Трансмісія фіскальних імпульсів та макроекономічна стабілізація

Фінансова трансмісія є одним із найважливіших шляхів впливу уряду на економічну ситуацію. В економіці України активне використання каналів трансмісії імпульсів фінан­сового регулювання у реальний сектор економіки відкриває можливості стимулювання економічного зростання, спряму­вання економіки до стану макроекономічної рівноваги, досяг­нення цільових значень макроекономічних параметрів.

Трансмісія імпульсів податково-бюджетного регулювання у реальний сектор забезпечується чотирма каналами: подат­ковим, бюджетним, борговим і каналом дефіциту бюджету. У поєднанні ці канали формують основу фінансової трансмісії як механізму опосередкованого впливу фінансових імпульсів на реальні змінні, а, відтак, і на макроекономічну рівновагу.

Механізм поширення регулюючого імпульсу за допомо­гою податкового каналу може бути проілюстрований такою послідовністю економічних подій. Зменшення податкового навантаження на приватний сектор економіки веде до збіль­шення сукупного доходу, що залишається у розпорядженні економічних суб’єктів. Більший дохід у розпорядженні, за інших рівних умов, стимулює споживання та інвестиції як складові сукупного попиту. Розширення сукупного попиту через примножуючий мультиплікативний ефект стимулює випуск і сукупний дохід.

Канал податкових надходжень тією чи іншою мірою вико­ристовується фінансовою владою будь-якої країни, оскільки ініціюється у процесі вилучення державою частини ресурсів приватного сектора економіки. Проте інтенсивність застосу­вання податкового каналу, його потужність та ефективність у впливі на кінцеві цілі податково-бюджетного регулюван­ня пов’язані зі специфікою конкретної податкової системи, її якісними та кількісними характеристиками, структурою, культурою оподаткування тощо.

Основними часовими та структурними характеристика­ми, що дають можливість аналізувати застосування каналу податкових надходжень в економіці України, є обсяг та дина­міка податкових надходжень бюджету, структура податкових надходжень у розрізі видів податків, кількісні характеристи­ки оподаткування за критерієм впливу податкового імпульсу на параметри макроекономічної рівноваги.

Найвагомішу частину податкових надходжень Зведеного бюджету України довгий час становить податок на додану вар­тість - понад 40%. Основні прямі податки (податок на прибуток підприємств і податок з доходів фізичних осіб) разом та у май­же рівних частках забезпечують зіставний із податком на до­дану вартість рівень надходжень від прямого оподаткування.

Динаміку змін у структурі податкових надходжень 2009­2015 рр. можна характеризувати позитивно, зважаючи на таке. По-перше, зміни у структурі податкових надходжень загалом спрямовані на зменшення частки прямого оподат­кування на користь непрямих податків. По-друге, зміни у структурі податкових надходжень упродовж 2009-2015 рр. свідчать про зміни у співвідношенні складових трансмісій­ного механізму податкового каналу. Останнє вимагає більш деталізованого аналізу трансмісії.

У податковому каналі фінансової трансмісії ми виділяємо три шляхи передачі податкових імпульсів.

1. Зменшення податку з доходів фізичних осіб створює стимулюючий імпульс для пропозиції праці. Як результат, за незмінного попиту на працю реальна заробітна плата зменшу­ється при певному зростанні виробництва. Зростання реаль­них доходів населення стимулює споживчий попит і, таким чином, збільшує випуск і рівень цін. З іншого боку, розширен­ня пропозиції праці робить цей фактор виробництва доступ­нішим. Це стимулює сукупну пропозицію і випуск, одночасно зменшуючи рівень цін. У такий спосіб зменшення податку з доходів фізичних осіб генерує стимулюючий імпульс для су­купного випуску і створює неоднозначний тиск на загальний рівень цін. Зазначену послідовність проходження імпульсу можна зобразити логічним ланцюжком:

Економетрична перевірка теоретичної логіки генеруван­ня імпульсів податкового каналу через зміни податку з дохо­дів фізичних осіб підтверджує наявність цього шляху в еконо­міці України ^[69].

2. Зменшення податку на прибуток підприємств, що, за логікою «економіки пропозиції», стимулює сукупну пропо­зицію і випуск ^[70].

Теорія економіки пропозиції, як провідний напрям еко­номічної думки другої половини ХХ ст., обґрунтовує ефек­тивність впливу на економіку через регулювання сукупної пропозиції на відміну від кейнсіанської ідеї регулювання сукупного попиту. Прихильниками теорії економіки пропо­зиції, серед яких А. Лаффер, П. Робертс, М. Фельдстайн, як відомо, обґрунтовувалась необхідність кардинальних змін в економічній політиці з метою:

- відмови від заходів економічної політики, спрямова­них, переважно, на короткострокові результати, на користь довгострокових орієнтирів економічного зрос­тання;

- формування програми регулюючих дій, спрямованих на подолання економічного спаду та стагфляції 70­80-х рр. ХХ ст.

Програма регулюючих заходів «економіки пропозиції» ґрунтується на таких засадах:

- стимулювання сукупної пропозиції та економічного зростання у довгостроковому періоді;

- обмеження інфляції, як одне з цільових завдань регу­люючих заходів, і стимулювання сукупної пропозиції;

- стимулювання пропозиції праці, капіталу та інвести­цій шляхом зменшення податкового навантаження, як важливі проміжні (тактичні) цілі політики стиму­лювання сукупної пропозиції.

Основними результатами впровадження програми регу­люючих заходів «економіки пропозиції» виявились такі:

- збільшення темпів економічного зростання;

- подолання / зменшення інфляції;

- позитивний вплив нижчих відсоткових ставок на за­ощадження й інвестування.

