Визначення соціально-економічної ефективності освіти

Економічна ефективність охоплює показники, що підлягають вартісному оцінюванню. Безумовно, далеко не всі сторони освітньої діяльності можуть бути оцінені вартісно. Найбільшою проблемою для вчених і практиків у освітній галузі виступає розроблення алгоритму оцінки широкого спектра соціально-економічних результатів освіти.

Аналіз витрат і результативності включає сукупність засобів визначення витрат ресурсів на досягнення тих чи інших цілей, поставлених перед осві­тою, та вибору оптимальних рішень. Оцінюючи результативність, неможли­во орієнтуватися на універсальні показники прибутковості, тому необхідно розробляти спеціальні індикатори досягнення цілей. У світовій практиці нагромаджено величезний досвід розроблення комплексу індикаторів ре­зультативності системи освіти, зокрема, розроблено комплекси індикаторів країн ОЕСР, ЮНЕСКО, ООН, Світового банку, кожний із яких включає свої групи показників, намагається охарактеризувати освіту в цілому як систему. Крім того, часто діючі методики оцінювання системи освіти спрямовані значною мірою на моніторинг успішності учнів (студентів), тоді як комп­лексне оцінювання соціально-економічної ефективності системи освіти не може покладатися тільки на ці індикатори. З метою узагальнення досвіду різноманітних комплексів індикаторів, спробуємо запропонувати власний підхід до оцінювання діяльності та результативності системи освіти. При­чому ця методика націлена не просто на здійснення опису ситуації у сфе­рі освіти, а підпорядкована такій основній меті, як визначення загальних показників ефективності та результативності діяльності системи освіти в певній країні.

На наш погляд, комплексна система показників результативності освіти повинна включати три блоки. Перший - характеризує стан системи освіти, він містить комплекс індикаторів, структурованих згідно з певними крите­ріями.

Перший комплекс індикаторів, що характеризують стан системи освіти в країні, можна структурувати згідно з такими критеріями: кількість, якість, вартість і відповідність (схема). Ці критерії повинні бути розкриті в показ­никах, що представляють освітній процес за такими основними блоками:

• вихідні ресурси, тобто ті матеріальні, людські та фінансові ресурси, що є в наявності для здійснення процесу навчання за різними рівнями та ступенями підготовки;

• навчальний процес, тобто тривалість, динаміка, інтенсивність здійснення процесу навчання;

• випуск, тобто результат процесу навчання;

• кінцеві результати, що характеризують міру, якою національна систе­ма освіти (або пропозиція освітніх послуг) відповідає попитові суспільства.

Критерії кількості досягнення цілей освіти охоплюють кількісні пара­метри функціонування системи освіти. Ці параметри, перш за все, повинні характеризувати вихідні ресурси освіти: кількість учнів і студентів; кількість учителів; реальні видатки на кожному рівні освіти; заробітна плата вчителів; витрати на підручники та інші фінансові ресурси, зокрема, капітальні ви­трати на шкільні будівлі. Обсяг вихідних ресурсів свідчить про стан освіти в країні: кількість закладів, учителів та учнів, використання комп’ютерного навчання, телебачення, відеокасет у процесі, видатки на харчування, кіль­кість шкіл кожного рівня, а також розрахований розмір закладу - кількість учнів (або відвідуваність на заклад).

Найважливішими показниками виступають сукупні грошові витрати на освіту - поточні суспільні видатки, по державних і приватних закладах, за­галом і по рівнях; приватні інвестиції батьків і втрачені заробітки; капітальні видатки уряду державним і приватним закладам.

На рівні навчального закладу з урахуванням усіх складових частин ви­датків на освіту можуть розраховуватися загальні показники витрат на одного учня (студента):

Вз = (О + А + Зф) х Т/К - загальні витрати на навчання одного учня, де О - оборотні фонди закладу освіти;

А - амортизаційні фонди (витрати на капітальний ремонт і обладнання); Зф - фонд заробітної плати;

Т - кількість років навчання в навчальному закладі;

К - середньорічна кількість учнів (студентів).

