Глава VI ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ — ДИПЛОМАТ, ПОЛКОВОДЕЦЬ, КОРОЛЬ

ХХроте Данило не зміг сповна насолодитися своєю пере­могою: у 1250 році татари зажадали відібрати Галич. Чудово розуміючи, що не має можливості захистити свої володіння силою зброї, Данило прийняв нелегке рішення — вирушити на уклін до Батия.

Підпорядкування ханові, з одного боку, безсумнівно, було принизливим для Данила, проте з іншого — саме отримання ханського «ярлика» остаточно зміцнило його владу. Татари віддавали руським князям землі у вотчину. Раніше родові землі називали отчинами, ця назва підкреслювала, що во­лодіння спадкове і даний князь має на нього безумовне пра­во. Вотчиною ж називалася земля, на яку був отриманий татарський мандат, це не обов'язково було родове володін­ня — татари могли передавати землю під управління того князя, який їм здавався надійнішим. З одного боку, володін­ня вотчиною залежало від татарської прихильності, та з ін­шого — князь, який одержав «ярлик», вже не залежав від волі бояр та народу і міг не боятися зазіхань інших князів. Давши право на князювання, татари надавали заступництво своєму ставленику, і ніхто не міг відібрати у нього князювання, окрім самих татар.

Данило відразу ж відчув, наскільки дорого коштує при­хильність Батия: угорський король, який колись зверхньо відкинув пропозицію Данила породичатися, сам запропону­вав його сину Леву Даниловичу руку своєї дочки Констанції. Данило побоювався віроломства, та це була чесна пропозиція. Шлюб був укладений — за різними відомостями чи то в 1247 році, чи то в 1251-му, — і на честь цього Данило відпус­тив усіх угорських бранців.

Союз з угорським королем втягнув Данила в політичні ігри Західної Європи. Бела IV був зацікавлений в австрій­ських землях і не хотів допустити 'їх захоплення німецьким імператором після смерті герцога Фрідріха. У 1252 році він запросив Данила виступити в переговорах на його боці. У місті Пожг князь із дружинниками постав перед німець­кими послами, які були вражені виглядом його воїнів у та­тарських шкіряних обладунках та озброєних татарськими ж ятаганами. Лише Данило був у традиційному вбранні русь­кого князя, багато оздобленому золотом. Таким чином, він, з одного боку, ніби підкреслював, що передусім він руський князь, а з іншого — ненав'язливо нагадував, що за ним стоїть міць татарської орди. Гра була тонкою: в покійного Фрідріха не було прямих спадкоємців, на престол могла претендувати старша сестра Фрідріха Маргарита, яка була заміжня за От- токаром, сином чеського короля Вацлава, та племінниця Фрідріха Гертруда, вдова маркграфа Баденського. Оттокар вважав себе першим спадкоємцем тестя і спирався на під­тримку впливових придворних. Гертруда, яка не бажала втра­чати свою частину спадщини, попросила Белу про заступ­ництво. При дворі угорського короля вона познайомилася з Данилом та його сином Романом. Незабаром Бела запропо­нував укласти шлюбний союз між молодими людьми, які симпатизували одне одному. Таким чином, в австрійському питанні у Данила з'явилися власні інтереси. Так зміцнився союз Бели, Данила та зятя Бели Болеслава Сором'язливого, польського князя. Болеслав та Данило здійснили похід у чеські володіння проти Оттокара, на землю опавську (Троп- пау). Це була зухвала спроба, ніхто з руських князів не захо­див так далеко. Данило ж хотів прославити своє ім'я в віках та довести всьому світу, що він у змозі захищати свої воло­діння й здобувати нові без допомоги татар. В поході його супроводжували син Лев та найкращі воїни. У Кракові вони з'єдналися з полками Болеслава, та більша частина галичан на чолі з Левом поїхали в передгір'я за здобиччю та полоне­ними, а Данило з поляками рушив в Опаву.

