Імпульсні відгуки, шоки макроекономічного регулювання й макроекономічні дисбаланси

Питання збалансованої взаємодії органів фінансової та монетарної влади у реалізації фінансово-монетарного ре­гулювання привертали увагу фахівців ще у середині ХХ ст. Інтерес до цієї проблеми дещо послабився у період «Великої помірності» кінця ХХ ст., коли виникла ілюзія можливості тривалого зростання, що не переривається спадами.

У 2000-х роках загалом й особливо у період після кризи 2008 р. зацікавленість проблемами фінансово-монетарної взаємодії знову посилилася. Останнє пояснюється тим, що розвинені країни своїм успіхом пожвавлення економік після кризи 2008 р. завдячують не лише ефективній підтримці уря­дами банківських систем своїх країн, а й вдалому поєднан­ню інструментів фінансового та монетарного регулювання. Важливо й те, що можливість подолання загрози повернення рецесії, яка виникла у 2011 р., також пов’язується зі знахо­дженням способів ефективного поєднання заходів впливу на реальні зміни в економіці у межах фінансово-монетарного регулювання. Зокрема, у Доповіді про глобальну фінансову стабільність МВФ серед нагальних заходів запобігання за­грозі повторної рецесії зазначено розширення «простору для маневру з метою протидії шокам, особливо через традиційні важелі податково-бюджетної та грошово-кредитної політи­ки» ^[51].

Практична діяльність урядів при виході з кризи 2008 р. та у післякризовому періоді виявила декілька суперечностей, пов’язаних із поєднанням фінансової та монетарної політик.

По-перше, вихід із кризи з використанням інструмента збільшення бюджетних витрат може загострювати проблему дефіцитів, суверенних (державних) боргів та спричиняти по­дальше знецінення валют. Але проста економія на бюджет­них витратах для запобігання дефолтам не вирішує проблеми, оскільки збільшує ризик нової рецесії. Тому доцільним стає реформування державних фінансів «з урахуванням пропози­ції». Це передбачає стимулюючі заходи з розширення реаль­ного сектора економіки, включно з фіскальними та грошово- кредитними заходами.

По-друге, зміцнення національної грошової одиниці че­рез скуповування урядових боргових зобов’язань (до таких заходів, зокрема, вдався Європейський Центральний банк) може спричиняти відносне підвищення процентної ставки та ускладнювати інвестування в реальну економіку. Тому ви­никає потреба у «м’якій» монетарній політиці, яка б сприяла зниженню процентних ставок та стимулюванню реальних ін­вестицій.

По-третє, «м’яка» монетарна політика та скорочення став­ки процента можуть створювати сприятливі умови для зрос­тання частки запозичень в активах. Це спричиняє зростання фінансового левериджу та повернення до ситуації фінансової нестабільності, з якої й розпочиналася криза. Про реальність такого перебігу подій може свідчити, зокрема, більший від­сотковий приріст інвестицій у боргові зобов’язання, здійсню­ваний фондами спільного інвестування, порівняно з прирос­том інвестицій у реальний сектор.

Успішне використання фінансових та монетарних інстру­ментів у період кризи та суперечності, що виявилися у віт­чизняній економіці у післякризовому періоді, актуалізують проблему поєднання політик саме за умов макроекономічної нестабільності й розбалансування.

У формуванні заходів державного регулювання на осно­ві фінансово-монетарної взаємодії можна виокремити два напрями, кожен із яких відзначається особливим теоретич­ним інструментарієм - фундаментальними гіпотезами й мак- роекономічними моделями.

У межах першого напряму центральною є ідея досягнення загальної рівноваги із застосуванням інструментів фінансової та монетарної політики. Зміст і правила взаємодії політик пояснюються саме з позицій досягнення певного рівноваж­ного стану та добре проілюстровані у пояснювальних моде­лях взаємодії політик - моделі Манделла - Флемінга, моделі IS-LM-BP.

Огляд моделей дає підстави говорити про те, що пробле­ма взаємодії політик вирішується у межах першого напряму шляхом формулювання певних закономірностей і виведен­ня відповідних правил поведінки урядів. У правилах ура­ховуються різноманітні обмежуючі чинники, а саме: рівень мобільності капіталів, режим валютного курсу, ступінь від­хилення економіки від рівноважного стану, чутливість ма- кроекономічних параметрів до інструментів політик тощо.

