Організація освітньої діяльності

Необхідною передумовою функціонування освіти як системи виступає відповідна її організація та управління всією сферою в цілому та її скла­довими ланками. Управління системою освіти здійснюється шляхом ство­рення відповідних органів управління, визначення і розподілу повноважень та відповідальності між ними, визначення прав і нормативних положень щодо діяльності закладів освіти.

Організаційно-правова основа функціонування освітньої галузі України закладена в 90-х роках такими законодавчими документами: Конституція України; закони України «Про освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про загальну середню освіту»; укази Президента України «Про Основні напрями реформування вищої освіти», «Про Основні напрями реформуван­ня професійно-технічної освіти», «Про заходи щодо поліпшення функціо­нування та розвитку загальної середньої освіти» тощо. На порядку денному прийняття таких законопроектів: «Про дошкільну освіту», «Про державну підтримку позашкільної освіти», «Про вищу освіту». Стратегічні напрями розвитку освітньої галузі в перехідний період визначено в Державній націо­нальній програмі «Освіта» («Україна XXI століття»), прийнятій в 1993 році. Наказом Президента України від 17 квітня 2002 р. №347/2002 затверджено Національну доктрину розвитку освіти, яка заклала підвалини розвитку вітчизняної системи освіти на новій, гуманістично-інноваційній основі, з орієнтацією на підвищення її конкурентоспроможності в європейському та світовому просторах.

Основні фундаментальні риси нової освіти формуються під впливом процесів становлення національної державності України, соціально орі­єнтованої економіки. Законом «Про освіту» наголошується, що освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосві­домості, взаємоповаги між націями та народами.

ництвом; взаємозв’язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти; єдність і наступність системи освіти; безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління та громадського самоврядування в освіті [4, с. 169-170].

Становлення освіти на нових, демократичних засадах у першу чергу актуалізує питання створення ефективної системи управління нею. Роз­роблена правова база функціонування галузі передбачає значну демокра­тизацію системи освіти та управління нею. Упроваджено нову структуру управління, створено єдиний центральний орган управління освітою - Мі­ністерство освіти і науки, молоді та спорту, визначено його повноваження та повноваження районних і місцевих управлінських структур. Новими, демократичними рисами системи освіти виступають широке залучення різ­них верств населення до актуальних проблем, відкритість системи освіти, колегіальність і колективність управління.

Закон України «Про освіту» встановлює таку структуру освіти: до­шкільну освіту, загальну середню, позашкільну, професійно-технічну, вищу, післядипломну, аспірантуру, докторантуру та самоосвіту. Ці окремі зако­нодавчо встановлені структурні форми мають свою специфіку та значні відмінності в механізмі економічної діяльності. Основні сектори освітньої галузі, що забезпечують переважну частину навчального навантаження та відповідно залучають значні обсяги ресурсів, - це дошкільна, загальна се­редня, професійно-технічна, вища, післядипломна освіта.

В Україні розроблено правову базу для створення гнучкої ступеневої структури освітньо-кваліфікаційних рівнів, яка узгоджується зі структурами освіти більшості країн світу, визнана ЮНЕСКО, ООН та багатьма іншими міжнародними організаціями. Згідно з Законом України «Про освіту», в нашій країні встановлено такі освітні рівні: початкова загальна, базова за­гальна середня, повна загальна середня, професійно-технічна, базова вища, повна вища освіта. Освітньо-кваліфікаційні рівні встановлено законом такі: кваліфікований робітник; молодший спеціаліст; бакалавр, спеціаліст, ма­гістр [19, с. 178].

Система освіти складається з мережі навчальних закладів, наукових і методичних установ, державних органів управління та самоврядування в галузі освіти. Первинною ланкою системи освіти виступає навчальний за­клад, який надає населенню освітні послуги, організовує навчальний про­цес, здійснює одну або декілька освітніх програм, забезпечує утримання та виховання своїх учнів, вихованців чи студентів. У літературі застосовуються також інші поняття. Так, у законі «Про освіту» йдеться про заклад освіти як установу, в якій здійснюється навчально-виховний процес. Часто відокрем­люють поняття «навчальний заклад» і «навчально-виховний заклад», маючи на увазі, що в першому здійснюється переважно навчальна діяльність (за­клади післядипломної освіти), а в другому - і виховна, і навчальна [19, с. 21].

