Політичні технології

У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних прийомів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики.

Політична технологія - це система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Відомий український політолог Д. Видрін використовує також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб’єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні прийоми без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі та ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення. Як приклад цілого “пакета” змістовних, текстуальних та інших антитехнологій він називає популізм.

Характер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб’єктів політики.

Існує декілька типологій політичних технологій, які поділяють залежно від політичної системи і політичного режиму на демократичні та недемократичні, базові та другорядні.

Базові політичні технології стосуються точки зору, дії великих груп або й усього населення країни. Це - опитування громадської думки, референдуми, вибори.

Другорядні політичні технології - це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення окремих політичних акцій (збори, мітинги, пікетування тощо).

Політичні технології поділяються також на загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб’єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб’єктам політики).

Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагоностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень) та мобілізуючу.

Відповідно можна класифікувати й існуючі політичні технології на :

- аналітичні (технології збору й аналізу політичної інформації );

- директивні (технології прийняття політичного рішення);

- мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення.

Загальне поняття “політична інформація” містить декілька складових. Це не лише знання про політичні симпатії і антипатії соціальних, національних та інших груп, про потреби й інтереси населення, а й сукупність даних про тенденції розвитку їхніх взаємин, а, отже, - про можливість зміцнення між ними союзів або виникнення напруженості у майбутньому.

Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні характеристики кожної конкретної ситуації і запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається у специфічному контексті, який необхідно правильно розуміти, аби досягнути успіху.

Окремо виділимо складові аналітичних виборчих технологій:

- аналіз громадської думки для складання точної картини настанов і думок людей на момент проведення опитування; виявлення вірогідних виборців стосовно певних кандидатів, політичних партій, засобів масової інформації під час виборчої кампанії;

- аналіз результатів минулих виборчих кампаній, що має на меті відстежити динаміку змін у регіоні;

- вивчення демографічного і соціального складу електорату;

- проведення інтерв’ю серед репрезентативних груп, що дає змогу підійти до з’ясування суб’єктивних настанов виборців;

- моніторинг громадської думки: одномоментні опитування, що їх проводять протягом декількох днів.

З директивних технологій, що їх використовують під час формулювання передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють “технології змісту”:

- акумулятивна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;

- інноваційні технології, що передбачають обов’язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечують оригінальність і ефективність програми;

- технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм.

Крім цих технологій, виділяють ще директивні технології способу прийняття рішення.

Основною ланкою і одночасно результатом політичної дії, зокрема, і політичного процесу в цілому є політичне рішення. Як момент політичного процесу і як продукт певних політичних суб’єктів політичне рішення виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напрямку і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.

Оскільки головною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього слова. Їх головна особливість порівняно з адміністративними рішеннями полягає у необхідності виявити, урахувати, гармонізувати суспільні інтереси.

Зміст політичних рішень визначає їхню структуру, яку можна зобразити у вигляді схеми (див.: Схема 3.6).

Основні умови, дотримання яких дає змогу забезпечити високий рівень об’єктивності та реалістичності політичного рішення, подані на схемі (див.: Схема 3.7).

Політичні рішення класифікуються за такими основними критеріями:

- суб’єктами прийняття (закони, постанови парламенту, нормативні акти, рішення політичних партій, груп тиску);

- терміном дії і масштабністю цілей (стратегічні (охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку), тактичні (стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень), оперативні (для досягнення поточних політичних завдань));

- ступенем соціальних наслідків (функціональні, які забезпечують стабільність системи і дисфункціональні, що порушують її рівновагу).

Процес прийняття політичного рішення передбачає такі фази:

- висловлення інтересів і підготовка громадської думки;

- аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;

- прийняття рішення;

- виконання рішення.

На першій фазі відбувається фіксація вимог, пов’язаних з проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб’єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій.

На стадії підготовки рішення відбувається складний процес погодження різних позицій зацікавлених сторін. Він проходить на рівні експертної оцінки проекту рішення із залученням радників, науковців. Це - фактично стадія підготовки самого акту вибору. Цей вибір залежить від:

по-перше, від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики;

по-друге, характер вибору ґрунтується на передбаченнях можливих наслідків кожного з альтернативних курсів;

по-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної підготовленості суб’єктів прийняття рішень до ризику, урахування чинника непередбачуваності. Особливої уваги на стадії підготовки рішень набувають аналітичні політичні технології.

