клас — заможні городяни — були на його боці, і похід відбувся. Цей факт підтверджує, що Галич був містом з європейськими традиціями, де правитель спирався не лише на вузьке коло наближених, але й на середній клас, і бояри не могли ігнору­вати думку заможних городян. З невеликою дружиною Да­нило вирушив до Перемишля, до нього приєдналася і части­на бояр, щоб убезпечити себе у разі перемоги. В Олександра в Перемишлі практично не було військ, тому він не став че­кати приходу Данила і втік з міста. Та князь захотів покінчити нарешті з родичем, який шкодив йому на протязі багатьох років, і послав за ним загін під командуванням боярина Владислава Юрійовича. Проте той не лише дозволив Олек­сандру втекти, але й сам якийсь час переховувався в карпат­ських лісах. Олександр утік до Угорщини, де при дворі угор­ського короля знаходився інший ворог Данила — Судислав. Той привів утікача до старого короля Андрія та його спад­коємця Бели, і там Олександр розповів про те, що Данило не зміг укріпитися в Галичі й буде не важко повернути місто королевичу Андрію. На той час угорський король потребував не лише земель, а й готівкових коштів, оскільки участь у Хрестових походах сильно вичерпала королівську скарбни­цю, і він був винен власним священикам, які частково про- фінансували його участь у цих походах. На жаль, ця кампанія принесла лише витрати та людські втрати. Тому захоплення галицьких земель мало на меті пограбування жителів, а ху­добу, зерно, шкір та ремісничі вироби можна було легко перетворити на дзвінку монету, якої так потребував король Андрій. Пам'ятаючи про труднощі і трагічний кінець першої експедиції, угорці не поспішали. Вони зібрали величезне військо, не бажаючи обмежуватися тільки зміною влади в Галичі. Угорський король планував надовго підірвати сили Данила і захопити якомога більше його земель.

