Психологічні чинники наукової творчості

Наукова творчість проявляється в наукових відкриттях, до яких ве­дуть невтомні пошуки з періодичними моментами успіху та невдач. Ді­яльність науковця - складна й багатокомпонентна настільки, що іноді важко визначити, що саме мало вплив на становлення особистості вче­ного.

Співвідношення емоційного та раціонального, інтуїції та логіки у науковій творчості не раз було предметом палких дискусій. Г.Х.Ерстед вирізняв дві сили наукового розуму: творчість і раціональність. Твор­чість - створення ідей, що пояснюють світ, вона пов’язана з уявою, фа­нтазією, інтуїцією. Раціональність - перетворення результатів творчості у знання, яке можна використати, зберегти, передавати іншим (О.А.Левченко, 1998). Класична раціональність, як установка на всемо­гутність розуму, не забезпечує наукової діяльності, яку здійснює не просто свідомість людини, а людина-суб’єкт. Наприклад, за теорією К.Ф.Гьоделя (1906-1978 рр.), навіть математичні результати, які тради­ційно вважаються цариною логіки, не завжди можна отримати за допо­могою формальних доведень.

Отже, творчий процес наукової діяльності неможливий без таких психологічних чинників, що стосуються мотиваційно-чуттєвої сфери особистості. До найбільш важливих серед них відносяться інтелектуа­льні почуття, інтелектуальна ініціатива та інтуїція.

1.1. Інтелектуальні почуття

Значення інтелектуальних почуттів розуміли ще в Давній Греції. В античній філософії вважалось, що любов - космічна сила, найвищий розвиток якої призводить до осягнення істини. Найвищий рівень любо­ві досягається шляхом філософських роздумів, мудрості. Завдяки філо­софському розмірковуванню любов (ерос) людини піднімається до еро­су як всезагального внутрішнього порядку творення речей.

Піднесення почуттів у процесі пізнання призводить до особливого стану людини - катарсису, в якому досягається звільнення від чуттєво­сті та чисте споглядання істинності. Близькі до такого розуміння твор­чості погляди українського дослідника творчості В.А.Роменця та бол­гарського М.Арнаудова, які вважали творчість проясненням і духовним очищенням, катарсисом від усього хворобливого. Погляди цих авторів долають межі між психологією, етикою, естетикою, педагогікою та ми­стецтвознавством.

Представники течії стоїцизму у давньогрецькій філософії викорис­тали термін фантазія, вважаючи її стимулом й водночас продуктом душевної діяльності. Окрему увагу вони приділили переходу чуттєвих образів до абстрактних понять.

Інтелектуальні почуття вивчав і Р.Декарт. З його погляду, думка - форма всіх психічних явищ, у тому числі й чуттєвих. Він написав пер­ший твір про емоції - «Про пристрасті душі». За походженням емоції вважав неусвідомлюваними явищами, роль яких орієнтувати людину в поведінці. Основне почуття в процесі пізнання - це подив, що є водно­час і мотивом, і регулятором. Почуття сумніву - показник мислення і критерій істини, виконує орієнтуючу функцію.

Роботи Б.Спінози стали початком нового напряму, в якому ствер­джувалась психофізіологічна єдність душі й тіла як атрибутів природи. Вчений звернув увагу на мотиваційну функцію афектів, які називав станами тіла, що збільшують або зменшують його здатність до дії.

Е.Кант підкреслював тісний зв’язок мислення з емоціями. Подив - не просто передує мисленню, а вже містить його. Почуття, особливо за­доволення, захоплення, стимулюють мислення. Інтелектуальні почуття - бімодальні, амбівалентні. Вони і гальмують, і прискорюють мислен­ня. Всі інші афекти негативно впливають на пізнання.

Протилежну думку обстоював А.Бергсон, розглядаючи зв’язок чут­тєвого та раціонального на прикладі інтуїції. Інтуїція більше, ніж ро­зум, відкриває істину, яка на найвищому своєму рівні стає естетичним, прекрасним.

Термін «інтелектуальні почуття» запропонували в асоціативній пси­хології у ХІХ ст.

Е. Тітченер диференціював поняття емоції та почуття. Інтелектуаль­ні почуття вважав усвідомленням результату мислення. З процесу пі­знання вони виключались.

Т.Рібо називав усі емоції, що супроводжують діяльність інтелекту, інтелектуальними. Він запропонував схему їх онтогенезу:

— інстинкт цікавості, що виникає через недостатню адаптацію;

— подив, як збуджувач уваги;

— збудження і подив;

— подив і задоволення або страждання;

— пристрасть, яка виникає рідко.