Тут Данило дізнався, що Оттокар втік до Голубичина і зачинився там. Він рушив слідом, проте пустив попереду за­гін мародерів, які грабували та палили все, що траплялося їм на шляху.

Данило та Болеслав вагалися, чи йти далі чи забиратися геть, вони розорили околиці, взяли багату здобич, проте їм хотілося слави. Та прибуття посланців від чеського воєводи Герберта, який надіслав свій меч на знак визнання 'їх пере­моги, заспокоїло Данила. На ранок вони повернули війська назад до Кракова.

У Кракові Данила чекали папські посли, але він відмовив­ся вести з ними переговори на польській землі, давши їм, проте, надію, що пізніше він стане поступливішим, і повер­нувся в Холм — місто, в якому почувався найспокійніше. Мабуть, князь потребував відпочинку після важкого походу, котрий не приніс йому нових земель, але був відзначений в літописі, бо жоден руський князь не заходив так далеко на захід.

Забігаючи наперед, можна повідомити, що союз з Белою не приніс Данилу очікуваних дивідендів. Подібно до свого батька, Бела був досвідченим інтриганом, він пообіцяв Ро­ману Даниловичу всіляку підтримку, та в той же час наблизив до себе сина Гертруди від першого шлюбу. Після деяких ва­гань Бела вирішив зробити ставку на нового фаворита, роз­судивши, що він буде змушений підкорятися йому, на відмі­ну від Романа, за яким стояла вся міць Данила Галицького. Готуючи сина Гертруди собі в зяті, він залишив без допомоги Романа. А той, обложений в Нейбурґу поблизу Відня, марно очікував підмоги від могутнього тестя. Бажаючи миру, От- токар повідомив Роману на переговорах, що угорський ко­роль не збирається допомагати йому. Більше того, він зробив йому спокусливу пропозицію: він, Оттокар, віддає свояку частину земель, і вони укладають союз проти Бели і сина Гертруди. І незважаючи на те, що сама Гертруда пропонувала цю пропозицію прийняти, Роман залишився вірним даному Белі слову.

Стосунки Данила з поляками після 1245 року були переваж­но дружніми. Він брав активну участь у польських внутрішніх справах і мав гарні стосунки з краківськими та мазовецькими князями. Взаємини ж із Литвою та ятвягами складалися для нього не настільки легко.

Ятвяги належали до прибалтійської мовної групи племен і мешкали між правобережжям Нарви та лівобережжям Ні­ману. Нині на цій території розташовані північно-східна частина Польщі, південно-західна частина Литви, а також частина Західної Білорусії. В Литві 'їх називали дайнавами, німці — судовами, поляки — полісянами, поліщуками. Не можна сказати, що співіснування слов'янських племен та ятвягів було мирним. У літописах неодноразово згадується, що ятвяги здійснювали походи на землі Полісся та Волині. Метою їх було не завоювання нових земель, а грабіж погано укріплених слов'янських поселень. Руські князі здійснювали відповідні вилазки, переважно, щоб пограбувати і голов­не — упокорити ятвягів. Підкорити ж ці войовничі племена та приєднати їхні землі, покриті непрохідними лісами й бо­лотами, руські князі й не прагнули.