Середньорічна вартість навчання одного учня (студента) - Вс - може бути розрахована за такою формулою:

Вс = Пз/К, де Пз - поточні витрати на рік у навчальному закладі;

Пз = 3 - Кр, де 3 - загальні видатки на рік; Кр - капітальні видатки.

Вс = 3 - Кр / (В + 25 У /100 + 102 /100), де 2) - чисельність студентів денної форми навчання; V- чисельність студентів вечірньої форми навчан­ня, 2 - чисельність студентів заочної форми навчання.

Вартість навчання однієї особи безпосередньо залежить від кількості учнів (студентів), що навчаються закладі. Вона може значною мірою варію­вати між закладами, регіонами, галузями. Відмінності у величині витрат на одного учня добре спостерігаються на підставі даних про витрати на середні загальноосвітні заклади. Причому найвищі значення - у спеціалізованих школах, гімназіях і ліцеях, де, як правило, менша чисельність учнів, що одразу позначається на загальній величині вартості утримання одного учня на рік. Однак, такі заклади призначені надавати більш якісну, поглиблену освіту. Тому не правомірним буде зводити вирішення питання про підви­щення ефективності до зниження вартості утримання одного учня на рік, оскільки останнє має місце скоріше з позиції досягнення економії коштів. Розрахунки цих величин потрібні для проведення планово-економічної ді­яльності в системі освіти, розроблення науково-обґрунтованих нормативів видатків, виявлення регіональних відмінностей тощо

Показником внутрішньої економічної ефективності освіти на макрорівні виступає показник вартості навчання, що виражає сукупні витрати держави на утримання навчальних закладів різних рівнів.

Визначення кількісних обсягів виробництва освіти можливе на основі:

а) кількості успішних випускних екзаменів;

б) чисельності учнів або студентів.

Найпростішою одиницею для розрахунків є кількість успішних екза­менів чи загалом кількість учнів, які досягли певного рівня освіти. Також практично розглядається продуктивна потужність у показниках кількості вчителів, класів, учнівських місць чи відвідуваність у показниках кількості учнів, учнів на рік, середньої денної відвідуваності.

Витрати на випускника. Середні витрати на випускника (успішного кан­дидата випускних екзаменів кожного року освіти) розраховуються: загальна кількість учнів і студентів, оцінена загальна вартість їх освіти до закінчення та калькуляція загальної кількості випускників. Середні витрати на випус­кника - це відношення загальної вартості до кількості випускників. Цей підрахунок не завжди можливий, оскільки фактично вимагає статистики у формі індивідуальних записів, щоб можна було прослідкувати загальну кількість у часі, разом із вартісною статистикою для кожної підгрупи цієї кількості та для кожного рівня освіти. Нереально буде сподіватися на на­явність щорічних чи навіть періодичних даних цього типу. Простіше після обчислення середньої кількості випускників за певний період і співвідно­шення між середньою та реальною чисельністю підрахувати загальну вар­тість освіти і, отже, середні витрати на випускника.

Не дивлячись на відсутність точності в підрахунках, витрати на випус­кника дають певні вартісні свідчення про ефективність системи освіти. До речі, цікаво підкреслити, що оцінка загального фінансового тягаря на одного випускника завищує витрати на випускника, оскільки ігнорує інших учнів, які вступили в освітню систему після досягнення певного рівня.

Витрати на досягнутий рівень освіти. Вищенаведена процедура може бути узагальнена розглядом не тільки випускників, а й учнів, які вступили в систему після завершення 1, 2, 3 тощо років навчання. Важливість таких розрахунків зумовлюється тим фактом, що ті, хто вступають перед завер­шенням курсу навчання, як правило, успішно його закінчують.

Витрати на одного учня. Цей показник використовується найбільш ча­сто. Він показує співвідношення між поточними грошовими витратами і чисельністю; беруть до уваги поточні, а не капітальні витрати тому, що співвідношення між капітальними видатками в кожному році та чисельні­стю в цьому році мають невелике значення.

Витрати на середню денну відвідуваність. У деяких країнах, припу­скаючи, що чисельність не завжди відображає реальну відвідуваність, ви­користовують іншу формулу: поділ поточних витрат на кількість учнів, що присутні щодня, тобто «середню денну відвідуваність». Наприклад, Канада та США публікують витрати на середню денну відвідуваність у початковій і середній освіті.