Л.С.Виготський вперше сформулював проблему зв’язку між мис­ленням і емоціями. Розглядати мислення без почуттів - це відірвати йо­го від справжнього життя людини. С.Л. Рубінштейн також підкреслю­вав, що в акті відображення емоції та інтелект завжди єдині.

Бертран Рассел вирізнив особливе почуття віри, яке назвав критері­єм істини.

О.К.Тихоміров вважає, що емоції важливу роль відіграють при по­родженні задуму. Існує своєрідне почуття близькості рішення, яке ви­переджує його висловлення в мові, підготовлює процес рішення до ус­відомлення.

1.2. Інтелектуальна ініціатива

Інтелектуальна ініціатива - неодмінний показник творчості, явище творчої діяльності та елемент її механізму. Це здатність людини до інноваційної постановки задач, проблем, нових способів дій, що вини­кає як вищий прояв інтелектуальної активності особистості. інтелекту­альна активність являє собою (Д.Б.Богоявленська, 1983):

— вищу життєву функцію, що лежить в основі інтелектуальної тво­рчості;

— синтез інтелекту і особистості;

— інтегральну характеристику пізнаючої системи, підсистемами якої є розумові здібності та мотиваційна структура особистості.

Рівні інтелектуальної активності:

1. Стимульно-продуктивний, коли використовується звичний спо­сіб під впливом зовнішнього стимулу (завдання);

2. Евристичний, для якого властивий самоаналіз використовуваного способу та його вдосконалення;

3.

Інтелектуально ініціативній людині властиво продовжувати не зу­мовлену практичними міркуваннями (надситуативну), не пов’язану із зовнішніми оцінками пізнавальну діяльність за межами передбаченого завданням, самостійно ставити проблеми, з’ясовувати нові закономір­ності.

1.3. Інтуїція

Інтуїція — знання, що виникає без усвідомлення шляхів та умов його отримання, через що ці знання здаються результатом безпосереднього сприймання. Виступає як: а) здатність, здібність; б) цілісне повне охоп­лення всіх умов проблемної ситуації; в) механізм творчості. Це поняття було основним пояснювальним принципом в інтуїтивізмі (А.Бергсон,

З.Фрейд), де інтуїція вважалась першопричиною творчості, прихованою у безсвідомому. У вітчизняній психології інтуїція - момент виходу за межі стереотипів, логічних програм розв’язання задачі. Відмітними ознаками інтуїції є наступні (Л.П.Логунова, М.І.Панов, 1999):

— раптовість рішення проблеми - ефект калейдоскопу;

— неусвідомлюваність механізму розв’язання проблеми;

— безпосередність отримання результату як одномоментного яви­ща, що не потребує логічного виведення;

— абсолютна внутрішня впевненість в істинності результату.

Інтуїція пов’язана з наполегливими й тривалими міркуваннями у пошуку розв’язання. В.Полонський писав: «Інтуїція знає кого відвіду­вати: вона не потрапляє у голову невігласа, людини з лінивою думкою, не здатною заглиблюватись у предмет. Усі визначні винахідники, генії були «роботягами», що роками розглядають свої думки, наполегливо їх систематизують».

Часто інтуїтивні рішення приходять не одразу при постановці зада­чі, а після деякого прихованого періоду роботи підсвідомості, який на­зивають інкубацією (А.Пуанкаре, Ж.Адамар, Я.О.Пономарьов). У цей період людина займається іншими справами, але розв’язання задачі продовжується неусвідомлено. Видатні вчені використовували різні способи відволіктись від роздумів над проблемами, які згодом вияви­лись продуктивними для породження ідей.

Д.С.П.Шуберт (США) провів експеримент, у якому дві групи деякий час розв’язували творчу задачу, потім робилась перерва. В одній групі на 10 хвилин, в іншій - на 20, протягом якої досліджувані займались іншими справами. У групі з перервою на 20 хвилин кількість відповідей значно зросла, а у групі з 10-хвилинною перервою залишилась незмін­ною, проте зросла якість їх пропозицій. Таким чином, ефективне рі­шення потребує певного періоду інкубації. Відзначається, що ідеї, ви­словлені одразу при постановці задачі, менш творчі й оригінальні, ніж висунуті згодом.

Інтуїція відіграє провідну роль при розв’язанні особливо складних задач, що не підлягають логічній обробці, або коли ця обробка недостатня.

4.