Форма державного правління

Форма державного правління — це спосіб формування, відповідальності, організації і взаємодії вищих органів державної влади — глави держави, уряду, парлементу та судової системи.

Характеристики форми державного правління:

1.

2. Порядок формування й оновлення персонального складу органів державної влади (перш за все — законодавчих та виконавчих), ступінь участі населення в цьому процесі.

3. Принципи розподілу влади, компетенції і відповідальності, згідно з якими органи державної влади взаємодіють між собою і населенням.

Структура держави:

• органи державної влади, наділені правом прийняття державних владних рішень. У державах сучасного типу вони розділені на три відносно незалежні, але взаємопов’язані між собою гілки влади: законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) та судову (система судів).

• органи державного управління, які наділені правом управління реалізацією рішень, прийнятих органами державної влади. Ці органи розподіляються за галузевим принципом (окремі галузеві міністерства, відомства, департаменти, управління, відділи) та територіальним принципом (в Україні, наприклад, це обласні та районні державні адміністрації тощо);

• контрольно-наглядові органи (державний технічний нагляд тощо);

• фіскальні органи, що відповідають за стягнення податків і зборів;

• правоохоронні органи (поліція, жандармерія, служби державної безпеки та ін.)

• пенітенціарна система, що об’єднує місця позбавлення волі та органи нагляду за засудженими;

• збройні сили.

Фактично поняття «структура держави» включає в себе механізм держави (державний апарат). Державний апарат включає в себе не лише управлінців та правоохоронців, але й апарат управління збройними силами. Важливо, що цей механізм в своїй основі напряму підпорядковується виконавчій гілці влади.

За характером походження влади прийнято розрізняти дві основні форми правління — монархічну і республіканську. Однак не менш значущими характеристиками форми державного правління є те, хто (глава держави або парламент) формує та контролює уряд як центральний орган у системі виконавчої влади та зумовлений цим обсяг повноважень глави держави.

Монархія та її види

Монархія (від грец. monarchia — mono «один» + arhea «влада», тобто єдиновладдя) — це форма державного правління, при якій формальним джерелом влади визнається одна особа — монарх.

Основні ознаки монархії:

• монарх править від імені «вищих сил», в силу свого особливого, сакрального походження;

• безтерміновість здійснення влади монарха;

• монарх вважається носієм державного суверенітету.

Джерелом легітимації влади монарха є віра підвладних у його особливий зв'язок із «вищими силами», які у минулому створили ідеальний світовий порядок. Однак із часом, якщо висловлюватися сучасними категоріями, у цьому порядку почали накопичуватися системні збої, що привело до погіршення життя більшості людей і

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія соціальної несправедливості. Монарх же сприймається як своєрідний «драйвер» чи системна утиліта, що в силу свого сакрального зв’язку з творцем системи може виправляти помилки останньої та коригувати хід суспільного життя в напрямку первісного ідеального задуму.

Тому в стародавніх східних і античних суспільствах монарх вважався або втіленням вищих сил, або ж виводив своє походження від них. Навіть середньовічні династії намагалися вивести своє походження від Ісуса Христа чи його матері. Династична система надавала законність принципу передачі вищої державної влади в спадок (хоча спадковість влади не є визначальною характеристикою монархії). Наприклад, у Речі Посполитій практикувалися вибори короля, а в Священній Римській імперії германського народу - вибори імператора.

Утрата віри підвладних у сакральний характер влади монарха підриває джерело її легітимації.

Головною відзнакою монархії є монополія монарха (принаймні, формальна) на прийняття державно-владних рішень та на здійснення державної влади з правом її делегування будь-кому на свій розсуд. Саме від імені монарха, а не від імені народу здійснюється вся влада в державі. Перед монархом (реально чи формально) несуть відповідальність усі органи державної влади та підпорядкований їм державний апарат. Сам же монарх формально не зобов’язаний звітувати ні перед ким про свої дії.

За типом взаємовідносин глави держави з законодавчими та виконавчими органами державної влади в рамках монархічної форми правління можна виділити:

• абсолютну (необмежену) монархію, де вся повнота державної влади зосереджена в руках монарха (Бруней, Саудівська Аравія, Оман);

• конституційну (обмежену) монархію, де повноваження монарха обмежені конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду (усі європейські монархії, крім Ватикану).