Дошкільна освіта виступає фундаментом, першою важливою ланкою в системі фізичного та духовного формування особистості та майбутнього економічного потенціалу країни. Саме дошкільний період має вирішальне значення для наступного розвитку людини, формування його здібностей, інтелекту та соціально значимих якостей.

Охоплення дітей дошкільною освітою не має обов’язкового характеру. Динаміка цього показника знаходиться під впливом багатьох соціальних, економічних і політичних факторів. На скорочення чисельності дітей у до­шкільних закладах впливає як загальна соціально-економічна ситуація в країні, так і політика, яку проводить держава відносно підтримки матерів і дітей.

Таблиця 3.1

Постійні дошкільні заклади освіти (на кінець року) 2012 р.

Дошкільні заклади виконують завдання щодо задоволення потреб у до­гляді, оздоровленні, вихованні та навчанні дітей дошкільного віку - від 2 місяців до 7 років. В Україні в кінці 80-х - 90-ті роки відбулося суттєве зниження чисельності дітей, охоплених постійними дошкільними заклада­ми. Порівняно з 1985 р., коли в дошкільних закладах перебувало 2,6 млн.

Загальна середня освіта - цілеспрямований процес оволодіння сис­тематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної та практичної діяльності. «Загальна освіта виводить людину із тісного кола безпосередніх особистих інтересів, роз’яснює відношення людини до природи, її місце серед інших органічних істот, характеризує потреби і устремління її народу, серед якого людина народилася, визначає значення і спрямованість тих історичних сил, куль­турних елементів, які накладають свою печатку на окрему особистість, її життя і діяльність» [18, с. 97].

Метою загальної середньої освіти є інтелектуальний, соціальний/фізич- ний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності. Загальна середня освіта спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання. Засвоєння змісту нав­чання ґрунтується на загальнолюдських цінностях і принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегратив- ності, єдності навчання та виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями та народами в інтер­есах людини, родини, суспільства, держави.

Завданнями загальної середньої освіти є: виховання громадянина Укра­їни; формування особистості учня (вихованця), розвиток його здібностей і обдарувань, наукового світогляду; виконання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти, підготовка учнів (вихованців) до подальшої осві­ти і трудової діяльності; виховання в учнів (вихованців) поваги до Консти­туції України, державних символів України, прав і свобод людини і грома­дянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов’язків людини і громадянина; реалізація права учнів (вихованців) на вільне формування політичних і світоглядних пере­конань; виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей Укра­їнського народу та інших народів і націй; виховання свідомого ставлення до свого здоров’я та здоров’я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формування гігієнічних навичок і засад здорового способу життя, збережен­ня і зміцнення фізичного та психічного здоров’я учнів (вихованців).

Важливою подією для подальшого розвитку системи загальної середньої освіти стало прийняття в 1999 р. закону «Про загальну середню освіту», у якому знайшло відображення принципово нове осмислення всіх складових загальної середньої освіти як соціальної інституції та цілісної системи.

Громадянам України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, ре­лігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак гарантується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Крім того, громадяни Украї­ни мають право здобувати загальну середню освіту в приватних навчальних закладах. Здобуття повної загальної середньої освіти повинно відповідати вимогам Державного стандарту загальної середньої освіти. Відповідаль­ність за здобуття повної загальної середньої освіти дітьми покладається на їхніх батьків, а дітьми, позбавленими батьківського піклування, - на осіб, які їх замінюють, або навчальні заклади, де вони виховуються.