Другий напрям у державному регулюванні виходить з того, що вплив на економіку заходів фінансового та монетар­ного регулювання відбувається за допомогою фінансових та монетарних імпульсів, що виникають у результаті регулю­ючих заходів із боку фінансової і монетарної влади та розпо­всюджуються у макроекономічному середовищі як результат певної послідовності макроекономічних подій. Риси цього напряму віддзеркалюють загальні тенденції розвитку макро- економічної науки, а саме:

- більш прикладна спрямованість досліджень із шир­шим використанням економетричного аналізу при по­слабленні уваги до пояснювальних (теоретичних) мо­делей і дедуктивного методу дослідження;

- особлива увага до взаємодії політик у відповідь на різ­номанітні шоки, у першу чергу, ті, що мають фінансо­ву природу та формуються у глобальному економічно­му просторі;

- акцентування уваги на передавальних механізмах (трансмісіях) імпульсів, одержаних економікою при

застосуванні фінансових та грошових інструментів з урахуванням інституціональних (поведінкових) скла­дових таких механізмів;

- дослідження взаємодії фінансової та грошової політик на тлі аналізу взаємодії елементів трансмісійних меха­нізмів кожної з них.

Феномен фінансово-монетарної трансмісії потребує роз­криття змісту системи категорій, до якої належать поняття імпульсів (шоків), джерел (генераторів) імпульсів, каналів та середовища трансмісії.

Джерелами, або генераторами, імпульсів у реальний сек­тор економіки охарактеризовано регулюючі дії фінансової та монетарної влади, яка відповідальна за проведення податко­во-бюджетної та грошово-кредитної політики.

Ключовою складовою трансмісійного механізму є почат­кове збурення, або імпульс. Під імпульсом (шоком - англ.) розуміються ініційовані урядом зміни в інструментах фінан­сового та монетарного регулювання з метою спрямування економіки до нового рівноважного стану з бажаною сукупніс­тю макроекономічних параметрів.

За джерелами збурення можна виокремити монетарні та фінансові імпульси, які беруть свій початок у надрах грошо­во-кредитної та податково-бюджетної політики.

Механізм, логіка та шляхи розповсюдження імпульсів отримали назву передавальних каналів трансмісії. Переда­вальні канали визначаємо як ситуативну послідовність змін фінансових, монетарних і реальних змінних, що реагують на фінансовий чи монетарний імпульс, і є ланцюговою реакцією економічних параметрів у результаті формування регулюю­чого імпульсу. Таким чином, трансмісійним каналом є послі­довність макроекономічних змінних, що реагують на певний фінансовий або монетарний імпульс.

Серед каналів, які формують механізм фінансової транс­місії, за ознакою ключового показника ми виділяємо чотири передавальних канали: податковий канал, канал державних видатків, канал дефіциту державного бюджету, борговий ка­нал. Канал дефіциту бюджету та борговий канал є похідними від каналів доходів і видатків бюджету, оскільки ініціюван­ня похідних каналів відбувається в результаті певних змін та формування певних співвідношень в основних каналах фінансової трансмісії. Водночас між похідними каналами трансмісії існує власний зв’язок, що базується на перехресно­му взаємозв’язку дефіциту державного бюджету та державно­го боргу.

За критерієм впливу на проміжні макроекономічні цілі у складі каналів можна розрізняти відповідні субканали, по­в’язані з впливом фінансової політики на макроекономічні параметри. Так, у складі каналу державних видатків основні напрями видатків бюджету за економічною ознакою можуть бути згруповані таким чином: державні видатки на спожи­вання, державні інвестиційні видатки, видатки бюджету у вигляді трансфертів.

У складі монетарної частини трансмісії, зазвичай, виді­ляють чотири канали монетарного регулювання: канал про­центної ставки, канал валютного курсу, канал цін активів, кредитний канал та низку субканалів за критерієм ключово­го показника, який забезпечує функціонування цього субка­налу.

Поширення імпульсу, або процес трансмісії, розглядають як послідовність змін взаємопов’язаних макроекономічних параметрів, що створюють передавальний канал. При цьому передавальні канали діють у певному економічному середови­щі - середовищі поширення імпульсів. Останнє визначається нами як сукупність умов поширення імпульсу: ефективність передавального механізму, підсилення або затухання імпуль­су в процесі трансмісії, масштаби поширення та трансформа­ції початкового імпульсу, керованість поширення регулюючо­го впливу в макроекономічному середовищі тощо.