Основні практичні рекомендації урядам, що їх розроби­ли представники теорії економіки пропозиції, ґрунтуються на доцільності реформування податкової системи у напрямку зменшення податкового навантаження на бізнес без суттєвого скорочення податкових надходжень до бюджету.

Логіку впливу податкового імпульсу на параметри макро­економічної рівноваги відображає логічний ланцюжок:

Статистична перевірка зазначеного логічного ланцюжка, за українськими даними, свідчить про таке.

Показовим є статистично значущі зв’язки між податком на прибуток підприємств та показниками ВВП й індексом макроекономічної рівноваги (ІМР). Останній, як уже зазна­чалось, характеризує динаміку наближення економіки до внутрішньої та зовнішньої рівноваги в економіці ^[71].

Можемо зробити висновок, що зміна податку на прибуток в українській економіці не ініціює повною мірою ланцюжок змін в економіці, який передбачений теорією економіки про­позиції. Водночас зміна податку на прибуток дає передбачу-

ваний кінцевий результат: зменшення податку має стимулю­ючий вплив на зростання випуску і, найголовніше, наближає економіку до стану загальної макроекономічної рівноваги, який передбачає наближення до цільових рівнів важливих економічних параметрів: рівня зайнятості - до природного рівня, рівня випуску - до потенційного, а також нульове саль­до торгового балансу.

Аналіз трансмісії податкового імпульсу за логікою «еко­номіки пропозиції» за допомогою простих економетричних методів на кшталт матриці кореляцій є недосконалим. Ре­зультати ініціювання фінансового трансмісійного механізму за логікою «економіки пропозиції», зокрема, податкового ка­налу шляхом змін податку на прибуток, необов’язково мають симетричний ефект, коли зниження податку призводить до позитивних змін у доходах, випуску, зайнятості й зменшує рівень цін, а збільшення податку - до протилежних резуль­татів. Кореляційний аналіз не є чутливим до зазначених аси­метричних зв’язків.

Податковий канал фінансової трансмісії не виявляє тих залежностей, які відповідають теоретичній логіці «економі­ки пропозиції».

3. Група непрямих податків (ПДВ, акцизи на вітчизня­ні та імпортні товари, ввізне мито) впливає на випуск через складові сукупного попиту - споживчі витрати та імпорт.

Можливості використання регулюючої функції непрямих податків реалізуються за такою логікою. Оскільки непрямий податок включається у вартість товару і є складовою ціни останнього, то зміна податку впливає на ціну цього товару. Змі­на ринкової ціни товару призводить до змін купівельної спро­можності, а, відтак, змінює співвідношення попиту та пропо­зиції на товарному ринку, що, в кінцевому підсумку, змінює загальний рівень цін, складові сукупного попиту та випуск:

Основою непрямого оподаткування в Україні є податок на додану вартість, акцизний збір, ввізне мито, які в сукупності досягають до 56% податкових надходжень Зведеного бюджету.

Матриця парних кореляцій демонструє наявність значу­щих зв’язків між ланками логічного ланцюжка дії непрямих податків:

Оцінка податкового каналу інструментами векторної ав- торегресії з подальшим вивченням імпульсних відгуків скла­дових податкового каналу на зміну непрямих податків вказує на наявність цього трансмісійного механізму у вітчизняній економіці. Проте, йдеться про порівняно невисоку ефектив­ність його впливу. Докладніша оцінка трансмісійного меха­нізму податкового каналу може бути проведена з виділенням зі складу непрямих податкових надходжень бюджету при­наймні трьох основних видів податків і дослідженням імпуль­сних відгуків на зміну податку на додану вартість, акцизних зборів та ввізного мита.

Вивчення шляхів розповсюдження регулюючих імпуль­сів податкової політики за допомогою податкового каналу (вище було розглянуто три шляхи проходження імпульсів) дає змогу тлумачити механізм податкового каналу як склад­ну систему взаємодіючих інструментів податкового регулю­вання та макроекономічних змінних - складових сукупного попиту, рівня цін, сукупної пропозиції тощо. Останні є еле­ментами передавального механізму, але, водночас, можуть бути цілями фінансового впливу.

У відповіді на питання про дієвість податкового кана­лу важливе значення має відносна потужність окремих його складових. Так, зниження податків на споживання є ефек­тивнішим, ніж зниження податків на доходи. Це поясню­ється тим, що скорочення податків на споживання швидше стимулює приватне споживання, тоді як кошти, вивільнені від скорочення податку на дохід, можуть бути спрямовані на

заощадження. Зниження податку на споживання допомагає підтримати внутрішній попит, особливо, коли зниження вар­тості активів, втрата доходів і зростання безробіття обмеж­ують можливості населення витрачати кошти. Але зниження податку на дохід позитивно впливає на довгострокове еконо­мічне зростання.

Існують українські особливості оподаткування дивіден­дів, які полягають у тому, що ставка їх оподаткування для всіх отримувачів дивідендів є значно нижчою, ніж ставки оподаткування за всіма іншими доходами. Ця ставка стано­вить лише 5%. Виключення пов’язане з вищими ставками (20% - у 2015 р., 18% - у 2016 та 9% - у 2017 р.) за дивіден­дами, отриманими від підприємців, які не є платниками по­датку на прибуток на загальних засадах. Разом із тим, ринок інвестицій і заощаджень є задіяним у податковому каналі фі­нансової трансмісії в ланцюзі оберненого зв’язку. Так, спро­ба стимулювання випуску шляхом пом’якшення податкової політики за певних умов викликає зворотний ефект. Еконо­мічний механізм цього процесу може бути пояснений за до­помогою положень теорії переваг ліквідності. Відповідно до її змісту, збільшення рівня випуску призводить до збільшення попиту на реальні касові залишки. В умовах незмінної про­позиції грошей це спонукає економічних суб’єктів до зміни структури власних фінансових активів, що, в свою чергу, призводить до зростання ставки процента. Зростання ставки процента є причиною скорочення інвестицій. Останнє зумов­лює скорочення сукупного попиту через інвестиційну складо­ву і, врешті-решт, скорочує випуск.