Капітальні витрати на учнівське місце. Відносно капітальних витрат цікавим може бути співвідношення між вартістю будівель і обладнання та кількістю забезпечених місць. Цей показник часто використовується при розробленні проектів. Той же самий підхід, що використовується при виборі інвестицій, може бути легко застосований до шкільних споруд порівнянням річних витрат на місце в різних проектах. Витрати обчислюються з точки зору економічного життя різних проектів і відповідних грошових потоків дисконтної ставки.

Середні витрати на клас. Цей показник також часто використовуєть­ся тому, що тут одиниця, а власне - клас, є відносно одноманітною та ці витрати легше використовувати в проектах. Однак, слід підкреслити, що використання цієї формули означає, що визначення класу повинно бути стандартизовано в будь-якій країні (та між країнами для міжнародних по­рівнянь), хоча добре відомо, що чисельність класу варіює між країнами та навіть в одній країні.

Цей показник іде всупереч сучасній тенденції досліджень у порівняль­ній освіті, оскільки спеціалісти пропонують, щоб у середній і вищій освіті студенти збиралися не в класи, а були поділені на групи, різні за розміром, за різними типами діяльності (практична робота, дискусійні групи тощо) та за різними дисциплінами (загальноосвітніми та факультативними).

Середні поточні витрати на одного вчителя. Ця формула стосується оцінки чутливості тенденції основної змінної витрат, а саме - заробітної плати. Але витрати на вчителя не можна використовувати без попередження, особливо в середній і вищій освіті, де кількість учителів на «клас» варіює внаслідок різних причин і навряд чи може бути використана для порівняння, тим більше в міжнародних порівняннях.

Важливою характеристикою виступають також показники, що розкри­вають кількісні параметри самого процесу навчання: кількість років, що вчаться учні та студенти на кожному рівні (разом із витратами на рік пев­ного циклу витрат), норми вибуття з навчання, норми повторень на другий рік, кількість днів шкільного року, прогули вчителів, кількість годин на день, наповнюваність класів, змінність занять тощо. Серйозною проблемою навчального процесу в багатьох країнах залишається проблема втрат і за­лишання на повторне навчання. Висока норма уходу із закладу та помірно висока норма повторів виступають серйозними причинами внутрішньої неефективності. Коефіцієнти вибуття і другорічництва розраховуються за такими формулами:

К 'виб = Квиб /К, де Квиб - середньорічна кількість вибулих, К - серед­ньорічний контингент студентів;

К 'др- Кдр / К, де Кдр - середньорічна кількість студентів, залишених на другий рік.

Система вищої освіти в багатьох країнах також є неефективною внаслі­док того, що чотирирічний ступінь бакалавра досягається в середньому за 6,5-10 років. Про результативність процесу підготовки аспірантів чи док­торантів можна говорити, якщо порівняти кількість набраних аспірантів чи докторантів і кількість тих, хто захистив кандидатську або докторську дисертацію. Цей аналіз може бути доповнений грошовими розрахунками витрат.

Можна використати багато інших показників процесу (але по них, як правило, дані не збираються закладами і це заважає їх узагальненню), зо­крема:

а) залучення шкільною адміністрацією батьків до освітнього процесу;

б) загальний час студентів на виконання домашнього завдання;

в) очікування викладачів щодо студентської успішності;

г) час, що викладачі витрачають на підготовку тощо.

За відсутності таких даних допускається, що на освітні досягнення впли­вають такі показники, як якість учителів і середня денна відвідуваність.

Найбільше значення для кількісної оцінки результативності освіти, безумовно, мають показники випуску: успішність на випускних іспитах, чисельність випускників за кожним рівнем та ступенем освіти. Показники вхідних ресурсів і процесу становлять тільки нижчий рівень часткового ви­міру загальної результативності надання освітніх послуг. Логіка з’ясування результативності та ефективності освіти вимагає знаходження показників випуску. Випуск характеризується за такими рисами: роки навчання; досяг­нення; успішність; рівність.