Конституційна монархія поділяється на:

• дуалістичну, де монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково — законодавчою з правом «вето» на закони, прийняті парламентом та правом розпуску парламенту (Йорданія, Марокко);

• парламентську, де монарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє представницькими функціями і лише частково виконавчими. Інколи має

право «вето» на рішення парламенту, яким практично не користується. Уряд в парламентських монархіях формується парламентом і підзвітний парламенту, а не монарху.

Особливим різновидом конституційної монархії є виборна монархія, коли монарх обирається (Рада правителів Малайзії, до якої входять правителі дев’яти монархічних штатів і губернатори чотирьох штатів, обирає Верховного Правителя терміном на п’ять років; Вища Рада Федерації ОАЕ, до складу якої входять правителі семи еміратів, обирає Голову Ради зі свого складу терміном на п’ять років).

В історичному плані як окремі типи монархій виділяють також:

• теократичну, у якій монарх вважається прямим представником «вищих», божественних сил (Ватикан, де глава держави — Папа Римський є намісником Святого Петра) або їх уособленням (Тибет, де глава держави — далай-лама сприймався як земне втілення, «інкарнація» Будди);

• деспотичну, де влада монарха формально нічим не обмежена, але реальною владою на місцях користуються його намісники — «сатрапи», повязані із центральною владою лише вассальними зобовязаннями у вигляді сплати данини та участі у військових походах правителя (Давня Персія).

Республіка та її види

Республіка (від латин. respublica — res «справа» + publicus «суспільний», тобто «суспільна справа») — це форма державного правління, у якій єдиним джерелом державної влади визнається народ, усі органи державної влади і державні посади є виборними (або такими, що походять від обраного громадянами державного інституту) і регулярно змінюваними.

Основні ознаки республіканської форми правління:

• виборність органів державної влади;

• терміновий характер їх повноважень і пов’язаний з цим принцип змінюваності персонального складу цих органів;

• носієм суверенітету є нація (народ) як сукупність політично повноправних громадян держави. Саме перед народом (реально чи формально) несуть відповідальність органи державної влади.

Проте насправді реальним носієм державної влади, як правило, є бюрократія, тобто функціонери системи виконавчої влади на різних її рівнях, а також різні угрупування правлячої еліти, між якими розподіляються «сфери» владних функцій і повноважень та «зони» контролю над ресурсами суспільства.

Вся повнота виконавчої влади реалізується через уряд. Він наділений фактичною монополією на контроль за процесом державно-владного перерозподілу матеріальних і фінансових ресурсів (парламент лише приймає владні рішення в цій 58

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія сфері, але на цьому його повноваження закінчуються), а також на монопольне управління розгалуженим адміністративним, поліцейським та фіскальним апаратами.

Як вищий адміністративний орган країни, уряд здійснює функцію загального управління, тобто діяльність, спрямовану на реалізацію вказаних ним політичних цілей. У віданні уряду знаходиться адміністративний апарат, що закріплено в ряді країн основним законом. Звідси випливає, що саме уряд є ключовим елементом механізму держави.

Залежно від того, хто — президент або парламент — має право формувати, розпускати і контролювати уряд, виділяють три типи республіки:

• президентська;

• парламентська;

• напівпрезидентська (іноді її ще називають мішаною).

Президентська республіка характеризується у першу чергу тим, що президент є главою не лише держави, але й виконавчої влади. Тому посада прем’єр-міністра в такому типі республіки відсутня, а нерідко й сам уряд замінений на адміністрацію президента, в якій роль ключових міністрів відіграють помічники останнього.

Характерні риси президентської республіки:

• жорсткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову і запровадження збалансованої «системи стримувань і противаг»;

• поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента;

• формування уряду президентом лише за обмеженої участі парламенту;

• відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

• відсутність права глави держави на розпуск парламенту, парламент не може винести уряду вотум недовіри;

• відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами членів уряду;

• обрання президента за загальних виборах;

• президент має право відкладального вето на рішення парламенту (у США, щоб побороти вето, необхідно, щоб законопроект одержав повторне схвалення кваліфікованою більшістю, тобто 2/3 голосів обох палат Конгресу (Палати Представників і Сенату);

• парламент може обмежувати дії президента за допомогою законів через затвердження бюджету. Лише в разі серйозних антиконституційних дій або злочину з боку президента парламент може висловити йому імпічмент — дострокове відсторонення від влади.