Перша згадка про ятвягів у давньоруських літописах з'яв­ляється приблизно в 983 році. Там говориться, що київський князь Володимир Святославич ходив на ятвягів і захопив їхні землі. Легко повірити, що войовничий Володимир дійсно ходив у землі ятвягів і його вилазка була успішною, але саме в значенні грабіжницького набігу. Такий висновок можна зробити з того ж літопису, де немає конкретних згадок про приєднання земель ятвягів до Київської Русі. Проблему ят­вягів успадкував Ярослав Мудрий. У тій же «Повісті минулих літ» читаємо наступне: «Пішов Ярослав на ятвягів і переміг». Проте такий видатний авторитет, як М. Грушевський, вважав це твердження дуже перебільшеним. Руські князі та ятвяги воювали з перемінним успіхом до ХП століття. Проте завдати ятвягам серйозних збитків вдалося лише засновнику Гали­цько-Волинської держави Роману Мстиславичу, який чима­ло уваги приділяв війнам з ними. Це навіть знайшло відоб­раження в фольклорі. У Київському літописі під 1196 роком є досить докладне повідомлення про ці події: «Тієї зими ходив Роман Мстиславич на ятвягів мститися — бо воювали вони землю його. І так Роман увійшов у землю їхню. Вони ж не могли стати проти нього й втекли в свої фортеці, а Роман попалив волость їх і помстився, а затим повернувся додому». Вочевидь, Роману Мстиславичу вдалося нагнати на них стра­ху, тому що в літописі немає інших згадок про великі походи на ятвягів.

Проте після смерті Романа, на тлі багаторічної політичної нестабільності, ятвяги разом з литовцями почали знову ро­бити грабіжницькі набіги на Полісся та Волинь. У Галицько- Волинському літописі повідомляється, що вони спустошили землі до Червена. Кардинально вирішити «ятвязьке питання» було просто нікому, хоча Данило й Василько спорядили кіль­ка досить успішних експедицій.

Приблизно в кінці 1227-го — на початку 1228 року ятвяги спустошили околиці Берестя. Данило та Василько, як свідчить літопис, зробили успішну вилазку і розгромили нападників.

Восени 1234 року ятвяги знову провели спустошливий рейд навколо міст Охожі й Бусовна. За свідченням літописців, Ва­силько зі своєю дружиною нагнав 'їх під Дорогичином і здобув блискучу перемогу. Ось як описується це в літописі: «І була січа люта з ними, і гнав 'їх за багато верст, і вбито було сорок князів, і інших багато було побито, і не встояли вони».

Поляки були зацікавлені в продовженні походів на ятвязь- кі землі, і взимку 1245—1246 рр. планувався спільний похід на ятвягів під командуванням Василька та польського князя Конрада. Щоправда, він не відбувся — можливо, через погані погодні умови, а може, польські полки були просто важкі на підйом. Проте вже в 1251 році Данило й Василько самі здійс­нили великий похід, знищуючи все на своєму шляху аж до річки Нарви. У поході 1253 року поляки брали участь, і, згід­но з літописом, він був особливо вдалим. Тоді відзначився син Данила Лев — він убив Стекинта, одного з ятвязьких ватажків. Проте не можна сказати, що над ятвягами була здобута оста­точна перемога, провину за це літописець покладає на поля­ків, які, цитуючи літопис, «сповнилися заздрості й обману [і] стали сприяти поганим». По-справжньому переможним мож­на вважати лише зимовий похід 1255—1256 рр. За тверджен­ням літописця, князь Данило зі своїм сином Левом та з не­великою дружиною «переміг... гордих ятвягів — і злинців, і крисменців, і покінців». Незважаючи на те, що Галицько-Во­линський літопис описує страшну поразку ятвягів, вони, мабуть, зібрали залишки своїх військ і пішли. Та Данило дійс­но зміг провчити 'їх, і коли ятвяги довідалися про заплано­ваний черговий похід на 'їхні землі, то, згідно з літописом, «послали послів своїх і дітей своїх, і данину дали, і обіцяли покоритись йому і міста ставити в землі своїй». Це означало, що ятвяги готові були визнати свою васальну залежність від галицько-волинського князя.

