Античний період розвитку політичної думки.

Політологія як наука сформувалася порівняно недавно, але політичні ідеї, концепції і теорії нагромаджувалися протягом віків. Із виникненням держави з'явилися перші політологічні концепції.

Серед політичних учень Стародавнього Сходу у IV ст. до н.е. вирізнялися конфуціанська і легістська концепції політики. Конфуцій розглядав державу як велику сім'ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядуйся як відносини між старшими і молодшими членами сім'ї. Благо народу було основною метою державної адміністрації. Правитель повинен був мати шляхетне походження, піклуватися про достаток народу, захитати його зброєю і виховувати. Своєю чергою, народ мав виявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази.

Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за легістами, повинно ґрунтуватися виключно на законах, виконання яких мав забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

Інший, ніж у Стародавньому Сході, характер мали політичні концепції античності. Ці відмінності полягали в тому, що, по-перше, античні політичні теорії виокремилися у самостійну галузь; по-друге, на місце східної колективної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов'язку; по-третє, в політичних теоріях розроблялися питання суті й форм держави, а також ідеї приватної власності та права.

Періодизація розвитку західної політичної думки поєднує логіко-теоретичний та історичний принцип. Вона передбачає: два великі періоди в історії західної політичної думки: класичний (філософський) і сучасний (позитивістський), кожен з яких поділяється на етапи:

античний (від V ст. до н.е. до II ст. н.е.), що охоплює політико-філософську думку Стародавніх Греції та Риму;

просвітницько-раціоналістичний (від XV ст. до половини XIX ст.), що поєднує європейську та американську політико-філософську думку епохи відродження, просвітництва та раціоналістичні концепції XIX ст.;

політико-соціологічний (з кінця XIX ст. до 40-х років XX ст.). коли політична проблематика розвивалася в контексті соціології або самостійно, але на основі соціологічних емпіричних методів;

політологічний (з другої половини XX ст.), коли політологія була визнана ЮНЕСКО самостійною наукою і навчальною дисципліною, що поєднує теоретичні й емпіричні методи дослідження.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки античності зробили грецькі філософи Платон і Аристотель, римський історик Полівій, римський політик Цицерон.

Платон пояснював генезис держали як природне прагнення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удосконалення. Держава, за Платоном, має слугувати насамперед високому ідеалові — наближенню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Платон розробив дві концепції держави; ідеальну і реальну. Основні ознаки ідеальної держави — загальність і постійність. Загальність передбачала, що держава керується загальним добром, а не інтересами окремих громадян, а постійність полягала в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави. В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен з яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належать правителі, які повніші бути філософами. їхньою чеснотою є мудрість.

Аристотель, на відміну від Платона, не пропонував проекту ідеальної держави, а зосередив увагу на такій державній моделі, яка була б доцільна за певних історичних умов. Він трактував державу як об'єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Аристотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму. Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Аристотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних форм він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних — тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію — помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного н демократичного правління і ґрунтується на законах.

Полібій розкрив логіку виникнення і зміни шести форм держави в межах одного циклу: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії. Монархія як єдиновладне правління царя або вождя ґрунтується на розумі. Розкладаючись, монархія перетворюється в тиранію, а незадоволення тиранією призводить до того, що благородні мужі з допомогою народу встановлюють аристократію. Вона, своєю чергою, поступово перероджується в олігархію, де влада використовується з метою наживи. Народ, незадоволенні; розкошуванням олігархії, скидає її і встановлює своє правління — демократію, її спотвореною формою стає охлократія (панування натовпу), за якої домінують беззаконня і свавілля. Нездатний управляти натовп знову обирає собі царя. Для того, щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка поєднувала б монархію, аристократію і демократію.

Цицерон заклав основи юридичного розуміння держави не тільки як вияву спільного інтересу всіх її вільних членів, а передусім як узгодженого правом їхнього спілкування "загального правопорядку". Він обґрунтував республіканський принцип побудови держави. Основна мета державної влади — безпека громадян, подолання у них страху один перед одним. Цицерон, як і Полібій, виступав за змішану форму держаки за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату (передусім це влада консулів), аристократична — в повноваженнях сенату, демократична — в повноваженнях народних зборів і народних трибунів. Управління державою, яке, на думку Цицерон, є поєднанням науки і мистецтва, вимагає знань, чесності й практичних павичок. Мудрий державний діяч повинен передбачити хід політичних подій, своєчасно нейтралізувати небажані наслідки, а в період небезпеки для держави бути здатним диктаторським шляхом встановити порядок.