Глава VII КОНФЛІКТ ІЗ ЗОЛОТОЮ ОРДОЮ. ПОЧАТОК КІНЦЯ

Можливо, дипломатичні маневри Данила в Європі не залишилися непоміченими татарами. Окрім того, князь са­мовільно почав зміцнювати міста, що не могло не викликати невдоволення завойовників.

Цікавим моментом біографії Данила Галицького є його взаємини з «улюбленцем Батия» Олександром Невським, таким же неординарним, дипломатичним та амбіційним політиком, як і він сам. Після смерті великого хана Гуюка в 1248 році в ординській верхівці почалася усобиця, і Олек­сандр і його брати виявилися пішаками в руках ворогуючих сторін. Партія вдови Гуюка, що ворогувала з Батиєм, зроби­ла великим руським князем не Олександра, а його молодшо­го брата Андрія. На відміну від далекоглядного Олександра, Андрій майже відразу почав «показувати характер». Він не посилав традиційних дарунків до монгольської столиці, ігно­рував запрошення та навіть намагався затримувати виплати данини. Данило Романович помітив цього гарячого юнака і

вирішив, що йому знайдеться місце в його далекосяжних планах. У 1251 році він організовує шлюбний союз між Анд­рієм та своєю донькою. Логічно припустити, що головною причиною цього династичного шлюбу було створення вій­ськового союзу для боротьби з татаро-монгольськими загарб­никами. Та було ще дещо: між Андрієм та Олександром була люта ворожнеча, що зустрічається тільки серед родичів по крові. Чи не збирався розважливий Данило використовува­ти молодого Андрія в боротьбі з Олександром Невським? На це запитання важко дати відповідь. Як би там не було, Олек­сандр завдав удару першим. Літопис повідомляє нам: «Пішов Олександр, князь новгородський Ярославич до татар, і від­пустили його з честю, дарувавши йому старшинство над руськими князями». А проти Андрія виступило військо про­славленого Чингізида Неврюя. У Андрія було недостатньо сил, і ніхто з руських князів не підтримав його, лише тверський князь прислав невеликий загін. І допомоги від Данила не було.

Коли Данило воював з литовцями, Куремса підступив до Бакоти. У місті знайшовся зрадник, якийсь Милій. Він здав татарам місто і був призначений в ньому баскаком — так називали представників татарського хана в завойованих землях. На Русі баскаки з'явилися в 1250—1260-х роках. Вони були «очима і вухами» хана, вели облік населення та безпо­середньо збирали з руських земель данину Золотій Орді. Досить часто в розпорядженні баскаків були великі збройні загони, і вони самі могли придушити смуту, не звертаючись в Орду. З літописів випливає, що баскаками призначали та­тар, але історія Милія показує, що в невеликих містах цю посаду могли доручати і лояльним до татар місцевим уро­дженцям. Данило послав наводити в Бакоті порядок свого сина Лева. Той з дружиною легко оволодів містом і привів полоненого Милія до батька. Та тут Лев раптом діє як справж­ній син свого батька — він дозволяє зраднику Милію уми­лостивити себе і після прибуття до Данила поручається за нього. Князь у черговий раз дав винному шанс і відпустив Милія. Той повернувся в Бакоту і... знову віддав місто тата­рам. Потім Куремса спробував узяти Кременець, але фортеця, що вважалася неприступною, вистояла перед черговим на­тиском.

Куремса, мабуть, був не дуже войовничим, невдала спро­ба захопити Кременець розчарувала його, і навіть поява союзника, який хотів воювати проти Данила (а це був Ізя- слав Новгородський, племінник Ігоровичів, повішених в Галичі), не викликала в нього особливого ентузіазму. Ізяслав пропонував з'єднати сили та обложити Галич, але Куремса не захотів брати участі в довгій облозі. Ізяслав зі своєю дружиною рушив до Галича, прагнучи потрапити туди до того, як Данило з синами повернуться з полювання на диких кабанів. Проте у Данила були надійні люди у всіх містах, і дуже швидко він отримав повідомлення про військо Ізясла- ва. Щоб показати свою зневагу до ворога, він не став пере­ривати полювання, а послав до Галича свого сина Романа, який, здійснивши блискавичний марш-кидок, несподівано напав на Ізяслава. Той відпочивав і, не встигнувши приго­туватися до битви чи втекти, піднявся на церкву і там сидів три дні, та голод і спрага зробили свою справу, і він здався в полон.