Сучасний «не-кейнсіанський» аналіз ^[72] податкового ка­налу державного регулювання економіки має дещо інший інструментарій. Це дає змогу зробити інші висновки, а саме: ключовими в сучасному «не-кейнсіанському» аналізі фінан­сової політики є такі моменти:

- зіставлення вигод та втрат, спричинених викривлен­ням вибору при застосуванні фінансових інструментів;

- визнання вирішальної ролі частки податкових надхо­джень у сукупних доходах за оптимізації дій уряду в фінансовій сфері;

- обґрунтування невизначеності дій уряду при плану­ванні співвідношення податкових надходжень у су­купних доходах;

- визнання випадковості викривлення вибору економіч­них суб’єктів під впливом фінансових інструментів у зв’язку з невизначеністю очікувань та, відповідно, не­визначеності наслідків фінансового регулювання.

Канал видатків бюджету поряд із каналом податкових надходжень становить основу податково-бюджетного меха­нізму регулювання економіки у складі фінансово-монетарної трансмісії.

Видатки, що здійснюються бюджетами всіх рівнів, є по­чатковим імпульсом, який запускає дію трансмісійного меха­нізму. Видатки можуть здійснюватися за такими напрямами:

- державні видатки на споживання;

- державні інвестиційні видатки;

- видатки бюджету у вигляді трансфертів;

- видатки на обслуговування державного боргу.

Залежно від напряму видатків у розповсюдженні фінан­сового імпульсу переважатиме той чи інший канал.

У кейнсіанській традиції ефективність використання того чи іншого фінансового інструмента визначається відпо­відними мультиплікаторами. Ефект примноження початко­вого імпульсу з фінансової сфери, або ефект мультиплікації імпульсу, починає діяти, коли імпульс зі сфери фінансів по­чинає розповсюджуватись у реальному секторі. Тому ефек­тивність регулюючого заходу суттєво залежить від економіч­ного середовища, на яке спрямований і в якому поширюється імпульс.

Ефективне збільшення державних витрат із метою сти­мулювання випуску за умов збереження фінансової та макро- економічної стабільності можливе за дотримання таких умов:

- розширення бюджетних витрат за певними напрямами не повинно спричиняти скорочення існуючих програм державного фінансування, адже уряди, виконуючи

правила збалансованого бюджету, часто змушені від­мовлятися від виконання деяких витратних програм. Це необхідно для протидії тенденції до розширення амплітуди економічного циклу;

- розпочаті програми державного фінансування, під­тримки та інвестування проектів тощо, які раніше були відкладені чи перервані через нестачу коштів державного бюджету, мають фінансуватися у першу чергу;

- перевага у спрямуванні державного фінансування по­винна надаватись економічним проектам зі стійким позитивним довгостроковим ефектом та позитивними екстерналіями, що будуть мати прямий та опосередко­ваний позитивний ефект через очікування економіч­них суб’єктів. Також уряд може брати на себе більше зобов’язань у підприємствах змішаної форми власнос­ті щодо перспективних проектів, які не можуть бути виконані силами приватного капіталу.

Дослідження, яке здійснили в 2009 р. Э. Балдаччи та С. Гупта, свідчить, що у розвинених країнах у результаті збільшення витрат державного бюджету на 10% тривалість кризи скорочується на три-чотири місяці, за виключенням випадків, коли державні кошти спрямовувалися переважно на інвестиційні проекти, а не на споживання ^[73]. Це поясню­ється тим, що реалізація капітальних проектів займає біль­ше часу, ніж безпосереднє підвищення попиту за допомогою державних закупівель товарів і послуг. Водночас інвестицій­не спрямування витрат державного бюджету мало позитив­ний ефект як антикризовий захід фінансового регулювання, оскільки чинило позитивний вплив на зростання обсягів ви­пуску в середньостроковій перспективі.

Згідно неокласичного підходу на витрати держави накла­дається міжчасове бюджетне обмеження, яке потребує одна­кових змін доходної та витратної частин бюджету. Отже, за інших рівних умов, репрезентативний агент залишається

порівняно біднішим упродовж життя. Відтак він зменшує як споживання, так і дозвілля на користь збільшення пропо­зиції праці. Внаслідок збільшення пропозиції праці випуск зростає, а реальна заробітна плата зменшується за незмінного рівня попиту на працю ^[74].

Обґрунтування представниками «нових класиків» пози­тивного результату, але низької ефективності фінансового ре­гулювання, спирається на такі вихідні припущення:

- класичну дихотомію - розмежування реального і гро­шового секторів;

- визнання вирішальної ролі ставки процента у форму­ванні загальної рівноваги;

- існування повної зайнятості, за якої передбачається, що фінансове стимулювання може спричиняти зміни потенційного випуску.

Для оцінки наявності окремих передавальних шляхів у межах бюджетного каналу фінансової трансмісії в Україні, зазвичай, використовується поелементний аналіз трансмісій­ного механізму.