Далі в Галицько-Волинському літописі не згадується про якісь конфлікти з ятвягами. Навпаки, про них говориться як про союзні племена. Отож, мабуть, Данило розв'язав «ят- вязьке питання», проте можна припустити, що, крім очевид­них цілей, боротьба з ятвягами мала для Галицько-Волин­ського князівства й важливе геополітичне значення. Вже в першій половині ХШ століття зріс інтерес до південно-схід­ної Прибалтики. Ці землі намагалися підкорити і поляки, і німецькі хрестоносці. Звідки ж такий інтерес до лісів та боліт? Причина проста — нові торговельні шляхи через територію, заселену язичницькими, «поганськими» племенами, які не мають стійких державних утворень. Взаємини з Литвою можна назвати прикладом гнучкої та далекоглядної політики Данила. Ці язичницькі народи зазнавали пресингу з боку німецьких рицарів, які пристрасно бажали поширити като­лицтво. Консолідувавшись перед загрозою насильницької католизації, литовські племена становили собою силу, з якою всі були змушені рахуватися. Литовські володіння стали роз­ширюватися за рахунок руських земель. Один з литовських князів, Міндовг, заклав свою столицю Новогрудок на руській землі й став найсильнішим князем у всій Литві. Він віддав своїм родичам частину цих земель. Так, його племінники Тов- тивил та Едивид стали князями — один полоцьким, інший смоленським, а дядько їх Викинт — князем вітебським. Його племінники, як і більшість облагодіяних родичів великих завойовників, виявилися людьми невдячними: не бажаючи залишатися під владою Міндовга, вони звернулися за допо­могою до Данила Галицького. Данило був їм не чужим: до того часу він вже був одружений другим шлюбом на єди­нокровній сестрі Товтивила та Едивида. На жаль, у літописах майже відсутні відомості про причини смерті його першої дружини Анни і про сватання до племінниці Міндовга, в літописах не збереглося навіть її імені. Данилу була вигідна смута в литовській землі, і він став на бік заколотників. Ви­користовуючи свій авторитет, він уклав союз з Ригою і за­кликав в похід проти Міндовга половину Жемайтії (гілка литовців) та союзних йому ятвягів. Та недарма Міндовг зо­бражається в літописах не лише войовничим, але й хитрим. Щоб переманити німців, він приніс багаті дари ризькому магістру Андрію і після таємної наради з ним виявляє бажан­ня прийняти католицьку віру. У 1252 році Міндовг хрестив­ся у присутності папського легата та магістра німецького ордену і був коронований королем. Проте німецькі рицарі продовжували підтримувати Товтивила і мотивували це тим, що хрещення Міндовга було формальним. У літописі гово­риться, що він так і залишився язичником та продовжував приносити жертви своїм богам. Розчарувавшись у союзі з католиками, Міндовг вирішив примиритися з племінниками та Данилом і сам запропонував свою дочку за дружину сину Данила Шварну. Союз цей влаштував син Міндовга Войшелк. Це дуже цікавий персонаж. На відміну від свого батька, він дійсно повірив у Христа, здійснив паломництво і, зрештою, постригся в ченці. Крім укладення миру, Данило вимагав, щоб його сину Роману надали на князювання Новогрудок, Слонім та Волковийськ, хоча формально ці землі залишали­ся під правлінням Міндовга.

Завоювання Данилом земель на північ від Волині давало йому можливість долучитися до північноєвропейської тор­гівлі, що було важливим для функціонування Галицько-Во­линської держави, крім того, важко прохідні землі могли служити природним укріпленням, куди можна було б відійти і просто відсидітися у разі нападу сильніших супротивників, наприклад, татар. Поява галицьких залог на землях ятвягів стала причиною їх часткової слов'янізації, зокрема, одним із чинників формування білоруського етносу, оскільки західна частина сьогоднішньої Білорусії в той період була заселена литовськими племенами.