Данило зрозумів, що Куремсу не можна назвати хорошим тактиком, і вирішив потихеньку захопити всі руські міста до самого Києва. Домовившись з литовцями і заручившись обіцянкою Міндовга дати війська, які будуть беззаперечно коритися йому, Данило почав одну з найбільших військових кампаній. Він розділив воїнів на три великих формування під керівництвом своїх синів Шварна і Лева та воєводи Діо- нісія Павловича. Всі походи були вдалими: Лев посів По­бужжя, Шварн заволодів містами по річці Тетерева до Жи- дичева, Діонісій же взяв Межибожжя. Данило й Василько зі своїми загонами захоплювали болохівську землю. При цьому більшість міст не захотіли чинити опір і вважали за краще здатися.

Цікава історія пов'язана з містом Звягель. Незважаючи на те, що представник міста прийшов до Данила на поклон та пообіцяв віддати місто тому, кому князь велить, присла­ному тіуну не дали правити. А коли прибув Шварн з воїнами, жителі зачинили ворота, вирішивши, що настільки малень­кий загін не становить небезпеки. Та невдовзі до бунтівного міста прибув Данило з великим військом.

Куремса ж у цей час підійшов до Луцька. Місто не виріз­нялося міцними укріпленнями, його жителі покладалися на захист води. Угледівши татар, городяни розібрали міст, вода в річці була високою і, що суттєво, дуже холодною, і татари не могли форсувати її. Куремса спробував використати ма­шину для метання каменів, але здійнявся такий сильний вітер, що камені не долітали до цілі, а потім машина злама­лася. Куремса легко змирився з провалом і відвів свої війська. У літописах же порятунок Луцька описується як диво.

Це була остання військова кампанія безталанного Курем- си. Проте перемога над ним не принесла Данилу бажаного спокою. У 1259 році на місце Куремси був призначений Бу- рундай, який володів підходящим для полководця складом характеру. Це була виключно прониклива людина, нічого не проходило повз його уважний погляд. Його можна назвати жорстоким, але безглузда жорстокість була не в його харак­тері. Незважаючи на те, що Данило, сподіваючись на обіцян­ку папи організувати Хрестовий похід, неабияк роздратував татар, Бурундай вирішив зберегти його, бо войовничість Да­нила була йому до душі, і він розраховував на неї. Бурундай прийшов на Волинь з величезним військом і послав Данилу лаконічне послання, в якому наказував йому приєднатися до військового походу на Литву. Побоюючись з'явитися в стан Бурундая, Данило послав на чолі війська свого брата Василь­ка. Князь не хотів брати участі в литовському поході ще й тому, що розраховував відновити союз із Міндовгом, незва­жаючи на те, що той сильно гнівався, що його людей пото­пили в озері біля Луцька. Татари не намагалися підкорити литовців, вони спустошували та спалювали їх поселення, брали в полон дітей та підлітків, всіх інших убивали. Бу- рундай високо оцінив військові здібності Василька та його демонстративну покірність татарам, а після того як загін Василька привів у його стан безліч полонених литовців, при­людно похвалив його, не забувши, проте, багатозначно за­уважити, що шкода, мовляв, що брат його Данило не долу­чився до походу.

Тоді татари вже йшли в Мельник, маючи намір зустріти­ся з Данилом. Та князь, відмовившись від облоги Городена, спішно знявся і, відпустивши брата та синів, пішов у Холм. А татари рушили в Дорогичин, не схотівши витрачати сили й час на пошуки Данила.

За цими подіями настав відносно спокійний 1261 рік. Данило відбудував Холм практично в колишній пишноті, особливу увагу він приділяв церквам. Узагалі князь Дани­ло Галицький, мабуть, був дуже релігійною людиною. Відо­мо, що він збудував декілька храмів, не шкодуючи коштів на їх оздоблення, і не починав жодної справи, не помолив­шись перед святими іконами. Проте його релігійність поєдну­валася з віротерпимістю, це давало йому велику перевагу як у взаєминах з престолом Св. Петра, так і з татарськими завойовниками. Адже чимало руських князів було вбито під час їх обов'язкового візиту в Орду, тому що вони не змогли приховати своєї зневаги до ідолопоклонства. Звич­ний же до сусідства іновірців, зокрема литовських язични­ків, Данило зміг поводитися дипломатично і не образити чужої віри.