Прийняття рішення - це сам акт вибору. Він може здійснюватися одноосібно і колективно. Відповідно існують директивні технології одноосіб­ного прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.

Американський психолог А. Джордж дійшов висновку, що існують три типові моделі й відповідно три способи прийняття одноосібного рішення: “формальна”, “змагальна” і “колегіальна”:

- формальна технологія прийняття політичного рішення характеризу­ється ієрархічною побудовою системи комунікації, чіткими і відпрацьованими процедурами проходження інформації і прийняття рішень (була характерною для президентів США Г. Трумена, Р. Ніксона, Франції Шарля де Голля, лідерів колишнього СРСР);

- змагальна технологія сприяє відкритому обговоренню політичного рішення і появі альтернативних проектів її вирішення (діяльність “мозкового центру” президента США Ф. Д. Рузвельта);

- колегіальна технологія потребує колективної діяльності в пошуку оптимального рішення (використовувалася президентом США Дж. Кеннеді).

У практиці прийняття колективних (групових) рішень найчастіше використовують дві технології: консенсусу і голосування. Використання консенсусу (згоди всіх) як методу досягнення групового рішення можливе тільки тоді, коли інтереси учасників значною мірою збігаються.

Технологія голосування зводиться до уточнення різниці в позиціях учасників дебатів, а потім встановлення, за яку з позицій висловиться більшість.

Оскільки прийняття рішення є актом вибору, то найбільшу шкоду під час його проходження через владні структури може принести брак інформації, її

блокування або спотворення, а також однобічний авторитетний тиск із боку влади чи впливових заінтересованих груп. Негативно відбивається на якості рішень порушення політиками правил професійної етики під час обговорення й прийняття рішень.

Виконання рішення відбувається на рівні адміністративно-управлінських органів, які в цьому процесі використовують легальні засоби примусу (право), агітацію, маніпуляцію громадською думкою тощо.

Для прийняття оптимального рішення потрібно врахувати як інтереси зацікавлених груп, так і протилежні інтереси, позицію експертів та безпосередніх виконавців, зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження.

До необхідних позитивних якостей політичного рішення, що полегшують його виконання, необхідно віднести: легітимність, компетентність, моральність, компромісність. Впровадження політичних рішень у життя йде успішно лише за умови доброї організації процесу його імплементації, подолання опору, що неминуче виникає в системі (у політичній особливо), за наявності заготовлених процедур його корегування, умілого використання директивних і мобілізуючих технологій політичної діяльності.

Ефективність політичної діяльності значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам вдається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень.

Політична мобілізація - це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення.

Мобілізація передбачає високий рівень участі мас у політиці, їх політичне ангажування. Засоби і технології політичного ангажування можуть бути м’які, тобто орієнтовані на цілі й інтереси громадян, або жорсткі, примусові, які залучають маси до політичної участі, не звертаючи уваги на їх думки та погляди.

За допомогою технологій, що переконують, мобілізація досягається через створення в індивіда впевненості, що прийняте рішення є доцільним, тобто збігається з його особистою системою цінностей (оцінками, потребами). Крім того, ці технології ґрунтуються на доступному знанні про взаємозалежність

Цб7

між виконанням певних функцій і досягненням бажаного стану речей. Це раціональні мобілізуючі технології.

Окрім раціональних технологій мобілізації, у політичному житті використовують й нераціональні: посилання на авторитет, на погляди більшості, а також маніпуляції. Особа А маніпулює особою Б тією мірою, якою вона може викликати набуття особою Б схильності до поведінки, що відповідає очікуванням А, причому про маніпуляцію йдеться лише тоді, коли особа, на яку здійснюється вплив, не набула означеної схильності, якби мала повне знання про те, що саме сформувало цю її схильність.

