4. Після другої світової війни політична думка розвивалася в кон­тексті власне політичної науки.

Панівну позицію у розвитку політич­ної науки до 60-х років XX ст. зайняв біхевіористський напрям. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостережен­ня.

У біхевіоризмі виділяються концепції масових комунікацій та плюралізму еліт. Найвідомішим представником концепції масової ко­мунікації є американський політолог Г.Лассуел. Він розглядав полі­тику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу — як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної вла­ди, вивівши формулу, що розкривається в таких складових: хто гово­рить — що повідомляє, яким каналом — кому, з яким ефектом. У такій послідовності вивчається комунікатор (тобто інститут, що ор­ганізує, контролює); повідомлення (так званий контент-аналіз); засо­би, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результат (тоб­то зміни свідомості аудиторії). У такому розумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г.Лассуелом як від­критий форум для постійного обговорення питань доступу до основ­них цінностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи П.Лазарсфельд і Д.Рісмен.

Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні виснов­ки зробив Р.Даль, а саме: керують не маси; керує не еліта, оскільки жодна із елітарних груп не може монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства; суспільством керують диференційовані і спеціалі­зовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками і які очолюють більш-менш підприємливі лідери.

У 60-х роках XX ст. біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Вони зазначали, що біхевіоризм — це надмірна цифроманія, через яку можна й не зауважити важливих проблем, котрі не піддаються прямому вимірю­ванню; це фрагментарним підхід до аналізу фактів, що заважає глобаль­ному підходові до політичних проблем; не псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, тим самим підсвідомо відстоює його збереження.

Нові течії постбіхеовіористського напряму керуються такими прин­ципами: реальність має переважати технічні прийоми дослідження; головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку; вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології.

Серед цих політичних течій виділяється систематизм Д.Істона, який сформулював учення про політичну систему. За Д.Істоном, го­ловне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимуше­ному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час. Неспро­можність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зро­стання напруги в ній і навіть до її руйнування. Для розуміння систем­них процесів, на думку Д.Істона, потрібен, крім певного обсягу емпі­ричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталіта­ризму і суспільно-політичної модернізації. Проблеми природи тота­літаризму глибоко досліджені в працях політологів Х.Аренд, Р.Арона, З.Бжезінського, Ф.Гаєка та ін.

Так, Х.Аренд пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, то виник­ла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стані загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом.

Р.Арон досліджував тоталітарний режим у порівнянні з лібераль­ним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р.Арон розрізняв два типи режиму - конституцінно-плюралістичний та монополістичний. Домінуючою рисою конституцінно-плюралістичного режиму він вважав юридичну орга­нізацію мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою.

Основна риса монополістичного режиму — забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що при­зводить до таких наслідків: монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною державою-партією; монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення; монопо­лія влади відкидає існування опозиції у своїй основі; монополістич­ний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутніс­тю партії.

З.Бжезінський та К.Фрідріх відносять до тоталітарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на домінуючій ролі ідеоло­гії, яку продукувала правляча партія; використанні терору й обме­женні доступу до об'єктивної інформації для забезпечення монополії влади; централізованій системі управління економікою.

Ф.Гаєк — лауреат Нобелівської премії — у праці "Дорога до рабст­ва" глибоко розкрив джерела й засоби, які ведуть до тоталітарної дер­жави та суспільства.

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією роз­витку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначи­ти ступінь політичного модернізму. Так, французькі політологи Л.Пай та Г.Олмонд називають три критерії: 1) структурна диференціація, яка ґрунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури; 2) ефективність по­літичної системи, що виявляється в її здатності до оновлення, мобілі­зації зусиль і виживання; 3) тенденція до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. її сформулював З.Бжезінський. Він вва­жає, що цей процес тривалий, складний і передбачає три фази:

· перша фаза (1-5 років) розпочинається після падіння комуністич­ної системи і полягає у політичній трансформації вищих ешелонів влади та початковій стабілізації економіки (лібералізації цін, припи­ненні дотацій, безсистемній приватизації, стабілізації грошової оди­ниці);

· друга фаза (3-10 років) поєднує політичну стабілізацію (прий­няття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) З глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, здійсненням малої і середньої приватизації, демонополізаці­єю, появою нового класу власників);

· третя фаза (5-15 років) має на меті закріпити демократичні про­цеси (створити стабільні демократичні партії, встановити демократич­ну політичну культуру) і стабілізувати економічне зростання (здійс­нити велику приватизацію, сформувати культуру підприємництва).

З.Бжезінський також намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформа­цій на сучасному етапі. Перший урок, на нього думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали зави­щені сподівання щодо швидких перетворень. Другий урок — у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають в одній і тій же фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які були зроблені у рамках попереднього ладу ("переддозрівальний період"). Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як ос­нови ефектніших економічних змін. Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних перетворень, шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні й об'єктивні умови. П'ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії перетворень, які пе­редбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.