Соціальна структура суспільства

Визначальну роль у політичному процесі відіграють великі і малі групи людей. Суспільні групи формуються або в природний спосіб, на основі соціальної диференціації (розшарування) суспільства, або свідомим об’єднанням людей у громадські організації чи створенням певних інститутів із специфічним становищем та інтересами.

Соціальна структура суспільства - це сукупність усіх соціальних груп і спільнот даного суспільства, що в певний спосіб взаємодіють між собою. Поняття групи охоплює множину людей різного рівня консолідації, які об’єднані:

- спільними ознаками;

- суспільними взаємозв’язками;

- спільними інтересами і діяльністю;

- організацією.

Важливо відрізняти групи низького рівня консолідації, коли вони ще не є “групами інтересів” і відповідно суб’єктами політики, від згуртованих самосвідомих “груп інтересів”, які починають відігравати роль базового суб’єкта політичної діяльності.

Джерелом спонтанного утворення груп - елементів соціальної структури - є соціальна диференціація: горизонтальна і вертикальна.

Наслідком горизонтальної диференціації є групи людей, що відображають розмаїтість форм суспільного життя, його різнобарвність. Вони можуть співіснувати паралельно, не підпорядковуватися одна одній, і не класифікують людську свідомість в ієрархічному порядку (від нижчого до вищого). Це етноси, нації, демографічні групи, регіональні спільноти тощо. В них різні інтереси, але за кожною з цих груп визнається рівне право на їх реалізацію.

Найчисельнішими групами інтересів, що уособлюють горизонтальний поділ суспільства і людства загалом є нації та інші етноси. В перекладі з грецької “етнос” означає народ та використовується у суспільних науках для позначення стійких історичних спільнот різного ступеня консолідації, що належать до однієї культури. Ширше його можна визначити як спільноту людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).

Нація є вищою, модерною формою етнічно-політичної спільноти людей. Порівняно з етносом для нації характерні вищий рівень консолідації та самоусвідомлення, який виявляється у творенні (або прагненні до творення) власної держави.

Нації вступають у політичний процес як його суб’єкти задля задоволення своїх соціально-культурних потреб (збереження і вільний розвиток своєї мовної і культурної самобутності), а також політичних та економічних інтересів, передусім рівноправності на арені політичних та економічних змагань. Суб’єктами політики всередині держав можуть також виступати частини націй чи етносів, що з певних причин опинилися в іншому етнічному середовищі, - національні групи та меншини. Вони є об’єктами етнополітики як одного з напрямків державної політики, що покликана розв’язати усі ці проблеми співжиття етносів і національних груп.

Вертикальну диференціацію творять класи, соціальні верстви, соціально-демографічні спільноти, що формуються унаслідок соціальної нерівності, тобто неоднакового володіння людьми деякими важливими матеріальними і духовними благами, від яких залежить їхній суспільний статус - можливості особистого розвитку та розвитку своїх дітей, перспективи зайняття певного суспільного становища (вищого або нижчого), яке, своєю чергою, розширяє або звужує їхні життєві можливості.

Суспільство, яке поляризується на два протилежні табори - привілейовані й політично впливові “верхи” і знедолені та безправні “низи”, називають дихотомічним, тобто двополюсним. На відміну від нього у плюралістичному суспільстві за владу, матеріальні й духовні цінності змагаються багато різноманітних груп із специфічними інтересами.

Оскільки підставою для утворення класів і соціальних верств є нерівне володіння засобами до життя, нерівні можливості, то їх інтереси стосуються передусім розподілу матеріальних ресурсів.

Уособленням вертикальної диференціації суспільства є класи та соціальні верстви (страти). Їх утворення, взаємодію та вплив на політичне життя пояснюють у термінах трьох основних теорій: теорії класів, теорії соціальної стратифікації та теорії еліт.

Хоча саме поняття класів виникло ще у ХУІІІ ст., теоретичне обґрунтування їх ролі в політичній боротьбі належить марксизму. Марксистська теорія класів і класової боротьби виникла в період загострення соціальних суперечностей у Європі внаслідок двох головних причин: по- перше, утворення капіталізму і відповідних йому ліберально-демократичних режимів відбувалося в умовах жорсткого протиборства з деспотичними режимами. Суспільство розколювалося на два протилежні табори, що вели гостру боротьбу за владу; по-друге, сам капіталізм у період свого становлення характеризувався поляризацією бідності і багатства, гострими конфліктами між найманими неімущими робітниками (пролетаріатом) і власниками підприємств (капіталістами). Ці обставини й зумовили марксистський погляд на класи як основні суб’єкти історії і політичного процесу та на першопричину їх утворення: суспільний розподіл праці і приватну власність на засоби виробництва.