Самі по собі кількісні параметри, безумовно, важливі, але не достатні для характеристики загальної результативності освітньої діяльності. Чи­сельність випускників із базовою вищою освітою характеризує потужності системи освіти щодо випуску саме такої кількості спеціалістів, але ще не свідчить про їх реальну кваліфікацію. Тому кількісні параметри обов’язково повинні доповнюватися якісними характеристиками.

Урахування якості освітніх послуг і відображення її у формалізованих показниках є найбільш складною проблемою. Щоб диференціювати досяг­нуті результати, необхідні чіткі стандарти якості.

Установити такі стандарти на різні елементи освітньої діяльності досить важко, оскільки не всі вони піддаються формалізації. Як оцінити особистий вплив викладача на студента? При одних і тих самих кількісних параме­трах результатів у системі освіти особистість викладача може залишити абсолютно різний слід у голові студентів, а отже, і реалізуватися в різній якості їх кваліфікації.

Однак, за всієї складності визначення якісних параметрів результатив­ності освіти цей аспект також має бути хоч деякою мірою формалізований. Якісний склад вихідних ресурсів може бути охарактеризований через: ква­ліфікацію викладачів (рівень освіти та педагогічного стажу); кваліфікацію освітніх менеджерів (рівень освіти за фахом та стаж роботи); якість під­ручників тощо.

Якісна оцінка результативності навчального процесу можлива на під­ставі даних про відвідуваність учнів і студентів, успішність (поточну та на іспитах) тощо. Безумовно, найважливішим показником результативності навчального процесу може розглядатися успішність. Але вона стане реаль­ним показником тільки в тому разі, коли оцінки будуть реально відповідати знанням учнів чи студентів. На жаль, цей показник у нашій системі освіти ще далекий від об’єктивності.

У багатьох країнах розраховується результативність освіти за успішні­стю здачі тестів і прирощенням освітнього рівня. Дані за зданими загаль­нонаціональними тестами з читання, математики та іншим дисциплін по­рівнюються в часі, серед груп населення (міське/сільське населення), серед регіонів і серед шкіл для моніторингу результативності.

Прирощення результативності обчислюється відніманням успішності за тестами входу (оцінюючи певний іспит чи близько порівняні іспити з вико­ристанням формули переведення) від зданих на момент, коли завершується певний рівень освіти. Таким чином підраховується «додана вартість» цього рівня навчання. Для здійснення таких розрахунків неодмінною умовою є сувора та послідовна відповідність оцінок реально засвоєним учнями знанням і нави­чкам, що можливе лише за наявності та дотримання точних освітніх стандартів.

Таблиця 3.3

Показники результативності

Якісна характеристика випуску освіти може включати такі показники, як кількість випускників із відзнакою (золотою медаллю, червоним дипломом).

Для успішного моніторингу та підвищення результативності освітньої системи необхідно забезпечити вимір кількісних і якісних параметрів ре­ально наданих освітніх послуг. Слід відмітити недосконалість сучасної ін­формаційної бази системи світи, яка не акумулює різноманітні важливі для аналізу результативності дані. Для підрахунків ефективності та результа­тивності потрібні не тільки кількісні та якісні параметри вихідних ресурсів, а й їх обсяг у ціновому вираженні.

Такі показники, як чисельність учнів (середньорічна приведена або в по­казниках середньої денної відвідуваності), кількість учнів на одного вчителя та кількість підручників на одного учня можуть бути виражені в реальних витратах на кожний із цих пунктів. Такі підрахунки дадуть можливість уста­новити тенденції в часі, провести міжнародні порівняння та здійснювати ефективний моніторинг освітньої системи. Ключовою частиною аналізу виступають реальні витрати на одного учня або студента відповідного рів­ня освіти, витрати на учня (студента) як відсоток ВВП на душу населення. Крім того, комплекс показників може включати: витрати на заробітну пла­ту вчителів на одного учня, витрати на досягнення певного рівня освіти в показниках успішності чи витрати на одного випускника, порівняні по навчальних закладах певного рівня.