Особливої ваги фінансово-монетарне регулювання на­буває в умовах післякризового одужання економік. Завдяки ефективним регулюючим заходам економіка та суспільство

швидше долають етап післякризової стагнації, повертаються до докризових показників економічного зростання та вихо­дять на довгострокову траєкторію стабілізації й економічного розвитку.

Ретроспективний аналіз фінансово-монетарного регулю­вання післякризових станів нерідко засвідчує неефективність дій органів монетарної та фінансової влади. Окремі фінансові та монетарні заходи та їх поєднання виявлялися такими, що не призводили до бажаних результатів, а, подекуди, призво­дили до результатів, протилежних очікуваним.

Пояснюючі моделі фінансово-монетарного регулювання у післякризовій економіці часто формують хибні передбачення і не можуть бути застосовані, принаймні, без певної адаптації. За таких умов доцільно розширити коло чинників, які тради­ційно враховуються у дослідженнях фінансово-монетарного трансмісійного механізму за рахунок уведення в трансмісій­ний аналіз інституційних складових. Із цією метою доречно розглядати інституційне середовище фінансово-монетарної сфери як таке, що складається з широкого кола економічних, політичних, неформальних інституцій, зокрема, інституцій довіри, як вагомого чинника ефективності фінансово-моне­тарного регулювання в післякризовій економіці.

Вплив окремих інститутів на фінансово-монетарний пе­редавальний механізм істотно відрізнятиметься в умовах економічної стабільності та економічної нестабільності.

Наша гіпотеза полягає у тому, що блокуючим щодо фі­нансово-монетарної трансмісії чинником виступає інституція довіри (точніше, недовіри), яка в післякризових умовах набу­ває визначальної ваги і здебільшого зумовлює неефективність регуляторних заходів.

Ефективність, як економічний критерій державного втручання в економіку, має широке тлумачення. У науковій літературі зустрічається понад десять підходів до визначення ефективності: витратний, цільовий, результативний, соці­альний, інституціональний та інші ^[52].

У межах результативного підходу ефективність розгля­дається як спроможність мати бажаний результат, і в такому сенсі стає близькою до поняття результативності.

Оцінити вплив монетарного і фіскального регулювання можна, в тому числі, й за критеріями кінцевих цілей - досяг­нення збалансованої динаміки основних макроекономічних параметрів: темпів економічного зростання, стабільності цін і рівня зайнятості.

Для компактної оцінки динаміки макроекономічної рів­новаги може бути використана індексна методика, коли всі ключові показники за певним алгоритмом агрегуються в єди­ний індекс, за яким оцінюється наближення/відхилення від потенційного стану макроекономічної рівноваги. Методика розрахунку індексу макроекономічної рівноваги на основі по­казників зростання, зміни цін (інфляції), зайнятості доклад­но описано в джерелах за посиланням ^[53].

Графік індексу макроекономічної рівноваги на основі да­них макроекономічної статистики України за період 1996­2015 рр. поданий на рис. 2.1, де наближення значень індексу до 0 відповідає наближенню до макроекономічної рівноваги, і навпаки.

Рис. 2.1. Індекс макроекономічноїрівноваги

* Розраховано автором ⁵⁴.

Співставлення аналітичної інформації щодо напряму фі­нансового та монетарного регулювання, даних про зміни ос­новних інструментів монетарної та фіскальної політик із ди­намікою індексу макрорівноваги дають можливість виділити коротко- та середньострокові проміжки часу, коли регулюючі заходи супроводжувались прямуванням економіки до рівно­важного стану. Звісно, на основі такого аналізу ми не можемо робити висновок про ефективність фінансового чи монетарно­го регулювання. Адже залишаються невирішеними питання часових затримок або випереджень (лагів) у діях фінансової та монетарної влади і відповідної реакції окремих секторів економіки. До того ж, наявність кореляційного зв’язку не дає можливості однозначного встановлення причинно-наслідко- вого зв’язку між регулюючими імпульсами і змінами макро­економічної кон’юнктури.

Створення ефективного трансмісійного механізму фінан­сово-монетарного регулювання вимагає адаптації до динаміч­них процесів, які відбуваються в економіці. Такі зміни слід розглядати як процес перманентного взаємодоповнення, що ^[54]

проходить за умов вилучення з інституційного середовища ін­ституцій, що гальмують подальший поступ. Тому важливим завданням є формування середовища, яке могло б забезпе­чити оптимальне функціонування трансмісійного механізму відповідно до завдань фінансово-монетарного регулювання економіки.