Вказаним законом поступово, починаючи з 2001 р. введено 12-річний термін навчання, згідно з яким зазнає змін і структура школи. Для трьох основних ступенів середньої школи: початкової, основної та старшої - вста­новлюються різні терміни навчання, уточнюються функції та більш чітко визначаються пріоритетні завдання кожного етапу шкільної освіти.

Для 4-річної початкової школи найважливішим залишається оволодіння базовими загальнонавчальними вміннями та навичками. Пріоритетними у початкових класах є виховні, загально-навчальні та розвивальні функції. Стосовно п’ятирічної основної школи (5-9 класи) - завершення формування загальнонавчальних умінь і навичок, оволодіння навчальним матеріалом на рівні, достатньому для подальшого навчання, врахування нових пізна­вальних і комунікативних потреб у молодших підлітків. У старшій школі (10-12 класи) необхідність запровадження з одного боку - диференціації та профільності навчання, а з іншого - стандартизації освіти потребує нових підходів.

Система загальної середньої освіти в останнє десятиріччя XX ст. зазнала важливих змін. На рівні обов’язкової загальної середньої освіти нагаль­ною є необхідність уніфікованості, універсальності вимог до змісту і форм організації навчання, що водночас не відкидає потреби введення більшої різноманітності, диверсифікації в навчанні, особливо у старшій школі. Про­тягом останніх років в Україні з’являються навчальні заклади, засновані на інших формах власності. На 1 вересня 2000 р. в Україні працювала вже 221 школа приватної форми власності, у яких навчалося 20 тис. дітей. Хоча в приватних середніх закладах навчається близько 0,3% усього учнівського контингенту, деякі з них уже стали популярними завдяки своєму нетради­ційному підходу. Відомими є авторська школа Марії Чумарної, «Школа-біз- нес - 777»» (м. Львів), гімназія «Гармонія» (м. Київ), навчально-виховний комплекс «Інтелект» (м. Одеса), Гуманітарно-технічний ліцей (м. Севасто­поль), Екологічний ліцей (м. Черкаси) тощо.

Сучасну систему середньої освіти становлять: загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потре­бують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, навчально-виробни­чі комбінати, позашкільні заклади, науково-методичні установи та органи управління системою загальної середньої освіти, а також професійно-тех­нічні та вищі навчальні заклади !-(! рівнів акредитації, що надають повну загальну середню освіту.

Більш різноманітними стають і традиційні форми організації загальної середньої освіти. Створено середні заклади освіти нового типу - 273 гімназії та 232 ліцеї, у яких навчається відповідно 132,5 тис. і 73,8 тис. учнів (3% за­гальної кількості учнів середніх шкіл); у тому числі недержавні заклади - 19 гімназій і 40 ліцеїв, у яких навчається відповідно 2,5 тис. і 3,5 тис. учнів. Ба­гато з нових навчальних закладів уже завоювали високий авторитет. Один із найбільш престижних навчальних закладів - ліцей «Наукова зміна» (Київ), створений у 1992 році, результатами роботи повністю виправдовує свою назву. Тільки у 2000 р. 44 із 49 ліцеїстів - учасників конкурсів по лінії Малої академії наук стали їх призерами, 6 учнів - призерами всеукраїнських олім­піад. Випускники ліцею на 100% вступають до вищих навчальних закладів, причому переважно державних, у яких завжди високий вступний конкурс.

Відповідно до освітнього рівня, який забезпечується загальноосвітнім навчальним закладом (початкова загальна, базова загальна середня, повна загальна середня освіта), існують різні типи загальноосвітніх навчальних закладів І, II, III ступенів:

1) середня загальноосвітня школа (І ступінь - початкова школа, II сту­пінь - основна школа, III ступінь - старша школа;

2) спеціалізована школа (інтернат) - І-ІІІ ступенів із поглибленим ви­вченням окремих предметів;

3) гімназія - ІІ-ІІІ ступенів із поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;

4) ліцей - Ш ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підго­товкою;

5) колегіум - III ступеня філолого-філософського або культурно-есте­тичного профілів;

6) загальноосвітня школа-інтернат - із частковим або повним утриман­ням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

7) спеціалізовані загальноосвітні школи (інтернат) - для дітей, які по­требують корекції фізичного або розумового розвитку;

8) загальноосвітні санаторні школи - для дітей, які потребують трива­лого лікування;

9) школа соціальної реабілітації - для дітей, які потребують особливих умов виховання;

10) вечірня (змінна) школа - для громадян, які не мають можливості навчатися у школах із денною формою навчання.

