Політичні технології

Політична технологія — це система засобів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Характер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб'єктів політики.

Є декілька типологій політичних технологій, які поділяють, залежно від політичної системи і політичного режиму, на демократичні та недемократичні, базові та другорядні.

Базові політичні технології стосуються погляду, дії великих груп або й усього населення країни. Це — опитування громадської думки, референдуми, вибори.

Другорядні політичні технології — це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення певних політичних акцій (збори, мітинги, пікетування тощо).

Політичні технології поділяють також на загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб'єктам політики).

Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень) та мобілізуючу.

Відповідно можна класифікувати політичні технології на:

— аналітичні (технології збирання й аналізу політичної інформації);

— директивні (технології прийняття політичного рішення);

— мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення.

Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні характеристики кожної конкретної ситуації й запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин.

Складові аналітичних виборчих технологій:

— аналіз громадської думки для складання достовірної картини настанов і думок людей на момент проведення опитування; виявлення вірогідних виборців стосовно певних кандидатів, політичних партій, засобів масової інформації під час виборчої кампанії;

— аналіз результатів минулих виборчих кампаній, що має на меті відстежити динаміку змін у регіоні;

— вивчення демографічного і соціального складів електорату;

— проведення інтерв'ю серед репрезентативних груп, що дає змогу з'ясувати суб'єктивні настанови виборців;

— моніторинг громадської думки: одномоментні опитування, що їх

здійснюють протягом декількох днів.

З директивних технологій, що їх використовують при формулюванні

передвиборчих програм, найважливішу роль відіграють «технології змісту»:

— акумулятивна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;

— інноваційні технології, що передбачають обов'язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечують оригінальність і ефективність програми;

— технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм.

Окрім цих технологій, виділяють ще директивні технології способу прийняття рішення.

Основною ланкою і водночас результатом політичної дії зокрема і політичного процесу загалом є політичне рішення. Як момент політичного процесу і як продукт певних політичних суб'єктів, політичне рішення виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, — директивною вказівкою, яку необхідно виконувати

Оскільки основною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього терміну. їх основна особливість, порівняно з адміністративними рішеннями, полягає у необхідності виявити, врахувати, гармонізувати суспільні інтереси.

Зміст політичних рішень визначає їхню структуру.

Процес прийняття політичного рішення передбачає такі етапи:

— висловлення інтересів і підготовка громадської думки;

— аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;

— прийняття рішення;

— виконання рішення.

На першій фазі відбувається фіксація вимог, пов'язаних із проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб'єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій. Ця фаза передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до проблеми.

На стадії підготовки рішення відбувається складний процес погодження різних позицій зацікавлених сторін. Він проходить на рівні експертної оцінки проекту рішення з залученням радників, науковців. Це фактично стадія підготовки самого акта вибору. Цей вибір залежить:

— по-перше, від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики;

— по-друге, характер вибору ґрунтується на передбаченні можливих наслідків кожного з альтернативних курсів;

— по-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної підготовленості суб'єктів прийняття рішень до ризику, урахування чинника непередбачуваності. Особливо важливими на стадії підготовки рішень є аналітичні політичні технології.

Оскільки прийняття рішення є актом вибору, то найбільшої шкоди під час його проходження через владні структури може завдати брак інформації, її блокування або спотворення, а також односторонній тиск із боку влади чи впливових зацікавлених груп. Негативно впливає на якість рішень порушення політиками правил професійної етики під час обговорення й прийняття рішень.

Виконання рішення відбувається на рівні адміністративно-управлінських органів, які в цьому процесі використовують легальні засоби примусу (право), агітацію, маніпуляцію громадською думкою тощо.

Для прийняття оптимального рішення потрібно врахувати як інтереси зацікавлених груп, так і протилежні інтереси, позицію експертів та безпосередніх виконавців, зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження.

До необхідних позитивних якостей політичного рішення, що полегшують його виконання, належать: легітимність, компетентність, моральність, компромісність. Упровадження політичних рішень у життя успішне лише за умови доброї організації процесу його імплементації, подолання опору, що неминуче виникає в системі (у політичній особливо), за наявності заготовлених процедур його корегування, умілого використання директивних і мобілізуючих технологій політичної діяльності.

З проблемою прийняття рішень учасники політичних дій зіштовхуються тоді, коли перед ними виникає необхідність вибору оптимального варіанту поведінки, тобто найкращого способу дій, серед багатьох можливих у конкретних умовах.

— закони і постанови вищих органів влади;

— рішення місцевих органів влади;

— рішення, що приймають безпосередньо громадяни;

— рішення вищих органів політичних партій і громадських організацій.

Перший і другий типи рішень приймають представницькі та виконавчі органи влади, третій — безпосередньо населення, четвертий — недержавні організаційні структури політичної системи.