Спочатку угорці взяли в облогу Ярослав. У місті були війська під командуванням двох бояр — Василя Гаврилови­ча та Давида Вишатича, проте останній був заляканий і під­куплений Судиславом, і зміг умовити Василя здати місто, не дивлячись на те, що перша атака угорців була успішно від­бита. Домігшись цієї важливої перемоги, король повів вій­сько до Галича. Один з відомих галицьких бояр Клим'ята відкрито перейшов на бік угорського короля та Судислава, що стало сигналом до зради решти галицьких бояр і призве­ло до майже безкровного захоплення влади. Цікаво, що в літописі практично не згадується про участь Данила в вій­ськових діях, тому буде логічним припустити, що в цей час його не було в Галичі. Тепер на черзі була головна цитадель Романовичів — Володимир-Волинський, чудово укріплений, з великим гарнізоном. Можливо, це місто змогло б витрима­ти не один місяць облоги, проте угорці прийшли до нього в ореолі своїх перемог, командувач тут, літній Мирослав, ка­пітулював і уклав мирну угоду, зобов'язавшись поступи­тися Белзом та Червеном Олександру. Так Данило втратив більшу частину своїх земель. Більше того, королевич Андрій не захотів зупинятися на цьому. В союзі з Олександром Бел- зьким, Глібом Зеремійовичем і князями Болохівськими він продовжив війну з Данилом. Спроба мирних переговорів (коли королевич Андрій і Данило зустрічалися на річці Велі) провалилася. Згідно з літописом, Данило наговорив короле­вичу образливих слів. І, сповнений гніву, на інший день дав угорцям бій. Битва була довгою та кровопролитною, сам Данило, Василько та Мирослав билися списами і мечами, виявляючи дива військової звитяги. Незважаючи на те, що полки Данила не погодилися вдруге спуститися з пагорба й атакувати угорців, це була славна битва. Угорці зазнали ве­ликих втрат і не помишляли про переслідування, втрати ж Данила були незрівнянно менші. Королевич Андрій з вій­ськами повернувся в Галич, даючи таким чином час Данилу зібратися з силами. Він покинув галицькі землі й вирушив до Києва, розраховуючи на підтримку київського князя Во­лодимира. В союзі з Володимиром та половцями Данило за­вдав два потужних удари угорським загонам і рушив до Га­лича. Як завжди, успіх супроводжувала поява перебіжчиків. Першим переметнувся впливовий та войовничий боярин Гліб Зеремійович, а вже за ним потягнулися бояри дрібніші. Данило прийняв їх охоче, обласкав і нагородив землями, сподіваючись таким чином хоч на якийсь час прив'язати 'їх до себе. Мабуть, становище королевича Андрія стало настіль­ки хистким, що й заклятий ворог Романовичів Олександр Белзький почав пропонувати їм союз. Данило та Василько прийняли його — у військових та політичних союзах не було місця гидливості. Базуючись у Володимирі, брати здійсню­вали грабіжницькі набіги на землі Андрія, захоплюючи без­ліч бранців. Таким чином, у 1233 році баланс сил змінився і ситуація стала сприятливою для Данила. Романовичі знову зробили спробу повернути Галич. Проте цього разу вони притримувалися тактики угорського короля — завойовува­ли міста та селища і роздавали 'їх боярам, таким чином опла­чуючи їх відданість. Але Галич стояв намертво: там замкну­лися Андрій з Судиславом та угорським воєводою Діанишем. Мабуть, вони змогли організувати оборону єдиного моста, і Данило з військами був змушений залишитися на іншому боці. Дев'ять тижнів вони стояли табором, чекаючи, поки на річці не утвориться міцний лід, час працював на них: у місті скінчилося продовольство. Та в цей момент Олександр Бел­зький відступив, спокусившись обіцянкою Судислава відда­ти йому Галич у разі поразки Романовичів. Проте на цей раз віроломство двоюрідного брата ніяк не зашкодило Данилу. Несподівано помер королевич Андрій, і після швидкої ради галичани послали в табір Данила Сем'юнка Рудого, який прославився спробою підпалу моста під час минулої облоги. Данила кликали на галицький трон. Завбачливий Судислав устиг втекти і тепер прямував до угорського двору. Віролом­ний Олександр Белзький поспішав під крило тестя, київ­ського князя Володимира Рюриковича, але по дорозі його піймали дружинники Данила. Цього разу князь назавжди вивів з гри віроломного брата. Чи був той убитий, чи ув'яз­нений в кам'яному мішку — достеменно невідомо, але Олек­сандр назавжди зник з політичної арени, і в літописах його ім'я з тих пір не згадується.

Отримавши в черговий раз владу в Галичі, Данило прагнув зміцнити своє становище за допомогою союзу з київським князем. Він з пошаною та любов'ю прийняв у себе княжича Ростислава й обіцяв всіляку допомогу Києву, яка була аж ніяк не зайвою. У 1234 році Володимир Рюрикович покликав його на допомогу проти Михайла Всеволодовича Чернігівського, який стояв біля Києва. Об'єднавши війська, Данило та Воло­димир змусили Михайла відійти, а потім форсували Дніпро і стали планомірно спустошувати чернігівські землі, захоп­люючи невеликі міста. У князів були амбітні плани взяти й Чернігів, заради чого вони були готові вести довгу облогу. Спроби штурму не вдалися, стінам міста не зашкодило навіть каміння з метальних машин, хоча літописці відзначають, що ці «снаряди» були настільки важкими, що підняти їх було під силу чотирьом, хоча, швидше за все, це перебільшення. За­хисники міста, які вийшли в поле, дали жорстокий бій загарб- никам і знову сховалися за його стінами. Зазнавши відчутних утрат, Данило та Володимир визнали за благо укласти щось на кшталт мирного договору з чернігівцями і вирушили до Києва. Там їх чекала звістка, що інший противник київсько­го князя Ізяслав Сіверський змовився з половцями і спусто­шує руські землі. Данило хотів вести свої втомлені полки додому, але Володимир наполягав, щоб вони негайно висту­пили проти половців. Князі наздогнали половецькі сили біля Звенигорода. Вражений кількістю ворогів, Володимир сам став просити Данила відступити. Але Данило не захотів га­небно тікати, нагадавши Володимиру, що той сам умовив його виступати, не давши людям та коням відпочити. В жор­стокій битві з половцями війська Данила та Володимира зазнали поразки. Данило зміг вибратися з поля бою на пора­неному коні, Володимир же з більшістю його бояр був узятий в полон.