Крім того, загальна середня освіта може здобуватися громадянами в позашкільних навчально-виховних закладах, міжшкільних навчально-ви­робничих комбінатах, професійно-технічних навчальних закладах, вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації.

У 2011-2012 навчальному році в 19,9 тис. денних загальноосвітніх шко­лах навчалося 4,3 млн. учнів. У порівнянні з 1990-1991 навчальним роком кількість шкіл зменшилася на 4,6%, тоді як чисельність учнів - майже на 36,4% (із 7,132 млн. до 4,292 млн. дітей). За цей же період кількість учителів збільшилась на 10,7%. Ці середні дані значною мірою варіюють у різних регіонах країни, а також між міськими та сільськими школами. Загальною ж залишається тенденція різкого скорочення дітей шкільного віку - учнів загальноосвітніх шкільних закладів та, відповідно, - їх випускників.

Таблиця 3.2

Денні середні заклади освіти (на початок навчального року)

Професійно-технічна освіта спрямована на розширення можливостей професійної реалізації особистості, забезпечення загальноосвітньої, загаль­нокультурної та професійної підготовки робітничих кадрів, поліпшення їх соціального захисту та підвищення конкурентоспроможності на ринку праці в сучасних умовах. Діяльність закладів професійно-технічної освіти безпо­середньо пов’язана з виробничою сферою. Ефективна система підготовки кваліфікованих робітничих кадрів є неодмінною умовою сталого економіч­ного розвитку суспільства.

Ступеневу систему впроваджено також у професійно-технічній освіті: відповідно рівневі сформованості професійних навичок і вмінь мають місце три ступені підготовки. На першому забезпечується формування відповід­ного рівня кваліфікації з технологічно нескладних за своїми виробничими діями й операціями професій. Навчання здійснюється шляхом прискореного формування необхідних умінь і навичок у учнів, слухачів професійно-тех­нічних закладів першого атестаційного рівня та шляхом індивідуального чи групового навчання на виробництві, у сфері послуг.

На другому ступені професійно-технічної освіти забезпечується фор­мування відповідного рівня кваліфікації з масових робітничих професій середньої технологічної складності в різних галузях економіки. Навчання здійснюється у професійно-технічних закладах другого атестаційного рів­ня та вимагає, як правило, від учнів, слухачів базової загальної середньої освіти.

На третьому ступені забезпечується формування високого рівня квалі­фікації з технологічно складних, наукомістких професій і спеціальностей у різних галузях економіки. Навчання здійснюється у професійно-технічних навчальних закладах третього рівня та вимагає від учнів, слухачів повної загальної середньої освіти.

До професійно-технічних навчальних закладів першого атестаційно­го рівня належать: навчальні курси певного професійного спрямування, професійні школи, навчально-курсові комбінати, автомобільні навчальні комбінати, інші прирівняні до них навчальні заклади.

Другий атестаційний рівень представляють заклади: професійно-техніч­ні училища відповідного профілю, професійно-художні училища, художні професійно-технічні училища, училища-агрофірми, училища-заводи, на­вчально-виробничі центри, навчальні центри, інші прирівняні до них на­вчальні заклади.

Професійно-технічні заклади третього атестаційного рівня: вищі про­фесійні училища, вищі художні професійно-технічні училища, вищі учи­лища-агрофірми, центри професійно-технічної освіти, центри підготовки та перепідготовки робітничих кадрів; інші прирівняні до них навчальні заклади.