Однією з найцікавіших сторінок біографії Данила є його взаємини з папським престолом. Політика князя говорить сама за себе — він був не з тих, хто, як кажуть, складає всі яйця в одну корзину. Зумівши продемонструвати татарам свою лояльність і отримавши в них силу, яка захищала його від посягань з боку інших руських князів, Данило хотів на­бути ваги і в Європі, щоб заручитися підтримкою Заходу на випадок, якщо з татарами доведеться воювати. А це могло статися практично будь-коли. Найменше невдоволення з боку татар призвело б до того, що в них з'явився б новий «улюб­ленець», якому б передали галицькі землі. Досвідченому в західній політиці Данилу була необхідна підтримка татар, бо без неї всі договори з європейськими володарями не можна було вважати надійними. В свою чергу, папський престол був також зацікавлений в Данилові — вже більше десяти років минуло після смерті легітимного правителя Галича Коломана, і відсутність помазаного короля ніби виводила Галичину зі сфери впливу Ватикану. Переговори папського престолу з Данилом велися давно, ще з 1245 року. У цей рік з французь­кого міста Ліона, де на той час знаходилася резиденція папи Інокентія, в Польщу виїхав посланець — францисканський чернець, літописець і дипломат де Плано Карпіні. Прибувши до Кракова, він зупиняється в резиденції Конрада, куди з'їж- джаються польські князі. Серед розглянутих питань був і проект інтеграції Галицько-Волинського князівства в като­лицький світ. Конрад запросив Василька Романовича і пред­ставив йому папського посланця. Далекоглядний та дип­ломатичний Василько запросив посланця відвідати Галич. Карпіні прибув до Галича і виступив перед православними єпископами. Лейтмотивом його промови був заклик «повер­нутися до єдності в лоні святої матері церкви». Вислухавши гостя, Василько не став давати прямої відповіді, наголошу­ючи на тому, що не годиться вирішувати такі справи за від­сутності князя — в цей час Данило знаходився на шляху в ставку Батия. Енергійний де Плано Карпіні перехопив Дани­ла на зворотному шляху і провів перший раунд переговорів. Для початку він пропонує князю просто зав'язати тісніші відносини з папським престолом. Данило охоче відправив до Ліона холмського ігумена Григорія. Невдовзі між галиць­ким князем та папським двором вже велося жваве листуван­ня з різноманітних питань.

Тим часом Данило Галицький розігрував ще одну релігій­ну карту, цього разу у себе в Галичі. Маючи амбітні плани об'єднати руські землі під своєю рукою, він вирішив засну­вати в Галичі загальноруську митрополію (одна вже існувала в Києві). Князь особисто вирішив, що очолити її повинен священнослужитель на ім'я Кирило. Цей чоловік неоднора­зово згадується в Галицько-Волинському літописі як вірний сподвижник Данила Галицького. У 1246 році Кирило поїхав до Нікеї для затвердження свого призначення у візантій­ського патріарха. У той час Константинополь перебував у руках хрестоносців і православний патріарх квартирував у Нікеї. У літописах не згадується, що з затвердженням ново- спеченого митрополита були якісь труднощі. Та, на жаль, цьому проекту Данила Галицького не судилося втілитися. Митрополит Кирило провів у Нікеї досить багато часу і, схоже, повернувся звідти зовсім іншою людиною. Він став критику­вати політику Данила і робити різкі зауваження з приводу переговорів князя з папською курією. Зрештою, він залишає Галич і вирушає до двору Олександра Невського.