Данило повернувся в Галич практично без війська і зміг утриматися на столі лише тому, що в місті був його брат Ва­силько зі своїм полком. Галицькі бояри угледіли зручний момент, щоб почати смуту. Діяли вони хитрістю: Борис Мо- либогович повідомив, що Ізяслав з половцями рухається до Володимира. Данило відразу ж відправив Василька з його полком та залишками своїх військ обороняти місто. Проте не встигла влягтися курява, як бояри підняли бунт. Побою­ючись за своє життя й бажаючи забезпечити собі відносно мирне правління, Данило виїхав до Угорщини для перего­ворів з новим королем Белою IV, який тепер правив одно­осібно після смерті свого батька короля Андрія. Тим часом Ізяслав зайняв київський стіл, а Михайло Чернігівський сів у Галичі. Незважаючи на те, що Данило багато часу провів при угорському дворі і його з Белою пов'язувала дитяча дружба, молодий угорський король не збирався жертвувати своїми інтересами через сентименти. Він вирішив підтрима­ти Михайла на галицькому столі і навіть пообіцяв видати свою дочку за його сина Ростислава. Отож Данило ні з чим повернувся у Володимир і знову почав боротьбу за свої зем­лі. Вороги Романовичів спорядили спільний похід на чолі з князями Болохівськими до Кам'янця. Військова удача була на боці Данила, війська були розгромлені, а брати Болохівські взяті в полон.

Данило добре орієнтувався на шахівниці європейської політики. Після невдалих переговорів з новим угорським королем він тут же робить новий хід — вступає в союз із противником Бели, австрійським герцогом Фрідріхом Ба- бенсберґом. Дізнавшись, що Романовичі збираються брати участь у військовій кампанії проти німецького імператора, Бела вирішив усе переграти. Чому? Якби похід виявився вдалим, то угорське королівство, безсумнівно, стало б на­ступною ціллю. Романовичів запросили до угорського двору, де 'їх зустріли з великою помпою. Під час цього візиту (точна дата його невідома — 1236 або 1237 рік) був підписаний мир­ний договір. Король Бела зобов'язався дотримуватися ней­тралітету в галицькому питанні та анулював заручини своєї доньки з Ростиславом. Проте він відмовився поріднитися і з Данилом, що свідчить про те, що Бела хотів зберегти для себе свободу маневру.

Того ж літа Михайло та Ізяслав зібрали велике військо з поляків, половців та русичів. Конрад Мазовецький зупинив­ся в районі Холма і звідти здійснював грабіжницькі вилазки в околиці Червена. Василько зі своїм полком дав бій полякам і захопив багато полонених. Конрад із залишками війська втік, причому чимало його воїнів потонули в річці Вепр під час нічної переправи. Михайло очікував підходу поляків та половців у Підгір'ї, проте половці задовольнилися грабунком галицьких земель і повернулися в степ. Михайло вважав за благо згорнути операцію і спішно повернувся в Галич.

Улітку Данило та Василько зібрали війська і в союзі з угорцями в черговий раз підійшли до Галича. Судячи з усього, Данилу вдалося зав'язати міцні відносини з угорським ко­ролівським двором, і він досить часто бував при дворі Бели.

Михайло та Ростислав замкнулися в місті, але нападники не схотіли вести довгої облоги. Розграбувавши околиці Га­лича, Романовичі відступили, після чого Данило уклав союз із литовцями проти поляків та уклав мир з Михайлом. Ціною угоди стала відмова Михайла від Перемишля на користь Данила.

У 1236 році в Києві сів на князювання Ярослав Всево­лодович, а після його відходу в 1238 році — Михайло, який

віддав Галич своєму сину Ростиславу та повернув собі Пере­мишль. Данилу треба було робити наступний хід, проте Галич міг почекати.