Така форма правління утвердилася в США, країнах Латинської Америки (Бразилія, Колумбія). У Європі президентські республіки як масове явище не утвердилися.

Парламентська республіка характеризується формуванням уряду на парламентській основі з пропорційним представництвом за підсумками

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія виборів. Формальною особливістю цієї форми правління є посада прем’єр- міністра.

Характерні риси парламентської республіки:

• здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами;

• обмеженість владних повноважень глави держави;

• уряд наділено виконавчою владою, а нерідко і законодавчою, а також правом клопотання перед президентом про розпуск парламенту;

• формальна політична відповідальність уряду (колективна або індивідуальна) перед парламентом;

• контрасигнування актів глави держави главою уряду або відповідних міністрів;

• президент має в основному представництві повноваження. Функцію глави держави він виконує за вказівкою уряду.

Президент в парламентській республіці обирається або парламентом (Швейцарія, Греція, Чехія, Туреччина, Ізраїль), або розширеною колегією вибірників (Італія, Німеччина), або шляхом загальних і прямих виборів (Словаччина).

Напівпрезидентська (мішана) республіка (президентсько-

парламентська або парламентсько-президентська — залежно від того, у чиїх руках (президента чи парламента) сконцентровано більше владних повноважень.

Вона існує в ряді країн світу — Франції, Фінляндії, Австрії, Україні. До головних характерних рис напівпрезидентської республіки належать окремі всенародні вибори президента (який є реальним главою держави) і парламенту, а також подвійна відповідальність уряду перед тим і іншим. Президент призначає прем’єр-міністра на свій розсуд, але з урахуванням розстановки політичних сил у найвищому законодавчому органі. Парламент, зі свого боку, має право контролювати уряд за допомогою винесення йому вотуму недовіри. Як правило, президент може розпустити парламент у певній ситуації і призначити дострокові парламентські вибори. Конституціями мішаних республік передбачена процедура імпічменту глави держави у разі здійснення ним державного злочину.

Основні ознаки президентсько-парламентської республіки:

1) прямі вибори глави держави всенародним голосуванням;

2) право президента призначати і знімати з посади членів уряду;

3) наявність у президента певних законодавчих повноважень;

4) відповідальність уряду перед парламентом, який виражається в можливості вотуму недовіри;

5) право президента розпустити парламент і призначити дострокові парламентські вибори.

Перші три характеристики президентсько-парламентської республіки збігаються з характеристиками чисто президентської, останні ж дві є спробою подолати недоліки сильної президентської влади.

Характеристика органів влади за різних типів республіки

Основні ознаки парламентсько-президентської республіки:

• всенародне обрання президента;

• наявність у президента значних владних повноважень;

• прем’єр-міністр і кабінет міністрів відповідальні лише перед парламентом;

• право президента розпускати парламент і призначати нові парламентські вибори.

Мішана республіка покликана подолати недоліки сильної президентської влади, поєднуючи її з ефективною діяльністю парламенту і його контролем над органами виконавчої влади.

Форма державного устрою

Форма державного устрою — це територіально-організаційна структура держави, що визначає порядок поділу країни на складові частини, їх правовий статус, характер відносин між центральними і регіональними органами державної влади.

Із погляду державного устрою держави традиційно розділяють на дві групи: прості і складні. До простих держав належать унітарні держави (єдині державні утворення).

До складних держав належать імперії (насильницьки створювані складні держави), федерації (союзи, щодо самостійних в правовому відношенні державних утворень: союзних або автономних республік, кантонів, штатів, земель тощо) і конфедерації (державно-правові об’єднання, союзи суверенних держав).

Унітарна держава (від латин. unitas — «єдність», тобто «єдиний, що становить єдине ціле») — це єдина, цілісна держава, яка не має усередині будь-яких інших державних утворень і складається лише з адміністративно-територіальних одиниць (областей, губерній, провінцій, воєводств тощо), без ознак державності.