Переважну частину видатків у Зведеному бюджеті зай­мають поточні видатки - від 91,7% у 2012 році до 94,4% у 2015 р. У складі показника ВВП поточні видатки бюджету формують майже третину. Впродовж 2009-2015 рр. частка поточних видатків бюджету у ВВП стрімко збільшувалась. У досліджуваному періоді зміна становить 4,2%, як за рахунок нарощування загального обсягу видатків бюджету, так і за рахунок перерозподілу частини коштів від капітальних ви­датків до поточних.

У структурі видатків Зведеного бюджету за функціональ­ною ознакою найвагомішими напрямами видатків є видатки держави на соціальний захист і соціальне забезпечення, осві­ту, охорону здоров’я, а також видатки на виконання еконо­мічних функцій держави.

Динаміка видатків Зведеного бюджету за функціональ­ною ознакою відносно показника ВВП свідчить про посилення соціальної спрямованості бюджету. Впродовж 2009-2015 рр. потоки державного фінансування перерозподіляються на ко­ристь видатків на загальнодержавні функції (частка видатків зростала з 4,1% до 4,4%), видатків на житлово-комунальне господарство (зростання з 1,1% до 1,3%), видатків на соці­альний захист і соціальне забезпечення (зростання з 7,7% до 8%). Натомість, скорочуються частки видатків на економіч­ну діяльність держави.

Найбільшу питому вагу в складі Зведеного бюджету ма­ють видатки держави на соціальний захист і соціальне за­безпечення та видатки на освіту, які в сукупності складають майже половину всіх видатків бюджету.

Динаміка основних статей видатків у складі Зведеного бюджету України за 2009-2015 рр. свідчить про розширен­ня видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення, духовний та фізичний розвиток, освіту, видатків на житло­во-комунальне господарство та загальнодержавні функції за рахунок скорочення видатків на громадський порядок, судо­ву владу та економічну діяльність держави. Беручи до уваги різноспрямовані тенденції зміни окремих складових видат­ків бюджету, кількісну оцінку бюджетного каналу фінансо­вої трансмісії необхідно проводити за окремими статтями або групами статей, які мають спільну динаміку в досліджувано­му періоді.

Бюджетний канал фінансової трансмісії є потужним ін­струментом впливу на економіку, що за силою впливу пере­важає податковий канал. Коефіцієнти кореляційного зв’язку видатків бюджету зі складовими сукупного попиту та випуску є досить високими. Виключенням є показник інвестиційних витрат, на який видатки бюджету чинять порівняно незнач­ний вплив. Низький рівень кореляції видатків з інвестицій­ними витратами вказує на те, що у складі бюджету частка витрат, спрямованих на інвестиції, є незначною. Через це ефект витіснення приватних інвестицій державними у віт­чизняній економіці є незначним.

Побудова простих рівнянь парної регресії за методом найменших квадратів між показником видатків Зведеного бюджету та основними макроекономічними показниками за

квартальними даними економічної статистики 2009-2015 рр. дає можливість оцінити вплив видатків Зведеного бюджету на макроекономічні пропорції та макроекономічну рівновагу.

Рівняння (2.1)-(2.5) засвідчують суттєвий вплив дер­жавних витрат, перш за все, на доходи населення та складо­ві сукупних витрат. Водночас, оцінка бюджетного каналу за рівняннями (2.1)-(2.5) не дає можливості дослідити вплив на макроекономічну рівновагу окремих складових державних витрат - державного споживання, інвестицій, трансфертів. Ці елементи витрат державного бюджету принципово відріз­няються за логікою впливу на послідовність макроекономіч- них змін і мають досліджуватись як окремі шляхи фінансово­го трансмісійного механізму.

Вихідна статистична інформація для аналізу державно­го споживання, інвестицій, трансфертів, як таких складових

бюджетного каналу трансмісії, що ініціюють принципово різні шляхи проходження фінансового імпульсу, може бути отримана шляхом агрегування окремих статей видатків Зве­деного бюджету за економічною ознакою.

До статей видатків, які відповідають напряму державних витрат на споживання, можуть бути віднесені видатки на ме­дикаменти та перев’язувальні матеріали, продукти харчуван­ня, оплату комунальних послуг та енергоносіїв. До статей, що відповідають державним трансфертам, можуть бути віднесені видатки з оплати праці працівників бюджетних установ та нарахування на заробітну плату, поточні трансферти насе­ленню. Напряму державних інвестиційних витрат відповідає стаття видатків «придбання основного капіталу». Саме такий спосіб агрегування видатків дає найкращу можливість дослі­дити логіку трансмісійного механізму бюджетного каналу.

У видатках Зведеного бюджету за 2009-2015 рр. переваж­ну питому вагу мають державні трансферти, які становлять понад половину всіх видатків. Цей факт свідчить про те, що саме зміна державних трансфертів, а точніше, складових цієї статті - видатків з оплати праці та поточних трансфертів на­селенню - є найпотужнішим джерелом бюджетних імпульсів.

Парні кореляції агрегованих статей видатків Зведеного бюджету з основними макроекономічними показниками по­казують, що найбільший вплив на макроекономічні пропо­рції може спричиняти зміна державних трансфертів, оскіль­ки ця стаття видатків має найвищі показники кореляції зі складовими сукупних витрат і наявними доходами населення (табл. 2.1).

Натомість агрегована стаття споживчих видатків бюдже­ту має найбільші можливості трансмісійного впливу на по­казник рівня зайнятості, зміни загального рівня цін (за ІСЦ) та індекс макроекономічної рівноваги.