У політичній науці сформувалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень: нормативний та

поведінковий. Нормативна теорія трактує підхід як процес раціонального вибору політичних цілей у складних ситуаціях. У якості важливих засобів оптимізації такого вибору пропонуються різні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні засоби. Поведінкова теорія, яка розглядає цей процес як специфічну взаємодію людей, зорієнтована на змалювання різних чинників, які впливають на прийняття рішень у конкретній ситуації. Так підходи відображають двоякий характер управлінського процесу. З одного боку, вони підкреслюють чималу роль у прерогативі інститутів і органів управління, регламенту і процедур прийняття рішень, роль технічного персоналу і матеріального забезпечення діяльності всіх, хто залучений до цього процесу, тобто значення тих внутрішніх і зовнішніх чинників, які виражають раціональність, технократизм цієї форми діяльності людей, з іншого — незважаючи на чималу роль, яку відіграють у цій справі регламенти та інститути, зазвичай у процесі прийняття рішень панують неформалізовані процедури, які залежать від особистого досвіду осіб, що визначають цілі та засоби їх досягнення, від інтуїції і персональних знань тих, хто керує.

У процесі прийняття рішень виділяємо такі суб'єкти: окремі індивіди, члени громадських організацій або їх представники у виборних органах державної влади, політичних, професійних чи інших суспільних організаціях, до компетенції яких, згідно з Конституцією чи статусом, входять розробка та прийняття політичних рішень. На різних етапах процесу підготовки і прийняття політичних рішень може бути залучено різні соціальні суб'єкти. Однак не завжди можна відповісти на запитання: хто готує і приймає політичні рішення, опираючись на положення Конституції, яка визначає компетенцію політичних інститутів. Можливі ситуації, коли політичні інститути, покликані приймати рішення, насправді є маріонетками, що виконують волю інших суб'єктів і надають лише законну форму вже підготовленим та ухваленим рішенням. Аби визначити, хто фактично за цього режиму приймає рішення, потрібно ретельно дослідити стосунки між політичними елітами і формальними суб'єктами влади, визначити конкретних осіб чи групи, котрі

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія контролюють діяльність формальних інститутів чи мають безпосередній на них вплив.

Ефективність політичної діяльності значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам вдається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень.

Умови забезпечення реалістичності політичного рішення

Політична мобілізація — це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення.

Мобілізація передбачає високий рівень участі мас у політиці, їх політичне ангажування. Засоби й технології політичного ангажування можуть бути м'якими, тобто орієнтованими на цілі й інтереси громадян, або жорсткими, примусовими, які залучають маси до політичної участі, незважаючи на їхні думки та погляди.

За допомогою технологій, що переконують, мобілізації досягають через створення в індивіда впевненості, що прийняте рішення є доцільним, тобто збігається з його особистою системою цінностей (оцінками, потребами). Крім того, ці технології ґрунтуються на доступному знанні про взаємозалежність між виконанням певних функцій і досягненням бажаного стану речей. Це раціональні мобілізуючі технології.

Окрім раціональних технологій мобілізації, у політичному житті використовують і нераціональні: посилання на авторитет, на погляди більшості, а також маніпуляції. Особа А маніпулює особою Б настільки, наскільки вона може спричинити набуття особою Б схильності до поведінки, що відповідає очікуванням А,

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія причому про маніпуляцію йдеться лише тоді, коли особа, на яку здійснюється вплив, не набула означеної схильності, якби достеменно знала про те, що саме сформувало цю її схильність.

У виборчих кампаніях найчастіше використовують таку форму мобілізуючих політичних технологій, як політичний маркетинг.

Політичний маркетинг — сукупність методів і способів

цілеспрямованого впливу того чи іншого суб'єкта політики на різні соціальні групи задля донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі та через найефективніші джерела її поширення.

Метою політичного маркетингу є створення привабливого політичного іміджу вказаного замовником об'єкта маркетингової кампанії.

Незважаючи на те, що політичний маркетинг в умовах сучасного суспільства споживання виявляється вписаним у структуру комерційного маркетингу, він має значно давнішу передісторію, оскільки з самого початку визначався завданням формування переваг електорату на користь того чи іншого кандидата. З моменту, коли політична боротьба за перемогу на виборах починає описуватися у термінах маркетингу, мета якого забезпечити оптимальні умови для придбання товару споживачем, кандидата як особистість замінює кандидат як товар.

Політичний імідж — цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об'єкт (явище, особу, партію), який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними), завдяки чому формується його сприйняття народом, бажане для замовника кампанії.

Імідж створюється на ґрунті складного сплетіння інформаційних, емоційно- комунікативних та діяльних чинників. Це поєднання раціональних та ірраціональних мотивів впливу на суспільну й індивідуальну свідомість вимагає системного підходу до вивчення окреслених проблем.

Створення політичного іміджу здійснюється за такою схемою:

— засоби масової інформації формують сприятливий образ політика, апелюючи до емоцій виборців;

— систематичні опитування дають змогу визначити рівень популярності кандидата, його особливості та політичні позиції;

— на основі особливостей та політичних позицій видаються рекомендації щодо необхідного корегування іміджу й персоналізованого зв'язку кандидата з виборцями.

