Форма державного устрою

Форма державного устрою — це територіально-організаційна структура держави, що визначає порядок поділу країни на складові частини, їх правовий статус, характер відносин між центральними і регіональними органами державної влади.

Із погляду державного устрою держави традиційно розділяють на дві групи: прості і складні. До простих держав належать унітарні держави (єдині державні утворення). До складних держав належать імперії (насильницьки створювані складні держави), федерації (союзи, щодо самостійних в правовому відношенні державних утворень: союзних

або автономних республік, кантонів, штатів, земель тощо) і конфедерації (державно- правові об’єднання, союзи суверенних держав).

Унітарна держава (від латин. unitas — «єдність», тобто «єдиний, що становить єдине ціле») — це єдина, цілісна держава, яка не має усередині будь-яких інших державних утворень і складається лише з адміністративно-територіальних одиниць (областей, губерній, провінцій, воєводств тощо), без ознак державності.

В унітарній державі існує єдина для всієї країни система органів державної влади і управління, а також Збройні Сили і органи охорони правопорядку, діють єдині конституція і правова система, єдина грошова система, проводиться обов’язкова для всіх адміністративно- територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика, прийняте єдине громадянство. Усі міждержавні питання вирішує центральний орган, який офіційно представляє країну на міжнародній арені. Складові частини унітарної держави не мають державного суверенітету та, як правило, не мають самостійних законодавчих органів

і інших атрибутів державності.

Більшість існуючих нині держав є унітарними.

За ступенем залежності місцевих органів влади від центральних унітарний державний устрій поділяють на два основні типи:

1) централізовані унітарні держави (наприклад, Україна, Польща), де компетенція місцевих органів влади жорстко визначається центром, який здійснює загальне політичне управління.

2) децентралізовані унітарні держави (наприклад, Франція), де разом з властивим принципу унітаризму простим адміністративно-територіальним поділом країни, великі етнокультурні регіони користуються широкою самостійністю. Місцеві органи державної влади обираються населенням, самостійно вирішуючи передане центром до їх компетенції коло питань, пов’язаних з культурою, освітою, екологією, економічним розвитком, охороною громадського порядку та ін. Економічним підгрунтям такої системи є те, що зібрані на цій території податки частково направляються до державного бюджету, а певний їх відсоток залишається у розпорядженні регіональних органів управління та самоврядування.

Крім централізованих і децентралізованих унітарних держав існують також мішані системи (наприклад, Японія), де глави місцевих адміністрацій частково призначаються урядом, а частково обираються місцевим населенням.

До складу унітарної держави можуть входити автономні утворення. Вони є винятком із загального правила і не змінюють загальної структури держави. На відміну від адміністративно-територіальних одиниць, автономії — це особливий вид самостійності, що, зазвичай, виражається в наданні їй внутрішнього самоврядування не тільки в адміністративній сфері, а й у сфері законодавства.

В автономії, поряд із загальнодержавними, діють закони, прийняті парламентом автономії з питань, віднесених до її компетенції. Поділ компетенції між загальнодержавним парламентом і парламентом автономії закріплюється загальнодержавним законом. Парламент, уряд та інші органи автономії формуються незалежно від центральних органів. Деякі державні посади в автономії можуть посідати особи, призначені центром. Такими унітарними державами є Україна (з автономією Криму), Іспанія (з Баською автономією), Італія та інші.

Імперія — це насильницьки створювана складна держава, у якій центр (метрополія) веде загарбницьку політику, здійснює пригноблення і експлуатацію народів, які проживають в приєднаних країнах — колоніях.

Зазвичай імперії створюються шляхом завоювання і підпорядкування своєму впливу більш слабких країн, хоча не виключаються випадки добровільного входження до імперії з метою збереження самого існування відповідної країни, її народу.

Імперія є об’єднанням під однією короною різних держав, підлеглих імператору і законам імперії. Ступінь залежності колоній від метрополії може бути різним: від повної залежності до збереження суверенітету в тій або іншій мірі і встановлення договірних відносин між метрополією і колоніями. Сьогодні імперій в чистому вигляді не існує (номінально імперією вважається лише Японія).