Згідно з православними істориками, всі заклики рим­ського престолу до правителів західних держав іти разом з русичами на монголів були всього лише прикриттям справж­ньої мети папи Інокентія IV — підпорядкувати собі руську церкву. Папа послав до Данила домініканських монахів для того, щоб священнослужителі могли обговорити суперечливі питання і домовитися про угоди, які в майбутньому стануть основою для об'єднання руської церкви з престолом Свято­го Петра. І дійсно, в спірних питаннях папські посланці про­являли похвальну поблажливість, погоджуючись з тим, що русичі будуть дотримуватися звичних їм обрядів грецької церкви та пекти проскури. Знаним служителям руської церк­ви була не до душі присутність латинян, вони не без підстав вбачали в цьому загрозу для свого становища. Та з огляду на те, що папа не надавав ніякої реальної допомоги в форму­ванні військової коаліції проти татар, православні священ­нослужителі налаштували Данила Галицького негативно до нього. У 1249 році Данило прогнав папського легата єписко­па Альберта і перервав узаємини з папським престолом. Він відмовився від королівського вінця, мотивуючи це тим, що такий крок може зруйнувати його крихку угоду з татарами. У літописі про це говориться так: «Він [папа] прислав до Данила єпископа, кажучи: “Прийми вінець королівський”. Данило ж відповів так: “Татари не перестають нам робити зло; навіщо я буду приймати вінець, коли мені не дають до­помоги?”»

Проте новий союз з угорським королем Белою повернув князя Галицького у сферу спілкування з папським престолом (1252 р.). І знову щедрі обіцянки допомоги в боротьбі з язич- никами-татарами. У 1253 році папа видав буллу до всіх хрис­тиян Богемії, Моравії, Сербії та Померанії, що закликала 'їх до Хрестового походу проти татар, і відразу ж — наступну буллу до духовенства Естонії та Пруссії, що закликала про­повідувати на підтримку майбутнього Хрестового походу. Можливо, у Данила справді склалося враження, що букваль­но через кілька місяців вся Європа встане на боротьбу з та- таро-монгольським ярмом. Його польські союзники Болеслав та Земовит переконували його, що, прийнявши з рук пап­ського посланця корону, він увійде в сім'ю європейських правителів, стане її повноправним членом і зможе розрахо­вувати на Хрестовий похід. І Данило був урочисто короно­ваний в Дорогичині (точна дата коронації невідома, але це відбулося в кінці 1253 року). Папське посольство на чолі з уповноваженим легатом Опізо, нунцієм Пруссії та Лівонії, прибуло до Данила в Холм. Чому Данило Галицький корону­вався в Дорогичині? Швидше за все таким чином він хотів підкреслити свій новий статус в очах тевтонських рицарів та литовських князів.

Багато істориків стверджують, що коронація була фор­мальним актом і не принесла Данилу ніяких реальних диві­дендів. Це дуже цікаве питання, варто розглянути його де­тальніше. Так, папські булли виявилися пустим звуком і не більше. Похід християн Польщі, Чехії, Моравії та Сербії про­ти татар не відбувся. Він і не міг відбутися — ці держави були занадто слабкими, 'їх роздирали усобиці, лише в союзі вони представляли собою значну військову силу. Та союз цих дер­жав був практично нереальним, і розраховувати на нього могла лише людина, не знайома зі станом справ у цих землях. Можливо, Данило піймався на цей гачок, а може, й ні. Тут доречно навести цитату вченого ченця ордену василіан у Римі М. Войнара: «Корона зробила Данила політично неза­лежним від Візантії». Інакше кажучи, папське благословення могло допомогти Данилу лавірувати між двома церквами. Можна припустити, що раптова смерть папи Інокентія IV в січні 1254 року автоматично анулювала всі домовленості між папським престолом та Данилом. Новообраний папа Олек­сандр IV різко змінив політику курії щодо Галицько-Во­линського князівства. Йому не подобався незговірливий в церковних справах Данило, і він вирішив створити йому проблеми з допомогою його старого противника, литовсько­го князя Міндовга, який прийняв хрещення за католицьким обрядом. Олександр IV написав Міндовгу ласкавого листа, що датується 6 лютого 1255 року, в якому дав своє благосло­вення на спустошення і грабіж руських земель. Щоправда, обережний та далекоглядний Міндовг цією порадою не ско­ристався...

Переконавшись у цілковитій марності контактів з папою Олександром, Данило Галицький в 1257 році знову перервав відносини з папською курією, і цього разу остаточно. Проте його королівський титул визнавався в Європі й залишився за його нащадками.