ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

Основними проблемами економічного та соціального розвитку України протягом її незалежності були постійні нестачі фінансових ресурсів, акумульованих в централізованих та децентралізованих фондах, необхідних для виконання державою покладених на неї функцій, в тому числі обов’язків забезпечення кожній людині відповідного рівня життя та умов відпочинку, розвитку її спортивних та духовних здібностей.

На стан соціальної сфери, також, впливають непослідовність проведення реформ виконавчими органами влади, їх неузгоджена діяльність, а іноді і бездіяльність, значні вади в реалізації державної соціальної політики. Все це веде до того що в Україні можна виділити низку основних проблем, які з часом приведуть до кризових явищ в соціальній інфраструктурі:

1. недостатні розміри фінансування соціальної сфери;

2. непослідовність та фрагментарність фінансування;

3. неефективна структура фінансування (основна вага витрат припадає на заробітну плату, що веде до занепаду матеріальної інфраструктури);

4. відсутність стимулів для переходу до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат.

Зазвичай найголовнішою проблемою здійснення соціальної політики, яка і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та непрямого фінансування соціальної сфери є [1]:

- безпосередні бюджетні видатки;

- податкові видатки у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок;

- страхові внески до державних та недержавних страхових фондів;

- усуспільнення коштів підприємств у вигляді їх зобов’язань щодо виконання соціальних функцій;

- благодійність приватних осіб, фірм та організацій;

- громадські ініціативи - різного роду фонди та збори;

- особисті кошти та зобов’язання громадян;

- кредити;

- надання державного майна, використання державної інфраструктури.

Звичайно, держава в теперішніх економічних умовах не в змозі

профінансувати усі соціальні гарантії в повному обсязі, проте забезпечити

поступове наближення основних соціальних стандартів та гарантій (пенсій, допомог) до прожиткового мінімуму зобов’язана. Прожитковий мінімум має використовуватись лише для загальної оцінки рівня життя, а не як соціальний стандарт, який лежав би в основі забезпечення конституційних соціальних гарантій [2].

Невідкладними заходами щодо реформування системи соціального захисту є вдосконалення механізмів адресної допомоги найбільш незахищеним верствам населення з одночасною поступовою ліквідацією практики надання її через дотації та пільги всім категоріям населення, що їх потребують. Основними шляхами реалізації цих заходів слід вважати такі:

- запровадження і фінансове забезпечення на державному рівні мінімальних соціальних гарантій (пенсій, стипендій, допомоги малозабезпеченим непрацездатним громадянам, безробітним);

- встановлення науково обґрунтованих пропорцій між середніми мінімальними рівнями заробітної плати і пенсій, допомогою по безробіттю та допомогою малозабезпеченим громадянам пенсійного віку і сім’ям з дітьми, з різними оцінками рівнів бідності;

- запровадження, виходячи з динаміки споживчих цін, попереджувальних заходів соціального захисту населення, адресної допомоги і субсидій;

- захист купівельної спроможності малозабезпечених непрацездатних громадян і сімей.

Викладені пропозиції можна вважати тактичними завданнями. До стратегічних завдань реформування системи соціального захисту слід віднести значне зростання ролі страхових підходів у механізмах соціального захисту та створення законодавчих, інституційних і фінансових засад для нової системи соціального страхування, що передбачає обов’язкове страхування, пов’язане зі стажем роботи громадянина і його участю у створенні фондів соціального страхування; державне страхування окремих категорій громадян і відповідне забезпечення гарантій, які бере на себе держава (щодо військовослужбовців та ін.), добровільне страхування. Така система соціального страхування має забезпечити більш ефективний соціальний захист населення, об’єктивну диференціацію пенсій та інших соціальних гарантій відповідно до внеску кожного громадянина чи його страхового статусу.

Іншою перспективою розвитку соціальної сфери можна назвати залучення приватного сектора економіки до цієї галузі. В час існування Радянського Союзу, багато великих підприємств мали власну інфраструктуру, що включала дитсадки для дітей працівників, рекреаційні центри, лікувальні заклади (лікарні та санаторії), будинки культури, стадіони, які фінансувалися за рахунок коштів підприємства. На даний момент існування ринкових механізмів господарювання видається доцільним стимулювання створення корпоративними структурами закладів соціальної інфраструктури всіх галузей, зокрема залучення середнього та великого бізнесу [3]. Це можна реалізувати за рахунок непрямих засобів впливу держави на економіку, зокрема через надання державою податкових та кредитних пільг, суб’єктам бізнесу, які беруть на себе певну соціальну відповідальність, надання переваг в тендерних торгах та державних замовленнях проектам, що передбачають реалізацію соціально важливих заходів, зобов’язування нового власника під час приватизації державних підприємств створювати, підтримувати і розвивати власну соціальну інфраструктуру приватизованого підприємства, тощо.

Такий шлях вирішення проблеми фінансового забезпечення соціальної інфраструктури має очевидні переваги:

- зменшується навантаження на бюджети всіх рівнів;

- з’являється стимул для підвищення продуктивності праці;

- соціально свідомим підприємствам надаються фінансові вигоди у вигляді державного стимулювання;

- ефективність використання корпоративних коштів на порядок вища, ніж коштів державного і місцевих бюджетів.

Запропоновані заходи здатні розрядити сучасну соціальну обстановку та покращити економічну ситуацію. Вивільнені з їх допомогою кошти можна спрямувати на економічний розвиток (що розширить фінансові можливості держави), вирішення проблеми зайнятості, соціальний захист, реалізацію інших програм переходу до соціально-орієнтованої економіки.

Враховуючи необхідність бюджетної складової соціальної інфраструктури, найбільш доцільним є поєднання її з недержавними закладами медицини, дошкільної освіти, культури, мистецтва та спорту. Такі перетворення повинні бути поступовими та базуватися на добровільній ініціативі суб’єктів господарювання, вони вимагають не менше 8-10 років. Схожі системи в розвинених країнах створювалися протягом десятиліть, тому для України важливо вже сьогодні робити кроки у цьому напрямі.

Список використаних джерел

1. Полозенко Д. В. Видатки бюджету на розвиток людського капіталу / Д. В. Полозенко // Фінанси України. - 2006. - 280с.

2. Данилишин Б. М. Розвиток продуктивних сил і регіональна економіка України / Б. М. Данилишин, Д. В. Клиновий, Т. В. Пепа. - Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. - 688 с.

3. Опарін В. М. Фінансова система України (теоретико-методологічні аспекти): Монографія. - К.: КНЕУ, 2005. - 240 с.

Чирак І.М.,

аспірант,

Тернопільський національний економічний університет