Федерація (від латин.federatio — «союз») — «союзна» держава, що складається з ряду державних утворень, кожне з яких більшою або меншою мірою володіє державним суверенітетом, зі встановленою федеральною конституцією сферою повноважень, власною системою законодавчих, виконавчих і судових органів влади і рядом інших суттєвих ознак держави.

Федеративна держава сучасного типу виникла лише наприкінці XVIII століття, коли 13 північноамериканських штатів, що перестали бути володіннями Британської імперії, прийняли в 1787 році федеральну конституцію США. Сьогодні існує 23 федеративні держави:

• п'ять у Європі: Австрійська Республіка, Королівство Бельгія, Федеративна Республіка Німеччина, Швейцарська Конфедерація, Іспанія;

• одна в Європі та Азії: Російська Федерація;

• п'ять в Азії: Республіка Індія, Малайзія, Союз Мьянма, Об'єднані Арабські Емірати, Ісламська Республіка Пакистан;

• три в Африці: Федеративна Ісламська Республіка Коморські острови, Федеративна Республіка Нігерія, Південна Африка;

• сім в Америці: Аргентинська республіка, Федеративна Республіка Бразилія, Республіка Венесуела, Канада, Мексиканські Сполучені Штати, Сент-Кітс і Невіс, Сполучені Штати Америки;

• дві в Австралії і Океанії: Австралійський Союз, Федеративні Штати Мікронезії.

Основна ідея принципу федералізму полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (тобто центральної) влади і влади суб'єктів федерації (штатів, кантонів, федеральних земель тощо), у наділенні останніх певною політичною самостійністю і незалежністю. Так виникає дворівнева система політичного управління — юридично зафіксоване розділення сфер владної компетенції між центральним і місцевими урядами, що є однією з головних ознак союзної держави.

Основні ознаки федеративної держави:

1) Верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним органам державної влади.

2) Розмежування компетенції між федерацією і її суб'єктами регулюється федеральною конституцією, при цьому забезпечується верховенство союзної конституції і законів, яким повинні відповідати конституції і законодавство членів федерації.

3) Територія федерації складається з суб'єктів федерації, а ті, у свою чергу — з адміністративно-територіальних одиниць.

4) Суб'єкти федерації можуть приймати свої конституції, закони, постанови та інші нормативно-правові акти. Вони мають свої найвищі органи представницької, виконавчої і судової влади, які діють лише на території суб'єкта цієї федерації.

5) Іноді разом з громадянством федерації може існувати громадянство суб'єкта федерації. У такому разі громадяни держави мають подвійне громадянство.

6) Зазвичай від суб'єктів федерації виділяються представники, які є членами представницької влади. Ці представники утворюють одну з палат законодавчого органу федерації, інша палата завжди обирається на загальнонаціональній основі.

7) Зовнішньополітичну державну діяльність здійснюють федеральні органи, які виступають на міжнародній арені від імені федерації.

Як правило, до компетенції федерального центру виключно належать питання:

• оборони,

• зовнішньополітичного курсу,

• фінансового, податкового і митного регулювання,

• забезпечення державної безпеки,

• захисту права і свобод населення.

Уряди штатів, провінцій, земель діють самостійно переважно у сфері локального економічного розвитку, освіти, культури, туризму, житлового будівництва, охорони правопорядку.

Залежно від принципів формування виділяють два типи федерації.

1) національно-територіальні (наприклад, СРСР, Чехословаччина та Югославія у ХХ ст.), де суб'єктами федерації були національні держави і національно-державні утворення, які відрізнялися один від одного національним складом населення, культурою, побутом, традиціями і звичаями, релігією і віруваннями. Така федерація будується на засадах добровільного об'єднання її суб'єктів і покликана забезпечити «право націй на самовизначення» (тобто розвиток у рамках федерації державності націй, що увійшли до неї), а також право суб'єкта союзного договору на власний розсуд вийти зі складу федерації;

2) територіально-адміністративні (наприклад, США, ФРН), у яких титульна нація відсутня, і суб'єкт федерації є державним утворенням усіх проживаючих на його території громадян. Така федерація характеризується значним обмеженням державного суверенітету окремого суб'єкта федерації. Її суб'єкти не є державами, їхні внутрішні і зовнішні відносини регулюються федеральними органами влади. Законодавство в територіальних федераціях не передбачає, а в деяких країнах і прямо забороняє вихід зі складу федерації без згоди решти суб'єктів;

3) національно-територіальні (іноді їх називають комплексними, наприклад, сучасна РФ), для яких характерним є поєднання ознак національного й територіального типів федерації.

