Поняття та зміст права власності
Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з таких елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту. Згодом два останніх елементи поступово відпали, бо римляни помітили, що вони повторюють по-
передні.
Наприклад, право отримувати доходи випливає з права користування, а право на захист може випливати з будь-якого права, тому що само собою право гарантує захист від протиправних посягань.Тому залишилися лише три елементи, які сукупно створювали право власності.
Право володіння. Це право фактичного утримання речі. Воно могло виникати як у власника, так і у не власника. Наприклад, власник міг передати річ у заставу. В такому разі право володіння переходило до заставоутримувача. Власник при цьому залишався власником, але був позбавлений права володіння.
Право користування полягає в тому, що власник має право вилучати корисні властивості з речі, одержувати доходи та прирощення з неї. Але право користування в Римі обмежувалося деякими умовами. Основною був обов’язок не завдавати шкоди іншим особам. Право користування, як і володіння, могла здійснювати особа, що не мала права власності. Власник міг віддати своє майно у тимчасове користування іншій особі за платню.
Право розпорядження — передбачає можливість власника самостійно визначати подальшу долю речі. Це він міг робити у різний спосіб: заповісти, продати і просто викинути.
Види власності. Існували такі види власності:
Квіритська — власність римських громадян. Пізніше суб’єк-тами цієї власності стали і латини, оскільки вони отримали римську правоздатність.
Преторська — це власність, яка одержала захист від претора. Такий захист був необхідний, коли продавець і покупець не дотримувалися обряду манципації, і тому за римськими законами таке майно не переходило у власність до набувача.
Тому претор своїми інтердиктами міг узаконити перехід права власності. Такий захист здійснювався також при переході права власності від римського громадянина до перегрина або навпаки. Зазначений перехід був за римськими правом незаконним, тому що перегрини не мали римської право- і дієздатності. У такому разі претор застосовував фікцію і припускав, що перегрин був римським громадянином, і тому перехід права власності відбувся відповідно до римських законів.Власність перегринів. Відповідно до римського права перегрини не могли бути суб’єктами права власності, але згодом,
коли активізувалася торгівля між римськими громадянами та перегринами, останнім надавалося право — ius in commercio. Це право давало їм можливість брати участь у цивільному обороті. Внаслідок цього у перегринів виникала власність, яку вони отримували від римських громадян.
Провінційна власність. Провінційну власність складала земля, що перейшла до власності римського народу внаслідок загарб-
ницьких війн. Одна частина цієї землі переходила до власності держави і складала частину державного земельного фонду, інша частина також переходила до власності держави, але залишалася у користуванні підкорених народів.
З державного фонду земля видавалася у користування лише римським громадянам. Хоча вона передавалася на праві користування, фактично то було право власності — римські громадяни мали право розпоряджатися цією землею.
Спільна власність. Здійснюючи права власності, римляни помітили, що іноді трапляються такі випадки, що власниками на одну річ стають дві особи або й більше. Вважалося, що двох прав власності на одну річ існувати не може, а одне право власності просто поділяється на кілька частин.
Такий підхід означав, що при зменшенні або зростанні вартості речі змінювалася й вартість частки кожного з співвласників.
Римляни також розрізняли ідеальну і реальну частки кожного. Ідеальна частка — це та, яка належала особі на праві власності,
а реальна — це та, якою він користувався фактично.
Всі співвласники були рівні у своїх правах, і якщо хтось хотів визначити подальшу долю речі, то це робилося лише за згодою інших співвласників. Якщо один із власників хотів продати свою частку, то пріоритетним правом придбання користувались інші власники.
Кожен власник мав права вимагати розподілу речі на частки у будь-який час, якщо це було можливо.
Вирізняли спільну сумісну та спільну дольову власність. За спільної сумісної власності розмір частки кожного не був визначений, а за дольової визначалися частки всіх співвласників.