У виборчих кампаніях найчастіше використовують таку форму мобілізуючих політичних технологій, як політичний маркетинг. Політичний маркетинг - сукупність методів і способів цілеспрямованого впливу того чи іншого суб’єкта політики на різні соціальні групи заради донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі і через найефективніші канали її поширення.

Незважаючи на те, що політичний маркетинг в умовах сучасного суспільства споживання виявляється вписаним у структуру комерційного маркетингу, він має набагато давнішу передісторію, оскільки з самого початку визначався завданням формування переваг електорату на користь того чи іншого кандидата. З моменту, коли політична боротьба за перемогу на виборах починає описуватися у термінах маркетингу, мета якого забезпечити оптимальні умови для придбання товару споживачем, кандидата як особистість заміняє кандидат як товар.

Маркетинг потребує відповідних способів вироблення і донесення до виборців привабливого іміджу політика. Іміджем називають цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об’єкт (явище, особу, партію), який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними), завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.

Імідж створюється на ґрунті складного сплетіння інформаційних, емоційно-комунікативних та діяльних чинників. Це поєднання раціональних та ірраціональних мотивів впливу на суспільну та індивідуальну свідомість вимагає системного підходу до вивчення окреслених проблем.

Створення політичного іміджу здійснюється за такою схемою:

- засоби масової інформації формують сприятливий образ політика, апелюючи до емоцій виборців;

- систематичні опитування дають можливість визначити рівень популярності кандидата, його особливості та політичні позиції;

- на їх основі видаються рекомендації щодо необхідного коригування іміджу й персоналізованого зв’язку кандидата з виборцями.

Проте доволі часто трапляється так, що створення позитивного іміджу одного лідера переважно зводиться до формування негативного образу- уявлення про його конкурента. Така стратегія неодноразово доводила свою неефективність, проте це не завадило вдаватися до неї, наприклад, команді колишнього Прем’єр-міністра України та кандидата на пост Президента В. Януковича.

Так, лише впродовж березня 2003 - жовтня 2004 р. громадянин США та колишній мешканець Одеси А. Кисельов проплатив вашингтонським піар- кампаніям за формування позитивного іміджу В. Януковича в США понад 1 млн. дол. Стратегія піар-кампанії В. Януковича в цій державі зводилася до трьох основних напрямків:

- створення йому образу ліберала та представника “нової” України на противагу “старій” Україні діючого Президента Л. Кучми та головного опонента В. Януковича лідера опозиційної коаліції “Сила народу” В. Ющенка;

- зображення В. Ющенка антисемітом;

- представлення виборчої кампанії в Україні як чесної та прозорої.

Проте уся ця кампанія в значний спосіб була зведена нанівець устами ж одного з її організаторів - радника В. Януковича з інформаційних питань - Е. Прутника (власника українського телеканалу НТН та інтернет-видання “Форум”), який під час свого візиту в США в розпал Помаранчевої революції заявив, що діюча влада має застосувати силу, оскільки право на свободу мирних зібрань та демонстрацій не передбачене чинною Конституцією України.

До політичного маркетингу належать також “технології розвитку або експлуатації проблеми” і “технології захисту”.

Підвищена увага до особи політичного діяча викликає у його супротивників бажання його скомпрометувати. При цьому іноді використовують прийом, який в юридичній практиці має назву „дифамації”, тобто поширення чуток, які компрометують кандидата.

Технологія захисту в разі дифамації передбачає чотири можливі відповіді, які за ступенем ефективності можна розмістити так:

- усе, що сказано, брехня, я не буду давати цьому відсіч;

- так, я це зробив, але мав на це вагомі причини;

- так, я це зробив, але обіцяю, що це ніколи не повториться;

- атака на опонента: людина, яка це сказала, - нечесна людини.

Доцільність їх використання залежить від ситуації, її відчуття політиком, а також від оволодіння ним технологій політичної боротьби.

Детальніше проаналізуємо застосування тих чи інших політичних технологій на прикладі виборчої кампанії, яку можна визначити як сукупність дій, до яких вдаються партії, виборчі об’єднання чи окремі кандидати та їх команди для досягнення передвиборчих завдань.