Залежно від обсягу прав, якими користуються суб’єкти федерації, останні іноді поділяються на:

• симетричні, у яких усі суб'єкти користуються однаковими правами (США, ФРН);

• асиметричні, суб'єкти яких мають різний обсяг прав (Російська Федерація, де права республік та областей суттєво різняться).

Залежно від існуючої в них форми державного правління федерації можуть бути:

• республіканськими, усі суб'єкти яких мають республіканський державний устрій (таких переважна більшість);

• монархічними;

• мішаними, монархічно-республіканськими.

Так, федеративна держава Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ) складається з семи абсолютних монархій, очолюваних спадковими емірами. Найвищим федеральним органом влади тут є Верховна рада, яка складається з правителів еміратів. На чолі ОАЕ стоїть президент, який обирається на п'ять років Верховною радою.

Історичним прикладом монархічно-республіканської федерації може бути Другий Німецький рейх, який був утворений в 1871 році і складався

з 25 державних утворень: 22-х монархій (чотири королівства, шість великих герцогств, п'ять герцогств, сім князівств) і трьох «вільних» міст (Бремен, Ґамбурґ, Любек). Сучасна федеративна держава з 13 суб'єктів Малайзія складається з дев'яти спадкових султанатів і чотирьох штатів

з республіканською формою правління. Глава держави обирається на п'ять років лише з числа султанів, існує і представницький федеральний орган.

Ряд авторів вважає, що основною перевагою федералізму є відносно високий рівень децентралізації державного управління у порівнянні з системою унітаризму. Об’єктивним показником у зв’язку з цим може служити частка податків, які збирає центральний уряд, у загальному обсязі державного оподаткування. Відповідно до цього показника середній рівень централізації в унітарних державах становить 83 %, у федераціях — 58 %.

Конфедерація (від латин.confederatio — «об'єднання») — це співдружність держав, що зберігають свій суверенітет, яка створюється для вирішення певних завдань (геополітичних, військових, економічних тощо) і координації спільних дій.

Кожний член конфедерації зберігає державну самостійність і, об’єднуючись з іншими її членами в добровільне співтовариство, делегує центру суворо обмежене коло повноважень. У конфедерації верховенство належить конституціям і законам окремих держав. Координуючі органи конфедерації не мають прямої влади над громадянами держав— членів, рішення цих органів приймаються на основі загальної згоди і здійснюються владними інститутами окремої держави. Рішення із загальних для союзних держав питань

не обов’язково діють на території всієї конфедерації, окремі країни можуть володіти правом нуліфікації (незастосування акта конфедеративного органу на своїй території). Єдиної правової і податкової системи не існує, фінансові кошти конфедерації складаються з внесків країн, які входять до неї.

Конфедеративна форма об'єднання виникла ще в глибокій давнині (античні Ахейський, Беотійський, Етолійський союзи), існувала в Середньовіччі (союз Ганзейських міст, Швейцарська Конфедерація 1291 рік) і в Новий Час.

Після укладення Маастріхтського договору 1992 року ряд країн Європи увійшов до Європейського Союзу (ЄС) — конфедеративного об’єднання з єдиним громадянством, валютою і економічним простором.

Конфедерації, як свідчить історія, рідко бувають довгочасними утвореннями. Існують два шляхи їх трансформації.

Перший — розпад конфедеративного утворення на держави, які були в його складі (наприклад, Об’єднана Арабська Республіка, яка була створена з Єгипту і Сирії в 1958 році і розпалася в 1961 році з виходом із неї Сирії, та конфедерація двох західноафриканських держав Сенеґалу

і Гамбії під назвою Сенеґамбія, яка існувала в 1982—1989 рр.)

Другий шлях — трансформація конфедерації у федеративну державу (наприклад, США після провалу спроби об’єднати на принципах Статей конфедерації у 1787 році 13 штатів, що звільнилися від влади Британської імперії, а також Швейцарська Конфедерація в 1848 році, коли кантони передали вищу законодавчу владу центральному парламенту

і втратили право виходу із Співдружності).