Користуючись затишшям, Василько організував шлюбний союз своєї доньки Ольги з чернігівським князем Андрієм Всеволодичем. За звичаєм весілля гуляли в будинку нарече­ної в Володимирі. Зібралося безліч гостей. Був там і Данило зі своїми синами Левом та Шварном. У розпал веселощів з'явилися посли від Бурундая. Він був як завжди лаконічний: «Якщо ви мої союзники, зустріньте мене. А хто мене не зу­стріне, той мій ворог» / «Якщо ви мої спільники — зустрінь­те мене. А хто не зустріне мене — той ворог мені”.

Незважаючи на недвозначну загрозу, що містилася в по­сланні, Данило знову не захотів їхати до Бурундая, він послав Василька із своїм сином Левом та холмського єпископа Іоан­на. Взагалі-то не зовсім зрозуміло, чому така досвідчена в дипломатії людина, як Данило Галицький, продовжувала дратувати Бурундая своєю демонстративною непокорою. В літописах це ніяк не пояснюється. Можливо, відповідь на це питання найпростіша: Данило побоювався особисто Бу­рундая, і причин цьому могло бути безліч. Цього разу непо­кора Данила призвела до жахливих наслідків, Бурундай був у страшному гніві через те, що князь не прибув зустрічати його в Шумськ, і сказав посланцям: «Якщо хочете жити з нами в мирі, зруйнуйте укріплення міст своїх».

Сперечатися князі не стали — Василько чудово розумів, що врятувати 'їх може тільки диво. Данило спішно вирушив до Польщі, а звідти — до двору угорського короля. Він нама­гався знайти союзників у війні з татарами, нагадав папі про обіцяний Хрестовий похід, та, на жаль, Європа була роз'єд­нана, та й не секрет, що метою Хрестових походів було не лише винищення невірних, а й багата здобич, тому для ри­царів хреста Схід був набагато привабливішим. Лев поїхав руйнувати укріплення міста Львова, названого на його честь, і нового міста Стіжка, нещодавно збудованого Данилом, а Василько послав наказ знищити укріплення Кременця та Луцька. Бажаючи переконатися в покірності та відданості Василька, Бурундай звелів йому зруйнувати укріплення його власного міста Володимира. Сам він зупинився на відпочинок в Житані й збирався прибути до Володимира через день. Василько чудово розумів, що місто йому не врятувати, а непокора коштуватиме життя йому та більшості його людей. Тому пожертвував дерев'яними стінами міста, причому не розібрав, а спалив їх. І це було розумно — Бурундай все одно звелів би спалити укріплення, а так, прибувши на попелище, він остаточно впевнився в благонадійності Василька і не став чинити ніякого зла володимирцям. Втім, обласкавши Василь­ка, він не забув на наступний день прислати до нього свою довірену людину Баймура з наказом зрити земляний вал.

Невдовзі Бурундай закликав Василька з його військом для походу на місто Данила Холм. Незважаючи на те, що Данила не було в місті, жителі не захотіли здаватися. Холм був добре укріплений, на стінах знаходилися машини для метання каменів і копій, а самі городяни були налаштовані битися. Бурундай не планував довгої облоги, тому вирішив вико­ристати в переговорах Василька. Він сказав йому: «Це місто твого брата, іди до городян, умов їх здатися». Разом з Василь­ком Бурундай відправив трьох татар і толмача, щоб точно знати, що саме Василько скаже підданим свого брата. Василь­ко ж із простодушним виглядом взяв у руку жменю камінців і підійшов до міської стіні. Задерши голову, він голосно за­кричав: «Гей ти, холопе Костянтине, і ти, інший холопе Луко Іванковичу, це місто брата мого і моє, здавайтеся!», і кинув на землю камінь, подаючи таким чином знак, що не варто слухатися його. Тричі він повторив ці образливі слова, що­разу кидаючи на землю камінь. Боярин Костянтин, стоячи на стіні з городянами, зухвало відповів йому так: «Іди геть, а то ми тебе торохнемо каменем у лоб! Ти вже тепер не брат своєму брату, а ворог його».