Постійне чергування підйомів та спадів, покращень та погіршень економічної кон’юнктури, прискорень та сповіль­нень в економічному зростанні змушує вести мову про особ­ливості трансмісії за різних умов економічної кон’юнктури. Дослідження ролі фінансово-монетарного регулювання під час економічних підйомів та спадів у різних країнах доводять, що фінансово-монетарна стабілізаційна політика є одним із найважливіших інструментів регулювання циклічних коли­вань. Зокрема, монетарна складова фінансово-монетарної трансмісії є невід’ємним елементом забезпечення стабіліза­ційної політики країни та безпосередньо спрямована на забез­печення стабільного економічного зростання, максимально ефективне використання фінансових ресурсів, стабільність рівня цін, рівновагу платіжного балансу тощо. Однак, моне­тарна політика сама по собі не в змозі вирішити завдання еко­номічної стабілізації без поєднання з відповідними заходами податково-бюджетного регулювання через механізм фінансо­вої трансмісії.

Щодо первинності фінансових чи монетарних інструмен­тів у стабілізаційній політиці існують два підходи ^[55]:

- класичний підхід до стабілізаційної політики перед­бачає, що монетарна політика повинна бути першо­черговою порівняно з фіскальною, оскільки, на думку представників цього наукового напряму, зміна грошо­вої пропозиції безпосередньо впливає на сукупний по­пит і, таким чином, на номінальний ВНП ^[56], а фіскаль-

ні заходи фактично спричиняють підвищення рівня інфляції;

- кейнсіанський підхід до стабілізаційної політики пе­редбачає, що монетарна політика є похідною від фіс­кальної та її інструменти використовуються як друго­рядні. На думку кейнсіанців, сукупні витрати впли­вають на розмір сукупного попиту в країні, а податки достатньо ефективно впливають на споживання та ін­вестиції ^[57].

Огляд сучасних досліджень із питань антициклічної та стабілізаційної політики засвідчує значні розбіжності в оцін­ках впливу фінансової та монетарної складових трансмісійно­го механізму на економічні цикли у різних країнах.

Неоднозначність існуючих оцінок взаємозалежності між грошово-кредитною і податково-бюджетною політиками, а також їхнього впливу на економічний цикл переважно пов’я­зана зі складністю ідентифікації шоків фінансової трансмі­сії. Виявити вплив фінансових інструментів на економічний цикл складно, оскільки реакція економік на фінансові шоки є неоднозначною і нестабільною. Не менш складним є визна­чення характеру взаємозалежності між складовими фінансо­вої політики та макроекономічними цілями трансмісійного впливу. В першу чергу, це стосується трансмісійних зв’язків між дефіцитом бюджету, змінами державного боргу й інфля­ційними шоками.

Досвід подолання азійської фінансової кризи доводить, що оперативні заходи впливу на економіку пов’язані, біль­шою мірою, з монетарним регулюванням. Проте за режиму фіксованого валютного курсу, монетарна влада була позбав­лена можливості проводити незалежну грошово-кредитну по­літику, в результаті чого ключовим інструментом політики згладжування циклічних коливань в економіці стала комбі­нація заходів фінансової трансмісії, доповнена макропруден- ційними правилами ^[58].

К. Брауде та К. Флаг ^[59], аналізуючи ефективність фінан­сово-монетарних антициклічних заходів під час економічних спадів в економіці Ізраїлю за останні 20 років, дійшли виснов­ку, що підґрунтям успішної фінансово-монетарної стабілізації під час економічних спадів є антициклічні та стабілізаційні за­ходи, розпочаті заздалегідь, - у періоди відносної економічної стабільності. До таких заходів автори відносять прогресивне посилення бюджетної дисципліни в межах висхідної частини економічного циклу, зниження співвідношення державного боргу до ВВП під час економічного зростання, підтримання цінової стабільності заходами грошово-кредитної політики, розширення дії автоматичних фінансових та монетарних ста­білізаторів до початку економічного спаду.