Наведені вище показники результативності стосуються головним чином внутрішньої ефективності системи освіти. Вони дають змогу оцінити до­сягнення цілей, внутрішньо властивих системі освіти, які випливають з її основної мети: забезпечити наявність необхідних людських, матеріальних і фінансових ресурсів для задоволення потреб населення в освітніх послугах. Для виявлення зовнішньої ефективності системи освіти головним критерієм виступає відповідність досягнутих цілей потребам суспільства.

Система освіти може вважатися не відповідною, якщо вона не продукує або недостатньо продукує такі кваліфіковані кадри, які ефективно сприяли б таким важливим макроекономічним і соціальним цілям, як економічне зростання та рівність; або ж якщо вона адекватно не відповідає на змі­ну обставин, і перш за все на ринку праці. Відповідність системи освіти проявляється такими показниками, як наявність тривалих вакансій одних професій і значний надлишок в інших, підготовка людей для робочих місць, які не працюють або не існують, навчальні програми, які явно не мають зв’язку з потребами робочих місць.

Наступним кроком у визначенні результативності освіти повинно стати з’ясування таких кінцевих результатів, як показники зайнятості, безро­біття, час пошуку роботи, заробітна плата, еміграція випускників, рівень освіти населення (працюючих), частка населення (чи працюючих) з вищою освітою, величина видатків на освіту (державних, приватних, сукупних), зростання продуктивності праці, зростання ВВП, величина втрат та інші дані за різними негрошовими результатами.

До кінцевих результатів системи освіти можна віднести й такий показ­ник, як індекс людського розвитку (ІЛР). Як відомо, згідно з методикою ООН ІЛР є простим середнім індексом тривалості життя, досягнутого рівня освіти та скоригованого реального ВВП на душу населення. Індекс досяг­нутого рівня освіти обчислюється стосовно двох показників: показника гра­мотності дорослого населення та сукупної частки учнів. Рівень грамотності дорослих - відсоток осіб віком від 15 років і вище, які можуть свідомо про­читати та написати стислий нескладний текст про їхнє повсякденне життя. Сукупна частка учнів - відсоток осіб на всіх рівнях освіти відносно загаль­ної кількості осіб вікової категорії. У «Доповіді про людський розвиток», підготовленій ПРООН за 2013 рік Україна займає 78 місце завдяки тому, що 99,7% населення вважається грамотним та 95,5% населеня старше 25 років має що найменше середню освіту [53, р 183]

Кінцеві результати освіти включають внески освіти в економічне зростання та негрошові внески в досягнення сталого розвитку. Основний результат, який можна формалізувати в економічних показниках, - це внесок освіти у продуктивність праці індивідів через розвиток здібностей, навчан­ня. Він знаходить прояв у зростанні заробітної плати та підвищенні стандар­тів життя. Сума індивідуальних заробітків (плюс віддача від матеріального багатства) - це національний дохід, який приблизно дорівнює ВВП, а отже, є ключовою ланкою економічного зростання національної економіки.

Негрошова віддача, як правило, хоча і не завжди, позитивно корелю- ються з економічними ефектами чи стандартами життя. Як вимір загальної віддачі використовується заробітна плата, але вона не повністю відобра­жає сукупні результати. Тому важливо включати також інші виміри певної неринкової віддачі, яку часто можна кількісно визначити, хоча і не легко оцінити. У якості таких негрошових результатів можуть бути явища найши- ршого спектра залежно від політики та поставлених цілей. Наприклад, по­ліпшення стану навколишнього середовища в результаті підвищення витрат на екологічну освіту, народжуваність і кількість абортів, якість харчування та здоров’я дітей залежно від зростання освіченості жінок, а також багато інших: підвищення культурного рівня населення, послаблення криміноген­ної ситуації, демократичні свободи в країні.