До політичного маркетингу належать також "технології розвитку або експлуатації проблеми" і "технології захисту".

Надмірна увага до особи політичного діяча викликає у його супротивників бажання його скомпрометувати. При цьому іноді використовують засіб, який у

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія юридичній практиці має назву дифамацї, тобто поширення чуток, які

компрометують кандидата.

Технологія захисту в разі дифамації передбачає чотири можливі відповіді, які за ступенем ефективності можна розмістити так:

— усе, що сказано, брехня, я не даватиму цьому відсіч;

— так, я це зробив, але мав на це вагомі причини;

— так, я це зробив, але обіцяю, що це ніколи не повториться; атака на опонента: людина, яка це сказала, — нечесна людина.

Доцільність їх використання залежить від ситуації, її відчуття політиком, а також від оволодіння ним технологіями політичної боротьби.

Детальніше проаналізуємо засновування тих чи інших політичних технологій на прикладі виборчої кампанії, яку можна визначити як сукупність дій, до яких вдаються партії, виборчі об'єднання чи окремі кандидати та їхні команди для досягнення передвиборчих завдань.

Першу в історії спеціалізовану службу з проведення політичних (зокрема виборчих) кампаній організували 1933 р. у Каліфорнії журналіст К. Уайтекер і рекламний агент JI. Бакстер. Упродовж 1933—1955 PP- вони провели 75 політичних кампаній, у 70-ти з яких здобули перемогу. Поступово накопичувалися матеріали в галузі вивчення електоральної поведінки громадян і чинників, що впливають на вибір певних кандидатів чи політичних сил. Виборчі кампанії фахівці почали розглядати як такі, що підлягають аналізу, прогнозуванню та регулюються за допомогою застосування тих чи інших політичних технологій.

Виборча технологія — це сукупність способів впливу на маси з метою вплинути на їх електоральну поведінку та спонукати їх віддати свій голос за певного кандидати чи партію. Особливість виборчих технологій — їх спрямованість на внесення соціально-психологічних механізмів, які регулюють поведінку виборців, звернення до переконань громадян, їх ціннісних орієнтацій, інтересів, настроїв, прагнень.

Виборчі технології в руках фахівців стають потужною зброєю, яка дозволяє помітно змінювати електоральні симпатії тих чи інших груп населення. Проте це стає можливим лише за умови, якщо виборчі технології застосовують комплексно, згідно з науково обґрунтованою стратегією виборчої кампанії, якщо вони враховують поведінку політичних суперників, а також реальні процеси, що відбуваються у масовій свідомості.

На основі аналізу передвиборчої ситуації виробляється певна стратегія виборчої кампанії, котру можна визначити як сукупність інформаційних тем, розкриттю котрих повинна бути підпорядкована вся виборча кампанія.

Стратегічний задум виборчої кампанії може бути реалізованим лише в конкретних справах самого кандидата, його команди та їх добровільних помічників.

Вибір тих чи інших методів безпосередньо залежить від обраної тактики, тобто сукупності методів та способів дії, які безпосередньо визначаються розвитком ситуації та намірами діючих осіб.

Можна визначити кілька основних напрямів у виборчому процесі:

— створення гасла, тобто короткого звернення до виборців, яке стає лейтмотивом усієї виборчої кампанії;

— створення інформаційних приводів;

— підготовка та поширення політичної реклами;

— організація виступів кандидата перед виборцями.

У сучасних умовах кандидату та його команді доводиться здійснювати виборчу кампанію в гострій конкурентній боротьбі за голоси виборців, яка відбувається за трьома напрямами:

— просування позитивного іміджу кандидата та його програми;

— критика, викриття недоліків суперників;

— захист недоліків кандидата та його програми від критики з боку суперників.

Під час будь-якої виборчої кампанії доводиться вирішувати питання про співвідношення цих трьох напрямів. Можна побудувати передвиборчу боротьбу на пропаганді своєї програми. Переважно цей шлях обирають партії та кандидати, які перебувають при владі та досягли значних позитивних результатів. Можна обрати основним напрямом критику, викриття конкурентів. Зазвичай, цей шлях обирають опозиційні сили, або кандидати, які перебувають при владі, але не змогли досягти вагомих позитивних результатів. Якщо ж у передвиборчих змаганнях пріоритетним стає третій напрям — захист іміджу, програми, то це вказує на слабкість кандидата та його команди. Учасник передвиборчого змагання, який перейшов до оборони, здебільшого приречений на поразку, бо в масовій свідомості починає працювати стереотип: "якщо виправдовується, отже, винен".

Часто передвиборча боротьба набуває надзвичайно жорстких форм, фактично перетворюючись на змагання брудних виборчих технологій (чорний PR):

— свідоме поширення спотворених фактів з метою компрометації суперника в очах виборців;

— підкуп виборців;

— висунення у виборчому окрузі кандидатів-суперників з однаковим

прізвищем для дезорієнтації виборців;

— проведення агітації від імені суперника в день, коли вона заборонена;

— поширення анонімної антиреклами тощо.