Навесні 1238 року Данило Романович бився за Дорогичин з орденом добжинських лицарів. Це дуже цікава історія, проте відомості про неї, на жаль, плутані та суперечливі. Добжинський орден часто вважають такою собі філією Тев­тонського ордену, та це було досить автономне утворення. Цей орден був заснований Конрадом Мазовецьким в 1227— 1228 рр. для захисту північних кордонів Мазовії від набігів пруссів та ятвягів, а також як свого роду противага Тевтон­ському ордену і називався «Брати-воїни Христові Лівонії проти Пруссії». В середині 1228 року було отримано благо­словення Папи римського Григорія IX. Офіційною резиден­цією нового ордену стало місто Добжин. Першим Великим магістром став сам Конрад Мазовецький, згодом він посту­пився цією посадою своєму брату Бруно. Статут ордена був узятий у тамплієрів, гербом став білий щит, на якому зобра­жений меч руків'ям догори, а над ним шестикутна зірка. Тепер зрозуміло, звідки в Галицько-Волинському літописі згадки про хрестоносців, тамплієрів та соломоничів. В іс­торії цього ордену практично немає славних сторінок, єди­ною успішною кампанією була битва при Сіргуні з пруссами 1233 року. Тим часом Тевтонський орден набував все більших багатств та впливу і в 1235 році частково поглинув Добжин­ський орден. Щоб зміцнити становище свого дітища, Конрад віддав ордену Дорогичин та навколишні угіддя. Місця ці Данило називав своєю отчиною і закликав боротися за неї. Та яким чином Конрад Мазовецький міг дарувати ці землі? Можливо, він захопив 'їх у період воєнних кампаній 1235— 1236 років, коли виступив на боці Михайла. Проте припус­кають, що Конрад ніколи і не володів Дорогичином. Тому обдарувавши лицарів землями, які йому ніколи й не належа­ли, він не зазнав ніяких збитків, а вже втримати ці землі було проблемою самих лицарів. Саме цим і пояснюється обурен­ня Данила. Внаслідок цих обставин він відкладає похід на Галич заради того, щоб викинути добжинців з Дорогичина. Після цих подій Конрад Мазовецький змінив своє ставлення до Данила, інакше кажучи, він більше не захотів вступати з ним у відкрите протистояння, хоча й продовжував підтри­мувати Михайла та Ростислава, але шукав шляхи для при­мирення та союзу з енергійним волинським князем.

А тим часом Ростислав почав великий похід на литовців, і, дізнавшись, що в Галичі практично не залишилося військ, Данило прийшов у місто. Городяни зустріли його з розкри­тими обіймами, можливо, Ростислав їм був не до вподоби, а швидше за все вони керувалися бажанням просто змінити правителя. Як говорить відоме українське прислів'я: «Хай гірше, аби інше». Данило звернувся до городян, які вийшли на стіну, з такою промовою: «О мужі галицькі, чи довго ще будете терпіти владу іноплемінних князів?», і всі вони в один голос закричали: «Ось він, наш державець, Богом даний!» За твердженням літописця, єпископ Артемій і двірський Григорій намагалися вплинути на натовп, та, побоюючись за своє життя, все ж відчинили ворота. З поклонами вони попросили Данила увійти в місто і посісти княжий стіл. Данило залишив хоругву свою на німецьких воротах на знак перемоги і пішов до церкви Святої Богородиці вознести подячну молитву. У Галицько-Волинському літописі немає опису якогось церемоніалу інавгурації, мабуть, його й не було. Взагалі, двір руських князів дуже відрізнявся від дворів європейських правителів. Давньоруська державність заро­дилася й розвивалася в родоплемінному суспільстві й носи­ла дружинний характер, тобто досить великий прошарок суспільства — дружинники — були наближені до князя, та при цьому не мали своєї землі та постійного джерела доходів і жили, по суті справи, у князя на утриманні. Природно припустити, що з них вибиралися люди, які відповідали за ту чи іншу сферу, скажімо, за збір податків чи будівництво укріплень. Проте уважно читаючи літописи, можна не раз зустріти згадку про довірених слуг. Слуги називаються тіль­ки по іменах, 'їхні прізвища не згадуються, можливо, вони не належали до знатних родів. Деякі історики, навпаки, вва­жають, що саме дружинники здійснювали управлінські функ­ції. Це можливо, хоча якщо проаналізувати літопис, то стає очевидним, що люди, які володіли зброєю, єдиним гідним заняттям (окрім війни, звісно) вважали полювання на вели­кого звіра.