Важливим моментом у процесі дослідження ефективності функціону­вання та перспектив розвитку освітнього потенціалу країни виступає оцінка величини тих втрат, що зазнає потенціал освіти під впливом різних чин­ників. Про втрати можемо говорити, якщо освітній потенціал, утілений в людині, не використовується на користь суспільства. Але необхідно зробити декілька застережень: по-перше, ідеться не про природні процеси старіння та вибуття. Вони є складовою природного відтворювального процесу, коли молоді, підготовлені кадри повинні замінювати вибулих. По-друге, втрати ніколи не є абсолютними, завжди залишаються якісь позитивні моменти, вигоди для суспільства. Так, наприклад, якщо людина не працює за фахом, це не означає, що одержана освіта не сприяла її розвиткові.

Отже, про втрати освітнього потенціалу можемо говорити, якщо:

• людина працює не за фахом:

а) на рівні своєї кваліфікації, але за іншою спеціальністю;

б) на робочому місці, що потребує меншої кваліфікації;

• людина не працює:

а) унаслідок безробіття;

б) непрацюючі жінки, які виховують дітей;

• людина виїжджає за межі країни та працює:

а) за фахом або на рівні своєї кваліфікації;

б) на некваліфікованих робочих місцях.

У першому випадку необхідно порівняти витрати на підготовку фахівця для виконання даної роботи (Ур) і витрати, що фактично здійснені на під­готовку даної людини (Уф). Підрахувати Ур не завжди можливо, оскільки виконання деяких робіт (управлінських, адміністративних тощо) можуть здійснювати люди з різною технічною або гуманітарною підготовкою. Від­мінність між Ур та Уф може бути значною, якщо реально здійснено високо- вартісну підготовку (технологічну, медичну) або ж якщо людина працює на робочому місці, що потребує меншої кваліфікації. Далі необхідно порівняти ймовірний рівень довічного доходу за умови праці людини за спеціальністю (2р) та фактичний (2ф). Величина втрат (В) таким чином буде залежати від відмінностей у довічному доході, скоригованих на різницю у вартості підготовки фахівців:

В = к2ф - 2р, де к = Уф/Ур.

Слід зазначити, що цифри, які ми можемо отримати в результаті розра­хунків, мають дуже відносний характер і не завжди відображають реаль­ну величину втрат. Так, наприклад, якщо випускники педагогічних вузів працюють менеджерами у фірмах, то з економічної точки зору втрат може не буде і навіть навпаки, оскільки рівень їх оплати праці може бути наба­гато вищим. Але ж суспільство несе прямі втрати, педагогічні кадри не відновлюються, не поповнюються молодими здібними працівниками. Ці втрати, які поки що є віртуальними та можуть бути охарактеризовані лише непрямими показниками (старінням учительського складу, дефіцитом ка­дрів тощо) надалі знайдуть прояв у погіршенні рівня та якості загальної освіти населення.

У другому випадку величина втрат залежить від періоду безробіття, коли одержана людиною освіта не застосовується:

В = 2п - 2в = 2п - 2рО,

де 2п - потенційний довічний дохід, 2в - втрачений дохід, 2р - річний дохід, () - кількість років безробіття.

Якщо ж не зайнятою в суспільному виробництві залишається жінка з причини виховання дітей, то втрачений дохід компенсується певною мірою. Причому це компенсується не тільки на величину видатків на утримання дітей у дошкільних закладах чи позашкільну освіту, а й іншими здобутками, які знайдуть прояв у поліпшенні здоров’я та виховання дітей.

Напевно, найбільшою буде величина втрат у третьому випадку, коли країна втрачає свої кваліфіковані кадри. До прямих втрат тут відносяться як витрати на підготовку, так і дохід, що міг би бути отриманим даною людиною:

В = Уф + (2ф - 2з),

де к2ф - дохід, що може бути отриманий людиною в іншій країні, 2з - дохід, зароблений за роки роботи у своїй країні, к - коефіцієнт приведення.

60

Оскільки країни можуть мати різнопорядкові величини ВВП, а отже, і рівні заробітної плати, не завжди можна прямо враховувати зароблений в іншій країні дохід. Тому:

к = ВВПр / ВВПї,

де ВВПр - ВВП на душу населення в рідній країні, ВВП і — ВВП на душу населення в іншій країні.