Під час економічних спадів заходи фінансово-монетарного регулювання економіки спрямовуються на компенсацію нега­тивних наслідків кризи (падіння обсягів виробництва, скоро­чення кредиту, падіння цін на всі види активів, втрата части­ни сукупного попиту). Проте найкращий ефект зазначених заходів виявляється у скороченні тривалості спаду ^[60]. Іншими словами, фінансово-монетарна трансмісія виявляє потужні антициклічні властивості. Крім того, для отримання позитив­ного ефекту антициклічний імпульс фінансово-монетарного стимулювання економіки повинен бути достатньо потужним, тривалим і багатокомпонентним й охоплювати взаємоузго- джені заходи, як фінансового, так і монетарного характеру.

Фінансово-монетарний трансмісійний механізм, як осно­ва стабілізаційної політики держави у період економічних підйомів та спадів, може бути представлений сукупністю за­ходів держави, спрямованих на пом’якшення економічних коливань у короткостроковому періоді для підтримки повної зайнятості та оптимального рівня інфляції ^[61].

У випадку, коли розбалансування в економіці є значним, дестабілізуючі події виникають надто часто, а амплітуда від­хилень від траєкторії рівноважного розвитку є загрозливою, стабілізаційна та антициклічна політики через трансмісій­ний механізм повинні спрямовуватись на протидію та запобі­гання зазначеній небезпеці. У випадку небажаних економіч­них коливань, які виникають непередбачено, або тимчасових негативних шоків, фінансово-монетарний механізм має за­стосовуватись із метою пом’якшення негативних наслідків для економіки. При цьому стратегічним завданням фінансо­во-монетарного впливу є досягнення макроекономічної ста­більності у довгостроковому періоді.

У поясненні логіки застосування державою інструмен­тів фінансово-монетарного регулювання під час економічних підйомів та спадів може бути використана розширена модель торгового балансу в поєднанні з моделлю сукупного попиту - сукупної пропозиції. Загальний висновок, який ілюструє розширена модель торгового балансу, полягає у тому, що дії уряду, спрямовані на досягнення загальної рівноваги, мають реалізовуватись так, щоб не спричиняти руйнівного зростан­ня цін.

Із моделі торгового балансу випливають важливі висно­вки щодо правил державного регулювання економіки, а саме: а) рух у бік одночасного досягнення і зовнішньої, і внутріш­ньої рівноваги забезпечується поєднанням фінансової та гро­шової політики; б) ефективність державного регулювання має оцінюватися за критерієм мінімізації відхилення від од­нієї рівноваги при наближенні до іншої.

Із пошуком правил та інструментів протидії кризо­вим явищам у фінансовому секторі багатьох економік світу пов’язаний інтерес науковців і фахівців-практиків до макро- пруденційних правил фінансово-монетарної політики.

У фінансовій сфері термін prudential означає «розсудли­вий», а поняття пруденційних правил означає «правила, про­диктовані розсудливістю».

Уперше поняття «макропруденційний» було застосова­но 1979 р. у сфері банківського управління. Фахівцями бан­ку Англії було наголошено, що мікроекономічні проблеми

окремих комерційних банків Англії, пов’язані з невиконан­ням банківських нормативів, набули системного характеру і в агрегованому вигляді перетворились на макроекономічну проблему.

У 1980-х рр. в обіг було введено поняття «макропруден- ційних правил», як комплексу нормативів, додержання яких комерційними банками сприятиме збереженню надійності та стабільності банківської системи. Макропруденційний нагляд був покликаний зміцнити регулярний і систематич­ний моніторинг міжнародної банківської діяльності, у тому числі за рахунок поширення міжнародної банківської статис­тики.

Посилення інтересу до макропруденційного регулюван­ня зазвичай пов’язане з необхідністю розширення кола ре­гуляторних заходів та закріплення жорсткіших норм бан­ківського нагляду з метою подолання наслідків фінансових криз (прикладами є азійська криза 1997 р. та фінансова криза 2008 р.) ^[62].

У сучасних нормативних документах стосовно регулю­вання банківської діяльності використовуються терміни «пруденційне регулювання», «пруденційний нагляд», «пру- денційні норми» або «пруденційні правила».

Пруденційне регулювання передбачає діяльність регуля­тора (центрального банку) зі встановлення дозвільних вимог, фінансових нормативів, вимог до подання звітності, яких по­винні дотримуватися фінансові установи. Водночас пруден­ційний нагляд - це передбачений нагляд із боку центрального банку за дотриманням пруденційних норм.