Перша в історії спеціалізована служба по проведенню політичних (у тому числі виборчих) кампаній була організована в 1933 р. в Каліфорнії журналістом К. Уайтекером і рекламним агентом Л. Бакстером. За 1933-1955 рр. вони провели 75 політичних кампаній, в 70 з яких здобули перемогу.

Поступово накопичувалися матеріали в галузі вивчення електоральної поведінки громадян і чинників, що впливають на вибір певних кандидатів чи політичних сил. Виборчі кампанії стали розглядатися спеціалістами як такі, що піддаються аналізу, прогнозуванню та регулюються за допомогою застосування тих чи інших політичних технологій.

Виборча технологія - це сукупність способів впливу на маси з метою вплинути на їх електоральну поведінку та спонукати їх віддати свій голос за певного кандидати чи партію. Головна особливість виборчих технологій - їх спрямованість на включення соціально-психологічних механізмів, які регулюють поведінку виборців, звернення до переконань громадян, їх ціннісних орієнтацій, інтересів, настроїв, прагнень.

Сучасний підхід до виборчих технологій відзначається необхідністю поєднання практичного досвіду політичної боротьби та наукового знання. Важливо не стільки знати добре відомі прийоми передвиборчої боротьби, але й розуміти глибинні причини успіху чи невдачі конкретних технологій.

Виборчі технології в руках професіоналів стають досить сильною зброєю, яка дає змогу помітно змінювати електоральні симпатії тих чи інших груп населення. Проте це стає можливим тільки в тому разі, якщо виборчі технології застосовуються комплексно, відповідно до науково обґрунтованої стратегії виборчої кампанії, якщо вони враховують поведінку політичних суперників, а також реальні процеси, що відбуваються у масовій свідомості.

На основі аналізу передвиборчої ситуації виробляється певна стратегія виборчої кампанії, яку можна визначити як сукупність інформаційних тем, розкриттю яких повинна бути підпорядкована вся виборча кампанія.

Стратегічний задум виборчої кампанії може бути реалізованим тільки в конкретних справах самого кандидата, його команди та їх добровільних помічників. Вибір тих чи інших прийомів безпосередньо залежить від обраної тактики, тобто сукупності прийомів та способів дії, які безпосередньо визначаються розвитком ситуації та намірами діючих осіб.

Можна визначити кілька основних напрямків у виборчому процесі:

- створення гасла, тобто короткого звернення до виборців, яке стає лейтмотивом усієї виборчої кампанії;

- створення інформаційних приводів;

- підготовка та поширення політичної реклами;

- організація виступів кандидата перед виборцями.

В сучасних умовах кандидату та його команді доводиться вести виборчу кампанію в гострій конкурентній боротьбі за голоси виборців, яка відбувається за трьома напрямками:

- просування позитивного іміджу кандидата та його програми;

- критика, викриття недоліків суперників;

- захист вразливих сторін кандидата та його програми від критики з боку суперників.

У ході будь-якої виборчої кампанії доводиться вирішувати питання про співвідношення цих трьох напрямків. Можна побудувати передвиборчу боротьбу на пропаганді своєї програми. Переважно цей шлях обирають партії та кандидати, які знаходяться при владі та досягнули значних позитивних результатів. Можна обрати як головний напрямок критику, викриття конкурентів. Як правило, цей шлях обирають опозиційні сили, або кандидати, які знаходяться при владі, але не змогли досягнути помітних позитивних результатів. Якщо ж у передвиборчих змаганнях пріоритетним стає третій напрямок - захист іміджу, програми, то це говорить про слабкість кандидата та його команди. Учасник передвиборчого змагання, який перейшов до оборони, як правило, приречений на поразку, оскільки в масовій свідомості починає працювати стереотип: “Якщо виправдовується, значить, винуватий”.

Досить часто передвиборча боротьба набуває надзвичайно жорстких форм, фактично перетворюючись на змагання ’’брудних виборчих технологій”:

- свідоме поширення спотворенних фактів з метою компрометації суперника в очах виборців;

- підкуп виборців;

- висунення у виборчому окрузі однофамільців кандидатів-суперників з метою дезорієнтації виборців;

- проведення агітації від імені суперника в день, коли вона заборонена;

- поширення анонімної антиреклами тощо.