Система професійно-технічної освіти зазнала значного скорочення за період з 1985 року. Причини цього пов’язані, перш за все, із загальною кризовою ситуацією в економіці країни, чим зумовлене скорочення потреби в кваліфікованих робітничих кадрах, відсутність коштів у підприємств на утримання чи допомогу професійно-технічним закладам тощо. На основі постанови Кабінету Міністрів від 29 травня 1997 р. №526 відбулося вдо­сконалення мережі професійно-технічних закладів освіти шляхом ліквідації неперспективних чи реорганізації, об’єднання однопрофільних і малокомп- лектних закладів, створення на їх базі спеціалізованих ПТУ

У 2011 р. система професійно-технічної освіти налічувала 976 закладів, у яких навчалося 409,4 тис. учнів. У порівнянні з 1985 р. кількість закладів зменшилася на 18,4%, а кількість учнів - на 42,4%, що свідчить загалом про загрозливі обсяги скорочення цієї галузі освіти. Система професійно-тех­нічної освіти готує кадри кваліфікованих робітників для економіки країни, і скорочення її випускників може мати в подальшому негативні наслідки. Для країни це може обернутися катастрофічним зменшенням загону висококва­ліфікованих фахівців, зайнятих у основних галузях матеріального виробни­цтва. Існує загроза не просто зниження темпів росту продуктивності праці, а й скорочення галузей, що виробляють конкурентоспроможну продукцію, та переважного розвитку аграрно-сировинних галузей.

Скорочення випускників професійно-технічної освіти поруч із поширен­ням вищої освіти (що за умови непродуманого характеру може проявитися в різкому зниженні якості вищої освіти) докорінно модифікує професійну структуру працівників із післясередньою освітою. Крім того, така ситуація породжує й соціальні проблеми: для тих категорій молоді, які не мають змоги з різних причин вступати до вищих навчальних закладів, основним засобом здобути кваліфікацію залишалися професійно-технічні заклади. Скорочення професійно-технічної освіти виключає значну кількість молоді (і це при тому, що зараз спостерігається приток молоді через пік народжу­ваності на початку 80-х років) взагалі із системи освіти, позбавляє їх мож­ливості отримання кваліфікованої підготовки.

Для успіху політики професійної підготовки необхідно, щоб заклади професійно-технічного профілю були здатними швидко реагувати на змі- ни попиту та потреб бізнесу. Як свідчить практика країн світу, проблеми ефективного розвитку системи професійно-технічного навчання можна ви­рішити тільки на основі активного залучення підприємств. Форми участі підприємств можуть значною мірою варіювати: від безпосередньої органі­зації центрів навчання до участі в профпідготовці робітників через сплату цільових податків. Система професійно-технічного навчання в нашій країні мала свої традиції, потужну матеріально-технічну та фінансову базу. Ре­альне відновлення значення професійно-технічної освіти буде відбуватися тільки з розвитком виробництва, зміцненням підприємств і зростанням їх зацікавленості в кваліфікованих кадрах.

Таблиця 3.3

Професійно-технічні заклади освіти (на початок навчального року)

Вища освіта - це ступінь освіти, який здобувається в результаті послі­довного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчан­ня у вищому навчальному закладі за освітньо-професійними програмами, які ґрунтуються на базовій і повній загальній середній освіті та завершу­ються присвоєнням певного освітньо-кваліфікаційного рівня за підсумками державної атестації.

Освітній рівень - це характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості інтелектуальних якостей людини, що визначають її всебіч­ний розвиток як особистості, достатніх для одержання відповідної кваліфі­кації, яка відповідає певним освітньо-кваліфікаційним вимогам.

Освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти - це характеристика ви­щої освіти за ознаками ступеня сформованості знань і вмінь особи, що за­безпечують її здатність виконувати відповідні фахові завдання чи обов’язки. Із 90-х років в Україні впроваджено ступеневу вищу освіту, введено нові освітньо-кваліфікаційні рівні, що надає широкі можливості для задоволен­ня освітніх потреб особи, забезпечує гнучкість загальноосвітньої, загаль­нокультурної та наукової підготовки фахівців, підвищення їх соціального захисту на ринку праці й інтеграцію у світове освітянське співтовариство.