В унітарній державі існує єдина для всієї країни система органів державної влади і управління, а також Збройні Сили і органи охорони правопорядку, діють єдині конституція і правова система, єдина грошова система, проводиться обов’язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика, прийняте єдине громадянство. Усі міждержавні питання вирішує центральний орган, який офіційно представляє країну на міжнародній арені. Складові частини унітарної держави не мають державного суверенітету та, як правило, не мають самостійних законодавчих органів

і інших атрибутів державності.

Більшість існуючих нині держав є унітарними.

За ступенем залежності місцевих органів влади від центральних унітарний державний устрій поділяють на два основні типи:

1) централізовані унітарні держави (наприклад, Україна, Польща), де компетенція місцевих органів влади жорстко визначається центром, який здійснює загальне політичне управління. На чолі місцевих органів влади централізованих держав стоять призначені центром урядовці, усі зібрані податки (крім місцевих, які є доповненням до загальнодержавних) надходить до державного бюджету і розподіляється за регіонами за рішенням парламенту;

2) децентралізовані унітарні держави (наприклад, Франція), де разом з властивим принципу унітаризму простим адміністративно-територіальним поділом країни, великі етнокультурні регіони користуються широкою самостійністю. Місцеві органи державної влади обираються населенням, самостійно вирішуючи передане центром до їх компетенції коло питань, пов’язаних з культурою, освітою, екологією, економічним розвитком, охороною громадського порядку та ін. Економічним підгрунтям такої системи є те, що зібрані на цій території податки частково направляються до державного бюджету, а певний їх відсоток залишається у розпорядженні регіональних органів управління та самоврядування.

Крім централізованих і децентралізованих унітарних держав існують також мішані системи (наприклад, Японія), де глави місцевих адміністрацій частково призначаються урядом, а частково обираються місцевим населенням.

До складу унітарної держави можуть входити автономні утворення. Вони є винятком із загального правила і не змінюють загальної структури держави. На відміну від адміністративно- територіальних одиниць, автономії — це особливий вид самостійності, що, зазвичай, виражається в наданні їй внутрішнього самоврядування не тільки в адміністративній сфері, а й у сфері законодавства.

В автономії, поряд із загальнодержавними, діють закони, прийняті парламентом автономії з питань, віднесених до її компетенції. Поділ компетенції між загальнодержавним парламентом і парламентом автономії закріплюється загальнодержавним законом. Парламент, уряд та інші органи автономії формуються незалежно від центральних органів. Деякі державні посади в автономії можуть посідати особи, призначені центром. Такими унітарними державами є Україна (з автономією Криму), Іспанія (з Баською автономією), Італія та інші.

Імперія — це насильницьки створювана складна держава, у якій центр (метрополія) веде загарбницьку політику, здійснює пригноблення і експлуатацію народів, які проживають в приєднаних країнах — колоніях.

Зазвичай імперії створюються шляхом завоювання і підпорядкування своєму впливу більш слабких країн, хоча не виключаються випадки добровільного входження до імперії з метою збереження самого існування відповідної країни, її народу.

Імперія є об’єднанням під однією короною різних держав, підлеглих імператору і законам імперії. Ступінь залежності колоній від метрополії може бути різним: від повної залежності до збереження суверенітету в тій або іншій мірі і встановлення договірних відносин між метрополією і колоніями. Сьогодні імперій в чистому вигляді не існує (номінально імперією вважається лише Японія).

Федерація (від ΛaτuH.federatio — «союз») — «союзна» держава, що складається з ряду державних утворень, кожне з яких більшою або меншою мірою володіє державним суверенітетом, зі встановленою федеральною конституцією сферою повноважень, власною системою законодавчих, виконавчих і судових органів влади і рядом інших суттєвих ознак держави.

Федеративна держава сучасного типу виникла лише наприкінці XVIII століття, коли 13 північноамериканських штатів, що перестали бути володіннями Британської імперії, прийняли в 1787 році федеральну конституцію США. Сьогодні існує 23 федеративні держави:

• п’ять у Європі: Австрійська Республіка, Королівство Бельгія, Федеративна Республіка Німеччина, Швейцарська Конфедерація, Іспанія;

• одна в Європі та Азії: Російська Федерація;

• п’ять в Азії: Республіка Індія, Малайзія, Союз Мьянма, Об’єднані Арабські Емірати, Ісламська Республіка Пакистан;

• три в Африці: Федеративна Ісламська Республіка Коморські острови, Федеративна Республіка Нігерія, Південна Африка;

• сім в Америці: Аргентинська республіка, Федеративна Республіка Бразилія, Республіка Венесуела, Канада, Мексиканські Сполучені Штати, Сент-Кітс і Невіс, Сполучені Штати Америки;

• дві в Австралії і Океанії: Австралійський Союз, Федеративні Штати Мікронезії.