Після невдалих переговорів татари відступили — довга облога була не в їхньому характері. Таким чином, завдяки хитрості Василько зміг подати знак підданим свого брата і в той же час у черговий раз продемонструвати Бурундаю свою благонадійність. Задоволений Васильком, Бурундай на­казав йому вести своїх людей разом з татарськими полками вбрід через Віслу на польські землі. Василько брав участь в облозі й руйнуванні Сандомира, коли татари спалили дере­в'яні будівлі міста і вирізали більшість його жителів, не розбираючи статі й віку. Подібна жорстокість була актом залякування — татари просто не хотіли витрачати час та сили на облогу міст. Після Сандомира вони взяли невелике місто Лисець і вирішили повертатися у свій стан у придніп­ровські степи.

Польща, яка ще не оговталася після татарського набігу, і позбавлені укріплень руські міста були дуже привабливими для литовців. У 1262 році воїни Міндовга прийшли на поль­ські землі й розорили кілька селищ. У битві з поляками біля міста Єздова литовцям удалося вбити князя Семовита, а сина його Конрада взяти в полон. Побоюючись, що поляки отри­мають підмогу, литовці швидко повернулися в свої землі, захопивши велику здобич та безліч полонених.

До Василька в Міндовга був великий рахунок — почи­наючи з ганебної поразки під Луцьком і закінчуючи його активною участю в литовському поході Бурундая. Він зібрав військо і послав його до Кременця. Там його зустріли заго­ни під командуванням воєвод Василька, які своїм рішучим натиском змусили литовців тікати. Сам Василько не брав участі в битві, займаючись формуванням додаткових полків. Разом з ними він кинувся навздогін і нагнав литовців у місті Небля. І знову Василько проявив себе як чудовий тактик, змусивши литовців битися біля озера. Литовські лави не витримали натиску руських полків і, не маючи можливості відходити, розпалися. Літопис стверджує, що всі литовці загинули, ніхто не врятувався. Це схоже на правду, адже зброя русичів перевершувала спорядження литовців, і так­тичні прийоми бою в полі були слабким місцем литовських формувань, звичних до блискавичних нападів на нерівній місцевості.

Перемігши литовців практично без утрат, Василько вла­штував велике свято з союзними князями, а до Данила послав вісника з повідомленням про перемогу. Натхненний повідом­ленням про розгром литовців, Данило вирішив укласти про­ти них союз із польським князем Болеславом.

Переговори велися в Тернаві, туди приїхали князь Дани­ло зі своїми синами Левом та Шварном, і князь Василько з сином Володимиром. Вони уклали союзний договір проти Міндовга і роз'їхалися по домівках.

Не минуло й року після цієї зустрічі, як Міндовг був уби­тий. Фігура ця була не менш значною в своїй землі, аніж Данило в землі галицькій. Міндовг зміг підкорити собі дріб­ніших правителів і став практично єдиновладним князем литовської землі. З Данилом його пов'язували і ворожнеча, і союз, і кровна спорідненість — його дочка вийшла заміж за Шварна. Міндовг хрестився, але до кінця своїх днів залишав­ся язичником. Він був незадоволений своїм сином Войшел- ком, колись лютим та кровожерливим войовником, який став ревним християнином, у чому вбачав вину Данила, адже Войшелк прийняв постриг на його землі, а потім здійснив паломництво та заснував монастир на річці Німан.

Того року Міндовг овдовів і, скучивши за жіночим това­риством, послав за сестрою дружини, своєю невісткою, яка була заміжня за князем Налицанським Довмонтом. Невістка приїхала на поминки, та назад Міндовг її не відпустив. Ствер­джуючи, що покійна дружина наказувала, щоб він не одру­жувався на чужій — буде дітей ображати, — і кращою на­ступницею називала свою молодшу сестру, він одружився на чужій дружині. Почувши про це, Довмонт дуже засмутився, проте зробити нічого не міг — його сил було недостатньо, щоб напасти на Міндовга. У пошуках союзників він зійшов­ся з одним із племінників Міндовга Тренятою і замислив убивство. На наступний рік Міндовг розпочав великий похід проти Романа, князя Брянського. Довмонт зробив вигляд, що приєднався до походу, але повернувся і, вибравши вдалий час, зміг убити Міндовга і двох його синів, Рукла та Репек'я.