Згідно із законодавством в Україні введено такі освітньо-кваліфікаційні рівні підготовки у сфері вищої освіти: молодший спеціаліст, бакалавр, спе­ціаліст, магістр. ДИВ СТОР. 85

Молодший спеціаліст (рівень І) - освітньо-кваліфікаційний рівень фахів­ця, який на базі середньої освіти набув первинну технічну або професійну підготовку для виконання конкретних завдань виробничого та обслугову­ючого характеру.

Бакалавр (рівень ІІ) - освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної загальної середньої освіти здобув поглиблену загальноосвіт­ню підготовку, фундаментальні та професійно-орієнтовані вміння та знання для вирішення типових професійних завдань у певній галузі економіки, промисловості, науки, техніки, культури. Випускникові надається кваліфі­кація бакалавра та видається диплом, у якому зазначається назва напряму підготовки («педагогіка», «економіка», «філологія» тощо).

Спеціаліст (рівень III) - завершений освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі отриманої кваліфікації бакалавра набув спеціаль­ні вміння та знання, має необхідний досвід їх застосування для вирішен­ня професійних завдань у певній галузі економіки, промисловості, науки, техніки, культури. Випускникові присвоюється кваліфікація спеціаліста та видається диплом, у якому зазначається спеціальність (наприклад, «фінанси і кредит», «облік та аудит») і конкретна набута спеціалістом кваліфікація («економіст», «інженер» тощо).

Магістр (рівень ІV) - завершений освітньо-кваліфікаційний рівень фа­хівця, який на основі отриманої раніше кваліфікації бакалавра здобув по­глиблені спеціальні вміння та знання інноваційного характеру, має досвід їх застосування та продукування нового знання для вирішення професійних завдань у певній галузі економіки, промисловості, науки, техніки, культу­ри. Програма підготовки надає випускникові знання та навички наукової, педагогічної та дослідницької діяльності. Випускнику присвоюється ква­ліфікація магістра та видається диплом, в якому зазначається спеціальність підготовки або галузі знань.

Упровадження ступеневої системи вищої освіти вносить зміни і в орга­нізацію навчальної діяльності в межах закладу. Хоча й не існує єдиної ти­пової норми, у багатьох ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації підготовкою магістрів займається спеціально створений підрозділ: центр магістерської підготов­ки. У центрі координується організація навчання всіх студентів, які після одержання ступеня бакалавра або спеціаліста сподіваються продовжувати навчатися за магістерськими програмами.

Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки студентів у системі освіти можуть діяти вищі заклади освіти таких рівнів акредитації:

I рівень акредитації (технікум, училище та інші) - готують фахівців на основі середньої освіти з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста;

II рівень (коледжі) - готують фахівців із присвоєнням кваліфікацій мо­лодшого спеціаліста, бакалавра;

III і ІУ рівні (університети, академії, інститути та інші) - готують фахів­ців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікацій бакалавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти - із присудженням наукових ступенів кандидата та доктора наук у встановленому порядку.

Вища освіта в Україні забезпечується навчальними закладами, види яких значно урізноманітнені:

а) університет — багатопрофільний вищий заклад освіти, що здійс­нює підготовку фахівців із вищої освіти з широкого спектра наук за освіт­ньо-професійними програмами всіх рівнів, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, має розвинуту інфраструктуру, високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

б) академія - здійснює підготовку фахівців із вищою освітою за освіт­ньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва;

в) інститут - здійснює підготовку фахівців із вищою освітою за освіт­ньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробни­цтва, освіти та мистецтва;

г) консерваторія - здійснює підготовку фахівців із вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі культури та мис­тецтва;

д) коледж - вищий заклад освіти або структурний підрозділ університе­ту, академії, інституту, що здійснює підготовку фахівців із вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки;

є) технікум (училище) - вищий заклад або структурний підрозділ уні­верситету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців із вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста.