Окремо проаналізуємо ті виборчі технології, які найчастіше використовувалися у ході виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади в 2002 р.

Найпоширенішими виборчими технологіями стали технології типу “Нагадую, це - Я”, що використовувалися в розрахунку на:

- звичайну, пересічну особистість, котра є своєрідним статистичним представником електорату, не має великих, а то й майже ніяких зазіхань на владу, вважає, що від її голосу, точки зору в цілому мало що у суспільстві залежить, а тому на неї може вплинути авторитет відомого, пізнаваного кандидата;

- те, щоб ознайомити виборців зі своєю особою, нагадати про себе, прозондувати, а чи сприймає його громадськість, чи варто взагалі далі прагнути сподобатися електоратові.

Доволі популярною була технологія типу: “Я зроблю те, чого ніхто не зможе зробити”. Яскравим прикладом використання цієї технології може бути кампанія партії “Яблуко” спрямована на скасування податку на додану вартість, коли один з її лідерів Г. Балашов навіть опублікував свою „Казку про злі податки, або про те, як добрий Брод і відважний Бал врятували планету Щастя”, у якій чітко простежувалися аналогії з прізвищами самого автора та лідера “Яблука” М. Бродського.

Досить часто як окремим кандидатам, так і окремим партіям вдавалися технології “клонування”. Варто згадати про виборчий блок “За Ющенка” О. Ржавського, до якого жодного відношення не мав лідер електоральних симпатій В. Ющенко, Блок “Народний Рух України” Б. Бойка, до якого популярний з кінця 80-х років ХХ ст. Народний Рух України не входив, чи однофамільця лідера Соціалістичної партії України О. Мороза, котрий стояв першим номером Всеукраїнської партії трудящих. Проте розрахована на деяких неуважних виборців ця технологія виявилася малорезультативною, помітно не вплинувши на зменшення кількості голосів тих, проти кого вона була спрямована.

Досить ефективним засобом впливу на виборчі симпатії стали технології типу “теледебати”.

Досвід останньої парламентської виборчої кампанії в Україні вказує на зростання використання „брудних виборчих технологій”. Проте в своїй переважній більшості українські виборці вже навчилися не піддаватися їхньому впливові, а нерідко їх застосування призводить до протилежного для організаторів наслідку - зростання популярності кандидатів чи партій, проти яких вони були спрямовані.

Ще до початку президентської кампанії-2004 діючий Президент України Л. Кучма, заявив, що вона буде найбруднішою за усю новітню українську історію. І в цьому він виявився дійсно правим. Проте передбачити реакцію українських громадян на використання “брудних” виборчих технологій Л. Кучмі виявилося не під силу.

“Брудні” технології, які активно використовувалися під час президенських виборів 2004 р., можна умовно поділити на дві групи: технології загального впливу на виборчий процес та спеціальні технології безпосереднього втручання у процес голосування і встановлення результатів виборів.

До першої групи можна віднести:

- активне використання засобів масовової інформації як інструмента маніпуляції громадською думкою, коли в основу свого інформаційного мовлення більшість телеканалів України поклали так звані темники (від слів “тема тижня”), що готувалися та розсилалися близькими до Глави Адмі­ністрації Президента та лідера СДПУ (о) В. Медведчука аналітиками на чолі із російським політтехнологом І. Шуваловим у співпраці з радником В. Мед­ведчука, директором Київського центру політичних досліджень та конфлік- тології М. Погребинським із рекомендаціями з висвітлення тих чи інших подій, висловлювань політичних діячів тощо (від повного та максимально позитивного подання інформації від провладного табору та його сателітів до цілковитого ігнорування чи спотворення слів лідерів опозиції) (сумну “пальму першості” тут можна віддати програмі “Проте” на телеканалі “Студія 1+1” із ведучими Д. Корчинським та Д. Джангіровим);