Після вбивства батька Войшелк утік в Пінськ, побою­ючись за своє життя. Спадкоємцем Міндовга став Тренята. Він викликав з Полоцька свого брата Товтивила, бажаючи знайти в ньому опору таку ж, як Данило мав у Васильку. Проте брати не довіряли один одному, і дуже скоро Товтивил захотів сам правити і став готувати вбивство Треняти. Зами­сел Товтивила розкрив його боярин Прокопій Полочанин, і Тренята стратив віроломного брата та став княжити один. Проте багатьом прийшлося не до душі його правління, і від­дані Міндовгу люди замислили повернути стіл його сину, нехай і християнину. Згідно з літописом, Треняту вбили в лазні з допомогою слуг. Після чого Войшелк був запрошений правити. Добрі взаємини з Данилом Галицьким та його ро­дичами більш ніж влаштовували нового литовського князя. Він підтримував союзницькі відносини зі Шварном і особ­ливо прив'язаний був до Василька, якого, поважаючи, нази­вав своїм батьком та паном.

Сам же Данило так і не зміг оговтатися від удару, завда­ного йому Бурундаєм. Все пропало, і Данило розумів, що йому не судилося зробити свої землі вільними від татарсько­го протекторату. Він віддалився у свій улюблений Холм і невдовзі тяжко захворів. Можливо, ця хвороба була викли­кана депресією, а може, вся втома, що накопичилася за його бурхливе життя, навалилася на нього, і він так і не одужав. Данило Галицький помер у місті Холм у 1264 році і був похо­ваний в церкві Святої Богородиці, яку сам і побудував.