Основна ідея принципу федералізму полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (тобто центральної) влади і влади суб’єктів федерації (штатів, кантонів, союзних чи автономних республік, федеральних земель тощо), у наділенні останніх певною політичною самостійністю і незалежністю. Суб’єкти союзного договору, як правило, мають всі ознаки держави, крім суверенітету, який вони передають (делегують) на союзний рівень. Так виникає дворівнева система політичного управління — юридично зафіксоване розділення сфер владної

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія компетенції між центральним і місцевими урядами, що є однією з головних ознак союзної держави.

Основні ознаки федеративної держави:

1) Верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним органам державної влади.

2) Розмежування компетенції між федерацією і її суб’єктами регулюється федеральною конституцією, при цьому забезпечується верховенство союзної конституції і законів, яким повинні відповідати конституції і законодавство членів федерації.

3) Територія федерації складається з суб’єктів федерації, а ті, у свою чергу — з адміністративно-територіальних одиниць.

4) Суб’єкти федерації можуть приймати свої конституції, закони, постанови та інші нормативно-правові акти. Вони мають свої найвищі органи представницької, виконавчої і судової влади, які діють лише на території суб’єкта цієї федерації.

5) Іноді разом з громадянством федерації може існувати громадянство суб’єкта федерації. У такому разі громадяни держави мають подвійне громадянство.

6) Зазвичай від суб’єктів федерації виділяються представники, які є членами представницької влади. Ці представники утворюють одну з палат законодавчого органу федерації, інша палата завжди обирається на загальнонаціональній основі.

7) Зовнішньополітичну державну діяльність здійснюють федеральні органи, які виступають на міжнародній арені від імені федерації.

Як правило, до компетенції федерального центру виключно належать питання:

• оборони,

• зовнішньополітичного курсу,

• фінансового, податкового і митного регулювання,

• забезпечення державної безпеки,

• захисту права і свобод населення.

Уряди штатів, провінцій, земель діють самостійно переважно у сфері локального економічного розвитку, освіти, культури, туризму, житлового будівництва, охорони правопорядку. Реальне співвідношення владних повноважень центру і суб’єктів федерації, принципи їх взаємодії визначаються історичною практикою держав, нормами і традиціями, що склалися. Це надає унікальності кожному федеративному утворенню.

Залежно від принципів формування у сучасній літературі прийнято виділяти три типи федерації:

1) національно-територіальна (наприклад, у ХХ ст. такий тип представляли СРСР, Чехословаччина та Югославія), де суб’єктами федерації були національні державні утворення, які відрізнялися один від одного національним складом населення, культурою, побутом, традиціями і звичаями, релігією і віруваннями. Така федерація будується на засадах добровільного об’єднання її суб’єктів і покликана забезпечити «право націй на самовизначення» (тобто розвиток у рамках федерації

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія державності націй, що увійшли до неї), а також право суб’єкта союзного договору на власний розсуд вийти зі складу федерації;

2) територіально-адміністративна (наприклад, США, ФРН), у яких титульна нація відсутня, а суб’єкт федерації є державним утворенням усіх проживаючих на його території громадян. Така федерація характеризується значним обмеженням державного суверенітету окремого суб’єкта федерації. Її суб’єкти не є державами, їхні внутрішні і зовнішні відносини регулюються федеральними органами влади. Законодавство в територіальних федераціях не передбачає, а в деяких країнах і прямо забороняє вихід зі складу федерації без згоди решти суб’єктів;

3) комплексна (наприклад, сучасна РФ), для яких характерним є поєднання ознак національного й територіального типів федерації.