- масове використання осіб кримінального походження у виборах для залякування виборців, членів територіальних, дільничних виборчих комісій та спостерігачів (“генеральною репетицією” використання цієї технології стали повторні вибори міського голови м. Мукачеве (Закарпатська область), де під керівництвом голови Закарпатської облдержадміністрації, секретаря обкому СДПУ (о) І. Різака, депутата Мукачівської міської ради, близького родича дружини В. Медведчука І. Чубірка та кримінального авторитета В. Паульо в брутальний спосіб було сфальсифіковано підсумки голосування та відібрано перемогу в підтримуваного Блоком В. Ющенка “Наша Україна” В. Петьовки);

До другої групи варто віднести:

- технології перешкоджання роботі територіальних та дільничних виборчих комісій, серед яких, своєю чергою, можна виділити два напрямки:

1) недопущення початку роботи чи встановлення результатів голосу­вання комісій шляхом або відмови членів комісії від так званих “технічних” кандидатів В. Януковича (за різними оцінками, до цієї категорії належало близько половини із всіх кандидатів на пост Президента України (від крайніх лівих Н. Вітренко та О. Яковенка до “правих” Р. Козака та Б. Бойка) тоді, як В. Ющенко міг однозначно розраховувати хіба що на М. Бродського та Л. Черновецького)) (у цьому відношенні “відзначилась” ТВК в/о № 100 (Кіровоградська область), де тільки за рішенням суду було враховано результати голосування), або виключення, всупереч чинному виборчому законодавству, впродовж останньої доби до початку голосування, членів виборчих комісій від опозиційних кандидатів, що перед першим туром голосування 31 жовтня 2004 р. носило масовий характер в південних та східних областях та частково було подолано лише через відповідні судові рішення про поновлення членів комісій);

2) перешкоджання роботі виборчих комісій шляхом повідомлення про замінування, розлиття ртуті, підпалу виборчих скриньок тощо:

- фальсифікація списків виборців шляхом свідомого спотворення паспортних даних, невключення виборців, включення так званих “мертвих душ” тощо (за різними оцінками в першому турі голосування через це не змогло проголосувати 10 % виборців, особливо в західних та центральних областях, де електоральні симпатії були однозначно на боці В. Ющенка);

- використання як інструмента фальсифікації так званих відкріпних посвідчень для голосування за межами постійного місця реєстрації громадян шляхом:

а) голосування одних й тих самих виборців за продубльованими, тобто фактично підробленими, відкріпними посвідченнями інколи до десятки разів, переважно в західних та центральних областях України для штучного підняття відсотка голосів за В. Януковича;

б) примушування співробітників державних та приватних підприємств, установ і організацій отримувати такі посвідчення на себе та членів своїх родини та здавати їх керівництву для наступного “організованого” голосування за провладного кандидата;

в) фальсифікація протоколів про підсумки голосування на різних етапах передачі відповідних відомостей, де, крім вже звичних для України махінацій з паперовими носіями, було здійснено втручання в інформаційну систему “Вибори Президента України” та додано В. Януковичу понад 1 млн. голосів виборців за підсумками повторного голосування 21 листопада 2004 р. (для ілюстрації масштабів так званого “вкидання” голосів можна навести такі дані: якщо 31 жовтня в Донецькій області прийняло участь в голосуванні 78 % виборців (за В. Януковича - понад 86,7 %, В. Ющенка - 2,9 %), то вже 21 листопада відповідно майже 96,5 % (В. Янукович - 96,2 %, В. Ющенко - 2 %)).

Окремо стоять технології, що за своїм спрямуванням та очікуваними наслідками виходять за межі власне виборчих технологій. До них можна

віднести цілий комплекс заходів із арсеналу спецслужб, що супроводжували раптове захворювання В. Ющенка. На думку деяких аналітиків, метою отруєння В. Ющенка в самий розпал передвиборчої агітації, виходячи із специфіки дії речовин, що використовувалися, було не стільки фізичне усунення опозиційного кандидата, що могло викликати непередбачувані масові виступи, як істотне обмеження можливостей його пересування, спотворення обличчя. На підтвердження цієї версії цинічного задуму команди російських політтехнологів на чолі із скандально відомим радником Президента Російської Федерації В. Путіна Г. Павловським можна навести приклад матеріалів, де під спотвореним від хвороби обличчям В. Ющенка вміщено підписи на кшталт “Этот зверь будет править Украиной”.