Хоча в марксистській теорії класового поділу було немало слушного, але у головному, соціально-політичному прогнозі щодо подальшої поляризації капіталістичних суспільств між багатством і бідністю та щодо неминучого загострення класової боротьби у промислово розвинених країнах аж до вибуху всієї системи соціалістичною революцією К. Маркс помилився. А так званий “класовий підхід” був перетворений у СРСР (у рамках відкоригованого Сталіним “марксизму-ленінізму”) в ідеологічне підґрунтя терору і політичного насильства тоталітарної держави.

У Західній Європі, зокрема, досить поширеними нині є так звані неовеберіанські концепції класів. Їх автори намагаються так поєднати ідеї К. Маркса і М. Вебера, щоб вони відповідали потребам і можливостям соціального аналізу (Е. Гідденс, Ф. Паркінс). Неовеберіанці визнають економічні корені класів, але основну увагу звертають на визначення умов і закономірностей їх структурування як соціальних спільнот, підкреслюють такі ознаки класового поділу, як “соціальна закритість”, відокремленість класів від інших груп значними соціальними перегородками; стабільність класової належності протягом декількох поколінь; їх самовідтворюваність тощо.

Та найпопулярнішою сьогодні, без сумніву, є теорія соціальної стратифікації.

Аналіз соціальної структури України потребує урахування попереднього радянського досвіду управління соціальними процесами. Згідно із твердженням радянських науковців, соціально-класова структура (формула “2+1” - два основні класи (робітники та колгоспники) та суспільна верства (прошарок) (трудова інтелігенція)) Радянського Союзу визначалася тенденцією зближення їх соціального становища та інтересів, поступовим усуненням відмінностей між розумовою та фізичною працею, містом та селом на шляху утвердження соціально однорідного безкласового суспільства.

Проте цю концепцію заперечувала не лише більшість західних науковців, але окремі дослідники з країн так званого “соціалістичного табору”, добре обізнані із особливостями нової системи. Одним із перших це зробив колишній югославський партійний та державний керівник М. Джилас у книзі “Новий клас” (1956 р.). Він переконливо показав, що правляча верхівка (партійно-державна номенклатура) у так званих соціалістичних країнах перетворилася на відірваний від народу клас із своїми специфічними інтересами і що головна лінія розмежування проходить тут саме між партійною бюрократією і народом

Такого погляду дотримувались відомі західні дослідники (Р.

Найпридатнішим інструментом для вивчення такої аморфної перехідної структури, якою сьогодні є соціальна структура українського суспільства, може бути теорія соціальної стратифікації. Вона пропонує різноманітні критерії для виділення реально існуючих соціальних груп, зосереджуючи увагу на роді занять, доходах, статусі, доступі до влади.

Якщо виходити передусім із роду занять, то можна виділити такі верстви: робітники, селяни, інтелігенція, службовці, підприємці, студенти, пенсіонери тощо. Кожна з названих груп має певний соціальний статус, переважно пов’язаний з родом занять та його традиційним престижем у нашому суспільстві.

За умов різкої соціально-економічної диференціації населення гостро постає проблема формування “середнього класу” як основи стабільності та життєдіяльності українського суспільства. Проте узгоджених критеріїв цієї соціальної групи досі не вироблено, і в соціологічних дослідженнях респон­денти переважно виходять із власної суб’єктивної оцінки свого майнового стану як ознаки належності (чи неналежності ) до “середнього класу”.

За таких умов переважна більшість українського населення потрапляє у специфічний клас, який умовно можна назвати основним, для якого характерні такі ознаки:

- професійна гетерогенність (він складається із значної частки інтелектуалів та робітників промисловості, сфери обслуговування і сільського господарства, які поки що не знайшли свого належного, стабільного місця в нових умовах, мають дуже низькі доходи від зайнятості, незалежно від сектору); частково до цієї групи входять безробітні, котрі залежать від періодичних доходів, що їх дає тимчасова зайнятість у різних сферах;

- він постійно існує в умовах крайньої непевності та невизначеності;

- психологічно поділяється на дві групи: тих, хто ще має надію підвищити свій життєвий рівень, і тих, хто вже втратив таку надію.

Головною причиною низького рівня життя основної частини населення України є незадовільні темпи і глибина економічних реформ, обумовлені пануванням тісно взаємопов’язаних представників старої партійно-державної номенклатури та представників нового вищого підприємницького прошарку. За таких умов політична та економічна влада загалом залишаються невідокремленими одна від одної, сконцентрованими у руках декількох надпотужних політико-бізнесових груп. Їхні політичні інтереси вимагають збереження максимально недоторканого становища в державі, оскільки серйозні зміни, насамперед у сфері власності на найприбутковіші підприємства та галузі, можуть викликати непрогнозовані процеси взаємного поборювання та конфронтації. У стабільності політичної ситуації також зацікавлена частина представників середнього та малого бізнесу, інтелектуальної еліти, які змогли адаптуватися до нових умов.

5.3.