Заміна осіб в зобов’язанні
Найстарішою формою переходу зобов’язання від однієї особи до іншої було успадкування обов’язків у зобов’язанні. Такий стан обумовлював сімейний характер власності. Вважалося, що власність належить не конкретному домовладиці, а всій сім’ї, а тому у разі укладення угоди щодо цього майна виконувати її повинна сім’я, яку уособлював домовладика.
З огляду на це, всі підвладні після смерті домовладики успадковували його майно, в тому числі й обов’язки по зобов’язаннях, причому їхньої згоди на прийняття спадщини не вимагалося, адже всі вони були співвласниками однієї загальної власності, але не могли заявити про свої права, бо від їхнього імені виступав домовладика.Римські юристи обґрунтовували положення щодо спадкового переходу зобов’язання тим, що спадкоємець є продовжувачем особистості спадкодавця (personam defuncti sustinet, D. 41.1.34).
Заміна кредитора або боржника в Стародавньому Римі в період республіки вважалася цілком неприпустимою, але з розвитком господарських правовідносин це стало гальмувати товарообмінні процеси. Тому для задоволення інтересів суспільства римляни стали застосовувати новацію. Новація — це заміна сторін через скасування старого зобов’язання і укладення нового. Для проведення новації необхідно було наново переукласти зобов’язання з дотриманням всіх вимог: присутності сторін, згоди боржника та кредитора, а в разі забезпечення зобов’язання заставою чи по-ручительством, треба було знову внести заставу або домовитися з поручителем. Звичайно, досить часто укласти нове зобов’язан-
ня на тих само умовах було важко з огляду на незацікавленість боржника, поручителя чи заставодавця.
Для врегулювання цієї складної ситуації римляни звернулися до процесуальних норм. У римському праві допускалося ведення судової справи через представника (cognitor), причому особли-
вістю таких правовідносин було те, що представник, отримуючи доручення позивача, вів справу від свого імені.
Таким чином,у разі задоволення позову представник позивача отримував весь борг на власне ім’я. І тільки потім звітуючи, представник в порядку передавав все отримане кредитору, а представник боржника, у разі стягнення з нього певної суми, звертався до боржника з вимогою про відшкодування цієї суми.
Цей механізм заклав основи для зародження нового інституту римського права — цесії. Цесією (cessio) називалася пряма уступка права вимоги. При цесії кредитор, що бажав передати свої права третій особі (цедент), призначав цю особу (цесіонарія) своїм представником у суді та зазначав, що цесіонарій має право залишити стягнуте за позовом собі. Таким чином, представник міг отримувати з відповідача-боржника весь борг, але кредиторові його не повертати. Так досягався той самий результат, що й за класичної уступки права вимоги.
Але, разом з тим, механізм цесії мав і певні вади, позаяк не був розроблений для певних правовідносин, а просто пристосований до них. Так, договір поруки, що його укладали цедент та цесіонарій (mandatum agendi), міг бути будь-коли скасований цедентом в односторонньому порядку. Тобто, якщо кредитор змінював своє рішення, цесію визнавали такою, що не відбулася. Крім того, цесія припинялася із смертю цедента, адже водночас зникало і представництво. Разом з тим, боржник міг сплатити борг не через представника, а безпосередньо кредитору, а той, своєю чергою, міг відмовити представнику. Безпосередній платіж вважався дійсним і припиняв зобов’язання.
Таким чином, цесіонарій міг бути цілком спокійним тільки тоді, коли отримував все від боржника і сума боргу перейшла до його власності.
Для врегулювання названої ситуації в період принципату поширилася практика повідомляти боржника про здійснення цесії (denuntiatio). За такого становища боржник уже захищався від можливого позову з боку кредитора і сплата боргу ним безпосередньо кредитору виключалася. Становлення інституту цесії завершилося при імператорі Олександрі Севері — виконання боргу на користь кредитора (цедента) не погашало зобов’язання боржника перед представником (цесіонарієм).
Крім того, у разі смерті цедента або його відмови від представництва, цесіонарій отримував самостійний позов. Суть його така сама, що й у цедентаз тією особливістю, що до формули позову вводилася фікція (цесіонарія визнавали нібито спадкоємцем цедента).Але, як у сучасному праві, правові норми стародавнього Риму містили певні обмеження щодо здійснення цесії. Так, не могли передаватися особисті права, також права, з приводу яких уже подано позов, тощо.
Разом з передачею права вимоги, римляни визнавали можливість переводу боргу на третю особу. Однак, важливою умовою переводу боргу була згода кредитора. До речі, такий само принцип закріплений в цивільному кодексі України. Що стосується механізму переводу боргу, то він розвитку не отримав, його реалізовували застарілим способом — за допомогою новації. Тобто розривався старий договір і укладався новий з іншим боржником. Причому досить часто з новими умовами.