Кого, чому та як ми обирали 26 березня 2006 року?
Тож вийшло, що переважна кількість виборців приречена була обирати "кота в мішку"! Теоретично, кожен виборець, звичайно, мав змогу скористатись власним правом і ознайомитись із списками кандидатів від партій та блоків, що балотувались до рад всіх рівнів. Або хоча б проглянути та порівняти декілька передвиборчих програм. Але в українській практиці вийшло інакше... Не достатнє знання виборчого законодавства, доволі низький рівень суспільної та політичної активності пересічного виборця, пострадянська звичка "обирати обличчя лідера", помножене на відверте не бажання суб'єктів виборчого права "відкривати" власні списки ...
Зіркові "перші двадцятки" партій - "політичних гравців" (таких як ПР, БЮТ, НСНУ СПУ "МИ" тощо) звичайно були вдало підібрані професійними політ технологами. І своєї мети таки досягли - дозволили "приховати" в списках кандидатів в депутати ВРУ (на позиціях "за п'ятдесят") осіб, чиї імена були обтяжені електоральною недовірою. А замість передвиборчих програм - гучні, спрощені і підсолоджені слогани.
Доречі, слід відмітити і позитивну роз'яснювальну складову PR кампаній лідуючих політичних сил. На передодні виборів вже й політ технологам було зрозуміло, що навряд чи здатен пересічний виборець зробити "правильний" вибір! Ну, надзвичайно все заплутано у процедурі голосування! І почали летіти в маси "листівки - підказки", "інструкції по голосуванню", "звернення - заклики перевірити себе у списках виборців" тощо...
І своєчасно.
Бо фактично, країна Україна не дуже опікувалась обізнаністю своїх громадян на предмет змін у виборчому законодавстві!"А поди- його розбери, що там наші депутати на змінювали?!"
Як на загальнодержавному так і на місцевому рівнях не провадились просвітницькі програми/акції, що надали б змогу виборцю знайти відповіді на такі питання як: "Чим вибори 2006 відрізнятимуться від всіх попередніх?"; " Кого та за яким принципом доведеться обирати 26 березня?";" Які повноваження матимуть новообрані ради всіх рівнів та депутати?"; "Якими повноваженнями наділені народні депутати, депутати місцевих рад, міські, сільські та селищні голови?" ... І врешті решт, питання, що пов'язані безпосередньо з самою
процедурою виборів: "Де можна ознайомитись з повним списком кандидатів від політичної партії або блоку, інформацією про них та передвиборними програмами партій чи кандидатів?"; "Скільки бюлетенів отримає виборець під час голосування і як вони будуть відрізнятись?"; "Яким чином встановлюватимуться результати виборів?" тощо. Частково інформативну функцію у передвиборчий період виконували громадські організації. Але мабуть для країни з населенням понад 45 мільйонів цього було не достатньо! І якщо мешканці столиці та обласних центрів ще вряди годи собі уявляли як їм "зробити вибір", то в невеликих містах і сільських районах взагалі панувала "інформаційна темрява".
А бідолашний наш виборець, тим часом, намагався самотужки розібратися із тою обтяжливою процедурою виборів 2006! Бо такого ще не було! Купа бюлетенів, і в кожному - політична партія/блок під новим номером, а ще й оті черги. До того ж взагалі не зрозуміло "куди кого обирати, як надовго та й врешті решт - навіщо?"
Соціологічні опитування свідчили, що навіть за місяць до проведення виборів третина мешканців Донецької області не до кінця уявляла, що таке вибори на пропорційній основі та за яким принципом в Україні буде обиратися влада.
Що й казати, якщо навіть ті, хто працював у виборчих комісіях самі ледь з цією процедурою розібрались!
Діяльність окружних виборчих комісій на передодні виборів та під час їх проведення була пов'язана з низкою труднощів.
Але насамперед, з постійними змінами у складі робочих комісій. В багатьох випадках спостерігався низький професійний рівень керівників та членів окружних та територіальних виборчих комісій, або взагалі відверте небажання працювати. Вже на передодні виборів, члени комісій (які переважно брались за цю відповідальну роботу "добровільно - примусово") писали заяви про знаття з себе повноважень, ігнорували засідання комісій тощо. І, відверто кажучи, їх можна таки зрозуміти! Бо рівень відповідальності, шалене навантаження, загроза адміністративної та кримінальної відповідальності у разі порушення виборчого законодавства, яке ніхто в очі не бачив! Ще й без будь якої матеріальної мотивації...Ситуація з формуванням дільничних виборчих комісій була взагалі катастрофічною. Ледь вдалося укомплектувати їх бодай мінімальним складом. В Донецькій області організовано було 2556 виборчих дільниць, серед них 202 - спеціальні (в лікарняних закладах - 136, на судах Маріупільського морського пароплавства, які ходять під українськім прапором - 34, в закладах виконання покарань- 23, у місцях тимчасового перебування виборців з особливими фізичними потребами - 6). Станом на 15 березня 2006 року 381 дільнична комісія ще не була укомплектована до мінімальної чисельності. Це склало біля 15% від загальної кількості дільниць! У 105 ДВК взагалі були відсутні голови, в 73 - заступники голів, в 97 - секретарі...
Окремі політичні партії подавали до складу комісій „мертві души" або особи