Агрегована стаття державних інвестицій має порівняно низький вплив на макроекономічні пропорції і, в разі засто­сування державою саме цього джерела бюджетного імпульсу, може впливати на наявні доходи та споживчі витрати насе­лення, імпорт товарів і послуг, а також загальний обсяг ВВП.

Таблиця 2.1

Коефіцієнти кореляції агрегованих статей видатків Зведеного бюджету України з макроекономічними показниками за 2009—2015 рр.*

* Складено автором.

Ми виокремлюємо у складі каналу видатків три шляхи поширення бюджетних імпульсів, які ініціюються залежно від початкового збурення, а саме канали:

1) імпульсу зміни державних трансфертів;

2) імпульсу державних споживчих витрат;

3) імпульсу державних інвестицій.

Серед трьох агрегованих бюджетних імпульсів найбіль­ший вплив на макроекономічні показники демонструє ім­пульс державних споживчих витрат. Зокрема, найбільший імпульсний відгук на шок державних споживчих витрат ви­являється за показником наявних доходів населення, агрего- ваним показником споживчих витрат та показником імпорту товарів і послуг.

Основним трансмісійним каналом, через який фіскальна політика впливає на зростання у країнах із високим рівнем

доходів, є приватні інвестиції ^[75]. Проте у країнах із низьким рівнем доходів основним каналом є факторна продуктивність. Таке узагальнення базується на характеристиках управління витратами державного сектора та загалом адміністрування у країнах із низькими доходами. Управління у таких країнах часто залишає бажати кращого ^[76]. Недосконале управління, очікувано, призводить до зниження ефективності інвестицій­ного каналу і збільшення ефективності каналу факторної про­дуктивності у забезпеченні зв’язку між податково-бюджет­ною політикою і зростанням. Емпіричні результати свідчать, що у країнах із низьким доходом факторна продуктивність, як елемент трансмісійного каналу для збільшення зростання за рахунок податково-бюджетної політики, майже в чотири рази ефективніша, ніж інвестиції. Хоча реакція приватних інвестицій на фіскальні обмеження може бути незначною, країни з низьким рівнем доходів і високим дефіцитом мо­жуть, тим не менш, виграти від скорочення нестійких (непо­стійних) бюджетних дефіцитів. Це відбувається через реагу­вання факторної продуктивності, пов’язаної з управлінням, що призводить до економічного зростання.

Формами залучення позикових коштів для фінансування витрат бюджету можуть бути випуск і розміщення державних зобов’язань, різноманітні позики. Фахівці сфери фінансової політики схильні вважати, що небезпеку для економіки стано­вить не дефіцит як такий, а джерела фінансування та природа дефіциту, які по-різному діють на макроекономічні пропорції, і через фінансові канали трансмісії, і через монетарні канали.

Теорія міжчасового бюджетного обмеження передбачає, що поточна вартість державних запозичень для покриття бю­джетного дефіциту та відсотки по них не мають перевищувати дисконтованої вартості майбутнього бюджетного надлишку від профіциту бюджету в фазі економічного зростання. У ви­падку надмірного обсягу державних позик зростає ризик не-

виконання державою узятих на себе боргових зобов’язань, що спричиняє підвищення процентних ставок із метою покриття надлишкових ризиків. Підвищення відсотків за державними позиками має два важливі наслідки.

Перший наслідок пов’язаний із тим, що надмірний де­фіцит бюджету створює не очікувану, а дійсну загрозу не­спроможності держави розрахуватись за боргами. На думку дослідника К. Стиріна, коли економіка має фундаментальні проблеми, державні фінанси є вразливими, а інвестори - стур­бованими, то можуть реалізовуватися «прогнози, що самозбу- ваються». Якщо інвестори переглядають у бік підвищення імовірність неповернення державою боргу, наприклад, боргу за держоблігаціями, то ринкова доходність до погашення за ними зростає, оскільки інвестори будуть вимагати вищої ком­пенсації за ризик. Збільшення доходності призведе до зрос­тання відсоткових платежів за державним боргом, і в певний момент може дійсно виявитися, що вартість його обслугову­вання є непомірно високою. Як результат - дефолт, здатний викликати ланцюгову реакцію в економіці.

Другий наслідок надмірного збільшення дефіциту бюдже­ту пов’язаний із подорожчанням кредитних ресурсів не лише для держави. Зростання відсотків за державними позиками збільшує процентні ставки за користування капіталом для приватного сектора, що, у свою чергу, скорочує інвестиції, су­купний попит і дохід. І навпаки, скорочення дефіциту здатне збільшити приватні інвестиції, відтак, сприяти економічно­му зростанню. Це відбувається, зазвичай, за рахунок знижен­ня поточних видатків державного бюджету, а не за рахунок зростання податкових надходжень чи скорочення державних інвестицій ^[77].

Вплив дефіциту бюджету на макроекономічну рівновагу відбувається також через зміни у доходах і споживанні. При наявності бюджетного дефіциту зростають державні запози­чення, обумовлені необхідністю фінансування дефіциту, від- бувається вихід за межі міжчасового бюджетного обмеження. За таких умов економічні агенти передбачають у майбутньо­му збільшення податків і скорочення власних доходів у роз­порядженні. Як результат - скорочення поточного споживан­ня, обґрунтоване прагненням утримати на постійному рівні дохід і споживання.

Вплив дефіциту бюджету на споживання спрацьовувати­ме симетрично - скорочення дефіциту сприятиме розширен­ню поточного споживання, сукупного попиту і випуску ^[78].