Розходження між процесами пруденційного регулюван­ня і пруденційного нагляду проявляються безпосередньо у практичній діяльності - регулювання передує банківському нагляду. З іншого боку, банківський нагляд існує не сам по собі, а підпорядковується цілям регулювання банківської ді­яльності. Однак і пруденційне регулювання є регулюванням діяльності кожного конкретного банку або фінансової уста-

нови. Його ціль - створити такі нормативні умови, за яких діяльність окремої фінансової установи буде узгоджена з ці­лями функціонування всієї банківської системи. Таким чи­ном, пруденційне регулювання є мікроекономічним різнови­дом нагляду за діяльністю банківської системи в цілому.

Пруденційні норми, або правила, у сфері грошово-кре­дитного регулювання представлені системою нормативів й обов’язкових вимог, які законодавчо встановлюються цент­ральним банком для комерційних банків та інших фінансових установ із метою забезпечення надійності, ліквідності, плато­спроможності, захисту інтересів акціонерів і вкладників, управління банківськими ризиками тощо. Зокрема, такими нормативами виступають: обмеження граничної величини ризиків фінансових установ; норми резервування, що забез­печують ліквідність фінансових установ і відшкодування можливих втрат; вимоги, невиконання яких може негативно вплинути на фінансовий стан установ або можливість реаль­ної оцінки їхньої фінансової діяльності.

В офіційних документах Державної комісії з регулюван­ня ринків фінансових послуг України пруденційні правила визначаються як кількісні та якісні показники, нормативи й вимоги щодо ліквідності, капіталу та платоспроможнос­ті, прибутковості та якості активів, ризикованості операцій, якості систем управління та управлінського персоналу, додер­жання правил надання послуг на фондовому ринку тощо ^[63].

Використання центральними банками країн пруденцій- них заходів до окремих банківських установ є загальновизна­ною практикою і реалізується більшістю центральних банків на рівні мікропруденційної політики.

Макропруденційна політика є «наступним кроком» і пе­редбачає регулювання банківської системи в цілому в безпо­середньому зв’язку з іншими секторами економіки, що має на меті зниження системного ризику шляхом попередження фінансової вразливості, моніторингу рівня системного ризи­ку та оцінки макропруденційних індикаторів ^[64].

Макропруденційна політика має вирішальне значення для всієї економіки. На цьому, зокрема, наголошує В. В. Ко­валенко: «макропруденційна політика передусім відповідає за фінансову стійкість фінансової системи в цілому та банків­ської зокрема. Вона має визначати та пом’якшувати ризики, що притаманні фінансовій системі, для забезпечення стабіль­ності її функціонування» ^[65].

Завданнями макропруденційної політики стають:

- забезпечення та підтримка стабільності фінансового сектора в умовах кризи, внутрішніх та зовнішніх по­трясінь;

- контроль за рівнем фінансових ризиків, що прийма­ють на себе фінансові установи; контроль за рівнем агрегованого ризику фінансової системи;

- проведення антициклічної політики спрямованої на згладжування фінансового циклу та пом’якшення спекулятивних коливань фінансових ринків.

Український учений І. Бураковський розглядає макро- пруденційну політику як таку, що, головним чином, спря­мована на подолання негативних екстерналій та мінімізацію системних ризиків банківської сфери, тоді як мікропруден- ційне регулювання підпорядковане меті забезпечення стій­кості певних фінансових інститутів ^[66].

За визначенням С. Моісєєва, макропруденційна політи­ка є комплексом превентивних заходів, спрямованих на мі­німізацію ризику системної фінансової кризи, тобто ризику виникнення ситуації, у якій значна частина фінансового сек-

тора стає неплатоспроможною або неліквідною, у результаті чого учасники ринку не можуть продовжувати діяльність без підтримки грошової влади або органу нагляду ^[67].

У якості основних рис макропруденційної політики ви­значають такі ^[68]:

- відповідальність за стабільність фінансової системи в цілому;

- обмеження системних ризиків;

- застосування специфічного набору інструментів;

- взаємодію з іншими інститутами державного регулю­вання економіки.