Провідною ланкою системи вищої освіти виступають університети, які є не тільки центрами підготовки висококваліфікованих фахівців, а й здійснюють наукові розробки та дослідження. Видатні класичні найстарі­ші університети України - це Київський національний університет імені Тараса Шевченка (1834), Національний університет Києво-Могилянська академія (історія Києво-Могилянської академії починається з ХУІІ ст.), Львівський національний університет імені Івана Франка (1817), Харків­ський національний університет (1805), Одеський державний університет імені І. І. Мечникова (1865), Чернівецький державний університет імені Юрія Федьковича (1875).

Серед провідних центрів технічної освіти в першу чергу слід назвати Національний університет «Львівська політехніка» (1844), Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» (1885), На­ціональний технічний університет України «Київський політехнічний ін­ститут» (1898) і Запорізький національний технічний університет (1900). Медичні вищі навчальні заклади представлені такими широковідомими, як Львівський національний медичний університет (бере початок з 1661 p.), Харківський національний медичний університет (1805), Національний ме­дичний університет імені О. О. Богомольця (1841), Одеський національний медичний університет (1900), Запорізький державний медичний універси­тет, Донецький національний медичний університет та інші. Підготовка педагогічних кадрів здійснюється в педагогічних вищих навчальних за­кладах, провідними серед яких є Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова (1920), Харківський національний педагогічний університет імені Г. Сковороди (започаткований в 1811 р.) та інші. Система аграрної вищої освіти в Україні представлена такими закладами, як Наці­ональний університет біоресурсів і природокористування України (1898), Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаєва (1816), Подільська державна аграрно-технічна академія (1918), Білоцер­ківський національний аграрний університет (1920), Дніпропетровський державний аграрний університет (1922) та інші.

Уже простий і далеко не повний перелік провідних центрів вищої освіти свідчить про те, що в Україні існує міцний фундамент для функціонування системи вищої освіти. Провідна роль цих навчальних закладів у розвитко­ві вітчизняної освіти та науки зумовлюється тим, що вони мають давню історію, сталі традиції освітянської та наукової діяльності, потужний загін кваліфікованих викладачів і відповідну матеріально-технічну базу.

У 90-ті роки в Україні відбувається суттєве зростання кількості ВНЗ. Порівняно з 1985 р. їх кількість спочатку мала тенденцію до стрімкого зростання (з 877 до 979 у 2000 р.) як за рахунок відкриття нових закладів недержавної форми, так і державних. У 2000-х роках вона почала поступово зменшуватися - до 846 на початок 2011-2012 навчального року. При цьому спостерігаються протилежні тенденції щодо кількості закладів різних рів­нів: зменшується кількість закладів І-ІІ рівнів акредитації (з 742 у 1990 р. до 501 у 2011 р.) та зростає, хоча вже дещо зі зменшенням кількість ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації (з 149 до 345).

В Україні ліцензовано 185 недержавних ВНЗ, у яких навчається 268,81 тис. осіб (11,6% загальної кількості студентів вищих навчальних закладів). Підготовка фахівців у недержавних закладах здійснюється переважно за такими напрямами: економіка, менеджмент і право, вивчення мов та інші гуманітарні спеціальності. Найбільш відомі недержавні вищі навчальні за­клади - Міжрегіональна академія управління персоналом, Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу та інші.

Таблиця 3.4

Кількість вищих навчальних закладів та студентський контингент

(1990-2011 роки)

°. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2011-2012 навчального року. К., 2012.

Чисельність студентів за 1990-2011 рр. спочатку мала тенденцію до зростання, загалом на 41%, причому чисельність студентів ВНЗ ІІІ-ІУ р.а. зросла більше ніж у 2 рази - на 221%. За цей же час чисельність профе­сорсько-викладацького складу збільшилася на 23,3%. У 2011 р. у вищих навчальних закладах ІІІ-ІУ р.а. працювало 139 тис. викладачів (120 тис. штатних) проти 80 тис. у 2000 році. Із них 13,5 тис. докторів наук і 67,1 тис. кандидатів наук (відповідно 6,9 тис. докторів наук і 40,8 тис. кандидатів наук у 2000 р.) [37].