Напередодні другого туру в низці мас-медіа було опубліковано сценарій подальшої кампанії В. Януковича. Зокрема, навіть в так званому інерційному (а були ще й конфронтаційний та “Янукович - Президент всієї країни”) варіанті проведення кампанії були пункти, що суперечили чинному законодавству, передбачаючи залучення так званого адміністративного ресурсу для “розробки заходів по підвищенню (Південь, Схід) чи зниженню (Захід, Центр) явки виборців”, чи “активізації роботи штабів галузевих міністерств та відомств із відповідними низовими підрозділами”.

В той самий час унікальність президентської кампанії В. Ющенка полягає, напевно, в тому, що переважну більшість часу він провів її в умовах тотальної інформаційної блокади, та при цьому переміг. Фактично вперше в новітній історії України, і не тільки України, була проведена президентська кампанія, в якій майбутній переможець значну частину часу не брав активної участі. Проте навіть в таких умовах В. Ющенко, наприклад, вдало використав передбачені законом теледебати на телеканалі УТ-1 між учасниками другого туру виборів, особливо перед голосуванням 26 грудня. Його основному опоненту не допомогли ні “брудні” виборчі технології, ні те, що, за експертними оцінками, на кампанію В. Януковича було витрачено від 900 млн. до 1,5 млрд. дол. США, тоді як, для порівняння, витрати штабу В. Ющенка оцінюють в 50 млн. дол. Більше того, саме брутальність та цинізм виборчої кампанії В. Януковича призвели до того, що мільйони свідомих громадян України висловили свою громадянську позицію в ході Помаранчевої революції. Остаточну крапку в останніх президентських виборах поставив Верховний Суд України.

zd

Схема 3.1

Схема 3.2

Структура політичної діяльності

Схема 3.4

Політичне відчуження

Схема 3.5

Схема 3.6

Схема 3.7

Об’єктивність та реалістичність політичного рішення

Словник найбільш уживаних термінів

Ефективність політичного функціонування - фактична результативність діяльності основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій управління відповідно до вимог і сподівань найвпливовіших суспільних груп.

Імідж - цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об’єкт (явище, особу, партію), який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними),

завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.

Політична діяльність - специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою фактора влади.

Політична технологія - система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Політичне рішення - це вольовий, свідомий вибір, сутність якого полягає у виборі принаймні одного з двох варіантів.

Політичний маркетинг - сукупність методів і способів цілеспрямованого впливу того чи іншого суб’єкта політики на різні соціальні групи заради донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі і через найефективніші канали її поширення.

Політичний процес - функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається виконанням суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.

Запитання для самоконтролю

1. Наведіть приклади сучасних глобальних, регіональних та національних політичних процесів.

2. Які ви можете назвати приклади свідомого невтручання у хід подій для отримання конкретних політичних наслідків (абстенціонізму)?

3. В чому полягають відмінності між різними рівнями політичної діяльності?

4. Назвіть основні умови ефективного політичного функціонування.

5. Які ви бачите причини політичного відчуження в Україні?

6. В чому полягають відмінності між різними способами прийняття одноосібних політичних рішень?

Література

1. Балашов А.Н. Технология избирательной кампании в западной политической науке // Вестник Московского университета. Серия 12: Политические науки. - 2000. - № 2. - С. 62-79.

2. Головатий М. Мистецтво здобувати владу // Політичний менеджмент. - 2003. - № 1. - С. 49-58.

3. Головатий М.Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навч. посібник. - К.: МАУП, 2002. - 176 с.

4. Джабасов А.А. Политические технологии избирательных кампаний: проблема категориального осмысления // Вестник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. - 2000. - № 2. - С. 56-62.

5. Кабаченко А.П. Политический процесс и политическая система: источники саморазвития // Вестник Московского университета. Серия 12: Политические науки. - 2001. - № 3. - С. 102-119.

6. Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник. - М.: Аспект Пресс, 2000. - 559 с.

7. Телешун С.О., Баронін А.С. Політична аналітика, прогнозування та політичні консультації. - К.: Вид-во Паливода А.В., 2001. - 112 с.