Дещо інший вигляд матиме ця формула у випадку, коли за кордон виїжд­жають найбільш кваліфіковані фахівці, науковці, учені. До втрат дорахову­ється величина економічного ефекту від їх творчих досягнень: винаходів, патентів, відкриттів, ноу-хау тощо:

В = Уф + (к 2ф - 2з) + Е,

де Е - ефект від творчої діяльності.

Наявність усього комплексу даних за вихідними ресурсами, процесом навчання, випуском, кінцевими результатами дасть можливість перейти до обчислення загальної ефективності та результативності стратегії інвестицій в освіту. Показники освітніх вихідних ресурсів, процесів, випусків і кінце­вих результатів є по суті описувальними даними. Вирішальною частиною ефективної системи менеджменту освіти виступає комплекс показників ефективності, результативності та рівності, які характеризують відношення результатів чи здобутків до витрат і тому виступають показниками ефектив­ності вищого рівня (за умови коригування неринкових віддач).

Показники ефективності:

1) приватна норма віддачі;

2) суспільна норма віддачі;

3) сьогоднішня цінність середнього чистого приросту заробітної плати/ загальна вартість завершення певного рівня освіти;

4) приріст ВВП за рахунок підвищення рівня освіти працюючих або всього населення. Для його обчислення можуть бути застосовані такі розрахунки:

народногосподарська віддача фонду освіти:

Ео = ВВП / ФО,

де Ео - ефективність освіти, ВВП - валовий внутрішній продукт, ФО - фонд освіти;

вплив освіти на ріст ВВП може розраховуватися на основі різних під­ходів.

Приріст ВВП може визначатися відносно прирощення складності праці внаслідок підвищення рівня освіти та підготовки:

Ко = Іс /1 ввп,

де Іс - приріст коефіцієнта складності праці (унаслідок підвищення рів­ня освіти та кваліфікації), Іввп - приріст ВВП, Ко - коефіцієнт приросту ВВП за рахунок освіти.

61

Щодо приросту ВВП може визначатися частка приросту витрат суспіль­ства (інвестицій) на освіту та порівнюватися з приростом інвестицій у фі­зичний капітал:

Ко = Іо / Іввп, Кі = Іф / Іввп,

де Іо - приріст витрат на освіту, Іф - приріст інвестицій у фізичний капі­тал, Іввп - приріст ВВП, Ко - коефіцієнт приросту ВВП за рахунок освіти, Кі - коефіцієнт приросту ВВП за рахунок інвестицій у фізичний капітал.

Вартісні показники результативності:

1) середнє прирощення успішності/витрати на одного учня;

2) кількість присуджених ступенів/витрати на даний цикл навчання;

3) індекси негрошових результатів/витрати.

Показники результативності можуть бути розраховані за окремими навчальними програмами (наприклад, аспірантура: кількість захищених дисертацій і витрати на аспірантуру), циклами (дошкільна, середня, вища освіта), спеціальностями (гуманітарні, технічні, медичні) тощо. Крім того, можуть виділятися окремі показники, що характеризують досягнення пев­них цілей. Наприклад, державою може бути визначена стратегічна мета досягнення 10-процентного зростання чисельності студентів. Показником результативності у цьому разі стане порівняння додаткових коштів, асигно­ваних державою на такі цілі та досягнутих результатів. Показники ефек­тивності та результативності можуть бути порівняні в часі, а також між країнами для з’ясування напрямів, за якими система освіти добре працює та за якими вимагає поліпшення.

І, зрештою, третій блок індикаторів сфокусований на дослідженні про­блем рівності можливостей в освіті.

Показники справедливості:

• варіація видатків на одного учня, серед міського, сільського населення, шкільних мікрорайонів (можливо, згрупованих у децилі);

• варіація кількості підручників на одного учня, по школах чи мікрорайонах, групах у децилях;

• варіація кількості учнів на одного вчителя, по школах, мікрорайонах, групах у децилях;

• варіація заробітної плати одного вчителя, для міського та сільського населення.

Можливі й інші виміри горизонтальної та вертикальної рівності між учнями або студентами, їх вибір обумовлюється наявністю та доступністю різноманітних даних по системі освіти. Експертами ЮНЕСКО розроблено рекомендації зі створення національної інформаційної системи для постій­ного ефективного моніторингу результативності освітньої діяльності.