Бюджетний дефіцит також впливає на реальну заробітну плату і ринок праці за логікою теорії економіки пропозиції ^[79]. Зростання дефіциту бюджету вимагає подальшого збільшення податкового навантаження, передусім, через прямі податки. Збільшення податків на працю спричиняє зростання рівно­важної заробітної плати. Оскільки праця є одним із чинників виробництва, зростання її вартості призводить до зростання витрат виробництва і, відповідно, до скорочення прибутків. Обсяг інвестицій скорочуватиметься, оскільки інвестиції є функцією від капіталу, який залежить від теперішньої дис­контованої граничної продуктивності капіталу, враховуючи, що співвідношення капіталу і праці на конкурентних ринках визначається заробітною платою. Отже, за теорією економіки пропозиції, дефіцит бюджету матиме негативні наслідки для економіки.

Вплив бюджетного дефіциту на макроекономічну рівно­вагу відбувається також через цінові чинники у разі актив­ного використання емісійного джерела покриття дефіциту. Прискорення емісії грошей спричиняє одночасно стимулюю­чий та стримуючий вплив на економіку. Стимулюючий вплив пов’язаний зі збільшенням експорту через певне знецінення національної валюти. Стримуючий ефект пов’язаний з інфля- ційними чинниками емісійного фінансування. Розгортання інфляційних процесів підвищує рівень цін в економіці, діє як загальний дестабілізуючий чинник, руйнує економічні зв’язки. Тенденція скорочення бюджетного дефіциту, навпа­ки, свідчить про підвищення економічної стабільності держа­ви, стимулює споживання та приватні інвестиції ^[80].

Заходи фінансового регулювання в межах взаємозв’язку дефіциту та боргу, як правило, втілюються в межах бюджет­ної консолідації. Під бюджетною (фіскальною) консолідацією розуміють заходи, спрямовані на вирівнювання співвідно­шення між доходами та видатками бюджету. Зазвичай, бю­джетна консолідація пов’язана із соціально непопулярними заходами - скороченням бюджетних витрат та збільшенням податків. Оскільки подібні заходи є не лише «непопулярни­ми», але й об’єктивно небезпечними для економіки, особливо у випадку значного бюджетного дефіциту, то бюджетна кон­солідація передбачає часткове скорочення бюджетного дефі­циту за рахунок збільшення державного боргу або переведен­ня дефіциту в борг.

В оцінці зв’язку каналів дефіциту бюджету та державного боргу існує значний плюралізм поглядів.

Досліджуючи ефективність заміни великого дефіциту бю­джету зростаючим боргом, К. Рейнхарт і К. Рогофф ^[81] дійшли висновку, що політика фіскальної консолідації буде неефек­тивною і спричинятиме радше негативні макроекономічні наслідки. Адже з’являються більші надлишки приватних заощаджень (навіть якщо відсоткова ставка буде близька до нуля), економіка прямуватиме до глибокої рецесії, а дефіци­ти й борги при цьому скоротяться досить незначно. Крім того, надмірні монетарні стимули у цій ситуації самі по собі ство­рюють додаткову загрозу економічній стабільності.

Одним із важливих аспектів при оцінці бюджетної консо­лідації, як комплексу заходів із вирівнювання доходів і ви- датків бюджету, зокрема, шляхом переведення дефіциту в борг, виступає ступінь взаємодії фінансових та монетарних інститутів державного регулювання та ефективність застосу­вання відповідних регулюючих інструментів.

Первинні канали фінансової трансмісії здатні ініціювати канали дефіциту бюджету та борговий канал. Це відбуваєть­ся у разі незбалансованого застосування податкового каналу (каналу доходів) і бюджетного каналу (каналу витрат). Незба- лансоване застосування первинних каналів, зокрема збіль­шення державних видатків за бюджетним каналом у більшо­му обсязі, ніж відповідне збільшення доходів бюджету в меж­ах податкового каналу.

Можливості збалансованого стимулювання економіки добре пояснюються механізмом мультиплікативного стиму­лювання економіки інструментами фінансової трансмісії, що не порушує балансу доходів і видатків бюджету.

За умов збалансованого бюджету, однакова за обсягом зміна доходів і витрат бюджету спричиняє зміни сукупного попиту та випуску в різній мірі, що обумовлено різницею у доходному та витратному мультиплікаторах.

Потенційні межі результуючого мультиплікатора збалан­сованого бюджету визначаються співвідношенням граничної схильності до споживання та агрегованої ставки прямого опо­даткування доходів. Отже, мультиплікатор теоретично може приймати значення від нуля до нескінченності. Фактичні зна­чення мультиплікатора збалансованого бюджету, які визна­чають можливості фінансового стимулювання економіки без ініціації похідних каналів трансмісії, можуть бути оцінені, виходячи з фактичних значень згаданих відносних показ­ників.

Розрахунки на основі даних макроекономічної статисти­ки свідчать, що мультиплікатор збалансованого бюджету в 1999-2004 рр. мав значення 0,61, а в 2004-2015 рр. зменшив­ся до 0,5 одиниць. Це означає, що у випадку стимулюючої фі­нансової політики бездефіцитне збільшення видатків бюдже­ту на одиницю створює стимулюючий ефект для збільшення випуску на 0,5 одиниць. Результат застосування фінансових

інструментів з ефективністю більшою, ніж одиниця, вимагає застосування похідного каналу фінансової трансмісії - кана­лу дефіциту бюджету.

Порівняння коефіцієнтів кореляції показника дефіциту, як такого, що репрезентує канал дефіциту бюджету, з показ­никами податкового та бюджетного каналів свідчить, що де­фіцит має більший зв’язок із бюджетним каналом (табл. 2.2). Іншими словами, дефіцит бюджету виникає, у першу чергу, під впливом зміни видатків бюджету, ніж його доходної час­тини.