Макропруденційна політика у частині, що пов’язана з регулюванням грошово-кредитної сфери, займає проміжне становище між грошово-кредитною політикою центрального банку, спрямованою на досягнення макроекономічних цілей, і мікропруденційним регулюванням, призначеним для за­побігання неспроможності окремих фінансових посередни­ків, а також для здійснення контролю за виконанням ними зобов’язань перед кредиторами, клієнтами й вкладниками. Таким чином, монетарна складова макропруденційної полі­тики має мікропідґрунтя: зазвичай, використовуються такі ж пруденційні норми, як і для окремих банківських установ. Це - вимоги до капіталу і ліквідності, нормування балансу, лімітування ризиків на агрегованому рівні.

У частині фінансового або податково-бюджетного регулю­вання використовуються макропруденційні правила, що не мають прямих аналогів на мікрорівні, а саме: граничне спів­відношення дефіциту бюджету до ВВП, граничне значення державного боргу, правила незростання державного боргу тощо.

Як підкреслює С. Моісєєв, завдання макропруденцій­ної політики мають взаємодоповнюючий характер ⁶⁵. Це пов’язано з тим, що на інструментальному рівні вона ґрунту­ється на мікропруденційному регулюванні й повинна визна­чати норми діяльності, під впливом яких окремі банки будуть мати достатній власний капітал і ліквідність, щоб самостійно долати шоки й виконувати зобов’язання. Однак, коли фінан­совий сектор переживає циклічні коливання й усі учасники ринку однаково відчувають на собі наслідки шоків, мікро- пруденційних норм може бракувати. Макропруденційна по­літика не оминає тих моментів, які, як правило, ігноруються на мікрорівні. Вона враховує інтереси системоутворюючих учасників, зв’язки між ними, взаємозв’язки банків з іншими гравцями фінансового ринку. Отже, доцільно виокремлювати такі специфічні риси макропруденційної політики, що реалі­зуються лише на макроекономічному рівні.

1. Аналіз стабільності фінансового сектора здійснюється на агрегованому рівні, а не лише на рівні окремих фі­нансових установ.

2. До уваги береться весь фінансовий сектор, а не лише банки. При цьому аналізуються взаємозв’язки між системно значущими гравцями на різних ринках, що є подібним до аналізу зв’язків передавальних каналів монетарної трансмісії.

3. Прикладне значення аналізу макроекономічного рів­ня: на основі макропруденційного аналізу зв’язків приймаються рішення про зміни у фінансово-монетар­ному регулюванні для всієї економічної системи.

4. Макропруденційна політика виходить за межі регу­лювання банківського сектора й охоплює монетарну та фінансову сфери економіки.

Важливим питанням упровадження макропруденційного регулювання є розробка теоретичного пояснювального апа­рату, як об’єктивної основи макропруденційних правил. У якості такої основи можуть бути використані макроекономіч- ні пояснювальні ітераційні моделі, які, на відміну від моде­лей порівняльної статики Манделла - Флемінга та IS-LM-BP, дають змогу визначити низку обмежуючих правил взаємодії фінансової та монетарної політик на теоретичному рівні.

Досягнення макроекономічної рівноваги та довгостроко­вого економічного зростання є центральними проблемами су­часної макроекономічної науки

За неокласичною теорією, для якої ринок - це стійка сис­тема, відхилення від рівноважного стану має викликати поя­ву сил, що повертають систему до вихідного рівноважного стану. При наявності достатніх резервів стійкості системи, що дають змогу підтримувати стабільність, рівноважний стан може зберігатися впродовж тривалого часу. Проте є контрар­гументи щодо стійкості економічної рівноваги. Адже існує безліч причин відхилення від рівноважних станів та поглиб­лення макроекономічних диспропорцій.

Основними причинами постійного виведення соціально- економічної системи з рівноваги у довгостроковому періоді є природні процеси економічного розвитку. Наявність супереч­ливих тенденцій у макроекономічній динаміці й тимчасове домінування одних впливів над іншими визначає сталість не- рівноважних станів.

Найочевиднішими проявами нерівноважних економіч­них станів є кризи надвиробництва, недостатнє споживання або падіння рівня споживання на душу населення. У свою чергу, ці стани визначають короткі економічні цикли або флуктуації навколо стану умовної рівноваги. Оскільки ці процеси існують постійно, то соціально-економічна система не може знаходитися в рівноважному стані. Йдеться лише про існування тенденції до встановлення рівноваги. До того ж, в економічних системах поширеним явищем є ситуації з множинною рівновагою, яка визначається різною продуктив­ністю, різними рівнями життя населення і різною соціальною нерівністю.

2.2.