Така інформаційна система менеджменту освіти повинна включати комп­лекс показників, що не є занадто деталізованими, але концентрують увагу на ви­рішальних моментах освітньої діяльності та обов’язково широко публікуються.

62

З’ясування системи критеріїв і показників ефективності освітньої діяль­ності дає змогу дослідити, які заходи та напрями застосовуються та який вони мають вплив з точки зору економічної та соціальної ефективності. Дані з витрат, взяті ізольовано, не мають сенсу. Конкретна високовитратна діяльність може бути високоефективною, а низьковитратна - низькоефек- тивною та втратною. Так, наприклад, з метою підвищення ефективності витрат на заробітну плату може підвищуватися інтенсивність використання праці вчителів чи викладачів, збільшуватися їх навантаження.

Разом з тим, низький рівень заробітної плати вчителів і викладачів при зростанні навантаження неминуче спричиняє зниження продуктивності праці. Якщо результатами вважати кількість учнів і випускників за тих же витрат, то ефективність буде значною. Якість же навчання, безумовно погір­шується. Визначити міру цього погіршення важко, тут необхідним є цілий комплекс показників. Головна прикрість полягає в тому, що погіршення якості здобутої освіти може проявитися не скоро, у довгостроковому періоді різними симптомами: проблеми працевлаштування, виконання професійних функцій та багатьма іншими.

Для того, щоб оплата праці педагогічного складу була дієвим засобом підвищення ефективності освітньої діяльності, винагороди за вищу ква­ліфікацію повинні бути адекватними. Якщо оплата праці є недостатньою або надмірною, кваліфікація вчителів не буде винагороджуватися згідно з їх продуктивністю праці. Недостатня оплата праці може привести до втрат при виборі професії (професія вчителя чи викладача не буде привабливою та відповідно не буде високопрестижною, як це повинно бути) і використанні особистого та професійного потенціалу вчителів.

Підвищення соціально-економічної ефективності (внутрішньої та зов­нішньої) освітньої діяльності, а отже, і ефективності використання освіт­нього потенціалу країни, можливе на основі поліпшення організації та управління освітою і системи її фінансування. Функціональна роль освіти в забезпеченні сталого суспільного розвитку визначається не стільки її наяв­ним ресурсним потенціалом, скільки соціально-економічними умовами його активного й ефективного використання та реалізації, що у свою чергу по­требує постійного вдосконалення як внутрішнього механізму господарювання у сфері освіти, так і зовнішніх зв’язків між сферою освіти та середовищем. З цією метою в системі організації освітньої діяльності можливості більшої ефек­тивності задіюються в таких напрямах: розширення можливостей залучення різних груп і верств населення до освіти; створення нових форм організації освітньої діяльності й управління нею (щодо форм власності, правового статусу тощо); диверсифікації освітньої діяльності традиційних навчальних закладів; підвищенні функціональної гнучкості в діяльності навчальних закладів.

Система управління освітою на макро- та мікрорівнях також зазнає змін, метою яких також виступає підвищення соціально-економічної ефективнос­ті діяльності в цій сфері:

• підвищення автономії навчальних закладів (особливо вищих), посилен­ня їх відповідальності за кінцеві результати своєї діяльності;

• зміна методів управління: відхід від прямого адміністративного контр­олю до більш гнучких, стимулюючих методів керівництва;

• залучення громадськості до управління освітою, посилення повнова­жень органів самоуправління у сфері освіти.

Об’єктивна потреба зростання суспільних видатків на освіту наштов­хується на обмеженість фінансових ресурсів держави, що характерно для багатьох країн і не тільки для складної ситуації в Україні. Необхідністю підвищення ефективності фінансових витрат на освіту диктується здійс­нення таких змін:

• диверсифікація джерел фінансування освіти, залучення приватних дже­рел, упровадження змішаних форм оплати навчання;

• модернізація системи фінансування освіти: формування гнучкої сис­теми фінансового управління освітою та зміна самого державного фінан­сування в напрямі не тільки безпосереднього асигнування коштів на основі нормативів, а впровадження стимулюючих форм фінансування.