Післядипломна освіта - це система вдосконалення фахової підготовки громадян, яка забезпечує поглиблення, розширення й оновлення професій­них знань, умінь і навичок на основі здобутої раніше освітньо-професійної підготовки та набутого практичного досвіду. Післядипломна освіта створює умови для неперервності та наступності освіти громадян, підвищення ква­ліфікації або одержання нового фаху. Післядипломна освіта здійснюється спеціалізованими навчальними закладами та аналогічними структурними підрозділами вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації, науко - во-методичними та методичними установами.

Форми організації післядипломної освіти характеризуються значною різноманітністю. Вони можуть розрізнятися за термінами навчання: на ко­роткострокових курсах (оволодіння певною професією, підвищення квалі­фікації, тренінг-програми, семінари тощо) навчання триває від декількох годин до декількох місяців; довготривале навчання (друга освіта, навчання з метою одержання вищого кваліфікаційного чи наукового рівня тощо) здійс­нюється протягом декількох років. Крім того, поруч із традиційними фор­мами організації навчання з відривом від роботи все більш різноманітними стають форми організації навчання без відриву від роботи (дистанційне, заочне навчання, тренінг-семінари) або безпосередньо на робочому місці (наставництво, консультації, семінари тощо).

Педагогічні та науково-педагогічні працівники проходять перепідготов­ку та підвищують свою кваліфікацію за такими формами: докторантура; переведення на посаду наукових співробітників для завершення дисер­тацій; навчання в інститутах (факультетах) перепідготовки; аспірантура, ад’юнктура, ординатура тощо; стажування у вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах, конструкторських бюро, промислових під­приємствах тощо.

Основними формами підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів вищої кваліфікації виступають аспірантура та докторантура, що створюють умови для неперервної освіти, підвищення науково-педагогічної та наукової кваліфікації громадян і одержання наукового ступеня кандидата або доктора наук.

За роки навчання в аспірантурі необхідно здати іспити «кандидатського мінімуму», підготувати та захистити кандидатську дисертацію. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата наук повинна бути науковою кваліфі­каційною роботою, яка містить рішення завдання, що має вагоме значення для певної галузі знань.

До докторантури зараховують осіб, які мають учений ступінь кандидата наук, для завершення підготовки дисертації на здобуття вченого ступеня доктора наук. Докторська дисертація повинна бути науковою кваліфікацій­ною роботою, у якій на основі самостійно виконаних автором досліджень розроблено теоретичні положення, сукупність яких можна кваліфікувати як нове велике досягнення в розвиткові відповідного наукового напряму, або здійснено рішення наукової проблеми, що має важливе соціально-культурне, народногосподарське або політичне значення.

Таблиця 3.5

Підготовка аспірантів і докторантів в Україні (1990-2011 роки)

Підготовка кандидатів наук здійснюється акредитованими вищими навчальними закладами III-IV р.а., докторів наук - IV рівнів акредитації та відокремленими науковими установами системи вищої освіти, а також прирівняними до них закладами післядипломної освіти. Наукові ступені кандидата та доктора наук присуджуються спеціалізованими вченими рада­ми ВНЗ, наукових установ та організацій, на основі їх рішень присвоюють також науково-педагогічним працівникам такі вчені звання: старший нау­ковий співробітник, доцент, професор.

За останні роки в Україні значно розширено можливості таких форм післядипломної підготовки, як аспірантура та докторантура. Кількість ас­пірантів із 1990 р. зросла майже втричі - на 156,7%, докторантів - більше ніж у три рази - на 234,3%. Разом з тим, такі тенденції загострюють питання якості роботи аспірантури та докторантури: не тільки ефективності (тобто кількості захищених дисертацій), скільки якості підготовки висококваліфі­кованих наукових кадрів.

3.2.