Термін «княжий двір» у значенні владної структури зафіксований джерелами з ХІІ століття. За часів Романови­чів корпоративної власності стало значно менше, земля була поділена на боярські вотчини, якими управляв не князь, а бояри, вірніше, довірені слуги цих бояр. Руський княжий двір не відігравав такої важливої політичної ролі, як двори європейських суверенів. Власне кажучи, в ком­петенції князя епохи Данила Галицького був збір данини та судові функції; навіть одвічне монарше право розпоря­джатися землями впливові бояри намагалися заперечувати. Можливо, саме тому в літописах настільки мало уваги при­діляється власне придворному життю, на відміну від захід­ноєвропейських літописів того ж періоду. Утім, у руських літописах теж іноді можна знайти згадку про певний ети­кет. Так, наприклад, поява перед князем у розхристаному одязі вважалася образою, але разом з цим з опису бенкетів випливає, що обстановка на них була цілком неформаль­ною. Двір періоду Романовичів носив ознаки переходу до централізованого управління, яке здійснювали міністеріа- ли — службовці, які не обов'язково належали до благород­них родин. Проте до тих пір, поки Данило Галицький не отримав реальної влади в своїй державі, князівський двір не мав усталеного церемоніалу.

Після інавгурації бояри вкотре кинулися Данилу в ноги і стали просити милості. І що дивно, в черговий раз отрима­ли повне прощення! Вірніше, це на перший погляд здається дивним, насправді по-іншому й бути не могло. Чи ж міг Да­нило Галицький дозволити собі фізичне усунення своїх про­тивників — впливових бояр? Не міг. По-перше, і він сам, і бояри були інтегровані в певну соціальну систему зі своїми правилами, і те, що Данило стояв нагорі ієрархічної градації, зовсім не давало йому можливості змінювати правила гри. Та й немає ніяких приводів стверджувати, що він хотів змі­нити саму структуру влади, скоріше, він просто хотів урвати собі більший шматок. А страта великого феодала, нехай і викритого в державній зраді, могла спричинити різні склад­нощі, в першу чергу — з іншими великими землевласниками, адже навряд чи вони стали б чекати, поки князь виб'є 'їх по одному. Тут доречно нагадати про страту Ігоровичів, які намагалися фізично усунути боярську верхівку. Можливо, це багато в чому був демонстративний акт, адже галицькі бояри викупили полонених Ігоровичів в угорців за велику суму.

Крім того, вбивство великих феодалів могло послужити «поганим прикладом» для народних мас.

Ростислав, дізнавшись, що місто вже взяте, поїхав на переговори до угорського короля. У 1239 році Михайло по­кинув Київ, побоюючись швидкого приходу татар, і слідом за сином виїхав в угорські землі. Замість нього на київський стіл сів Ростислав Мстиславич, син смоленського князя. От­римавши жаданий Галич, Данило був не проти прихопити й Київ. Не чекаючи, поки новий князь зміцниться, він напав на нього, полонив і поставив у Києві свою людину — тисяць­кого Дмитра. Залишившись практично безземельними, Ми­хайло та син його Ростислав змушені були просити заступ­ництва у Данила. Угорський король не захотів видати свою дочку за Ростислава і відвойовувати для нього Галич, тому батько з сином перебралися в Польщу до Конрада, звідки направили Данилу послання, в якому були такі слова: «Бага­то разів грішили ми перед вами, багато завдали вам шкоди, але тепер клянемося, що ніколи не будемо ворогувати».

Потребуючи союзників перед лицем татарської загрози, Романовичі прийняли Михайла, пообіцявши повернути йому Київ, а Ростиславу дали Луцьк. Проте Михайло, боячись татар, не хотів повертатися до Києва. Колишні амбіції зник­ли, його влаштовувало тихе життя на Волині, де йому дору­чили збір данини.