Залежно від обсягу прав, якими користуються суб’єкти федерації, останні іноді поділяються на:

• симетричні, у яких усі суб’єкти користуються однаковими правами (наприклад, США, ФРН, а також неіснуючі на сьогодні СРСР, ЧССР, СФРЮ);

• асиметричні, суб’єкти яких мають різний обсяг прав (РФ, де права республік та областей суттєво різняться. При цьому області та краї РФ, хоча й вважаються суб’єктами федерації, не мають більшості ознак держави, а їхні уряди та законодавчі зборм є не органами державної влади, а місцевими органами державного управління. Таким чином, фактично асиметрична федерація є поєднанням характеристик федерації та децентралізованої унітарної держави).

Залежно від існуючої в них форми державного правління федерації можуть бути:

• республіканськими, усі суб’єкти яких мають республіканський державний устрій (таких переважна більшість);

• монархічними;

• мішаними, монархічно-республіканськими.

Так, федеративна держава Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ) складається з семи абсолютних монархій, очолюваних спадковими емірами. Найвищим федеральним органом влади тут є Верховна рада, яка складається з правителів еміратів. На чолі ОАЕ стоїть президент, який обирається на п’ять років Верховною радою.

Історичним прикладом монархічно-республіканської федерації може бути Другий Німецький рейх, який був утворений в 1871 році і складався з 25 державних утворень: 22-х монархій (чотири королівства, шість великих герцогств, п’ять герцогств, сім князівств) і трьох «вільних» міст (Бремен, Ґамбурґ, Любек). Сучасна федеративна держава з 13 суб’єктів Малайзія складається з дев’яти спадкових султанатів і чотирьох штатів з республіканською формою правління. Глава держави обирається на п’ять років лише з числа султанів, існує і представницький федеральний орган.

Ряд авторів вважає, що основною перевагою федералізму є відносно високий рівень децентралізації державного управління у порівнянні з системою унітаризму. Об’єктивним показником у зв’язку з цим може служити частка податків, які збирає центральний уряд, у загальному обсязі державного оподаткування. Відповідно до цього показника середній рівень централізації в унітарних державах становить 83 %, у федераціях — 58 %.

Конфедерація (від ΛaτHH.confederatio — «об’єднання») — це співдружність держав, що зберігають свій суверенітет, яка створюється для вирішення певних завдань (геополітичних, військових, економічних тощо) і координації спільних дій.

Кожен член конфедерації зберігає державну самостійність і, об’єднуючись з іншими її членами в добровільне співтовариство, делегує центру суворо обмежене коло повноважень. У конфедерації верховенство належить конституціям і законам окремих держав. Координуючі органи конфедерації не мають прямої влади над громадянами держав— членів, рішення цих органів приймаються на основі загальної згоди і здійснюються владними інститутами окремої держави. Рішення із загальних для союзних держав питань не обов’язково діють на території всієї конфедерації, окремі країни можуть володіти правом нуліфікації (незастосування акта конфедеративного органу на своїй території). Єдиної правової і податкової системи не існує, фінансові кошти конфедерації складаються з внесків країн, які входять до неї.

Конфедеративна форма об’єднання виникла ще в глибокій давнині (античні Ахейський, Беотійський, Етолійський союзи), існувала в Середньовіччі (союз Ганзейських міст, Швейцарська Конфедерація 1291 рік) і в Новий Час.

Після укладення Маастріхтського договору 1992 року ряд країн Європи увійшов до Європейського Союзу (ЄС) — конфедеративного об’єднання з єдиним громадянством, валютою і економічним простором.

Конфедерації, як свідчить історія, рідко бувають довгочасними утвореннями. Існують два шляхи їх трансформації.

Перший — розпад конфедеративного утворення на держави, які були в його складі (наприклад, Об’єднана Арабська Республіка, яка була створена з Єгипту і Сирії в 1958 році і розпалася в 1961 році з виходом із неї Сирії, та конфедерація двох західноафриканських держав Сенеґалу і Гамбії під назвою Сенеґамбія, яка існувала в 1982—1989 рр.)

Другий шлях — трансформація конфедерації у федеративну державу (наприклад, США після провалу спроби об’єднати на принципах Статей конфедерації у 1787 році 13 штатів, що звільнилися від влади Британської імперії, а також Швейцарська Конфедерація в 1848 році, коли кантони передали вищу

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія законодавчу владу центральному парламенту і втратили право виходу із Співдружності).