Таблиця 2.2

Коефіцієнти кореляції показника дефіциту бюджету

з показниками податкового та бюджетного каналів фінансової трансмісії за 2009-2015 рр.*

* Розраховано автором.

За напрямами видатків державного бюджету найбільший зв’язок показника дефіциту спостерігається з агрегованою статтею трансфертів державного бюджету, до якої нами вклю­чено видатки з оплати праці працівників бюджетних установ, нарахування на заробітну плату та поточні трансферти насе­ленню.

Дослідження реалізації каналу дефіциту бюджету в фі­нансовій трансмісії дають змогу виявити такі особливості ре­алізації цього каналу в економіці України.

Фінансування державних інвестицій за рахунок бюджету є дуже незначним (у складі Зведеного бюджету фінансуван­ня придбання основного капіталу складає менше 2%). Отже, державні інвестиції не витісняють приватні, позитивний ім­пульс розповсюджується через зростання державного спожи­вання та, частково, через трансферти приватному сектору.

Державні витрати отримують позитивний імпульс дефі­циту бюджету, який, за нашими підрахунками, триває впро­довж чотирьох кварталів.

Показник рівня зайнятості негативно реагує на імпульс дефіциту бюджету, що може бути пояснено через негативні зміни на ринку праці та скорочення чинників виробництва. Отримана реакція рівня зайнятості на імпульс дефіциту, в за­гальних рисах та за напрямом реакції, збігається з логікою теорії економіки пропозиції.

Відгук ВВП на зміну дефіциту бюджету є досить значним. Пояснити цей результат можна на основі аналізу імпульсних відгуків складових сукупного попиту. Внесок у позитивну зміну ВВП створюють три з чотирьох складових сукупного попиту. Це - позитивна реакція інвестиційних витрат, очіку­вана позитивна реакція видатків бюджету, скорочення імпор­ту, що у складі ВВП є чинником його збільшення.

Борговий канал фінансової трансмісії нерозривно пов’я­заний із борговою політикою держави. Зміни у політиці ре­гулювання державного боргу та, відповідно, борговий канал фінансової трансмісії необхідно розглядати окремо від інших каналів. Адже структура та динаміка державного боргу має самостійний автономний вплив на макроекономічну рівно­вагу. Водночас слід брат до уваги, що борговий канал тісно пов’язаний з іншими каналами фінансово-монетарної транс­місії: податковим, бюджетним, каналом дефіциту бюджету та монетарними каналами.

Прихильники різних теорій макроекономічного регулю­вання погоджуються з тим, що єдиної вичерпної теорії управ­ління державним боргом не існує ^[82].

Традиційне пояснення наслідків державного боргу дово­дить, що утворення боргу негативно впливає на капітал, ін­вестиції та створює борговий тягар для прийдешніх поколінь унаслідок майбутнього зростання податків для погашення боргу і відсотків за ним. Разом із тим, застосування боргово­го каналу може виявитись ефективним, якщо боргові запози­чення будуть інвестовані, що, у підсумку, призведе до розши­рення виробництва і доходів.

Теорія витіснення стверджує, що використання боргового каналу фінансово-монетарної трансмісії стримує економічний розвиток. Адже держава, покриваючи бюджетний дефіцит позиками, витісняє приватних позичальників із кредитного ринку і тим самим стримує приватні інвестиції.

Відповідно до теорії податкового вирівнювання, боргове фінансування бюджетного дефіциту має нівелювати недоліки податкового фінансування, оскільки дає можливість менше змінювати ставки податків у часі. Згідно з цим підходом, бор­говий тягар на економіку розподілений у часі та менш відчут­ний, ніж різке збільшення податків ^[83].

Теорія «рікардіанської еквівалентності» доводить, що для економіки не важливо, як держава фінансує свої видат­ки - податками або позиками, оскільки споживання та інвес­тиції не зміняться під дією пропонованих альтернатив. Рікар- діанська теорія дії боргового каналу базується на логіці тако­го споживача, який враховує інтереси у майбутньому та нама­гається забезпечити однаковий рівень споживання впродовж усього життя. Стверджується, що домогосподарства зберіга­ють приріст доходу в розпорядженні для оплати майбутніх підвищених податкових зобов’язань, що зумовлені знижен­ням поточних податків. Цей приріст особистих зобов’язань дорівнює за величиною зниженню державних заощаджень. Національні заощадження як сума особистих і державних заощаджень залишаються незмінними. Тому зниження по­датків не призводить до тих наслідків, які передбачає тради-

ційний підхід, - зниження податків, яке фінансується за ра­хунок боргу, не змінює споживання ^[84].

Теорія фіскальної інфляції пояснює, що використання боргового каналу спричиняє інфляцію, якщо поряд із вико­ристанням боргового каналу для фінансування державних витрат центральний банк розширює грошову емісію з метою здешевлення позикових коштів. Подібні до теорії фіскальної інфляції висновки випливають з теорії фінансової нестабіль­ності X. Мінскі. За цією теорією, при застосуванні боргового каналу для фінансування як поточних, так і капітальних вит­рат бюджету, а в подальшому і для погашення попереднього боргу та відсотків, державний борг зростатиме, як фінансова піраміда, а боргова політика уряду набуватиме ознак спеку­лятивного фінансування ^[85]. Трансмісійний механізм у кон­тексті концепції фінансової нестабільності Х. Мінскі реалі­зується за такою логікою. Боргове фінансування інвестицій супроводжується імпульсом у вигляді збільшення грошового потоку з метою забезпечення боргів ліквідністю. Це заохочує схильність економічних суб’єктів до боргового фінансування інвестицій, підвищуючи частку боргу у ВВП і спричиняючи економічний спад ^[86].