ПІСЛЯМОВА

Король помер, хай живе король! Спадкоємцем Данила став його син Лев, проте він не був одноосібним правителем Галицько-Волинського князівства. У Володимирі управляв його дядько Василько Романович, який, відповідно, переда­вав володимирський стіл своєму сину Володимиру. Його молодші брати теж отримали невеликі уділи: Мстиславу ді­стався Луцьк, а Шварну — Холм з Дорогичином (третій його брат Роман на цей час уже помер). Відсутність майорату в руських землях незмінно призводила до децентралізації зе­мель та братовбивчих конфліктів у княжих родах. Спадко­ємець Данила Лев був таким же амбітним, як і його знаме­нитий батько, проте не мав його терпіння та здібностей до дипломатії. Після смерті батька йому дісталися Перемишль та Львів, але він хотів більшого. Приклад батька, який пліч- о-пліч йшов по життю зі своїм братом, не став зразком для наслідування. Найбільше Лева дратувало, що його молодший брат Шварно став литовським князем. Ця заздрість підштовх­нула його до безглуздого вбивства. Ось як про це говорить­ся в Галицько-Волинському літописі: «І в той час Лев прислав до Василька сказати: “Я хотів би з тобою зустрітися, та щоб тут і Войшелк був”. Василько послав за Войшелком на Страс­ному тижні, і так сказав: “Прислав до мене Лев, щоб ми зу­стрілися. Але не бійся нічого”. А Войшелк боявся Лева і не хотів 'їхати, але поїхав за порукою Василька. І приїхав до Володимира на Святому тижні й зупинився в монастирі Святого Михайла Великого. Маркольт-німець кликав до себе всіх князів на обід: Василька, Лева, Войшелка. І стали вони обідати, пити, веселитися. Василько, напившись, поїхав до­дому спати. А Войшелк поїхав до монастиря, де він зупинив­ся. Потім Лев приїхав до нього в монастир і став говорити Войшелку: “Куме, вип'ємо!” І почали вони пити. Диявол, який споконвіку не хоче добра людському роду, напоумив Лева, і вбив він Войшелка із заздрості, що той віддав Ли­товську землю брату його Шварну. І так відбулося вбивство Войшелка». Цим воістину чорним діянням він дуже нашко­див своєму брату Шварну, становище якого стало дуже хист­ким. Незважаючи на те, що Войшелк був вельми нетиповою фігурою, він мав великий авторитет і підтримував статус Шварна. Також це вбивство навіки посварило Лева з його дядьком, який був покровителем Шварна і Войшелка. Після смерті Шварна в 1269 році литовські землі вийшли зі сфери впливу Галицько-Волинського князівства. У літописі досить невиразно говориться про причини ранньої смерті Шварна, швидше за все вона була насильницькою. А от зацікавлена особа в наявності — Лев успадкував Холм, Дорогичин і став повновладним господарем Галича. Він не зміг утримати пін­ські землі, які намагалися здобути незалежність ще за жит­тя його батька, але зробив ряд важливих територіальних надбань, а саме: приєднав до Галицько-Волинського князів­ства частину Закарпаття з містом Мукачеве (бл. 1280 року) та Люблінську землю (бл. 1292). Ще за життя свого бездіт­ного двоюрідного брата Володимира Васильковича Лев на­магався стати спадкоємцем Володимира-Волинського, та марно. Володимир заповів свою волость іншому дядьку — Мстиславу Даниловичу, князю Луцькому. Знаковою подією під час правління Лева стало перенесення столиці князівства з Галича до Львова у 1272 році. Під час князювання Лева статус Галицько-Волинського князівства не змінився, воно, як і раніше, залишалося васалом Золотої Орди і стартовим майданчиком для подальшої експансії на захід. Як і його дядько Василько, Лев брав участь у татарських походах на Польщу 1283-го і 1287 року. Після смерті Лева в 1301 році почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. На початку XIV століття єдність Галицько-Волинської дер­жави було відновлено його сином і спадкоємцем Юрієм I Львовичем. Він виявився енергійним правителем, зокрема, реалізував проект свого знаменитого діда, — в 1303 році домігся від Константинопольського патріарха визнання ок­ремої Малоруської митрополії. Також він вів активну дип­ломатичну гру в Європі. Після смерті Юрія в 1308 році Га­лицько-Волинське князівство успадкували два (!) його сини: Андрій, князь Волинський, та Лев, князь Луцький. Молоді правителі намагалися зменшити свою залежність від Золотої Орди, уклавши союз із тевтонськими рицарями та мазовець- кими князями. Обидва брати загинули в битві, ймовірно, з литовцями в 1323 році. Їх спадщину успадковував син Лева Володимир, який був номінальним правителем: замість ньо­го королівством управляла боярська рада на чолі з боярином Дмитром Дядьком. На Володимирі Львовичу і перервалася династія Галицьких Рюриковичів. За бажанням бояр наступ­ним королем став Юрій II Болеслав — син дочки Юрія Льво­вича Марії Юріївни, та мазовецького князя Тройдена. Він відновив мирну угоду з Золотою Ордою і брав участь у мон­гольському поході на Польщу 1337 року. Неможливість со­юзу з Польщею та Угорщиною спонукала його налагоджу­вати тісніші відносини з Литвою та Тевтонським орденом. Юрій II був чудовим адміністратором, він заохочував роз­виток міського самоврядування, жалуючи великим центрам торгівлі та ремесел магдебурзьке право, активно залучав іноземних ремісників та торгівців. Юрій II почав підготовку унії між православ'ям та католицизмом, що спровокувало бояр улаштувати смуту, внаслідок якої король у 1340 році був отруєний. Смерть Юрія II спровокувала боротьбу за його землі, наслідком цього став фактичний розділ князівства. На Волині князем став Любарт-Дмитро Гедимінович, син литовського князя Гедиміна, а в Галичині владу захопила боярська кліка на чолі з Дмитром Дядьком. В 1349 році поль­ський король Казимир III Великий організував проти Гали­цько-Волинського князівства великий похід, захопив гали­цькі землі і розпочав війну з литовцями за Волинь. Війна за галицько-волинську спадщину між Польщею та Литвою завершилася в 1392 році. Галичина і Холмщина увійшли до складу Королівства Польського, Волинь відійшла до Вели­кого князівства литовського. Засноване в 1199 році Романом Мстиславичем Галицько-Волинське князівство остаточно припинило своє існування.