Окремий підхід до пояснення боргового каналу запропо­новано Г. Манківом ^[87], який досліджує борговий канал за мо­деллю, у якій присутні економічні агенти двох типів - більш ощадливі й марнотратні. Манків формулює низку тверджень щодо впливу державного боргу на економіку.

По-перше, наявність державного боргу, за уявленнями Манківа, не спричиняє витіснення капіталу в довгостроко­вому періоді. Однак боргова політика має сильний вплив на економіку в короткостроковому періоді.

По-друге, в умовах сучасних змішаних економік існує декілька окремих каналів (субканалів), через які державний борг впливає на сукупний попит. Канал «фінансового тертя» пояснює, як зростання державного боргу може пригнічувати сукупний попит, особливо в періоди незмінно високих рівнів державного боргу країн.

По-третє, емпіричне дослідження каналу державного боргу є складним завданням, бо трансмісійний механізм суб- каналів змінюється з часом, його досить важко ідентифікува­ти. Як результат, фінансова невизначеність може зростати, особливо у період рецесії.

По-четверте, оскільки «не-кейнсіанський ефект» най­більше пов’язаний із каналом фінансового тертя та каналом очікувань, то це радикально впливає на характер фінансово- монетарної взаємодії. Виявлена негативна еластичність дер­жавного боргу в складі функції IS руйнує загальноприйняту логіку про наслідки дотримання принципу Тейлора в умовах режиму не-рікардіанської фіскальної політики з точки зору існування єдиної траєкторії досягнення економікою рівно­важного стану.

По-п’яте, негативна боргова еластичність сукупного по­питу може опосередковано впливати на ефективність подат­кового і бюджетного каналів фінансової трансмісії.

В українській економіці борговий канал активно вико­ристовується фінансовою владою у складі фінансового транс­місійного механізму попри такі характерні недоліки держав­ного управління, як:

- неефективне використання боргових коштів унаслі­док необгрунтованих управлінських рішень;

- нецільове використання запозичених коштів інозем­них цільових позик;

- низька ефективність цільового боргового фінансуван­ня через відсутність ефективної системи прогнозуван­ня та планування у фінансовому секторі;

- неефективне використання коштів спеціального фон­ду державного бюджету.

Іншою проблемою боргового каналу є швидке зростання зобов’язань, що спричиняє постійне коригування бюджету й

податкового законодавства. Це, у свою чергу, значно усклад­нює управління в податково-бюджетній сфері та унеможлив­лює довгострокове прогнозування та планування (плануван­ня бюджету в Україні обмежене річним горизонтом).

Вивчення фінансових каналів трансмісійного механізму дає підстави для таких узагальнень.

Дослідження податкового каналу розповсюдження регу­люючих імпульсів фінансової політики формує цілісне уяв­лення про розгалужений механізм податкового каналу, до якого належать, принаймні, три шляхи передачі податкових імпульсів:

- передавання імпульсу зміни податку з доходів фізич­них осіб через стимулюючий імпульс для пропозиції праці;

- зменшення податку на прибуток підприємств, що, за логікою «економіки пропозиції», стимулююче впли­ває на сукупну пропозицію і випуск;

- імпульс зміни непрямих податків, що розповсюджу­ється через складові сукупного попиту - споживчі ви­трати та витрати на імпорт.

Результати дослідження податкового каналу трансмісії в економіці України у 2009-2015 рр. свідчать, що фінансові змі­ни, як обмежуючого, так і стимулюючого характеру, мають на приватне споживання вплив, що суперечить кейнсіанським уявленням. Водночас припущення про «не-кейнсіанський» ефект податкового імпульсу знаходить підтвердження у пря­мому зв’язку податків та приватного споживання.

Дослідження бюджетного каналу фінансової трансмісії дає змогу зробити висновок, що використання каналу бю­джетних витрат із метою збалансованого стимулювання еко­номіки може мати різні, іноді діаметрально протилежні на­слідки, залежно від багатьох обставин, основними з яких є:

- очікуваність або несподіваність державних витрат;

- очікування економічними суб’єктами перманентної чи тимчасової зміни державних витрат;

- цільове призначення державних витрат;

- співвідношення окремих статей видатків у складі ви­тратної частини бюджету.

У результаті дослідження каналу дефіциту бюджету було зроблено висновок про існування багатофакторних впливів, що доводить необхідність урахування якомога більшої кіль­кості чинників при обґрунтуванні небезпечного рівня дефіци­ту бюджету.

Зростання відсотків за державними позиками у разі тривалого використання каналу дефіциту бюджету спричи­няє низку негативних наслідків для економіки. Серед них: надмірний дефіцит бюджету створює не очікувану, а дійсну загрозу неспроможності держави розрахуватись за боргами; надмірне збільшення дефіциту бюджету спричиняє подорож­чання кредитних ресурсів і скорочення інвестицій; падіння довіри до уряду в разі значного зростання дефіциту бюджету спричиняє згортання інвестицій приватного сектора всереди­ні країни і виведення капіталу.

У межах боргового каналу фінансової трансмісії може бути виокремлена достатньо велика кількість відмінних шля­хів (субканалів), через які державний борг впливає на макро- економічну рівновагу. Тим не менш, емпіричне дослідження каналу державного боргу є складним завданням, оскільки трансмісійний механізм субканалів змінюється з часом, отже, його досить важко ідентифікувати. Як результат, фінансові дисбаланси і нестабільність можуть зростати, особливо в пе­ріод рецесії.

2.3.